...Бо малювати паралізованими пальцями на захололих вустах візерунки і підписуватись у кутиках посмішки може лише диво. А воно застуджене, бо ходило без парасольки під цілунками дощу.
...Бо бачити у калюжах зеленаву мутнявість, сірувати тяжкими думками свою непевність – потреба одноманітності, а ти – ще зовсім непристосована до цього.
...Бо кожен крок відлунюється у серці кришталем, застарілим від часу, залишеним у спадок від прабабусі.
...Бо осінь незграбно пролила синьку на біле полотно неба, і тепер воно шкіриться збляклим від давності сонцем.
....Бо приреченість – то лише її справа, а безвихідь – лише його. Вони приречені на безвихідь бути разом.
...Бо закутувати шию у широкий шарф нині модно, тому вони закутують і задихаються від тепла ниток. Ниток, виплетених із нездійсненних снів.
...Бо відлуння – лише відлуння, а вогкість очей – надумане.
...Бо час міряє ковтками безсоння, а безсоння тим часом вінчається із чеканням.
...Бо слова стають занадто мізерними, коли хочеш пояснити, що твоє дихання залежить від биття його серця, а твої очі – лише люстро його почуттів до тебе.
...Бо знаходити якісь виправдання своїй самозреченій всепоглинаючій закоханості – парадокс. А ти доросла і сама собі зав’язуєш шнурки і вирішуєш, видаляти в корзину свої думки, чи показати йому.
...Бо ти, певне, кохаєш, тому втрачаєш голову, тому стаєш прискіпливою і дратівливою і малюєш потерплими від довгого чекання пальцями на його губах знаки, таємний зміст яких знають лише двоє – ти і він…
…і ніяких «бо»…
