Веселе сонечко ніжно заглядало у віконце. Ти просто йому посміхнулась у відповідь… А він просто мовчав, такий спокійний, твій милий. Та раптом все якось змінилось, він зник, на зміну сонцю прийшла злива, гроза, що провіщала лихо. Ти не втрималась і зронила сльозу. Вона така гаряча, одразу обпекла горло шаленим криком. Від цього ти ще більше закричала, та вже німим голосом. Просто вдивлялась у безмежний простір, такий порожній та темний…
Аж раптом щось блиснуло, неначе іскра надії, і одразу ж згасло. І це було неспроста. Ти була в цьому впевнена. Ти згадала минуле прощання і щось невтримно почало пекти.
І ось….аж страшно подумати…ти взяла лезо до рук. Тремтячою рукою наважилась піднести до вени, але крик зупинив тебе. Твій внутрішній крик. Раптом прийшло розуміння, що все не так погано, що він можливо повернеться, хоч і навряд… а до таких думок ти боялась повернутись. Серце билось в шаленому темпі. Ти мовчки дивилась на відображення у дзеркалі. Воно не надто тобі сподобалось: змучена дівчинка із заплаканими очима. Ти зовсім не впізнала себе. Ці очі більше не співали пісень, не розповідали віршів. Вони були спустошені: сльози все забрали із собою. Від усвідомлення цього ти здригнулась… «Я ЖИТИМУ!!!» - прокричала собі, але лезо вже недбало впало на тендітне зап’ястя… і кров хлинула швидким потоком…
Та ти чомусь вже не кричала, а просто спостерігала… Ти здалась…На поталу тим, кому ти зовсім не потрібна…
Тебе знайшли самотню на підлозі, із посмішкою на обличчі – ти помстилась йому… Так ти думала…
