Наступного дня шукали офіс. Я шукала, бо хлопчики після вчорашнього свята були не дуже рухливі і затіяли похмелятися. Спочатку пивом, а коли я прийшла з пропозиціями, то уже на столі стояла горілка, оселедець і так-сяк порізані помідори.
- Хлопчики, ну ви ж так зіп’єтеся! – сказала я їм і забрала зі столу Діму, який припав до чарки. Діма пручався, але якось непевно, мабуть, вже набрався. – Кота хоч не поїть!
- Слухаємося, ваша величність! – Дід аж підвівся, приклав руку до скроні, а потім гепнувся назад, бо був вже добрячий.
- Так, бачу, що дивитися офіс ви не підете.
- Боженко, нам головне, щоб технічні приміщення були. Підвал там який-небудь чи сарай. Нам же Дімона повертати.
- Ага, повернете. Та ви швидше самі захрокаєте, аніж його з кота у людину виведете.
- А чого це ти називаєш Дімона скотом? – влізає Карлсон, який он ледь язиком ворочає, а ще й недочуває. – Хто тобі дав таке право? А?
- Боженочко, а ти знаєш як українською «хрю-хрю-хрю»? – питає Дід, щоб ми з Карлсоном не погризлися.
- Хро-хро-хро?
- А ось і неправильно! Українською то буде «рох-рох-рох»!
- Дивлюся, що до переходу в свиней ви підготувалися.
- Боженко, не злися! Давай ми тобі наллємо? Не горілку! Ось! – Дід лізе під стіл, щось там копошиться, потім дістає пляшку бальзаму «Дев’ятисил». Таке добро продається чи не в кожній аптеці Оклунківа. Був період, коли вся місцева алкашня, а також студенти та інші малозабезпечені верстви населення ходили виключно до аптек, за «Жрець Бероз» та «Дев’ятисилом», які коштували менше горілки, а ефект давали не гірший. Божена у студентські роки теж мала гріх вживати сей чудовий бальзам і так його напилася тоді, що тепер навіть дивитися на нього не могла, а смак напою відвідувала у моменти найважчих похміль.
Я фиркнула, як кінь, що побачив вовка і скривилася, як мусульманин над свининою Це я не фігурально говорю, був випадок. У однієї моєї подруги був хлопчик араб, вчився у Оклункові на лікаря. Випивати він навчився, але свинини – ні-ні. Якось ми щось там святкували, їли-пили, коли моя подруга помітила, що її друг налягає на рагу з овочами. І молодою свининою, хтось з села отримав пакунок зі свіжиною.
- Яхья, це ж свинина! – попередила подруга милого. І дарма, бо той спочатку вирячився на неї, а потім почав блювати. Ось прямо за святковим столом. І поки його вели у туалет і там ще довго, аж до крові, йому вже «швидку» хотіли викликати, але там лікарі майбутні ще були, сказали, що не треба.
Ото б у мене на «Дев’ятисил» була б схожа реакція, якщо я б спробувала.
- Божена у нас балована! – трохи образився Дід, побачивши мою мармизу на фоні бальзаму. Ну так, він хотів, як краще, пригостити мене.
- Та вона… - Карлсон закивав головою, мабуть підбираючи слова для описання моїх поганих рис, але не знайшов слів, бо був вже дуже п’яний. Я забрала у хлопців гроші, не дивлячись на їх протести, бо розуміла, що як залишити хоч щось, так не просихатимуть і далі.
- Слідкуйте за котом! А то воскрешати доведеться! – я показала на Діму, який розвалився на підлозі і якось тривожно спав, ікаючи та смикаючись. Карлсон заходився підніматися, впав, знову піднявся, йдучи до Дімона. – Не задави скотинку!
- Не твоя справа! – буркнув невдоволено, нахилився над котиком і поклав тому під голову згорнутий у трубку рушник.
- Правильно, щоб не залився. – прокоментував дії товариша Дід.
На цьому я залишила своїх бравих колег і пішла дивитися офіси. Обрала другий по списку. Це був житловий будинок у приватному сектора, поділений на троє. У нашому розпорядженні була одна велика кімната на першому поверсі, невеличке приміщення під дахом на другом і цегляний сарай у дворі. Гроші просили досить скромні, бо ж криза. Заплатила аванс, домовилася, що завтра будемо переїздити, збиралася зайти десь попити кави та посумувати за Русланом, коли прийшло повідомлення «Go home!» з невідомого номера. Не люблю повідомлень з невідомих номерів, спробувала передзвонити, але абонент був поза зоною досяжності. Думала не звертати уваги, а потім зупинила таксі і помчала додому. Бо це ж міг бути Руслан. Якому потрібна була моя допомога.
Вже коли під’їздила до свого будинку, то зрозуміла, що вичинила правильно. Бо нас зупинили даїшники, зазирнули у багажник, а в мене почали вимагати паспорт. Подивилися місце прописки і тільки тоді відпустили. Побачила, що біля кожного під’їзду стоїть по міліціонеру. А ще охоронці корпорації у чорній формі. Тут як тут. На вході в під’їзд знову спитали про паспорт.
- А що відбувається? Вже другий раз паспорт вимагають.
- Ловимо особливо небезпечного злочинця. Є інформація, що він в цьому районі переховується.
- Вбивцю? – удаю я переляк.
- Не знаю. – стинає плечима міліціонер. Невеличкий худий хлопчик з байдужими очима.
- А ото люди у чорній формі, то спецназ якійсь? – питаю я і наче з захопленням розглядаю хлопців у чорній формі. Вони разюче відрізняються від міліціонерів. Всі як один на голову вищі, атлетичної статури, швидкі та круті, ну і форма в них красивіша.
- Ні, це охорона корпорації. – кривиться хлопчик-мент. Видно, що не любить чорних, мабуть, заздрить їм.
- А вони то хоч чого?
- Та той хлопець у них щось забрав. Ви проходьте, проходьте. – каже він, коли помічає якогось лейтенанта, мабуть, свого командира.
Прохожу, піднімаюся на свій поверх. Відкриваю двері. Максимально неквапливо. Думаю, що може він чекає поверхом вище.
- Та заходь ти вже. – каже він з квартири. Я аж скрикую з переляку, бо не чекала.
Він смикає мене за руку, тягне у квартиру і починає цілувати. Чи щоб я більше не кричала, а може скучив. Я хочу спитати, де він узяв ключ від квартири і вмить все забуваю. Коли він починає розстьобувати мені блузку, шепочу:
- Зачекай.
Мені не хочеться, щоб він чекав, але все ж.
- Що? – він не розуміє в чому справа і продовжує розстібати ґудзики.
- Будинок оточений. Біля кожного під’їзду менти і чорні.
- Що?
Він не злякався. Не запанікував! Хоч його ж обложили, як звіра! Він впевнений і спокійний.
- Вони перевіряють паспорти, кажуть, що розшукують небезпечного злочинця. Мабуть тебе.
- Як вони вийшли на твій будинок?
- Не знаю, але він оточений. – мені страшно за нього, а він посміхається. – Чого ти смієшся?
- Раз вони оточили будинок, значить я тепер не можу звідси виходити! Уявляєш, який простір дій для нас з тобою?
І він далі цілує мене і блузка вже полетіла на підлогу.
- А якщо вони підуть обшукувати квартири?
- Слухай, може давай ще про політику поговоримо? Чи про погоду!
Я не хочу говорити ані про політику, ані про погоду, я взагалі не хочу ані про що говорити. Навіщо говорити, коли можна не говорити?
Ми вже у ліжку, коли дзвонить телефон. Це може бути клієнт, та хоч десять, я навіть і не думаю брати слухавку.
Вже потім, коли лежимо, помічаю свіжий шрам у нього на лобі.
- Що це?
- Поспілкувався з охороню.
- Що ти наробив, чого вони тебе шукають?
- Я заліз до офісу і забрав деякі документи.
- До офісу? Корпорації?
- Ні, до свого. Але тепер же там сидять вони. У мене там була схованка з важливими документами. Я їх забрав. Довелося вирубити двох охоронців.
- Вирубити?
- Дав по голові. Все пройшло чисто, я думав втекти за місто, у мене там надійна схованка. Але вирішив зайти до тебе, бо дуже скучив. Не знаю, де проколовся, що вони вийшли на твій будинок.
- Та я тільки рада. – сміюся.
- Чого це не видно твоїх колег?
- Вони продовжують святкування успішної справи. І більше тут не з’являться, бо я зняла новий офіс.
- О, так це нам ніхто не заважатиме! – він цілує, а мені аж паморочиться. Якісь розумні думки, що ось так не можна, що треба заспокоїтися, мигкотять і зникають. На обрії моєї свідомості встає сонце щастя.
Знову дзвонить телефон.
- Візьмеш?
- Не хочу працювати. – кажу я. – Найкращий розвиток дня, це пролежати сьогодні до вечора.
- Цілком згоден.
Телефон все дзижчить і дзижчить, набридає.
- Я відповім і повернуся. – кажу Руслану. Той киває головою.
Йду до телефону.
- Алло.
- Доброго дня. Агенція?
- Так.
- В мене до вас терміново замовлення, коли можна зустрітися.
- Вибачте, але…
- Якщо за півгодини, то нормально.
- Але…
- Просто не можу чекати. Термінова справа! То за півгодини. Дякую.
Абонент відключається.
- Ні, ну не мудак! – лаюся я.
- Ти красива, як богиня. – каже він, роздивляючись мене. У Божени з одягу тільки телефон у руці. – Що там таке?
- Якійсь клієнт призначив сам собі зустріч. Я навіть не встигла його послати, куди подалі.
- Ну зустрінь. А може він побачить ментів навколо будинку і змиється.
- Та я то зустріну. Але пацанчики ж п’яні в дупу. А тільки ж вони можуть сказати, чи беруться за справу, чи ні.
- Ну викликай, може поки доїдуть провіються.
Дзвоню Діду. Той ледь язиком ворочає. Кажу про клієнта.
- Зараз буду!
- Тільки не їдь машиною, виклич таксі, а то всі гроші даїшникам віддаси!
- Слухаюсь, ваше фіндиректорство. По меду у голосі чую, що у вас там рай? Петро чи Павло?
- Які Петро і Павло? – трохи гальмую я.
- Ну, у них ж ключі від раю! – регоче Дід. – Обидва прийшли? Па де труа?
- Їдь давай, жартівник!
Повертаюся до Руслана.
- Що ти плануєш далі?
- Кохатись, кохатись і ще раз кохатись. Ленін же так заповів.
- О, ще один гуморист. Мене оточують одні жартівники!
- Ну, кажуть, що гумор для чоловіка, то одна з основних стратегій у захопленні жіночої уваги. А ти така, що твою увагу хочеться захоплювати і захоплювати. Ось звідси і стільки гумористів навколо.
- Так, не переводь стрілки. Що плануєш робити далі?
- Мала, а ти так і плануєш приймати клієнта, в чому мати народила?
- А ти проти?
- Ну звісно! Претендую на ексклюзивні права щодо твого тіла!
- Що ти плануєш робити далі?
- Почекати, поки ти випроводиш клієнта і узяти тебе в колінно-лікотній позі.
- Фу, як огидно звучить. Наче в казармі.
- Подумаю, як би перейменувати.
- «По-собачому» - теж не підходить!
- Ну звісно, ти ж у нас королева хітливих котиків, до чого тут собаки!
- Той котик скоро стане чоловіком.
- Іди сюди!
Він притягує мене до себе. Цілує. Знаю, що клієнт скоро буде, але не пручаюся. Кілька хвилин, які стали швидкими, наче секунди.
- Пусти. – шепочу.
- Пущу. Тільки відразу одягайся. Не можу дивитися на тебе голу.
- Відвернися, як не можеш.
- Ти і від стін відблискуєш, серце моє.
Я ледь встигла одягти сукню і підкрасити губи, коли у двері подзвонили. Кинулася відкривати, навіть не подивившись у вічко. На порозі стояли двоє чоловіків в дорогих костюмах, з ними дівчина в окулярах і кілька міліціонерів.
- Агенція? Ми домовлялися про зустріч. – сказав один з чоловіків. Вище середнього зросту, років біля п’ятдесяти, з коротко стриженою бородою.
- Так, заходьте. – кажу я, трохи розгублена міліцейською світою гостей.
- Все? – питає гість у міліціонерів.
- Це ваші клієнти? – питає у мене молодий лейтенант міліції. Питає і якось непевно посміхається. За ним посміхаються інші менти.
- Так, це клієнти нашої Агенції. Прошу. – завожу їх у прихожу, зачиняю двері.
- Що це у вас за порядки? Менти усюди, як в колонії якійсь. – питає гість.
- Сама не знаю. Коли йшла на роботу двічі паспорт показувала, наче не Оклунків, а Москва. Кажуть, що корпорація когось ловить.
Чоловік кривиться, щось мені здається, що і йому та корпорація не до вподоби. Запрошую їх до зали. Чую, як дівчина щось потрохи торохтить французькою іншому гостю. Ну я так і подумала, що іноземець. Високий, худий, з залисинами і при метелику. У нас метелики носять тільки артисти міського театру драми та музичної комедії, а бізнесюки – ні.
Гості оглядаються у залі.
- А де ваше керівництво? – питає бородатий.
- Я один з трьох директорів Агенції. Уповноважена вести переговори. Можемо розпочати, трохи пізніше до нас приєднається наш технічний директор.
Перекладачка шепотить французькою, бородач досить скептично дивиться на мене. Ну так, звик мати справу з такими самими мужичками, як і він, а тут якесь дівчисько, яке в ресторан зводити і не більше. Звикайте, дядю, нові часи йдуть.
- Присаджуйтеся. – запрошую гостей. Вони всідаються у крісла. Француз щось каже бородатому.
Здається, що не дуже певен, чи зможу я їм допомогти. Я тоді ще знала французьку не дуже добре, але зрозуміла, що казав, то не чекаю перекладачки, англійською відповідаю шановному іноземному гостю, що у нашої Агенції хороша репутація по вирішенню найрізноманітніших проблем і треба дивитися на зроблене, а не на вік чи стать керівника компанії. Француз посміхається і каже, що він нічого не має проти жінок-керівників і сподівається, що наше співробітництво буде успішним.
- То в чому проблема? – питаю у бородача.
- У кар’єрі.
- У чому?
- У кар’єрі з глиною. – чоловік дивиться кудись в бік. Ну так, там мабуть якась фігня, про яку соромно і казати.
- Слухайте, ви не хвилюйтеся, по роду своєї роботи я вже чула стільки, що нічому не дивуюся. То кажіть прямо, в чому проблема і не бійтеся, що вас не зрозуміють.
- У нас є кар’єр. Два роки його вибивали. Скільки хабарів у Київ вивозили, ви б тільки знали! Бо ж всі дозволи на використання надр саме там. Довго нас валандали, а у нас вже строки піджимають. Завод починає працювати, йому сировина потрібна. Чули про наш завод?
- Ні.
- Керамічну плітку будемо робити. Європейська якість! Найкраще обладнання! Дванадцять мільйонів інвестицій! Моїх і наших французьких партнерів. – бородач киває у бік іноземця. – Добули дозвіл, почали розробляти кар’єр, а там фігня!
Цікаво, як перекладачка пояснить французькому інвестору слово «фігня»? Чи є аналог у французькій мові? Бородач дивиться на мене. Ну, не хоче сам розповідати, буду кліщами з нього тягнути.
- Що за фігня?
- Люди почали гинути. Спочатку лісоруби, як пагорб від лісу очищали. Двоє. Привалило деревом, хоча досвідчені хлопці були, по двадцять років на лісоповалах відробили! Потім наш бульдозерник, потім бурильники, які свердловину бурили. За два тижні четверо людей загинуло! А вчора ще двоє! Екскаватор перекинувся! Вже шестеро! Нас довбати почали перевірки всякі! Ні до чого присікатися, бо у нас охорона праці на вищому рівні, все виконується, люди всі навчені, застраховані, але гинуть! – гаряче каже бородач. Видно, що людина втрачає власні гроші, то у неї і завзяття ось таке. – А головне, що ніхто більше не хоче в кар’єрі працювати! А нам же сировина потрібна! Тут! Можемо з Молдавії возити, але це ж яка відстань! Транспортні видатки всю економіку вбивають! Розумієте? – чоловік легко перейшов на високі тони, хоча ж виглядає спокійним, не істерик якийсь. Але ось кричить. Йому пече, він і кричить.
- Розумію. Так, а що з кар’єром?
- Робітники не хочуть там працювати. Ми вже подвійну оплату гарантуємо, а вони ні в яку!
- Чому?
- Кажуть, що люди там гинуть не просто так, а через прокляття.
- Яке прокляття?
- Та звідки я знаю? Ось тому до вас і прийшли! Кажуть, що прокляття, поки його не зняти, будуть гинути люди і далі. То ніхто туди не ногою. Ми з Кривого Рогу бригаду найняли, так вони тільки приїхали, їм вже нарозповідали і вони додому відразу. А заводу сировина потрібна! Розумієте?
- Тобто ви хочете, щоб ми зняли з кар’єру прокляття?
- Ми хочемо, щоб робітники там працювали і не гинули. Бо ж кожен смертельний випадок знаєте у скільки нам обходиться! Ми ж по-білому працюємо, всі застраховані, не просто так!
Перекладачка шепотить французу, той киває головою.
- Він взагалі у шоці. – бородач киває на француза. – У них же Європа, у них такого немає, що то хабарі вози, а то прокляття робити не дають! Це ж треба було так вляпатися! Ми ж завод в Оклункові побудували тільки через цей кар’єр! Чудова глина, унікальні якості! Як раз те, що потрібно! І залізна дорога! І до портів не так вже далеко! Ми ж планували на експорт працювати!
Дзвінок у двері. Відкриваю, там Дід з міліцейською світою.
- Це наш технічний директор. – кажу ментам.
- Приємної праці. – каже лейтенантик і мені підморгує так хітливо. Мудило, щось там вже собі намріяв.
Зачиняю двері, дивлюся на Діда. Той виглядає на диво тверезим і пахне від нього не перегаром, а димом.
- Доброго дня, це наш технічний директор Роман Вікторович.
Гості тиснуть Діду руку. Я швиденько переповідаю проблему з кар’єром.
- А що кажуть про прокляття? Можна детальніше. – питає Дід. Ну з артикуляцією в нього такі деякі проблеми є, але як не чути його тверезим, то можна і не здогадатися.
- Та маячня якась, плітки!
- Які саме плітки. Кажіть, все може стати в нагоді.
- Ну, кажуть, що ще до революції була два компаньйона. І там один іншого киданув, а той того прокляв. І так прокляв, що ніхто не міг кар’єр розробляти, хоч він розвіданий давно. Ще за радянських часів кілька разів починали там роботи, але то люди загинуть, то техніка згорить, на тому все і зупинялося.
Про компаньйонів історія мені знайома, думаю, що Русіку, який заліг у сусідній кімнаті, теж. Чую, що перекладачка про невдачі радянських часів французу не розповідає.
- Так а чого ви полізли, коли знали, що там таке?
- Та не знали! У нас же офіційні документи на руках, а в офіційних документах таке не пишуть! Там все нормально було! Розвідані запаси на тридцять років при нормативному споживанні! Тут ще ото почалася тяганина з Києвом, поки всіх там умаслили! І це ж ще за нас губернатор був і мер. Їздили там, допомагали, бо вони ж розуміють, що це робочі міста, бюджет! Так і то ледь пробили! А тут ще оце. Допоможете нам?
- Думаю так, але перед тим, як заключити договір, нам треба буде виїхати на місце і подивитися. – каже Дід.
- А що там дивитися? Прокляття знімати вмієте?
- Шановний, у нас серйозна Агенція, у нас є репутація. Якщо ми беремося за справу, ми її робимо, а як ні, так – ні. Це наше правило. Ми ніколи не беремося за справу, щоб тільки узятися. Ми беремося, щоб виконати і…
Я відчула, що зараз Дід впаде в багатохвилинну тираду, він так любив робити напідпитку, то штовхнула його ногою і посміхнулася гостям.
- Коли ми можемо з’їздити на кар’єр?
- Та хоч зараз, нам потрібно якомога скоріше!
- Добре, їдемо зараз. – киває Дід, який завжди переоцінював свої сили.
- Зараз, я тільки перевдягнуся.
(Далі буде)
