Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51558
Рецензій: 96010

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 19031, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.119.142.210')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

Останній поцілунок

© Саша Бондар, 02-11-2009
Поцілунок. Що це? Як ви гадаєте, це просте сплетіння вуст і впихання свого язика до партнера, чи щось більше? Для когось цього вдосталь. Для когось поцілунок це початок спарювання. Для когось кінець. Це мертві люди і померли вони давно. Шматки непотребу що ходять по землі, ось хто вони. В них нема души. Вони вбили її і тішаться цим...

Для них поцілунок... а особливо той... для них це... для них це ВСЕ. Вони не забудуть його ніколи. Він буде жити завжди. Тому що... ВІН ОСТАННІЙ.
Кажуть що людина пам’ятає перший поцілунок. Брехня! Не може п’яний в сраку підліток пам’ятати куди він пхав свого язика. НЕ МОЖЕ! І не пам’ятає! Не вірте в це!
Людина взагалі може не запам’ятати жодного поцілунку – і це нормально. Тому що треба бути реально везучим щоб в голові з’явилося місце для такого спогаду. Це... прекрасний спогад.
І вони його отримали. Вони більше ніколи не побачаться (доля – це дуже жорстоке стерво, якому плювати на твої почуття). Мабуть, вони забудуть лик один одного. Забудуть як відчували тепло один одного. Забудуть як зливалися в одне ціле і летіли в інші світи від задоволення. Забудуть аромат вранішньої кави. Забудуть... Вони все забудуть. Все... окрім одного... ТОГО Поцілунку.
Один з мільйона, а проживе в пам’яті двох ціле життя.

Йшов дощ. Осінь. Час смутку. Час одинокості. Час пустих алей парку і вільних лавочок. Час гнилого і смердючого листя. Час коли чекаєш зиму як спасіння.
І саме в цей час їх здумала розлучити доля. Жорстоко, але це реальність. Звикніть тому що ще не раз вона дрипне вам в обличчя брудною водою, а потім посміхнеться. Сучці добре. Вона кайфує.
Він обіймав її, говорив що все буде добре і плакав. Він не приховував сльози, не соромився їх і не витирав. Дві вологі доріжки на обличчі і каплі по яким текла криштальна кров кохання яке не повернути.
Вона, заховавши обличчя на його грудях, ридала. Тіло час від часу нервово сіпалося. Їй щойно вирізали величезний шматок серця і викинули.

Сука стояла поряд – посміхалася.

Вони стояли нерухомо – навколо байдуже снували люди, а для них існувала лише мить. Єдиною мрією була зупинка часу. Зупинити і жити там. Таке просте бажання... але це неможливо.

Час також стояв поряд і, вибачаючись,  знизував плечима, ніби кажучи, що я тут не причому мене таким створили.

Він перестав плакати першим. Не тому що йому стало байдуже. Ні. В середині, по серцю, нескінченним водоспадом бігли сльози перемішуючись з кров’ю. Він не плакав тому що повинен бути сильним. Він чоловік.
- Не плач, Кохана.
Вона повільно відірвалася від грудей, де так часто знаходила затишок. Тепер вона розуміла, того затишку більше не буде. Він зник. Знайти його вона більше не зможе, як б не намагалася.

До двох підійшов Відчай. Він пожав руку Часові і кивнув Долі.

Дівчина поглянула на хлопця – туш була розмазана. Він посміхнувся. Йому завжди це подобалось, хоч вона не розуміла чому. Його рука повільно доторкнулась до щоки, щоб стерти сльозинку. Дотик був ледь помітним, невідчутним, а вона... злетіла до небес і... впала. Цього дотику вона більше не відчує.
Вони дивилися один на одного кілька миттєвостей.

До трьох підійшла Розлука. Вона не віталася, не хотіла. Їй не подобалася її робота, але... така в неї робота.

Миттєвості збігали і... і... і... і...
ВОНИ ПОЦІЛУВАЛИСЯ.

Прибігла захекана Пристрасть, але, поглянувши на Розлуку, все зрозуміла – їй тут не місце.
В перший ряд вийшов Відчай і поклонився.

Губи сплелися в одне ціле. Язики кружляли в нестримному танці, кожен намагався залізти по глибше до горлянки іншого. Щось цокнуло – привіталися зуби.
А все це поливали сльози, змішуючись... і капали на...
Поцілунок...
- Оголошується посадка на рейс до Лос-Анджелеса...
... зупинився.

Розлука відштовхнула Відчай – настав її час.

- Прощавай, Кохана.
Сльози.
- Прощавай, Коханий.
Сльози.
Вони не говорили один одному про вічну пам’ять (навіщо брехати і так боляче)?..
Навіщо мучити себе коли розумієш що ніколи цього не буде?! Навіщо різати душу і робити боляче?! Навіщо?! Хто придумав ці кляті правила? Хто дав нам душу і почуття, щоб відчувати ТАКИЙ БІЛЬ? Для чого ці страждання?
Дайте нам мертву душу! Заберіть цей біль! Як же боляче! Нестерпно... реально... жорстоко...
Балом править САТАНА. Поклонімося йому, принесімо жертву, віддаймо душу. Все, аби не відчувати біль.

Розлука приготувалася до кульмінації...

Дві душі знову зійшлися. Містком для цього стали вуста – саме так з’єднуються душі.
Різке зближення. Десять сантиметрів. Різка зупинка. Потім... ледь помітний дотик губ і...

Підійшла Ніжність. Запахло весною. М’якнув кіт.

... в цьому дотику було стільки почуттів, що передати їх неможливо. Це-не-ре-аль-но! Мозок не зможе цього зробити, а серце не захоче.

Ви думаєте що той, наповнений пристрастю, поцілунок був останнім? Ні, то був Передостанній.
ОСТАННІМ БУВ ЦЕЙ НІЖНИЙ ДОТИК. ЛЕДЬ ПОМІТНИЙ, АЛЕ ВІЧНИЙ. Ось що врятує людство, не...

Слів більше не було. Вони випустили один одного з обіймів і пішли. Жоден з них не зупинився, щоб оглянутися. Мабуть, це правильно. Той погляд через плече причиняє більше болі ніж...
Якби вони оглянулися то обов’язково побачили б Смерть, що одиноко стояла на місці. Зникли всі: Ніжність, Відчай, Розлука, Час, Доля. Настала черга Смерті.

Злітав літак, злітав і птах. Летіли вони назустріч. І та зустріч сталася. На очах у вбитого горем хлопця вибухнув двигун літака. Він зрозумів, що настав день кінця. Було навіть приємно.
Літак почав падати. Паніка. Крики. Він сміється. Ось бачить як на нього летить величезний шматок заліза і сміється. Він нагло сміється в лице смерті. Шматок заліза одним сильним рухом відрізав голову хлопцю, відправивши його в інший світ.
Настала темнота, а потім... а не скажу що потім... зачекайте... Дує вітер. Тепло. Пахне медом і ромашками.

Шок був жахливий. На її очах вибухнув літак в якому... вона була там, з ним. Саме тому вона і не почула пронизливого сигналу вантажівки, що їхала на неї.  Смерть зіграла красиво.
Тупий удар. Лобове скло вантажівки покрилося кров’ю  вперемішку з мізками, а тіло.. точніше м”ясоподібна купа відлетіла далеко вперед.

Смерть зробила діло і може йти.

Дві закриті домовини на яких стоять усміхнені фотографії. Надривний плач матерів. Музика. Шепіт. Це кладовище. Ховають закоханих.
Мрія будь-якої пари померти в один день. Ось отримуйте! Маєте? Радійте! До біса все, САТАНА ПЕРЕМІГ...

Заїбетеся... Сатана сидить і нервово курить в стороні.

Грає музика... інша.

На сцену виходить КОХАННЯ, не закоханість, а КОХАННЯ... ВІЧНЕ.

... трава зелена, пахне медом, сяє сонечко. Так красиво, що й не віриться. Невже існує таке щастя? Невже це реально? Так... і... не повірите.

Вони кружляють в танці – повільно, граціозно. Вона весело сміється. Він щасливо посміхається. Поряд чепуриться котяра в розквіті сил.
Все прекрасно! Все спокійно! Вони разом і байдуже на землі чи на небі.
ВОНИ РАЗОМ.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.0290207862854 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати