З часу, коли Леонід себе не пам'ятає, його на кожне літо батьки завозили в село до баби. Припинилися ці подорожі лише із закінченням школи і вступом в Київський інститут народного господарства.
Якихось дітей батьки відправляли в піонерські табори, інших - на море, ще когось - у великі міста України, а то й Радянського Союзу, а його постійно в материне село за двадцять кілометрів від райцентру на Поліссі, де мешкала їх сім'я.
Звичайно, в рік чи два, тобі світ здається скрізь однаковим, де б ти не жив, аби годували і бавили, а далі різниця відчувається, особливо, між життям у місті і селі.
Як не дивно, Леонідові однаково подобалася як в місті, так і в селі. Він навчився полоти, рубати, косити, "товар пасти", навіть говорити по-сільському: слоїк, накривка, обценьки, балія, шведа, лісапет, кадуб, цебер, манірка, накривка, дека… Швидко познайомився із місцевими ровесниками, дітьми родичів, яких було ледь не третина села. Нудьгувати не доводилось. А ще були безкраї ліси з грибами, ставок з коропами, а пізніше клуб з дівчатами і хлопці з самогонкою.
Що не кажи, він любив село. Любив, коли баба його хвалила, що він такий добрий помічник; любив як малим, так і старшим, ходити весь день босим із закачаними до колін колошвами штанів і здіймати куряву по сільським вулицям, а зовсім маленьким бігати по тим вулицям з шестернею-коліщатком від якогось механізму, прилаштованою дядьком до палички так, щоб те ребристе колесико крутилося, залишаючи після себе на м'якому ґрунті дивні зубчаті сліди.
Ох, скільки ще міг Леонід Петрович перерахувати, що він любив у селі. Любив щиро і чесно. Але й так само він любив, коли літо закінчувалось, повертатися додому в місто, де вже не треба місити грязюку, в яку перетворювалася восени м'яка пилюка-курява сільських доріг, і в якій грузли і буксували навіть трактори, а не те що його шестерня-коліщатко…
В років п'ятнадцять-шістнадцять він навіть думав пов'язати долю з селом - обрати якусь сільськогосподарську професію, або прислухатись до поради свого дядька: "Небоже, нашо тобі те місто? Закінчи школу. Вивчися на лісника. Вернися в село, будеш жити в бога за пазухою. Виписав пару кубів лісу, трохи вкрав - оце життя: з грошима, на свіжому повітрі, з повагою. А якщо станеш лісничим, то ти мільйонер".
Доля після школи повела Леоніда по іншим стежкам, без куряви, асфальтованими, а потім і паркетними. Все вирішилось без нього. В Київському наргоспі деканом одного з факультетів працював рідний брат батька. Навіщо було морочитись з мріями і бажаннями, покликанням, коли тобі гарантоване місце в престижному вузі.
Леоніду й, правда, хотілося в село, в ліс, особливо, коли пірнув у паперову роботу, спочатку комсомольську, потім партійну, затим керівну. А може, не стільки в село, скільки в дитинство? Але вже так, як раніше, він не міг приїжджати на все літо. В студентські роки - сесії і студзагони, а далі - робочі і сімейні клопоти забирали вільний час. Максимум на день-два вдавалось вирватись до зовсім постарілої баби, поки ще вона була жива, і вже не таких цікавих колег по дитячим забавам у селі. Потім і цього не стало.
Останній раз був шість років тому, кілька годин. Цим серпнем він вирішив приїхати з своїми дітьми теж на півдня. Показати одинадцятилітнім дівчаткам-двійняткам, де він ріс, познайомити з ріднею, і просто позгадувати, а якщо удасться, то знову відчути себе на мить напівсільським, напівміським хлопчаком.
Поки рідня накривала стіл, Леонід - на лісапета, тобто велосипеда, і гайда по селу. Найперше заїхав на кладовище - до бабусі. Коли вона померла двадцять років назад, наче щось вмерло в ньому самому, відійшла частина життя, та, яку вони проживали разом з бабусею в селі.
Цей сумний ювілей і був однією з причин його приїзду, а може й головною. Але йому не хотілося, щоб перший приїзд його дітей в рідне для нього село був пов'язаний із скорботною датою, тому про неї він своїй сім'ї нічого не сказав. Для себе він давно вирішив, що з селом його пов'язує лише пам'ять про бабу, і все, що йому потрібно тут, побути на її могилі, тисячний раз подякувати їй за доброту, виконавши таким чином вічний обов'язок живих перед мертвими.
Леонід дивився на облуплений глиняно-цементний пам'ятник з вищербленими боками, поржавілими скривленим, ніби, горбатим хрестом, мутною і вицвілою фарфоровою фотографією дорогої доброї людини, і сльози котилися разом з думками. "Вона мене так любила, я був тоді єдиний онук і наче син для неї. Слухав її, розпитував про все. Їй було добре зі мною, мені з нею…"
Світлі роздуми і чисті сльози очищають душу. Далі Леонід покрутив педалі до ставка. Ось в цих верболозах він тягав карасів і коропів. Якось в місті почув від одного рибалки, що добре ловиться велика риба на молоду картоплю. Для місцевих коропчуків ті слова були як вирок. Ніхто в селі і не здогадувався про таку наживку. Так би місцеві і не відкрили цього секрету й далі дивувалися його рибацьким здібностям, якби Леонід сам не похвалився - розповів своїм ліпшим друзям - двоюрідним братам Петру й Василю. Не втримали і хлопці язика - коропів в ставку геть не стало, так ці риби любили картоплю. Сильно він тоді на своїх товаришів образився. Тижнів зо два не гралися разом.
"До речі, Петро тут неподалік живе. Розказували, що не дуже добре живе. П'є, свариться, а то і б'ється з жінкою, яка теж випиває. Дитя в них одне, але вже велике, працює в якомусь місті. У Василя кращі справи. Взяв жінку з двома дітьми, потім ще двох народили своїх, зараз потихеньку хазяйнують. Він і раніше був спокійніший за Петра, може тому, що менший. Ох, скільки ж часу вони провели втрьох! Петро, як самий старший - років на три від однолітків Леоніда і Василя, які тільки кумедії не придумував. Вони спали на дереві, високій розлогій груші під хатою, в збитих із дощок ліжках-шпаківнях, піратські бої влаштовували в копанці на баліях і ночвах…" - згадувати - не перезгадувати.
"А візьму і заїду до нього, - раптом вирішив Леонід, - цікаво чи впізнає. Давно не бачились. Останній раз на похоронах баби". Він завернув велосипеда в двір, де минали місяці дитинства.
Петро сидів на ослоні посеред двору і не спішно рубав сухе гілля. Жінка сиділи на призьбі і дивилися на Петра, а коли в'їхав велосипед, то перевела очі на Леоніда.
- Добрий день, - поздоровався той.
- Доброго здоров'я, - відповіла жінка.
- Здрастє, - кинув Петро, полишивши роботу. Він встав, зробив кілька кроків, ніби, щоб поручкатись, але зупинився.
- Не пізнаєш? - запитав Леонід.
- Не-а.
- Колись разом грались. На возику з лісу возили ломаччя, таке, як ти зараз рубаєш. На дереві спали. Згадав?
- Льонік? Ти? - назвав він ім'я товариша на сільський лад, що різонуло слух чоловікові, який відвик від такого свого панібратського імені.
- Я. Приїхав до дядька в гості. Дай, думаю, загляну до тебе.
- Заходь. Аякже. Тільки в мене, - Петро зам'явся і подивився на жінку - випити нема і закусить теж не дуже багато…
- Не проблема. Я ж на лісапеті, зараз в коперацію матнусь, - захотілося Леонід Петровичу показати, що він тут свій.
- Льонік… Змінився. Полисів. Погладшав. А я не поправляюсь, худий, як сьомокласник. Така дієта в мене, що пузо не росте, а ростуть самі коси і нігті. Не познав тебе, - роздивлявся Петро гостя. - А якось гралися тут, ще ти малий був, я ти й Васік. То щось тобі Василь наперекір сказав, а ти як гепнеш його по голові молотком. Пам'ятаєш таке? - геть не в тему спитав господар.
- Ні, - знизав плечима Леонід, - не пам'ятаю. Хіба таке було?
- Було, чого не було. Добре йому влупив, - підтвердив Петро.
Леонід, справді, не пам'ятав такого епізоду. Тепер йому здалося, що це його гепнули тільки-но молотком. Двір став непривітним, люди - Петро із жінкою - неприємними.
- Ну добре, - не став він тягти, - я поїду. Щасливо, - натиснув на педалі і рвонув звідтіля, так і не поручкавшись з товаришем із дитинства.
Першою озвалася жінка.
- Дурний ти, Петро. Не мав, що сказати, то ляпнув, що попало. Треба був тобі тей молоток, якусь дієту приплів?
- Дурний, - підтвердив Петро, - я і не кажу, що розумний. Чортьйого знає, чого згадав такеє. Льонік хотів з'їздить за казьонкою, кувбаси купив, то попробували б мою дієту змінить.
- А я скажу, що правильно він дав по голові Васіку. То був якийсь волшебний молоток. Диви, не п'є Василь, хазяйнує, добре з жінкою живе, - несподівано зауважила жінка. - Треба було, що він тобі дав. Може, який толк був.
Петро тільки хмикнув:
- Який там волшебний, самий простий бикновенний молоток. Тебе теж не мішало вгріть добре ним, є за що.
- А тебе вже молотком не справить, хіба шо сокирою спробувати, обухом.
- Нас вже ні чим не зміниш, ніяким інструментом. Така житка не ладиться, - Петро зі злістю продовжив рубати гілляччя.
За столом у рідні Леонід довго не затримувався. Та і його не держали, знали, що він великий начальник, весь у справах, і так спасибі, що заїхав, привіз гостинців, гроші дядьку залишив - як завжди 150 гривень - на ліки. Діти Леоніда були тільки раді, що так швидко скінчилися подорож в батькове дитинство, особливо, коли вони дізналися, що телевізор в селі показує лише шість програм, а туалет - споруда за хлівом, чимось схожа на високу собачу буду з дверима.
Кілька днів розмова про молоток не виходила з голови Леоніда Петровича. Багато він передумав - ніяк не міг собі пояснити, чому саме цей випадок згадав йому Петро.
Нічого поганого він ніколи в селі не робив - не крав, не ламав, не бився. Якщо вже і вдарив він Васю, то вже таким був тоді маленьким і дурним, що можна було йому і вибачити. Бо дійсно, не пам'ятає такого - значить, ще і в школу не ходив.
"Чому Петро сказав мені про молотка? Не про те, як грали в футбол "куток" на "куток" і я більше всіх голів забивав, чому саме про цей молоток?" - питався себе Леонід.
Він не винив Петра. Він намагався розібратися в собі: "Десь я помилився. В чому мій гріх? Може тому, що я люблю село, люблю себе в селі, а от людей із села люблю не дуже? Я нині добре влаштувався - керівник філії великого банку в обласному центрі . Міг би комусь допомогти із села, тій самій Петровій дитині. Але мовчу навіть де працюю. Благо, що ніхто в селі не знає, область східна. Я й раніше, коли директором заводу працював, другим секретарем райкому партії, в облвиконкомі, теж просив батьків нікому не казати в селі, де я і хто я. Не хотілося мати справу з прохачами. Ех, краще б я тоді заїхав до Василя. Він добріший…"
Як не мучив сумління питаннями бізнесмен, нічого логічного, щоб пояснило йому історію з молотком, знайти він не зміг. Єдине, що вирішив, аби не корити себе й далі - це поставити новий надгробок на могилі бабусі. Можна було і гранітний пам'ятник замовити, але незвична для села кладовищенська розкіш тільки лишні розмови викличе.
"Молоток - це є знак ремонту, - заспокоїв себе Леонід. - Я все правильно зрозумів. Поговорю завтра телефоном з дядьком, нехай знайде офіційну майстерню, щоб вислали мені рахунок, а я навіть несвоїми можу заплатити, проведу по банку за якусь роботу, ніхто тих пару тисяч і не помітить. Давно треба було бабусину пам'ять вшанувати. От Петро мені і нагадав".
Через кілька місяців, в кінці жовтня, він зателефонував дядькові, щоб спитати, як там справи з надгробком, бо гроші давно перерахував.
- Все добре, небоже. Зробили "вищий клас". Баба твоя дякує тобі з того світу, - доповів родич.
- Та нема за шо.
- Там неподалік від неї з'явилася сусідка, її ти не знаєш, але Петра повинен знати.
- Чого ж не знаю, а що сталося?
- Петро зарубав свою жінку.
- Да як? - Леонід не міг повірити.
- Чорт їх знає, тих алкоголіків. Кажуть, пили разом, щось не поділили, вона його чи то сильно, чи дражнячись, стукнула молотком по голові,а він їй вгатив з розмаху сокирою. А потім пішов на двір і тею самею сокирою став рубать патляччя, що натягав з лісу. Рубає, плаче, сорочка в крові, сокира в крові. Сусіди побачили - й подзвонили куди треба. Кажуть, як забирала його міліція, а він нікуди і не тікав, то кричав "не бийте мене молотком по голові, не бийте, олігархи кляті". Де він тих олігархів найшов в нашому селі, чого він їх проклинав? Телевізора надивився, або просто спився. А зараз в допрі чи в дурці сидить. Не скажу.
- Хай бог боронить, - вимовив здавлено Леонід і виключив свій мобільний.
Вперше за багато років банкіру по-справжньому заболіло серце. "Завтра, ні, вже сьогодні йду на лікарняний, - моментально прийняв рішення. - Відпочити і подумати. Ось до чого той молоток довів. Тепер він ночам мені буде снитись. Вже не те, що в село, й на могилу баби не хочеться їхати. І в дядька розуму вистачило мені подяки від мертвої баби передавати. Нащо ви мені всі здалися? І чого я в той двір до Петра поперся? Чим я його образив, щоб мене проклинати? Не його я бив, а Василя. Ти в дитинстві молотком по голові, а тебе зараз - молотом по серцю. От тобі і вся дяка за працю в селі".
Серце відчуло, що про нього йде мова, й відізвалось ще сильнішим болем. Леонід вирішив не терпіти і попросив секретарку викликати швидку медичної фірми, де він мав страховий поліс.
Дурні думки прилетіли швидше: "Як вмру і хоронитимуть мене, то коли прибиватимуть віко молотками, я, мабуть, в тій труні перевернусь. Треба буде сказати, щоб купили дорогу труну, яка закривається на завісах і замках, а не гатили молотками. Й на тому світі не буду спокою". Леоніду Петровичу стало так страшно, ніби, вмирати треба було вже завтра.
