Вперше вона засумнівалась… Раптом вона почала думати про смерть. І тільки тепер зрозуміла, що стоїть на краю прірви. Такої тихої, милої, спокійної…
Життя втратило сенс, просто так… Наче всі кольори раптом змили холодною водою. Вона знову вдивилась в простір, і аж відсахнулась: його образ був занадто чітким. Він начебто спостерігав за нею, за кожним її рухом. Вона боялась підвести очі. Він ніби був там, завис в повітрі. Риси його обличчя… Такі рідні, щирі карі очі пильно вдивлялись кудись…наче крізь неї, і вона пригадала останні слова: «Пробач, ми надто різні..!»
І сльози покотились одна за одною, наче тиха спокійна річечка. От тільки надто сильно вони обпікали їй серце. Вона встала, і зробила маленький крок …
Настав кінець… Вона не набралась мужності зупинити його, просто взяла і скорилась його волі. Вона завжди так робила. Але цього разу ціна була вища, ніж просто програне парі… вона заплатила своїм життям за покірність.
Дарма вже він тепер стоїть з букетом квітів та приготованою промовою, в якій просить пробачення за «дурниці, що я вчора намолов»… Її не повернеш…
