... Доказ горів в очах. Страх уже давно відступив. Існувало лише „зараз”. Секунда, мить, а потім наступало все інше – не потрібне...
Лекція Юрка.
- Доброго ранку! Сідайте, будь-ласка.
Аудиторія сіла. Це були третьокурсники, уже дорослі, щоб не шуміти і зривати пару. Пройде ще рік і вони будуть дотримуватися принципу: „Давайте писати і чим побільше, але не чіпайте нас.” На третьому курсі цей принцип зароджується і формується.
Юрій Степанович, для студентів, а в житті просто Юрко. Він так звик, і для нього це було нормальним. У двадцять сім років це і повинно бути нормальним.
Зараз він прочитає лекцію, потім поп’є кави і зателефонує до коханої – вона чекає. Адже це його перша лекція, до цього він вів лише семінари.
Юрій Степанович розпочав лекцію:
- Тема сьогоднішньої лекції „Механізм стимулювання підприємства.” – в голосі було чутно нотки нервовості, але вони зникнуть, як тільки почнеться виклад матеріалу...
... не зникли...
Біль був миттєвий. Якби не кафедра він обов’язково впав би.
„Це ще що таке?” – подумки запитав він себе. В голові паморочилося, а серце страшенно боліло.
Біль. Біль. І ще раз біль.
Потім він зник, так же миттєво як і з’явився.
Розпочалася лекція...
... Вечір до...
- На добраніч, кохана.
- На добраніч, коханий.
Ніжний поцілунок. Вона пригортається до нього усім тілом - спокійна, домашня... Відсутні маски і фарби. Все щире, все справжнє. Натуральне! Реальне! Все в повний зріст, де відсутня брехня.
Два тіла обмінюються теплом, сплітаються душі. Потім сон. Юркові чомусь не спиться. В середині передчуття біди. Правда передчуття далеке і якесь розмите, але факт його присутності є. І чим далі тим більше розумієш, що не таке вже і далеке це передчуття. Що воно поряд, а відчуття того, що воно далеко – це просте захисне поле, яким огортається кожна хижа тварина на полюванні. Інстинкт. Можливо біда поряд, під ліжком – як в дитинстві.
Пам’ятаєте, ми часто побоювалися злізти в ночі з ліжка, через те, що боялися бабая який сидить під ним. Він там собі сидить і спокійно чекає поки ми зліземо, а потім так хваць нас за ногу і все. Нас уже тягнуть в інший світ – холодний і страшний. Діти в таких випадках бояться навіть сходити в туалет – це, мабуть, і є причиною всцикань у ліжку.
Юрко виріс із тих страхів давним-давно. Навіть більше, він закохався в страх. Страх – це адреналін...
... Він дивився в ту мить...
...Там він бачив кінець, чи початок?... Там він бачив все у першоджерелі... Геніально.
Говорять, що деякі люди вміють читати інших. Не вірте в цю брехню. Це неможливо! Еволюція зробила з нас гарних акторів.
...Граймо далі...
Юркові приспічило в туалет. Він акуратно випустив кохану з обіймів, і встав. Бабая під ліжком не було, але передчуття залишилося. Ба, воно наблизилось на відстань витягнутої руки. Де? Позаду! Різкий розворот! Нікого! Лише кохана, що безтурботно сопіла пісню сну.
БІДА ЙДЕ ЗВІДТИ! ВИТІКАЄ З НЕЇ!
Треба відігнати ці дурні думки і піти відлити, а то на очі важко.
Юра задоволено розслабляє м’язи, що стримують мочу в середині і сцить. Такий солідненький струмок летить донизу, а він захопливо стежить. Дивна звичка, яка властива лише чоловікам – дивитися на те як дзюриш, і коли наклав купу, обов’язково поглянути якої вона величини.
КАЙФ.
А можливо біда ховалась лише в цій потребі? Ні. Відлив, а вона стала ще сильнішою. Потреба відлити була лише перешкодою. Вона зникла і світ став яснішим. Біда стояла за спиною.
Чому йому о першій годині ночі захотілося чаю ніхто не знає. Проте за п’ять хвилин потому чайник уже закипав. Пакетик з ромашкою полетів у кружку, потім туди приєдналася ложка меду, а освятив цей ритуал кип’яток, що дихав парою.
Кухню наповнив солодкий спокій. Він всівся за стіл і почав вертіти кружку в руках, чекаючи поки схолоне чай. Було темно, горіла лише зелена лампочка на холодильнику, що сповіщала хлопця про перебування його в нашому світі, а... не де інде.
Чай охолов. Він зробив перший ковток.
Добре, тепло, спокійно...
рух
дивний
повіяло холодом.
Відкрився інший світ. Юра нічого не помічав – пив чай. Ромашка заспокоює. Спокій?
Страх... адреналін – не забувайте.
Знову рух.
Маленький ковточок чаю, який вбиває весь, так важко придбаний, спокій. Ромашка ж заспокоює! Не сьогодні! Сьогодні вона лякає.
- Навіщо я виключив світло? – сам себе запитав Юра.
І тут до нього дійшло, ЩО ВІН НЕ ВИМИКАВ СВІТЛО! Він добре пам’ятає, що сів, розколотив мед і... мабуть, тоді ХТОСЬ ВИМКНУВ СВІТЛО. Але він не пам’ятає. Та вже й байдуже, ТЕМРЯВУ НЕ ЗМІНИТИ. Вона Є!
Він ще раз сьорбнув чаю і... За стіл напроти хтось сів. Хто? Якби в цій темряві можна було б щось побачити.
Там хтось реально сидів... і сопів, як старий дід перед смертю.
- Смачного. – каже той хтось.
- Дякую. – відповідає Юрко.
А страх сидить в середині. Коли ми нарешті виженемо його звідти. „Ніколи.” – звучить відповідь. І ти розумієш, що так воно і є. Позбутися страху неможливо. Щастя нездатне це зробити. Воно занадто слабке, щоб боротися. Воно... як пісочний замок на березі моря. Страшно.
Чаю він більше не хотів. Встати він також не міг. Що робити? „Хтось” прийшов на допомогу.
- Зараз підеш. – пролунав голос з темряви.
крихкий голос
голос що руйнується
Юрко наважився запитати:
- Ти хто?
- Я? Ніхто. – відповів голос.
крихкий голос
голос що руйнується
- Чого тобі треба?
- Поговорити.
крихкий голос
голос що руйнується
- Говори.
- Завари чаю, будь-ласка.
крихкий голос
голос що руйнується
Юрко слухняно встає і йде до плити. Спалахує сірник і на мить він... бачить... Мить коротка, але розгледіти гостя не важко. Такого в нашій реальності не існує! Хто це? Що це?
На вигляд це істота з дитячих казочок, які ми в дитинстві так полюбляли слухати по вечорам. Ось і це, сидить таке пухнасте, кругленьке, вкрите рожевими цятками, на синьому, здається, фоні. Ну прямо іграшка з дитячого магазину. Бери і бався. Але... Оце „але” лякало хлопця найбільше. Іграшка іграшкою, але очі... і зуби...
Очі – злі, чорні, невідомі прірви в яких загинули мільйони. Зуби – гострі, як лезо бритви, і брудні від крові. Так, по ним тече кров тих мільйонів. Ледь не забув – сморід. Це кров. Ну вона ж протухла.
Сірник погас. Знову стало темно.
Закипів чайник. Юрко заварив ромашку і поставив перед гостем. Сам сів напроти.
Тиша була важкою. Вона якось гнітила, чи ламала – не зрозуміло. Але... вона тиснула... вона здавлювала, поглинала, здобувала... хапала.
- Тепер поговоримо. – промовив гість, Рожева Плямка.
крихкий голос
голос що руйнується
Рожева Плямка? Так його подумки охрестив Юрко. Ну треба ж його якось називати, не Чмо ж?
Голос гостя змінився. Ні, він залишився тим же
крихкий голос
голос що руйнується
Просто коли він ПОБАЧИВ ЙОГО, світосприйняття змінилося. Світ отримав іншу реальність, інше бачення. Він пізнав сутність, і те що було приховано вийшло назовні.
Гість почав говорити:
крихкий голос
голос що руйнується
- Я маю два імені. Одні називають мене Той Хто Ламає Долі, а інші - Той Хто Відкриває Очі. Як мене називати, вибирати тобі. Називай як хочеш, я не ображуся.
- Чого тобі треба?
Рожева Плямка відповів:
крихкий голос
голос що руйнується
- Це залежить від того як ти мене назвеш.
- Я ще не знаю. Я не впевнений. Відкритого щойно, замало для вибору імені. Ти мусиш пояснити.
- Гаразд, я розповім, а ти вибереш. – промовив Рожева Плямка.
крихкий голос
голос що руйнується
Передчуття біди зникло. Юрко мав би заспокоїтися... Проте якимось сто сімдесят сьомим чуттям він зрозумів, що це передчуття змінило вигляд. Зараз воно інакше. Зараз воно має вигляд спокою, і вибору... ще нерішучості. І ще він розумів, що через тридцять, максимум, тридцять одну з половиною хвилини, воно знову змінить свій вигляд. На який? Давайте почекаємо і... послухаємо.
Рожева Плямка почав говорити:
крихкий голос
голос що руйнується
- Кохання зникло. Воно більш не існує. Існує ілюзія спокою і потреби бути для когось коханим, потрібним, жаданим... Все інше брехня, не реальність. Почуття не мають такий вигляд, який ви створили. Кохання – це матерія повного сприйняття, а не половинного, яким ви його зробили. Повне сприйняття зникло уже давно... і... повне сприйняття було вам ДАНО...
- Для чого це мені?
- Для... бачення світу в реальності...
крихкий голос
голос що руйнується
Світ що мав в собі лише холод...
... холод. Іде дощ – кольоровий. Капля жовта, червона, синя, зелена, чорна... знову повтор... жовта... сіра... і все...
Вічний, кольоровий дощ. Інакшого тут не існує. Це світ КРИВОГО і ЗОВСІМ ІНАКШОГО ВИМІРУ, ЯКОГО НЕ ІСНУЄ. Дорослі в нього не вірять. Тому для них він не існує. Для них він невидимий. Чому? Гарне питання, чи не так? Ну справді, як це діти бачать, а дорослі ні, вони ж розумніші?
Замок весь покритий іржею, і двері, які не відкривали вічність, а ще напис, що вкритий пилом. Але розібрати напис вдається занадто легко, так ніби його повинні прочитати: „Серце дорослих.”
Що можна побачити крізь ці двері? НІЧОГО! А кольоровий дощ тим більше. Наш „реальний” вимір забороняє це. Не можна – це не за правилами.
А той світ... інакший. Там є багато дітей. Ні, ТАМ Є ВСІ ДІТИ!
Діти там самотні. Вони сидять кружком і... мовчать. Щастя? Його не існує в КРИВОМУ і ЗОВСІМ ІНАКШОМУ ВИМІРІ ЯКОГО НЕ ІСНУЄ. Щастя існує в нашому „реальному світі”.
Проте діти сидять тут і мають більшу надію, ніж там. Іде кольоровий дощ. Кольори холодні і далекі. Кольори не їхні.
По обличчю течуть кольори. Ще там є фіолетовий колір. Він так скромно промовляє:
- Ей, народ, що за маячня? Одумайтесь! Ви хоч розумієте що це?
Діти сидять і розуміють ВСЕ. Проте осмислити, проаналізувати і згрупувати вони не можуть – зарано. Тому там так холодно. Допомога дорослих марна, вони тільки все зіпсують. Саме тому діти вирішують жити в холодному, АЛЕ КОЛЬОРОВОМУ СВІТІ. Їм не подобається чорно-білий світ, в якому відсутня невимушеність і простота. Тим більше в кольоровому житті є іграшки. ЖИВІ ІГРАШКИ. Он які вони привітні і пухнасті, ганяють по зеленій галявині.
Береш їх і відчуваєш м’якість – пухнасті зарази. Іграшки... живі... а ще... СТРАШНІ. Очі – злі, чорні, невідомі прірви в яких загинули мільйони. Зуби – гострі, як лезо бритви, і брудні від крові. Так, по ним тече кров тих мільйонів. Ледь не забув – сморід. Це кров. Ну вона ж протухла. Кров червона, кольору життя.
Граємося.
Вони бігають і граються з дітьми. Ті щасливі. Вони сміються, стрибають, веселяться. А іграшки в такі моменти відривають від них шматочки життя. Шматочки СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, яке не знайдеш у дорослого. Це життя притаманне лише дітям. Іграшки знають це, і користуються цим.
Вони відривають шматок душі і тащать їх у невідомість. Саме так вони вбивають щирість і простоту. Саме так дорослішають діти.
А іграшки лоскочуть карапузів – на смерть. Іграшки творять ЗЛО, але..
... але...
... але... кляте „але”, що нищить наших дітей. Але все це іграшки роблять за допомогою гри.
Так, це КРИВИЙ і ЗОВСІМ ІНАКШИЙ СВІТ ЯКОГО НЕ ІСНУЄ.
Дощ продовжує йти. Та й як йому не йти, коли він ВІЧНИЙ.
О, до речі, а ви випадково не пам’ятаєте з дитинства кольорового дощу? Ні. Ну все зрозуміло. Але все таки спробуйте пригадати, він Є.
Іграшки-монстри граються з дітьми. Діти щасливі. Плюшевий зайчик під зеленим деревом ґвалтує п’ятирічну дівчинку, а та сміється. Це ж гра! Це ж весело!
А он де стоїть Вінні з запрокинутою назад головою, а перед ним навколішках стоїть хлопчик. Його голова рухається туди-сюди – він робить ведмедеві мінет. Вінні добре, малому також, адже ця цукерка смачна. Щастя ж різнобічне.
Цей світ існує уже давно. Ми всі побували там. Ми всі пройшли через це. Ми всі були підвладні іграшкам. Іграшки уміли робити нас щасливими. Ми вдячні їм за це і часто згадуємо їх добрим словом, не розуміючи… РЕАЛЬНОСТІ. Вона страшна: частинка того чистого і неприхованого… залишилася назавжди у їхньому світі…
Іграшкам стало цього мало. На Раді що тривали хвилину, відбулася бесіда, яка винесла вирок:
- А що як вкрасти їх назавжди.
- Не розуміємо.
- Давайте перенесемо їхню матерію у наш світ.
- Як?
- Змусимо дорослих забути про них.
- Це неможливо.
- Це занадто можливо.
Прохід між світами малий, але… пухнастий монстрик, Рожева Плямка, зумів протиснутися. Зараз він сидить на кухні, п’є чай, і спілкується з дорослим… з ворогом.
Так, дорослі вороги. І ця війна триває уже давно. Дуже давно. Своїм корінням вона сягає, мабуть, у першоджерело створення.
Іграшки завжди хотіли влади над дітьми. Вони хочуть створити світ Вічного Дитинства, для… того щоб харчуватися. Підготовка до повстання тривала довго. Сьогодні воно розпочалося. З Інакшого Світу прийшли плюшеві воїни зла.
Реальність пахне дітьми.
- Для бачення світу в реальності, а це як?
Рожева Плямка відповів:
крихкий голос
голос що руйнується
- Це видимість справжньої реальності, а не тої яку хочете бачити ви. Це викриття ілюзій.
Юрко мовчав. Мовчання – це не ілюзія, воно було спочатку.
Навколо темрява. Жодного кольору, лише чорний. Відчуття, що зараз з’явиться щось біле і утвориться чорно-біле сяйво – реальність цього виміру. Чорно-білий світ, наш світ. Це реальність? він тут? Чи це ілюзія? Чи це маячня психа? ЧИ ЩО ЦЕ В БІСА ТАКЕ?
Монстр відповів:
крихкий голос
голос що руйнується
- Так, цей світ чорно-білий. А ще точніше, Прагматична Чорно-Біла Реальність Відсутності, тобто світ який створили ви, а не той що був вам даний.
- Ти про що? – запитав Юрко.
крихкий голос
голос що руйнується
- Про речі, які ви створили, а зараз прославляєте. Вам не було дано це. Ви створили це самі.
- Що було дано нам?
Первоначало кінця.
Народження світу. Насичені, кольорові кольори. Небо, трава, земля, дух, кущ, павук, змія, буття (про яке уже тоді нічого не знали), кохання, зрада, дружба, ненависть, смерть, життя, краса, потворність – з’являється світ. З’являється кінець. Програму запущено. Смерть неминуча.
Іде розподіл. Стоять ангели – в чорних і білих одежах – і вручають гріх. Люди беруть і ідуть з посмішкою. Ідуть жити.
Закінчується перший відрізок. Загорається вогонь, знецінюється надане, перетворюючись у придбане. Скидається чергова партія карт, а сокира розрубує Єдине на Три Частини. На три світи. Наш світ посередині. Він зазнав найбільшої руйнації. Мільйони тріщин, мільйони нищень. Але і нищення є прекрасне, якщо поглянути. Та… з’являється товар, нищаться гріхи, ми отримуємо свободу.
Ось що було. Ось що ми втратили, а можливо і не втратили. А можливо здихалися. А можливо забулися. А можливо, пішли ви.
... Вечір до...
крихкий голос
голос що руйнується
- … Ви втратили…
- Я зрозумів, але це якась дурня!
крихкий голос
голос що руйнується
- Ні, це реальність.
- Тоді, - Юрко поглянув в темряву, де по його підрахункам сиділо те чмо. – Як можна втрати те що нам дано? Воно ж є нашою основою. Воно закладене в нас.
Рожева Плямка спокійно відповів, хоча в середині було не затишно, він бачив що цей екземпляр відразу не вірить, а перевіряє. Нічого, це питання часу.
крихкий голос
голос що руйнується
- Виходить що ти нічого не зрозумів. Елементарно, йолопе, перестань звертати увагу на щось, і вважати його своїм невід’ємним, воно обов’язково зникне. Обов’язково!
- Чому?
крихкий голос
голос що руйнується
- Тому, що коли ти визнаєш це своїм, воно перестає мати ціну для тебе. Ви не вмієте берегти те що маєте, а прагнете мати те, що не вбережете. Насолоджуйся даним, і не ліз куди не треба!
Юрко не вгамовувався. Як так? Він продовжував сперечатися з… іграшкою:
- А як щодо правила, що говорить став високу ціль і досягнеш вищого?
Рожева Плямка спокійно відповів, поставивши майже остаточну крапку в суперечці:
крихкий голос
голос що руйнується
- Ця ціль повинна бути обґрунтована, а не висмоктана з…
Юрко поглянув в темряву на іграшку, якої не було видно. З’явилася дивна думка, що така ж сама темрява живе в нього в середині. Це налякало. Хлопець зламався. Він повірив. Первозданне щастя втрачено, а теперішнє нереальне. Все. Порожнеча! Ніщо! Чи як?
крихкий голос
голос що руйнується
- Так. – відповів Рожева Плямка.
Телепатія класна штука, як не крути.
- Тоді виходить, що ми втратили все? Що все що нас оточує абсурд? – запитав Юрко, не звернувши уваги на те що відповідь щойно отримав.
крихкий голос
голос що руйнується
- Так. – повторив Рожева Плямка, йому було не важко.
- Що робити?..
… Ранок зараз…
... Доказ горів в очах. Страх уже давно відступив. Існувало лише „зараз”. Секунда, мить, а потім наступало все інше – не потрібне...
Він зайшов в кімнату. Кохана все так же спокійно спала. Тьфу, яка кохана! Істота жіночого роду спокійно сопіла в ліжку не знаючи що…
Юрко ліг біля дівчини і кілька довгих хвилин дивився на неї. Його очі світилися дивним світлом. Потім воно згасло – це померхло кохання.
Юрко підніс до її горла лезо ножа і… спокійним, точним рухом перерізав горлянку, колись, як він думав, коханої дівчини. Стояла темрява, і лише місяць спокійно світив у вікно, не розуміючи, що щойно сталося жахливе, світ людей пав. А по білій шиї текла чорна кров.
- Чорно-білий світ. – прошепотів вбивця. Рожева Плямка не збрехав.
Дівчина так і не зрозуміла що померла. Таке буває, ось спокійно спиш, а в наступну мить тебе вимикають з розетки.
Післязавтра (або початок Кінця)
Заголовок газети: „Молодий викладач розстріляв на парі сімох студентів (криваві подробиці).”
Наступний заголовок: „Жахіття тривають. Лікар ріже скальпелем свої пацієнтів. Десять жертв лікаря-психа.”
текст статті
„На ранковий обхід він взяв скальпель… Холоднокровно, один за одним, він перерізав горлянки десятьом, нічого не підозрюючи, пацієнтам.
А далі пішли заголовки. Безкінечні, які скоро закінчаться.
Світ, що мав в собі лише холод…
…закрився. ВСЕ!
Діти в полоні. Людство зникло.
- Хто не сховався я не винуватий! – прокричав Рожева Плямка, і почав шукати… обід.
- А хто не зрозумів я не винуватий. – сказав автор, вимкнув комп’ютер, і пішов пити чай.
