IT S TIME TO TRAVEL
IT S TIME TO GO
IT S TIME TO PACK MY LITTLE DARLING
WE GONNA FIND ANOTHER WORLD
OH CANT YOU SEE
YOU BELONG TO ME
IT S TIME TO TRAVEL
IT S TIME TO GO
TIME TO DEPART
SO HIT THE ROAD
TAKE YOUR TOOTH BRUSH LITTLE DARLING
TAKE YOUR LUGGAGE AND YOUR HOPE
OH CANT YOU SEE
YOU BELONG TO ME
IT S TIME TO TRAVEL
IT S TIME TO GO
ALL WE NEED IS LONG VEHICLE
TO GO!
IT S TIME FOR BOARDING
SO HIT THE ROAD
TAKE YOUR TOOTH BRUSH LITTLE DARLING
TAKE YOUR LUGGAGE AND YOUR HOPE
(DON’T FORGET A HOPE)
OH CANT YOU SEE
WE HAVE NO TIME FOR CUP OF TEA
ITS TIME TO TRAVEL
ITS TIME TO GO
ALL WE NEED IS LONG VEHICLE TO GO...
Восени стада азовської хамси мандрують на південь зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з лопуцька, зимує вона виключно на чорноморських курортах: під Ялтою та під Сочами. Хамса валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого флоту починаються гарячі жнива – хамсова путина. Вони збираються в Керч з усіх закутків Чорного моря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих камбузних плит червоно-жовтими рибальськими вимпелами, і часом в ковші порту за ними вже не видно забортної води.
Вони тиснуться до причалів пачками по вісім-десять бортів і створюють в ковші рибного порту якийсь Шанхай. Ходять один до одного в гості. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ракійкою, мастикою та буряковим самогоном за секретними домашніми рецептами. Горлають пісень, деруться та миряться, і знову горлають. І все це – не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки в своїх помаранчевих шторм-робах по виметаних просто на причал кошількових неводах – штопають та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів, збившися в зграю, ганяють по цих зелених капронових галявинах і азартно тявкають на чужинців.
Восени отари моряків далекого плавання збиралися в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів, і піти в закордонний рейс було практично неможливо.
- Підеш на місцевий флот? – спитали мене у відділі зв’язку.
- Піду, - знизав я плечима. Наче молодий спеціаліст мав право не погоджуватися, коли його «питає» начальник відділу.
- РС «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Херсоні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Однокурсник твій на ньому ремонт відсидів. І - з підвищенням тебе. Перший рейс начальником, все ж таки.
- Що, справді перший? Це привід, - жартома підморгнув хтось із групових інженерів. Вірніше, це я, молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти. А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.
Отож, я вийшов з відділу в святій упевненості, що моя кар’єра мчить вперед семимильними кроками: рейс стажером, рейс другим радистом, і ось вже – начальник радіостанції! І був прикро вражений, коли перший же знайомець з бувалих моряків, якого я зустрів під дошкою пошани, зробив круглі очі та зі співчуттям запитав:
- Місцевий флот? За що тебе так, Марконі?
Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена анфасами кращих капітанів та старших механіків, була точкою, у якій сходились усі широти і меридіани. Сходилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зустрінуться, погомонять, перекурять цю справу – і знову гайда на сто років, один на Північ, інший на Південь: судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера під Гренландією до моря Космонавтів під Антарктидою. Працювали і на Чорному морі. Проте, потрапити на місцевий флот в гордих альбатросів-блукальців океанів, виявляється, вважалося покаранням.
По-перше, на місцевому флоті не платили валюту. По-друге, саме туди майнали усіх шибеників, яким “прихлопнули візу”, і екіпажі підбиралися з просто феєричних шибайголов. По-третє... А було ще й по-четверте і по-п’яте.
Я викурив під пильним оком кращих капітанів буквально три цигарки, і вже знав майже все про того кота, якого щойно придбав у мішку.
- Розумієте, колеги, є пароплави сірі, і є пароплави білі...
Одні по півроку шукають рибу в океані, висолопивши язика на плече, а як тільки її знайдуть, злі флагмани промислових районів під Західною Сахарою чи Намібією одразу женуть туди весь флот супертраулерів та плавбаз, не давши розвідникові як слід тією рибою поласувати. А розвідника посилають далі, куди жоден Макар і справді телят не ганяв.
А інші пароплави – ставлять трал двічі за рейс, і то лише для того, щоб якийсь планктон зібрати. Вони катають морями-океанами наукових туристів з інституту Південних морів чи з самої Москви. Краще, звичайно, з Москви, з універу – москвичам завжди чомусь випадало вивчати з аквалангом якісь страшенно екзотичні Сейшельські острови, і порт для отоварки якийсь геть не завалящий – не Сингапур, так Лас-Пальмас...
- Одним все, Марконі, іншим – якась Мапутівка, де і купити нічого, крім кокосів. І тому так корпуса тих суден і фарбують: трудяг-“розвідників” – у сірий колір, а “науковців” – у білий...
- А який же корпус у “Петра Кішки”?
- Чорний, марконі, чорний.
Але дізнався я дещо і про самого «Кішку». Не про матроса – героя, а про риболовецький сейнер «Петро Кішка» і передісторію його хрестин. В кожного судна в управі було своє прізвисько. Не те, що на борту, а те, що на язиках в моряків. В «Новоукраїнки» - «Хохлушка», в «Середньої коси» - «Драная коза» і таке інше. В «Кішки» таких прізвиськ виявилося аж два. Одне поважне – «Петро». При чому, це звучало саме так навіть російською, все ж таки ми були на Чорному, а не на Білому морі. Інше прізвисько було дошкульне і зневажливе – «Кошак». І команда уся, звичайно ж, - «кошаки». І я відтепер, виходить, - теж.
Раніше ж судно називалося зовсім інакше, РСам рідко випадає честь носити чиєсь ім’я, їх більше на честь нікому невідомих містечок називають чи ще якось, а то й просто під номерами залишають. Але попередня команда шибайголов під попереднім іменем так уславилася якимись браконьєрськими «подвигами» в Грузії, що судно вирішили, від гріха та грузинської рибінспекції подалі, переіменувати в героя першої облоги Севастополя. Саме в героя, щоб вище начальство не дошукувалося справжніх причин зміни назви. Петра Кішку всякий знає. Він адмірала Корнілова врятував, кинувши англійське ядро, що ось-ось мало розірватися в траншеї, до казана з кашею.
- Молодець, служивий! – похвалив матроса щойно врятований адмірал, зчищаючи кортиком куліш з кашкета та бакенбардів.
- Добреє слово і Кішці приємне! – не за статутом відповів винахідливий матрос.
- Молодці! – ухвалили переіменування в міністерстві. – Як же це ми про матроса Кішку забули?
А нам тепер – ходи морями з прізвиськом «кошаки». І втіха нам була одна: за другої облоги Севастополя уславився своїм подвигом дехто «краснофлотець Голубець», і вибір йшов між цими двома матросами. Гарні б з нас були «голубці», ухвали начальство друге ім’я.
Одним словом, інформації до роздумів бувалі моряки видали мені з надлишком. Хоч плач. Чи лягай апендикса видаляти. А в Херсон нехай посилають іншого. Але моряки не плачуть. Особливо молоді та недосвідчені. Вони ще вважають себе людьми героїчної професії. І в Херсоні побувати їм, щойно з того Херсона випханим у моря, все ж таки кортить. Потяг на Херсон відходив опівночі.
***
Поїзд з Керчі прибував о десятій. Але шлях від вокзалу до судноремонтного заводу я опишу в якомусь іншому оповіданні. Зараз швидше про те, яким я вперше побачив «Кішку», бо всю дорогу в розбитому вагоні через нічні таврійські степи тільки про те і думав.
Сейнер з чорними бортами стояв під плавучим доком на іншому боці затону. На фоні такої сірої прямокутної глиби він виглядав ледь не малюком. Але він безсумнівно був – Пароплав. Я був молодий моряк, але вже знав цю морську манеру називати гарні надійні судна одним словом – Пароплав. Це як знак якості, це як назвати когось Зварником в інституті Патона. «Атлантики» й «тропіки» - Пароплави. Середні траулери київської Ленкузні – Пароплави. А ось «супертраулери» штральзундської побудови - казна що: головний двигун – лише один, і в сорокових широтах корпус вигинає на хвилі, як бамбук. Але РС-300 безсумнівно був – Пароплав. Я це відчув, лише побачивши здалля його силует.
Обрис «Кішки» був стрімкий, наче він кудись летів, навіть стоячи під доком. Нехарактерний для сейнера загострений ніс був, напевне, позичений в міноносця чи чайного кліпера. Плавний граціозний прогин верхньої палуби, - так вигинаються, потягуючись, пантери - сполучував високий бак, який важко було захлеснути штормовій хвилі, і низький ют, з я кого зручно було вибирати трал. Біла надбудова з бортовим номером та круглими ілюмінаторами була ближче до кормової палуби. Над нею приткнулася наче іграшкова стернова рубка, і крила капітанського містка були схожі на затишні балкончики на будинку з мезоніном. Балконний вигляд псували хіба що помаранчеві рятівні круги. Жовта висока фок-щогла, що проткнула надбудову одразу за капітанським містком, ощетинилася їжаками передавальних та приймальних антен. Жовті ж вантажні стріли попереду та позаду надбудови були прибрані по-похідному. А чорну обтічну фальш-трубу над спардеком якийсь роботяга якраз фарбував, відбиваючи на ній рибальську, червону в жовтому канті, смугу.
Ні, людство ще не придумало і не спустило на воду нічого більш вишуканого та прекрасного, ніж РС-300, а в людства було щонайменше 20 років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів, і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі. І чорт з тою валютою і штрафною командою шибеників.
«Кішка» завершив свої справи під доком, двічі пихнув сизим димком з недофарбованої фальштруби і плавно покотився затоном в мою сторону, наче демонструючи себе з усіх сторін. Він не гнав поперед себе хвилю, він її різав навпіл, як ятаганом, і гладь води в затоні навіть не збурилася. Будь який вікінг на моєму місці вже склав би цілу сагу про те, як чорний дракар ковзає водами похмурого фіорда, і героя на березі по черзі окликають матрос, боцман та шкіпер, а Ейрік Торвальдсон...
- Та прийми ж кінця, так тебе розпротак через коромисло в Миколу Чудотворця і 12 апостолів! - гукнули мені вже в мегафон, і я нарешті зрозумів, що матрос та боцман гукали саме мене, а не якогось приблудного вікінга. І я кинув свій багаж ледь не у воду і побіг ловити швартов з високого носа «Кішки».
- Старпоме, судячи з незграбності на швартовці, це наш новий начальник рації, - продовжив той «шкіпер» на весь затон, не виключивши гучну трансляцію.
- Прийміть хлопця й поясніть що до чого. Щоб назавтра він у мене міг відрізнити шпринг від прижимного кінця краще, ніж фазу від маси!
- Ну, я ще не страпом, - представився мені вусатий тлустуватий та носатий дядько, який щойно тягав ті швартови поруч зі мною, вискочивши на причал, як тарзан, ледь борт сейнера м’яко навалився на великий гумовий кранець на стінці.
- Але поганий той матрос, який не хоче бути старпомом. Ходімо, Марконі. Дам ключі від каюти, обживайся поки. Колеги твого знову нема, валандається десь в «навігаційній камері», як в нього це називається. Справи приймати поки ні в кого.
- Мабуть не варто зізнаватися, що це мій однокурсник – вирішив я подумки. І пішов слідом за матросом-кар’єристом до білої надбудови на чорному пароплаві.
- Може на місцевому флоті так заведено, що ключі від кают у вахтового матроса зберігаються, - вирішив я, бо не стане ж старший помічник капітана тарзаном скакати по гумових кранцях. Втім, ще кілька хвилин тому я також не уявляв, що вже завтра складатиму капітанові іспит зі швартових кінців, попри те, що радист. А як же улюблена приказка усіх радистів «Хто на що учився»?
Це коли зла та втомлена підвахта суне до рибцеху патрати рибу чотири години після восьми годин на вахті, а ти, радист, стоїш в коридорі весь в білому і поплескуєш приятелів по плечу, примовляючи оте «хто на що учився», бо радисти рибу не шхерять, їм руки берегти за статутом належить.
Невже на місцевому флоті ці найрозумніші розділи статуту теж не діють?
І літній матрос мабуть щось відчув з мого розгубленого вигляду, а може й сам не раз чув ті балачки під дошкою пошани:
- Не сумуй, Марконі. Білі пароплави – чорне життя. Чорні пароплави – біле життя, – приказок на флоті і справді до біса, була і на такий випадок.
Я посміхнувся, цієї я ще не знав.
- Григорович, - протягнув мені шершаву долоню мій перший знайомець на «Кішці».
- Марконі, - по дурному представився я. Ще б позивним сигналом назвався.
- Тобто, Антон... – виправився я.
- ...Віталійович, - додав, згадавши, що вже начальник.
А позивний у «Кішки», нанесений на чорними літерами стерновій рубці, теж був оригінальний – LYFT. В ефірі мені загрожувало вже персональне прізвисько «ліфтер».
***
Плановий ремонт необхідний не тільки кораблям, а й морякам.
Сімейне життя дало тріщину, дружина десь загубила твоє фото, і вже геть забула, як ти виглядаєш, бо ти з рейсів по півроку не вилазиш, і вона ще, гляди, когось стороннього за тебе прийме на тролейбусній зупинці – час морякові сідати в ремонт. Або, зворотній випадок, ти зовсім весь із себе холостяк, одружитися за плавбою по морях ніколи, а роки спливають, скоро вже і на танці «для тих, кому за тридцять» пускати перестануть – час сідати в ремонт. Або розлучитися, нарешті, пройти через всі суди й розпилювання лобзиком особисто привезеного з Румунії меблевого гарнітура – для цього теж необхідно бути на березі.
Ремонти саме для цього і призначені. Наче і на флоті, але і на березі – коріння пускаєш, як плавуча рослина мангр. Щоб не перевелися мангрові зарості на Землі. Херсон же для таких ремонтів наче й створений, усе при ньому. І дружини, і тролейбусні зупиники, і тьма незаміжніх дівчат, і судді, які знають, як то воно бути моряком. І, наче за заявками публіки, ремонтувалися у ньому пароплави з усіх портів, в яких традиційно херсонці ж і працювали – і Одеса, і Севастополь, і Керч.
Склався навіть прошарок «моряків ремонтного плавання», таких як мій зниклий в “навігаційній камері” однокурсник, який сходив в океан лише одного разу, і застряг по ремонтах. А що? Зарплатня наче й не закордонна, зате вдома. Оклади ось-ось мали переглянути і підвищити геть усім. Та ще й котлові та квартирні гроші тобі виплачують, як відрядженому з Керчі. Та й обов’язків не густо, не сам же ремонтуєш, лише слідкуєш, щоб роботяги те робили якісно. Чим не життя? Але я пишу про звичаних, морських моряків, нехай вже мені колишні хитровжучені однокурсники вибачають.
Хоча, розібратися хто з нас хто, коли на судні одночасно товклося аж два екіпажі, ремонтний та основний, я не міг днів декілька. Особливо довго я не міг визначити, хто ж справжній старпом. Він безсумнівно був десь поруч, але ми якось розминалися на не такій вже й великій верхній палубі, я натрапляв лише на старпома ремонтного або на матросів. Я лише зрозумів, що поза очі усі дражнять страпома «Борман».
Справа ускладнювалася тим, що в останні дні перед випиханням з ремонту на ту настлану деревом та просмолену верхню палубу «Кішки» нагнали стільки роботяг, що не вільно було плюнути під ноги, щоб не влучити у зварника, теслю чи маляра. Судно нагадувало човна діда Мазая, переповненого зайцями в брезентових зварницьких робах понад усяку міру. Або - взятий на абордаж призовий транспорт. Причому десант неголених буканьєрів у коричневих беретах та темних окулярах газорізальників очолював особисто головний інженер. І здавалося, що він розмахує над білою каскою не записничком з прив’язаним до нього олівцем, а прапором, на якому майорить гасло: «За план! За премію!!!».
Але обидва екіпажі та зварювальні буканьєри вшивалися з «Кішки» до принад Херсона відразу по заводському гудку, і на судні залишався лише один вахтовий. Він тобі й матрос, він тобі й моторист, він тобі й вахтовий помічник капітана. Чи гадав я коли-небудь, що мене навчатимуть міняти форсунки в котлі та запускати стоянкового дизель-генератора, щоб поставити і мене на вахту? І чи мріяв про те, що таки навчуся того дизеля запускати?
На це, до речі, є інша приказка: «Чим менше пароплав, тим більше моряки». І мають наувазі зовсім не розмір наших кендюхів, а якраз те, що кожен моряк маленького судна вміє робити геть усе, що необхідно, щоб судно не затонуло ні під причалом, ні в морі. Вони (чи вже ми?) краще пристосовані до життя й навігації. І навіть судновий кухар на малих пароплавах вміє стояти на стерні, якщо доведеться. А матрос звичайний – навпаки – вміє куховарити.
Позаяк мені вшиватися було особливо нікуди, бо я киянин, я відразу поселився на судні в каюті, яку ще дофарбовували та дозварювали і першого ж вечора мене пригощав смаженою картоплею та домашніми наїдками саме вусатий матрос Григорович. Він мені ту приказку (і до приказки) й розказав. Добре ще, що я, попри сумніви, все ж привіз з собою пляшку «Білого лелеки», бо про ритуал якоїсь «прописки за судном» все ж мав уявлення, хоча статут те й суворо забороняє.
Григорович дав мені ще одну напрочуд корисну пораду.
- Ти телевізором на дозвіллі займись. Що там радари й радіопеленгатори? Про них лише капітан та два штурмани знають. А вся інша братія оцінює працю радиста лише по тому, як телевізор працює. Туреччину ловить – вах, який молодець! Останкіна не бере – за борт його, на корм катранам! Я твого колегу весь ремонт просив антену телевізійну перепаяти, але його хіба допросишся, лише до риболовлі руки доходили. Спінінгіст!
Цю пораду я пам’ятав потім на всіх суднах, і лад в хазяйстві радиста завжди починав наводити саме з телевізора. І завжди був – вах, який радист! Найкращу ж похвалу своїй праці, не пов’язаній з телебаченням, я почув колись на одному рудовозі ріка-море, на який навідався в гості через півроку після свого списання з судна. Ми, як водиться, випили за несподівану зустріч в Одесі, хоча статут те й забороняє, і старпом рудовоза сказав:
- Ми помітили, що ти працював, лише коли ти списався і прийшов інший начальник, – похвалив той рудний старпом, а мені захотілося матюкатися.
Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса гарних порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки». В тому числі щодо гідроакустичної апаратури та радарів. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?
До останнього у мене вже були особисті претензії. Справа була навіть не в тому, що він встиг насміятися з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив на борт «Петра Кішки». Над молодими спеціалістами на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь швидко до того звикає, не він такий перший. Але капітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив замість «мічманки» - кашкета розмірами з маленький аеродром – якогось фетрового капелюха? Такий фасон продовжували носити лише якісь колгоспні бухгалтери у далекій провінції. І ця людина примушує мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижимного?
- Та не ображайся ти на нього, Марконі, він ще у смак не увійшов, свій власний командний голос не напрацював, - вголос називав справжню причину мого неприйняття капелюхів Григорович.
- В старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послухаєш його – о, це капітана Непийпива нотки прорізалися. О, а це – Акопян власною персоною. А на Непийпива ображатися за грубощі – дурниці. Працювати ніколи буде, - заспокоював мене бувалий матрос.
Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про Акопяна. Саме їх суворі погляди з дошки пошани проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою пошани вертілося на язиках.
- Не щастить щось Акопяну останнім часом. То акустик в Пальмасі втік з судна і політичного притулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть випив. Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед тим зустрічалися в морі.
- Акопянові якраз дуже пощастило, - не погодився Григорович.
- Там за три кабельтових ліворуч були камінці, а за півмилі праворуч – кораловий риф. А «Середня Коса» вперлася просто поміж ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?
Випадково виявилося так, що саме на Сокотрі я вже був.
***
О, Сокотро! Якщо я колись складатиму перелік місць на Земній кулі, щодо яких я щиро жалкую, що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньому під номером першим. І навіть добре, що на тебе не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а про туристичні автобуси та камази шоферів-дальнобійників і згадувати смішно. Навіть Тура Хейердала місцева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала узгоджень з міністерством іноземних справ в Адені, і поки мій норвезький колега-радист отримував ті дозволи по радіо, камишовий «Тигріс» пронесло повз зачарований острів.
Сокотра, група островів (найбільший – о. Сокотра) в Індійському океані на Сх. від мису Гвардафуй (Африка). Входить до складу Народно Демократичної Республіки Йемен. Площа 3,6 тис. кв. кілометрів. Складені в основновному з кристалічних порід. Висота до 1503 м (на острові Сокотра). Клімат тропічний, сухий. Середні температури січня 21С, червня 28С. Опадів – 250-300 мм в рік. Рослинність напівпустинна, на Сх. та в горах гаї ксерофільних дерев. Вирощування фінікової пальми. Розведення дрібної рогатої худоби. Рибальство.
Ось так стримано описувала колись Сокотру Велика Радянська Енциклопедія. Все ж таки сучасні географи – люди без уяви та емоцій. Почали б вони здалля. З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті гори Сокотри посеред безбрежного синьо-синього Індійського океану. Довгі тижні судно було в полоні повного кола горизонту, його неспішно хитала повільна океанська брижжа, його палубу з самого рання розжарювало безжалісне тропічне сонце і люди на його борту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та летючих риб. І ось – Земля! Острів прямо по курсу! І моряк генною пам’яттю пригадує радісний вигук марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його роду не значиться жодного іспанця чи португальця.
Здається, щойновідкритий острів поруч, ось вони скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним ходом. Так жартує над моряками горизонт та кривизна земної поверхні.
Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру для європейців. І добре, що лише для моряків, а не для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими пляжами, на які не ступала нога Хейердала, і з тими крабами, які гасають по них, як гончаки, чуючи звуки чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим кораловим піском більше, ніж бліх на безпритульному котові, але вони віялом розбігаються вусебіч від вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні шпарки серед прибережного каміння. Аборигени Сокотри, ті тихо підкрадаються до крабів з води на човнах-довбанках і, як ковбої ласо, накидають на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.
Втім, іноді досить і моряків, щоб змінити Едем. Пам’ятаю, як ми години три здиралися на прибережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й ноги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того, щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві, яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, емальовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею «Тут був Вася, 1976» на стовбурі.
А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна з тих гігантських семипалих мушлів, які моряки воліли перти до рідних сервантів попри обмеження аерофлоту на вагу багажу у тридцять кілограмів. А лангусти й мурени в прибережних розщелинах? А джерела ключової води між скелями та морем?
І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля таких куцих довідок білі пароплави роками катали московську науку Індійським океаном?
Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру московських географів та аквалангістів. Так склалося. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли з промислу і направили перевозити в наших морозильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще водили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти не змогли, і наш траулер цілий тиждень простояв на якорі на глибинах, поки нас розвантажували баркасами. Тому й віднеслися до нас зовсім не так, як до Хейердала, і запрошували на ті плантації фінікових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли, і ватага місцевих максимок супроводжувала нас у наших вештаннях островом усі дні стоянки.
І ось виходить, Акопян, чи то пак, його заснулий старпом, прохід у тому бар’єрному рифові справді знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом прямо у пляж, між камінцями ліворуч та рифом праворуч по борту. Дійсно пощастило!
- Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху не почув. Вже механіки помітили, коли в контур охолодження дизеля пісок потрапив, і дизель грітися почав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир з Адена до Сокотри чапав – жодного шторму. Хоча ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега, щоб корму врозріз прибоєві тримати, але якби хоч невеличкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не порятував би.
- То ви були там, Григорович?
- Щеб пак. Я і є той страпом. Борщевський моє прізвище.
- А Борман?
- Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищне прізвисько. Боцман мене так ще й досі дражнить? Чи стармех?
- Бачиш, сиджу вже рік у матросах на ремонті. Хоча диплом штурмана вже місяць назад повернули. Віталя Атамас тримає мені місце старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відсидів, але управа щось ніяк не підтверджує мого призначення. Мабуть ще розмірковують.
- Не кожен день в них страпоми навстоячки засинають, - вже реготнув Григорович, уявивши собі складність рішення, яке мало прийняти його начальство з відділу мореплавства.
- Насправді стоячи?
- Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався. Став біля автокерманича, сперся, і відключився. Вже механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та харчі предавали з борта на борт весь день. Я добу не спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм брехунам під дошкою пошани і передаси при нагоді. Був би випивши, вже б десь в колонії рукавиці строчив на машинці. А я, бачиш, сиджу з тобою на вахті й теревені правлю. Ну, забрали штурманського диплома на рік, ну змайнали в матроси, ну, вираховують із зарплати половину на оплату рятувальної операції. Але ж і «Середня коса» цілісінька, і я не за гратами. Вважаю, що пощастило. І не Акопянові, а особисто мені.
Телеантену я відкрутив з мачти, затяг до салону і перепаяв наступного ж ранку. Надворі вже морозно було, й олово не плавилося.
***
Не знаю, це попередні головорізи так наше кервіництво нажахали, чи це мене нажахали горді птахи-говоруни під дошкою пошани, але жодного шибеника і шибайголови в основному екіпажі «Кішки» мною не виявлено не було. Навпаки, усім нам перед відбуттям до Херсона кадровики та керівники казали «Ну, з підвищенням тебе».
Другий механік йшов перший рейс другим механіком. Третій механік йшов перший рейс третім механіком. Повар йшов в перший рейс взагалі. Щодо боцмана я не уточнював, нагоди не було, був він зі старих кадрових матросів, може десь і боцманював до цього. Щодо другого штурмана і уточнювати не треба було, на лобі в нього було написано, що перший рейс Другим, і то лише тому, що Третього у «Кішки» в штаті немає. Стармех теж раніше працював другим механіком на великих пароплавах. Про мене ви вже в курсі. І от, виявляється, капітан Атамас – теж перший рейс у капітанах.
Це вже не штрафний пароплав виходив, а якийсь кар’єристський. Статистику дещо псували артільний матрос та Григорович. Але якщо зважати на те, що артільним матрос Вітя став вперше, а Григорович мав піднятися до старпома теж із матросів, винятка не було жодного.
Ох, ми їм наловимо риби! Це як кинути людину в море, не спитавши, чи вміє вона плавати. Випливе – значить вміє. Керівництво наше виправдовувало лише те, що іншого способу визначити, чи потягне людина начальництво радіостанції на РС-300, ніж призначити її начальником і подивитися, що з того вийде, насправді не існує. І сама людина того не знає, навіть якщо допит влаштувати. Це кожного керівника зокрема – виправдовувало. А от зібрати нас всіх докупи на борту «Кішки» одночасно – це вже був перебір, якийсь кадровицький чорний гумор.
Але море саме розбереться, хто його вартий. Джозеф Конрад знався на морі і не дарма вигадав девіз «Зроби це, або помри».
***
Гарно все ж таки, що я пишу не вахтового журнала. Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть, якщо нічого не відбулося, в ньому заведено писати «нічого не відбулося», або «сигналів нема», або «стоїмо в попередній позиції» та інші «порожні роки». А от авторові оповіданнячок вільно перескочити на три тижні вперед та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті. А самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумнішати заднім розумом. І все лише для того, щоб показати читачеві, що за людина був капітан Атамас, і те, що не кашкет робить людину капітаном.
***
Штурмани ніколи вам у цьому не зізнаються, але вони всі - максималісти. Кожен з них, подаючи документи до морехідного училища, мріє стати капітаном. Не менше і не більше. Але вчать не на капітанів, вчать на «судноводіїв». Шлях на капітанський місток триває добрий десяток років, а в кого і – десятки років. Це радистам гарно – бац, бац – і в дамках. Вже начальник радіостанції, радіооператор першого класу, бо класи лише два, і вище першого не скочиш.
Шлях до капітанського жетона і погонів з трьома широкими золотими смугами починається з матроса другого класу. Це обробник риби в рибцеху або палубний матрос, йому навіть на стерні стояти чи трал ставити ще не дозволяють, це вже матроси першого класу роблять. А далі пішла писати бухгалтерія та кадри. Якщо є знайомий капітан, попросіть-но його показати свою трудову книжку. Можна й паспорт моряка, але штурманська ієрархія в один паспорт не влізе.
Четвертий помічник капітана ПР «Ван Гог». Третій помічник на супертраулері «Зірка Азова». Ще з п’ять пароплавів на цій «веселій» посаді, коли ти в рейсі маєш вносити коректуру до всіх карт по всьому Світовому океану, вести суднову канцелярію, друкувати на машинці накази по судну, таскати за собою по порту в портфелі усі документи екіпажу, а уявіть-но собі екіпаж у 120 чоловік, як на тій «Зірці Азова», і в кожного щонайменше – паспорт, диплом та медицинська книжка, не кажучи вже про інші сертифікати. А, забув! Третій повинен встигати все це робити у вільний від вахти час. Бо вахту він вже стоїть самостійно.
Один мій знайомий Трояк колись їхав з портфелем з управи на судно, і вирішив попити по дорозі пива з діжки. Випив, сів на автобус та й їде до порту. Але щось муляє. Матінка рідна! Портфеля з документами біля діжки забув! Добре, що коли він рисаком прибіг на попередню зупинку, алкаші ще не розібралися, що власник портфеля вже поїхав собі автобусом. Після цього цей Трояк за тиждень до рейсу брав пустого портфеля і ходив скрізь тільки з ним – портфельного рефлекса розробляв.
Ну, набігав тисячу морських миль з документами по причалах Третім – можна тобі вже й другим помічником ставати. Цей на рибалках харчами та вантажем завідує, оскільки вантаж здебільшого – морожена риба, а вона – теж харчі. Кар’єрне зростання і набирання плавального цензу підкріпляється також зміною дипломів. Штурман малого плавання – капітан малого плавання - штурман далекого плавання – капітан далекого плавання. Другі помічники – вони ж Ревізори – вже як правило штурмани далекого плавання. Має Ревізор вже і першого підлеглого – артільного матроса, який рубає сокирою туші м’яса, видає на камбуз картоплю й цукор та краде морожену ковбасу з провізіонки. При цьому нікого не цікавить, як і де Другий ту ковбасу добув, коли повсюди планове господарство, і ковбаси навіть на базу не завезли.
Старпом має вже стільки підлеглих, що ними вже не накеруєш без курсів підвищення кваліфікації. Уся штурманська служба, уся палубна команда з боцманом начолі, і вся обслуга: повари, пекарі, буфетниці, прачка, матроси-прибиральники і таке інше. Крім того, він відповідає за «борти» - поточний ремонт та фарбування усього, що знаходиться на верхній палубі, крім механізмів – за них Дід (страмех) чи електромеханік (Кулон) відповідають.
На кожному щабелі службових сходів штурмани «горять», як китайські фейерверки. Той не наніс вчасно зміну характеристик маяка біля порту Вішакхапатнам в Індії, бо судно працювало під Антарктидою, а його взяли та й перекинули під той Вішакхапатнам, але правити карту вже було пізно, і ... Той при прийомці вантажу шийки лангуста з одеської експедиції в Аденській затоці «зівнув» два стропи. Строп це 20 паків. Пак це три брикети по 11 кілограм. Кіло шийки лангуста на італійські ліри коштує... – і Другого помічника переносять в знаменник. А в цього старпома просто роульс під час траління зірвало ваєром, і траловому матросу по нозі добряче вдарило, довелося до госпіталю в Кейптауні здавати (за валюту!). І всі розуміють, що судно стареньке, рік до капіталки залишилось, і матрос гав ловив, але перевидаток валюти на когось вищому керівництву списати треба, а позаяк за усі пристрої (не механізми!) на верхній палубі відповідає старпом, а роульс це пристрій, – вже старпома в знаменник.
Кар’єра справжнього судноводія – це злети й падіння. Ви вже взяли трудову книжку у свого знайомця-капітана? Пошукайте в ній сліди цих планомірних злетів і карколомних падінь. При цьому враховуйте, що судно судну не рівня. І старпом на супертраулері (РТМ-С), це вище, ніж капітан на середньому риболовецькому траулері морозильному (СРТМ). А капітан-директор китобійної бази «Радянська Україна» - це вже взагалі номенклатура ЦК Компартії. Якщо ви жодних падінь не знайшли, самі злети - попросіть свого знайомця-капітана показати вам ворс на долонях, і надалі можете його так і називати «мій чарівний волохань». В людини ворс росте на долонях, якщо в неї рідний дядько - начальник главку Азчерриба, а тесть – міністр рибного господарства Союзу РСР. Принаймні, так вважають моряки.
Але ось ти вже старпом. Вже призвичаївся, притерся, міцно стоїш на палубі і службу свою знаєш. Один крок до вистражданого капітанського містка. Але бачили ми таких швидких, як Настя. Зась! Де на вас, кар’єристів, держава пароплавів набере? А якщо про СРСР вже згадувати – може, просто партійністю не вийшов. В тебе партія в шахи, ферзевий гамбіт, а потрібна – лише комуністична. І роки спливають, діти без тебе виростають, заміж повиходять вже скоро, а ти все ще старпом.
А штурмани усі – максималісти. Вони геть усі в дитинстві капітанами мріяли бути. Не більше, але й не менше. І вони ладні проміняти РТМ-С на РС, Червоне море на Чорне і Порт-Луї на Маврикії на порт Поті в Грузії.
***
Про порт Поті моряки колись склали пісню, яка починається зі слів
Чорт придумав цеє Поті
І збудував на болоті
Порт Поті взимку - це мряка, сирість та мандарини, а також - штормові попередження чотири дні з семи, вітер до 25 метрів в секунду, тягун в порту на вхідних створах і якраз під час шторму тобі в порт заскочити не дають. Якщо є бажаючі вийти в таку погоду в море – вийти не дають теж. Це пастка для щурів. Отримав штормове попердження – бігом в порт, до рибного басейну, займай місце біля самого причалу, бо зараз набіжить охочих, на берег сходити через чотири борти доведеться. І починається штормовий відстій.
Втім, «Петру Кішці» та ще одному РСу-розвіднику дозволяли стояти обабіч Морвокзалу за особливі заслуги перед Грузією. Просто під пальмами на набережній та рестораном на другому поверсі. Можна було завалитися усім екіпажем до ресторації, а вахтовому виставити стільця на балкон, щоб кричав усім стороннім «Мужик, куди преш!», не виходячи з ресторану.
Здавалося б – радій, радисте. З порту на передачу не працюють, приймай собі циркуляри з Керчі та дивися по телевізору «Того самого Мюнхгаузена», не виходячи з радіорубки.
Це була основна перевага становища радиста на РСі. Конструктори, яким потрібно було багато чого втиснути в малий об’єм, двері з радіорубки та з капітанської каюти вивели просто до кают-компанії. Вона ж салон, вона ж їдальня команди. На малих пароплавах часто суміщають те, що на супертраулерах знаходиться в різних кінцях пароплава. Два столи, намертво прикріплені до палуби, диванчики вздовж переборок та принайтовлені до спеціальних скоб на палубі стільці, віконечко на камбуз, двері до умивальника та душевої. Трап на капітанський місток. І все це сходилося в кают-компанії
Але найцікавішим було, звичайно, те, що з душової можна було потрапити до машинного відділення та до вбиральні (моряки кажуть – гальюн). Це вже конструктори нахуліганили, звичайно. Миєшся, а тут якийсь механік весь в мазуті через твою душову кабінку до дизелів суне. Або з гальюна хтось як вискочить, зайшовши з верхньої палуби. Вбиралень з двома входами, через які можна потрапити до машини та до каюткомпанії, ви в себе на березі точно не бачили.
Але ми на конструкторів не ображалися, а навіть раділи нахабності їх думки, коли на верхній палубі гуляла вода під час шторму, а потрапити в туалет все ж треба, і бажано не мокрим, як іхтіандр. Душ принаймні можна прикрутити на час проходження брудного механіка. Крантик від штормів був не в наших руках.
Отож, варто мені було просто розчинити двері радіорубки і всітися на диванчику, я б бачив телевізора, і мені не потрібно було займати зручні місця один поперед одного, як це водилося в наших механіків, матросів та повара. До, речі, усіх наших матросів звали однаково, це вже не інакше як знову кадровики пожартували. Але вихід з ситуації екіпажем винахідливого «Кішки» було знайдено. Один матрос був Вітя, один Вітька, а один Віктор Іванович. При чому, продовжуючи жарт кадровиків, Віктором Івановичем звали наймолодшого.
Повар у нас був уже інший. Капітан Атамас показав свій власний командний голос, залишивши хлопця на причалі в Керчі, навіть не попередивши відділ кадрів. Зманив іншого поварчука з відстійного судна і вже з моря дав радіограму, «прошу провести заміну». Попередній випусник кулінарного технікуму не тільки не переносив хитавиці, але й страждав якоюсь патологічною нелюбов’ю до їжі, що для кока зайве.
Але мені було не до кіна, не до жартів і не до вечері. Я хотів пройти через умивальник та душову до гальюна, стати в отвір ногами й спустити воду. І щоб мене винесло кудись далеко від цього Поті та цього чорного «Кішки». Бо телевізор залишався єдиним приладом з мого завідування, який не згорів в перший же тиждень роботи. Якщо мій ремонтний однокурсник не перевертався уві сні, як пропелер, в далекому вже Херсоні, значить він абсолютно нечутлива й нечуйна людина. «Судно з ремонту, а не розвалюха якась» - пригадував я напутні слова начальника відділу, але не міг примусити себе посміхнутися навіть гірко.
В перший же тиждень роботи під Поті в мене згоріли: радіолокатор «Міус», радіостанція проміжних хвиль (ПХ) «Чайка», головний передавач «Барк», радіоприймач «Шторм-2», радіопеленгатор «Рибка», лаг електромагнітний «ЕЛ – 8м», гідролокатор «Сарган», радіостанція ультракоротких хвиль (УКХ) «Сейнер», норвезький ехолот «SIMRAD», японський ехолот «FURUNO», траловий кабель-зонд «СКОЛ» і німецький ехолот, назву якого я вже забув.
Ви можете спитати, навіщо на сейнері стільки ехолотів та іншої гідроакустики, от спитайте, а я вам тоді нагадаю, що ми були пошуковим судном, яке мало шукати рибу від Сочі до Батумі і наводити на неї інші судна. Шукати рибу в такому стані, коли на судні працює тільки телевізор, жоден капітан, навіть з дошки пошани, ще не навчився. Не вмів цього і Віталій Атамас. Він сидів в своїй каюті і теж не дивився «Того самого Мюнхгаузена» з Олегом Янковським у головній ролі.
Я ж сидів в радіорубці, обклавшись схемами та технічною документацією, і не знав, за що мені хапатися. Я просидів таким чином вже добу, і очі мені лізли на лоба. Я ось вже втретє перечитував фразу з німецького техопису «Ми бажаєм Вас усєгда повний трал» і не міг збагнути її змісту.
Згадайте, що писав я вам про капітанів та їх тернисті шляхи на одноіменний місток. Варто було Віталію Атамасу стратити свій шанс, іншого йому вже ніхто не надав би. Принаймні, найближчими роками. Якщо я, молодий салабон, не відремонтую якимось чином усю апаратуру, судно працювати не зможе. Із цієї ситуації у капітана Атамаса було два виходи: вертатись в Керч на ремонт, щойно з ремонту в Херсоні вийшовши, що було для нього в першому ж капітанському рейсі небажаним, або більш безпечний для капітанскої п’ятої точки вихід – викликати з Керчі мені заміну і вчинити як з попереднім поварчуком.
Але капітан Атамас обрав третій шлях. Він вийшов зі своєї каюти, пройшов між нашими кіношниками та бургомістром Бронєвим, відкрив двері радіорубки і зачинив їх за собою.
- Значить так, начальнику...
На цих його словах я стрепенувся, я пізніше поясню, чому.
- Начальнику, мені для роботи потрібні: радіолокатор – обов’язково, будь-який з ехолотів або гідролокатор – на вибір, станція ПХ або головний передавач та «Шторм» – на вибір. Почни з радара. Дуже бажано, щоб ти встиг це зробити перш, ніж закінчиться штормвідстій. Але не панікуй, шторми в Поті затяжні взимку. Щонайменше – ще троє діб. Іди поспи годин шість. Усе інше ремонтуватимеш, як буде час і натхнення.
«Віталя Атамас» поставив на карту усі свої кар’єрні здобутки. І цією картою був молодий салабон, що третій тиждень працював самостійно. Я, звичайно, був ще салага, але це я зрозумів вже тоді, присягаюся. Може не так виразно.
Ну, в радянському кіні молодий салабон після таких капітанових слів мав би гризти броньовані кабелі зубами і відремонтувати все в одну годину. До речі, капітан Атамас мав би ще щось вставити про партію і комсомол.
- Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, – і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою ремонтується.
А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, іди спати». І виставив пріоритети.
Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитувався у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана не витримувала і признавалася, що баронові підмочили порох, щоб він до Місяця не долетів, а шльопнувся поруч й тільки насмішив публіку.
- Панове, чи є у когось з вас ТАКА жінка? – риторично запитував Мюнхгаузен.
І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.
- Є. У мене, - спокійно відповів Янковському Григорович.
***
Радар я відремонтував вже наступного дня під вечір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як я те зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там вигорів блок живлення, який в машинному відділенні знаходиться, і вся проблема була в хитрому реле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї німецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть в навігаційній камері її ні в кого не було. Про те, що за дурною головою і ногам горе, я якось не згадував. І тут Григорович:
- А що твоя релюха має робити?
- В неї три положення, спочатку вона пускає струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а потім перемикається і дає високу напругу на радар ось по цьому...
І тут я зрозумів, що все це можна зробити без релюхи взагалі. Це так чудово вийшло.
Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці» відтепер треба було провести такі церемонії. Зателефонувати до машини і скомандувати: «Радар на товсь, положення один». Механік клав телефона, йшов на інший бік машинного відділення і перемикав пакетний вимикач в положення «один». Вертався до телефона й доповідав «Положення один». Тоді штурман вмикав перемикач безпосередньо на радарі й знову гукав у машину «Радар на пуск, положення два!». Механік знову клав трубку, човгав через всю машину і клацав масивним пакетником на цифру 2. І вже можна було нічого не доповідати, радар оживав і починав вимальовувати на екрані візерунки берегів та зустрічних пароплавів. Хоча мені й дивно, що ніхто при цих процедурах не кричав у мікрофон «Поїхали!»
Я написав інструкцію окремо для штурманів, окремо для механіків і вивісив поблизу радара та блока живлення. Коли через рік я знову у справах потрапив на «Кішку», на якому вже був геть інший екіпаж, я побачив незмінними і свої інструкції, і свій «тимчасовий» пакетник, і навіть побачив знову повністю процедуру «запуску радара на орбіту». Наступники внесли лише одне вдосконалення – подовжили шнур мікрофона, і тепер механік човгав через машину лише один раз. Ось так зароджуються флотські традиції. Вже ніхто не знає, чому воно так сталося. Вже ніхто не пам’ятає, що це було тимчасове, що треба викликати ремонтників. «Тимчасове – найбільш постійне!» - головне гасло моряків. А що замість хитрої релюхи працюють циркачі, то кому яка різниця.
Ви знаєте, до речі, що космонавти на Байконурі ще й досі іздять до своїх кораблів автобусом ЛАЗ, і не хочуть жодних мерседесів, бо ЛАЗ – щасливий. Він Гагаріна до історії людства підвозив. Той же принцип. Працює – не чіпай!
Натхнення і часу мені вистачило на вказаний капітаном мінімум апаратури. А азарту, який з’явився замість досвіду, - навіть на максимум. За пару тижнів я зробив це. Останнім я відремонтував німецького ехолота, назву якого забув. We did it! Кричать в таких випадках герої голівудських фільмів. А я не з крикливих. Я просто пригадував Конрадове “Зроби це, або помри” і думав, що помирати мені ще зарано.
Ви розумієте, що з того Поті мені вже ультрафілетово, якого капелюха носить мій капітан? Оце тільки зараз подумалось, може той капелюх Атамаса теж був щасливим, як гагарінський ЛАЗ?
***
Але більше всього в оповіданнячках мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати “В даному оповіданні пронумеровано й прошнуровано 23 аркуші” і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію “Петра Кішки” так, як йому заманеться. І я, не змигнувши оком, гортаю сторінки на три тижні назад, і “Кішка” щойно відійшов від заводського причалу і лише прямує до Керчі, щоб прийняти на борт тралове спорядження, аварійний інвентар та запаси перед рейсом на Поті.
До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання.
