- Ну ось ми й прийшли, -сказав Фелікс.
- Куди? Це ж не монастир. Ми, здається, туди збирались? - відрізала Нікі.
- Ну, принаймні, нам треба відпочити. О, давайте підійдемо до того чоловіка. В нього, здається, є що нам сказати.
Вони пiдiйшли до немолодого, проте й не старого чоловiка. На його обличчi була написана радiсть зустрiчi i смуток, напевно, його щось турбувало...
- Доброго вам дня. Мене звати Бернаре. Я вже знаю, що ви хочете мене запитати. Темний мандрівник давно проїхав до гір через сусідський монастир. Невдовзі монастир закрився, і його заповнили різні істоти. Я думаю вам слід звернутись до Барбаміли. Пiдходьте ще, я буду радий розмовi з такими людьми, як ви.
І восьмеро друзів попрямувало до жiнки, на яку вказав Бернаре. Барбаміла була жінкою середнього зросту в темно-бордовій сукні та фіолетовому плащі з капюшоном, який закривав їй лице. Вона всiею своею постаттю випромiнювала мудрicть.
- Доброго дня. Мене звати Барбаміла. Я вища жриця сестринського ордену незрячого ока. Чому я тут? Нашу цитадель осквернила Аріозо і повернула на сторону зла багато наших сестер. Зараз я тут займаюся торгівлею магічними предметами. Не бажаете чогось прикупити?
- Дякуємо, пiзнiше,- мовила Хелен, нездоровим поглядом дивлячись на ті магічні предмети, - скажіть, а де ми зможемо підправити нашу зброю?
- Зверніться до Міріади, вона в іншому кінці табору. Запевняю вас кращого коваля ніж вона ви не знайдете.
Коли всі побачили Міріаду, ніхто не міг повірити, що вона коваль. Струнка, світловолоса, тендітна дівчина, яка, здавалося не могла навіть молота підняти. І все ж...
- Я Міріада, коваль, ви мене шукаєте?
- Так, ось, - Даніель простягнув їй майже всю їх зброю, - ти зможеш це “підправити” до завтра?
- Звичайно, такому гарному друїду неможливо відмовити.
- Тоді до завтра, - сказав знітившись Даніель.
Коли вони відійшли трохи від Міріади, Марта сказала:
- А непоганий табір. Люди такі привітні. Здається ще одна сестра з їхнього ордену.
До них пiдiйшла жiнка середнiх рокiв. Одразу видно, що вона воiн. I не рядовий...
- Я - Тіар. Я — головнокомандуюча бродяг. Я знаю куди ви йдете i чому. Ваша ціль гарна, проте, поки ви не доведете мені, що ви дійсно гідні моєї поваги, її не буде. А поки, не бажаєте в допомогу найманих воїнів?
- Дякуємо, не треба, - сказала Хелен.
- По-моєму, нам потрібно відпочити, - мовила Люсі.
- Так, - сказав тільки-но приєднавшийся до них Фелікс, - я розмовляв з Барбамілою. В неї є для нас завдання. Нам потрібно знайти Темну печеру й знищити тих демонів, що там живуть, адже вони збираються для того, щоб напасти на цей табір. Комусь дуже насолив цей орден...
- Тоді я пішла. Я хочу виспатися, - сказала Люсі й пішла, ненавмисне зачепивши Фелікса своєю рукою, - ой, вибач.
- Та нічого, - відповів він, ховаючи своє розчервоніле обличчя
- Завтра відповідальний день, - багатозначно мовив Адам і зник.
- Нiкi пiшли прогуляемося по табору, - запропонувала Хелен, - хто з нами?
Марта з Мартiном вiдмовилася, а хлопцi несподiвано згодились:
- Данiель пiшли, хоч розвiемось, - сказав Алекс.
- Ну пiшли
- От i добре! Куди спочатку? - задоволено запитала Хелен.
- Думаю спочатку зайдемо в шинок, послухаемо новини, та й заодно дiзнаемось що тут за люди, - подав гарну iдею Дан.
- Добре, а он i вiн, - сказала Нiкi, показуючи на невеликий будиночок.
Друзi зайшли й роззирнулися. В залi стояв невеликий запах тютюну, втiм як I в будь-якому iншому шинку, i Хелен одразу зачхала:
- Терпiти не можу цей запах! А-а-апчхи!
Данiель з Алексом переглянулись. Хелен чхала як мишка i деякi дiти одразу лякались. На щастя дiтей тут не було. В залi було людей не багато i не мало, нормально, як на звичайний день.
- Хелен тiльки не пий сьогоднi, я тебе прошу! Минулого разу коли ти випила я тебе весь вечiр носив, а потiм ти дорвалася до якогось сумнiвного типа, який не лiз спочатку до тебе тому що ти була зi мною, а потiм попросту вiд тебе втiк! - тихо сказав Данiель до Хелен.
- Я до нього не доривалася, - присоромившись запротестувала вона, - я просто хотiла йому сказати, що люблю я всiх i вiн не виключення. Вiн просто мене не так зрозумiв.
- I тим не менш...
- Та добре, я зрозумiла...
- Гей, ви двое! Чого шепочетесь? - пiдколов iх Фелiкс.
- Та нiчого, - сказала Хелен i багатозначно глянувши на Нiкi суворо повторила, - нiчого.
- Та, добре, добре! Мовчу, - вiдповiла та з посмiшкою на обличчi.
Всi четверо пiдiйшли до шинкаря, купили трохи перекусити й сiли за стiл. Новини, що iх розповiдали, були нудними й iх не цiкавили. Друзi ще трохи посидiли й помiтили, що iх тяне поспати. Вони вийшли з шинку й пiдiйшли до мiсця iх ночiвлi. Iхнi друзi вже спали.
На добранiч, - мовила всiм Хелен й одразу заснула.
Всi спали, крiм Фелiкса. Вiн все ще думав про iхнiх дiвчат...
- Підйом! Соня, вставай, - крикнув Нікі хтось на вухо.
- Що таке?
- Забула? Нам сьогодні йти на завдання.
- А-а-а. Ну добре, Люсі, зараз прийду.
Нікі встала, й почала роздивлятися навкруги. Бідний табір, в якому жив сестринський орден, дивився на неї сумними обличчями його жителів ніби говорячи: “Прощай. Жаль, що ти більше не повернешся сюди, ніколи...” Нікі розуміла, що справа ця ризикована, але... якщо вони не зможуть розбити тих істот, Діабло вони не переможуть ніколи. І це псувало їй настрій. Як тут веселитися, коли ти зовсім скоро можеш загинути. Ну добре, будемо воювати,. Іншого виходу немає...
- Нікі, що з тобою? Все буде добре. Ти не сама, з тобою я... тобто ми, - почулось від Адама.
Нікі здивувалася. Вона ніколи не чула, щоб некромант так говорив. Його голос змінився з бездушного й холодного на більш теплий, як у звичайної людини, що турбується про близьку людину. Вона зрозуміла, що він не такий поганий, як здавалося їй раніше. Та й те, як він запнувся наводило її на певні думки...
- Ну що, друзі, пора в дорогу, - сказав Фелікс і, взявши свій рюкзак з речами, в якому він носив запасну зброю, та, іноді, перстні та амулети, вийшов на дорогу.
- Йдемо, так йдемо, - проказала Марта й підійшла до Фелікса. Її рюкзак містив багато зброї — катари, кігті, мечі, кинджали, та трохи амулетів.
- Добре, я купила зілля, та свитки порталу. Все це в мене рюкзаку, - поряд моїх посохів знайшлося місце й для них, - промовила Хелен.
- І в мене серед сфер знайшлося місце для зілль та свитків, - додала Нікі.
- А нам обязательно туда переться? Может не надо? - благаюче сказав Мартін, щось шукаючи в своєму рюкзаку, - топоры, булавы, щит... Нет. У меня нет зелья, я не пойду!
- Мартін, зілля понесуть Хелен з Нікі, сказала Люсі, - а ти краще поклади зайву сокиру. Он у мене в рюкзаку і арбалет, і лук, і дротики, і ще один спис, і навіть метальні ножі є.
- До речі, тобі дуже йде цей спис. Такий тонкий, стрімкий, випускаючий з себе фіолетове світіння. Ти з ним ніби одне ціле, - зробив комплімент сестрі Даніель.
- Знову комплімент? Братику, ти мене дивуєш.
- Ну... Адам, що там у тебе?
- Та косу не можу в рюкзак покласти, о, нарешті.
- Некромант... - задумливо промовила Хелен, якій не подобалися некроманти
- Ну все... всі тут? Пішли.
Й вони вийшли з табору. Той попрощався з цими мандрівниками сумним подихом вітру. Сонце, закрите чорними хмарами, прощально моргнуло їм і зовсім зникло...
