Перебираючи старі жовті сторінки моєї давньої писанини, наткнувся на дещо. Це дещо сильно впало у вічі. Я згадував ці рядочки, але зміст їх загубився у моїй пам’яті. Вирішив прочитати.
Місце, де повинна була бути дата, залишалося пустим.
Почав читати…
«Сьогодні чудовий день. Справді, давно не було так легко.
Запросили на вечір. «Квартирник». Так називають.
Був на таких заходах нечасто. Один-два рази, не більше.
Музичний вечір у затишному арт-кафе повинен відбутися сьогодні і, як не дивно, увечері. Сподіваюсь, я там не буду, як біла ворона…»
Який же нерівний почерк. Господи, невже я так писав? Рядків десять не зрозумів.
Потім написано уже чіткіше:
«Пішов туди з другом. Найкращим. Разом граємо.
На сцені знайомі грають знайомий old-school.
Почав перебирати поглядом обличчя тих, хто був поряд.
Одне, друге, третє – усі незвичайні. У кожному щось таке, на що хочеться дивитись.
Проте раптом погляд зупинився на одній дівчині.
Я її знав… ні, не знав. Просто часто бачив. Просто часто милувався нею.
Вона співала. Ні, не зараз. Просто співала. Я обожнюю її голос.
Кожна нотка, яку вона брала, залишалась у мені довго. І я чув її довго, уночі, коли все затихало і я залишався з пам’яттю наодинці.
Вона була старша за мене. Не набагато, але старша.
Я з нею ніколи не розмовляв, лише чув її голос.
А у неї було довге шовкове волосся. І її усмішка… усміхалась іншим, я був за сусіднім столиком і пив чеське пиво.
Я полюбив її з першого погляду.
Знав, люблю для себе.
Хоч так. Буду назавжди з цим маленьким, але щирим почуттям.
Сиджу, а в голові бажання просто сісти за її столик. Там одне вільне місце, одне. Можна ж підійти, сісти і сказати пару компліментів. Просто так. Іноді дієвий метод.
Але я що, залишу друга?
Проте вона… це вона. Мав би щось, окрім мрій, віддав би усе, тільки щоб почути «привіт», адресований мені.
Але бідний я, і нічого ніколи не мав, окрім мрій. А що мої мрії – це ніщо. Навіть для мене.
Стільчик зайняли. Її друг. У неї їх було багато.
Можливо, ще один не завадив би їй?
За філіжанкою кави милі розмови, а я мовчу і п‘ю смачне чеське пиво.
Добре, що мій друг кудись відійшов.
Я можу посидіти сам. З нею.
І нехай вона сидить за сусіднім столиком, але ж все-таки поруч?»
Рядок обірвався.
Я обережно зім’яв папірець у прямокутничок і поклав у першу шухлядку. Не в другу або третю, а в першу, де лежало усе, що я маю, окрім мрій. І пішов, замкнувши шухлядку на ключ.
