Частина 2
Попередні розділи знаходяться на моїй авторській сторінці.
6.
- Ну, сперечатися із таким знавцем, як Ви, то не поважати ні себе, ні його…
Від кривуватої посмішки співрозмовника Влада пересмикнуло. Він ненавидів отаке показове самоприниження, вбачаючи в ньому зворотній бік пихи. А тут ще його не полишало відчуття, що над ним просто знущаються, до того ж, так витончено, що й не підкопаєшся.
А все починалося ніби й непогано. Тобто, ні, все починалося якраз так, що Влада осяяло: терміново необхідно нейтралізувати Гришаню раз і назавжди. При цьому він аж ніяк не бажав потрапляти до в’язниці через цього… шкідника.
От цікаво, чи досить буде стерти відповідний номер у мобільному і змусити теж саме зробити Григорія? Не змінювати ж номер щільникового телефону, а потвім повідомляти про це десятки людей? А чорт, існує ще ж стаціонарний телефон і спільні знайомі.
Ну, що поробиш, якщо примудрився ще у шкільному віці познайомитися із людиною, яка не розуміє, навіть якщо її посилати відкритим текстом? Звісно, може, після такого і відстане, але ж гарантовано, що не на завжди.
Врешті, якщо бути зовсім об’єктивним, Влад цього разу і сам був не без гріха: розслабився, втратив пильність. Бо Гришаня, дізнавшись про його нове місце роботи аж засяяв гордістю. І навіть не з корисних міркувань, що от, мовляв, пощастить потім поживитися, такі-от прагматичні передбачення не для Григорія. Здається, він просто остаточно переконався у тому, що геніальний бізнесмен й аналітик і поглядав на давнього приятеля, немов митець на найвдалішу свою картину. І, всупереч цьому, почав проявляти деяку обачність і зайвий раз не навертатися на очі. Певно, усе ж непокоївся, що все йде аж надто добре.
Та й не до нього було. Якось так трапилося, що Владові раніше не доводилося влаштовуватися на роботу за блатом. Ну, й ловити відповідні погляди нових колег і чути цілком прозорі натяки за спиною, мовляв, от звільнили непогано хлопця, аби взяти от цього… А врешті, якого чорта?! Проглядаючи справи, залишені попередником, Влад натрапив на кілька вельми двозначних моментів, чи то «непоганий хлопець» виявив елементарну недбалість, чи то й справді намагався хоч у дрібницях напакостити рідній фірмі. Директор сприйняв це повідомленя на диво спокійно, але ставлення до Влада усе ж змінилося. Схоже, йому вирішили-таки дати шанс показати на що здатен. Довелося зціпити зуби і пахати з усіх сил. Ну, до цього було не звикати. До того ж, сама робота була цікавою, значно цікавіша, ніж попередня, а раю на землі ніхто і не обіцяв.
При такому розкладі було не до зустрічей із приятелями. Але не таким дрібницям було зупинити Гришаню. Чорт його зна, що він робив в аеропорту, чи то зустрічав, чи проводжав когось. Але, звісно, не впустив шансу, коли побачив там Влада, та ще й у доброму гуморі, бо врешті оголосили про посадку на рейс, який перед тим примудрялися переносити аж двічі.
Влад ладен був заприсягтися, що був максимум обережний і не сказав ну зовсім нічого зайвого. Але коли повернувся із вельми вдалого відрядження, приятель зателефонував знову. І нагадав, що знайшов просто золоте джерело матеріалу для його дисертації. Ця тема зараз була для Влада болючою. Часу на наукові розвідки не те що не залишалося, а взагалі не було і крихти. Найрозумніше було б взагалі кинути і мріяти про завершення роботи. Але якщо вже зроблено ледь не три чверті нікому ніби й непотрібної справи, про який розум може йти мова?
До того ж, Гришаня вельми туманно натякав, ніби потенційний співрозмовник, той самий неоціненний знавець міського фольклору, буде щасливий по спілкуватися із Владом. При цьому виглядав майже зніченим, так ніби чимось перед кимсь завинив і тепер намагався якнайнепомітніше спокутувати борг, аби сяк-так заспокоїти совість. Стан вельми нехарактерний для нього. Це повинно було б послугувати для влада застереженням, натомість він відчув себе вкрай заінтригованим.
Ну і… Здається, тут уже згадувалося, що на репутацію розумної людини Влад вирішив наплювати на самому початку цієї історії?
7.
До короткого списку гарних рис Гришані можна віднести те, що він ніколи і ніщо не відкладає у довгий ящик. Тож у квартирі «великого знавця міського фольклору»: «Старий, ти уявляєш, у того кришанутого хобі ледь не все життя, збирати усяке таке, ну, розумієш? Каже, що стільки паперу на запис перевів – граф Толстой менше на свою «Війну» витратив… Звісно, його ровесники цим не цікавляться, а сам знаєш, інколи хочеться похвалитися своєю працею… Так зрадів».
Граф Толстой чомусь добив Влада. Якщо чесно, він сподівався побачити втомленого інтелігента ледь не радянського зразка, який старанно гортає зошит у клітинку у старій обкладинці із клейонки. Підсліпуваті очі за товстими скельцями окулярів, засоромлена усмішка…
Але варто було переступити поріг потрібної квартири, у Влада виникло бажання, ні, не відправити Гришаню до Америки, це вже потім, коли трохи охолонув. Спершу йому запраглося просто від душі дати знайомому по пиці. Втримала лише згадка про те, чим подібні дії закінчилися минулого разу. Ще другої серії йому не вистачало.
Спершу Влад вирішив було, що господар квартири – наркоман. Блідість обличчя, ледь не із зеленуватим відтінком. Волосся, хай і чисте, але більш за все схоже на дешеву губку. Замість рук і ніг – кістки, обтягнуті тонкою шкірою.
Але варто було зустрітися очима із цим… («Оце – Захар, а це – Влад, усе як домовлялися, а я забув у машині барсетку і зараз повернуся…» - на одному подиху, немов старанний учень-першокласник скоромовку, видав Гришаня вже зі сходів і різким рухом причинив двері).
Так от, Влад ще із часів юності мав певний досвід, про який намагався зайвий раз не згадувати. Ні, сам наркотики не вживав, в усі части надто дорога забавка, а тоді їх ще й важко дістати було. Але все ж надивився на декого із приятелів. Хлопець, а таки хлопець, не більше років двадцяти, «усе життя» - це що, із дитсадка? Так от, господар квартири був надто охайний для наркомана, до того ж, явно не потребував дози отрути чи не знаходився під кайфом.
І ще – рухи. Нема нічого спільного із різкими, уривчастими і часто зайвими рухами любителів розширити свідомість за допомогою якоїсь гиготи. Навпаки, хлопчина поводився аж надто стримано, немов хотів на кожен порух використати лише мінімум зусиль і ні на дещицю більше, бо попереду – ще нові рухи. І все ж правий куточок його рота час від часу ледь помітно смикався, ніби від стримуваного роздратування.
Влад раптом пригадав Ангелінку: дівча навіть чашку брало дуже обережно, без натяку на поспіх, хоч, здавалося б, руки у неї були у повному порядку. Як тільки при такій малорухомості дівча примудряється малювати і непогано ж, до речі? Тільки зараз сяйнуло, що пояснення може бути найбанальніше: і Захар, і мала інстинктивно віднайшли ритм, при якому відчувають якомога менше болю.
Неприємно відчувати себе сволотою. Певно, варто усе ж зателефонувати ще раз. Минулого разу Інга не здивувалася його ініціативі, але вкрай неохоче передала доньці слухавку. Аля гречно привіталася, надто серйозно відповіла на звичні дурні запитання, але потім раптом відтанула і защебетала. Влад навіть вирішив, що все вчинив цілком правильно, а поговорити з дитиною – то не таке вже й покарання. Аж тут в монолозі малої його увагу привернула фраза: мовляв, добре, що врешті татко зателефонував тоді, коли вона не спить.
Майже відразу втрутилася матінка. Мовляв, малій час приймати ліки і не можна хвилюватися. Ввічливо попрощалася і поклала слухавку. Влад був певен, що пізніше вона зателефонує сама і накаже триматися подалі від ЇЇ дитини. Але ні, певно не хотіла остаточно псувати стосунки, може вважала, що він ще знадобиться перед якоюсь чортовою операцією, аби підтримати дівчинку. Чи відчула, що сама загралася й от-от заплутається у своїх же вигадках про те, що «татко пам’ятає про тебе і любить». Чорт зна що…
Певно, незручна пауза затягнулася. От тоді в блідно-блакитних, ну добре, у світло-сірих, але дуже світлих, очах Захара вперше майнуло щось, схоже на приховане знущання.
Та все ж хлопець перепросив за надто скромне умеблювання кімнати, запропонував сідати. Хоч навряд чи і справді нітився з приводу інтер’єру. Здається, господарю було цілком байдуже, що меблі, на перший погляд, були ледь не вдвічі старші за нього, а шпалери встигли вигоріти. Те, що це – не свідоцтво бідності ставало зрозуміло, варто було глянути на наворочений комп, що примостився на облізлому столі. Такого не мав навіть теперішній Владів начальник, хоч і вибирав оргтехніку для свого кабінету за принципом: що найдорожче у каталозі – те й найкраще відповідає його іміджу.
Однак Влад не став загострювати на цьому увагу: у кожного свої витребеньки. До того часу, коли Гришаня наважився-таки сунутися до квартири – без міфічної барсетки, звісно, бо завжди носив гроші просто жужмом у кишені, а мобільний чіпляв до пояса, вони із Захаром встигли перебрати кілька тем і дійти таки до тої, заради якої власне, і зустрілися. На превелике здивування Влада зошит у клейончастій обкладинці таки з’явився на світ Божий. А хлопець, помітивши щире здивування гостя, вперше всміхнувся цілком щиро. Мовляв, хобі сімейне, ще батько заїжджав по запису усяких цікавих історій, а забити у комп руки ніяк не доходять. Мимохіть відзначивши минулий час у згадці про батька, Влад цілком розуміюче кивнув: у самого ніяк не вистачає часу остаточно привести записи до ладу, а для нього ж це не просто забавка.
Взрівши ледь не ідилію, Гришаня вельми зрадів, але тут мобільний глибоким жіночим голосом порадив йому взяти слухавку, бо телефонують у важливій справі. Пристрасне зітхання наприкінці фрази якось не відповідало змісту, але змусило присутніх посміхнутися. Тож Гришаню відпустили з миром займатися ну дуже важливими справами.
Як виявилося, досить вчасно. Чи то Захар навмисне вирішив приберегти небезпечну фразу до того моменту, коли Владові стане важко заподіяти базікалу якусь шкоду. Вже тоді ніби між іншим поцікавився:
- То Григорій казав, що Ваш пращур був характерником?
Далі буде.
