Банально-романтичне літо. Зорі, місяць, пісок, дерева... Стандартний пейзаж.
Цей парк загубився у асфальті. Неуміло розставлений інтер'єр цього міста - дизайнер не фахівець.
Тут мало хто коли з'являвся. Кому воно треба, кому?
-Їм.
***
-Ми заблукали! Я ж тобі казала...
-Ні, не заблукали. Чуєш?
У далині, між дерев снували червоні трамвайчики. Стукотіли і залишали тишу.
-Пішли.
Ох, ці двоє. Кожний день був у них особливим. Учора - потяг у далеку глухомань, завтра - стрибок з парашутом. Цей - найособливіший. Здавалось.
Він кинув під ноги сигарету. Скільки годин вона його відмовляла. А він.. ці чоловіки.
Лісом на підборах. Саме лісом - інакше це місце не назвеш. Хоча біля воріт вивіска - парк.
У них вимкнені телефони. Навіть радіохвилі їм не заважають.
Запальничка - світло. Останній ліхтар погас. Тільки він і вона.
Дівчина зазирнула в його очі. Уночі вони були навіть глибші. Погляд опустився нижче. Його губи вже палали.
Він дивився на неї. Він її обожнював. Усю. Зразу.
Поцілунок
***
Уже між квартирними гігантами. Йшли. Рука в руці - міцно.
Не відривали один від одного погляди. Сьогодні її проводжав додому найкращий.
Зупинились. Під'їзд. На сьогодні - усе.
Прощання - некоротке. Він проводив рукою по волоссі, шиєю, талією. Вона любила це...
Двері гупнули, вона пішла, він - залишився. Його тримало. Не відпускало щось.
Що?!
Крик. Постріл. Тиша. Постріл. Тиша.
Побіг нагору. Улюблений третій поверх -
вона, її батько.
Мертві.
2.
Сьогодні всі в чорному. Чорні парасольки над чорними костюмами. Серед них - він. У найчорнішому.
Колись він був тут. З нею. Осінь звабила їх своїм золотом сюди, коли той проводжав її. Страшно. Темно. А вони - щасливі.
Під плескіт крапель саме тут він сказав ті три слова. Під шум зливи вона йому відповіла.
Тоді вона була у своєму шовковому. Чорному. Воно підкреслювало її витонченість.
А сьогодні вона в білому. Та воно не промокле до останньої ниточки. Воно не так близько. Сьогодні він не чув стукоту її серця. Сьогодні воно не стукало
***
Йому здавалось, що вона сиділа поряд і тримала його за руку. Ось-ось скаже: "Пішли звідси"
Сусідній стілець був порожнім. Його ніхто не зайняв.
А вона любила пластикові стільчики. Саме чорні пластикові стільчики. Завжди сиділа, схрестивши свої стрункі ноги. Він і зараз бачив ці граційно схрещені ніжки.
***
Він стояв біля її розчиненої труни. На її руці його подарунок - срібна каблучка. Він сам викарбував своє ім'я і слово люблю.
Він дивився у її закриті очі. На її губах була червона помада. Так личить.
Йому щось почулось? - Ні.
Але він нахилявся. Він - чув.
- Вона жива!
Кричав. Взяв її за руку. Холодна.
Її просто треба зігріти - дощ, а вона у такому тоненькому.
Він грів її руку...
***
Першу дещицю землі кинув він -
і пішов.
3.
Попільничка розривалась від сигарет. Жовто-коричневі, плавилися під лампою.
А вона його відмовляла. «Це погано впливає на здоров’я»,- казала вона.
Кімната – пуста. Стіна, стіна, стіна, двері, вікно. Перед стільцем – альбоми.
Десятки кольорових спогадів, законсервованих у часі.
Тут вони завжди разом. Залишаться.
***
Робили ремонт.
У нього ніколи не було справжніх друзів, окрім неї. Тому саме вона допомагала йому ремонтувати його скромну кімнату.
Вирішили фарбувати, а не клеїти шпалери.
Кольорову гаму обирала вона. Він завжди довіряв їй у всьому.
Одного вечора, коли він повернувся з університету додому, у кімнаті була вона.
Уся у фарбі, у його сорочці.
Він підійшов і поцілував її. Просто.
Вона сказала:
- Закрий очі…
Він закрив.
- Обернись.
Він обернувся.
- А тепер відкривай. Поглянь.
Він відкрив очі, але нічого не побачив.
Запитав її:
- І що тут?
- Ти не побачив? Придивись.
- А що я повинен…
- Помовч, придивись.
Очі почали щось шукати. Шукали, шукали – нічого не знайшли.
Обернувся і подивився в її очі. Вони чекали.
Раптом він побачив, як промінчики складали на стіні якийсь візерунок.
Він почав ще більше ґвалтувати свій зір, видивляючи це щось.
Раптом побачив - «люблю».
***
Він дивився, сидячи на стільці, на це «люблю».
Залишившись тут до того часу, поки хтось не вирішить зафарбувати його – у ньому все ще була вона.
На фото вона усміхалась.
На стільці він починав плакати.
На дворі починалась злива.
На небі зникло сонце.
4.
Сьогодні – 40 днів.
Йому потрібно бути там, на улюбленому третьому поверсі. Але він не міг.
Перед очами - калюжа крові, батько з його службовим Макаровим. І вона.
Чому він не опинився тоді поруч? Чому залишився унизу і дивився на її вікно?
У нього не було сили питати себе.
Йому хотілося її чаю.
***
Вона майстерно готувала чай.
Мати часто бувала у закордонних відрядженнях і часто звідти щось привозила.
Він взагалі любив каву, але її чай… він був кращий.
Був тоді пізній вечір. Вона прийшла до нього.
Завжди бідна на поживу, кухня одиноко світила блакитним віночком газової плитки.
На плиті стояв чайник.
Вона не любила електрочайників. Казала, що вода псується під впливом електричного струму. Казала, що справжній чай лише зі звичайних чайників. Зі звичайних чайників, що дзвінко свистять.
У своєму улюбленому чорному, вона чаклувала над тим чаєм.
А він сидів на підлозі і дивився.
На її пальці - його подарунок.
І ось - горнятко чаю.
Який же аромат…
***
Ніхто не міг зварити такого чаю. Ніхто.
Він загубив свій улюблений чай. Назавжди.
5.
Біля неї.
Вона там, схована під теплим простирадлом чорної землі. Він тут, над нею.
Він завжди любив дивитися, як вона спить.
***
Вона спала.
Спала у білій майці.
Улюбленій.
Розкуйовджене волосся плуталося між собою.
Маленькі ніжки ледве-ледве прикриті.
Очі… Навіть у закритих він грівся…
Коли вона спала, вона завжди усміхалась.
***
Йому здавалось, вона зараз прокинеться.
Треба лише почекати до ранку.
Він чекав, чекав, чекав…
Уже палало вранішнє зарево.
Він заснув.
Спав не довго. Прокинувся. Один. На кладовищі.
Справді, вона для нього - все. Тільки заради неї він продовжував жити.
Саме вона своєю появою врятувала його від самогубства.
Він не мав рідних, не мав друзів. А коли вступив до університету, розгубив і тих, хто звався знайомими.
У університеті завжди все робив сам.
Але усе, що має початок, має і кінець.
Не витримав.
Був готовий покінчити з усім.
Але з’явилась вона.
Тепер і її немає.
6.
У нього вкрали телефон. А там – 303 маленькі текстові спогади, міцно закручені у корпус телефона.
Залишилось… нічого.
Уже 45 днів удома нікого не було. Уже 45 днів – загубився.
І нікому навіть зателефонувати. Та що там, нікому… як?
Останній друг потонув у чорній землі…
***
Він – на містку над рікою. Старому дерев’яному містку, що з’єднує старе кладовище і центр міста. Там – вона, там – її нема, тут – він.
Він тут?
