Спочатку здавалося, що зима ніколи не прийде, тоді – що ніколи не скінчиться. Але все ж скінчилася. Мабуть…
Ганна стояла біля вікна. Біла рама вміщала добру половину міста, а над містом – розпросторений від краю до краю небосхил. Квітень, що прийшов у світ голим, мокрим, змерзлим, наразі, коли його термін уже добігав кінця, не тільки сам убрався у свіжо-зелені шати, а ще й наче накинув зелений вельон на все навкруги. Навіть небесна блакить у проріхах смугастих хмар поступилася містом ніжній зеленкуватості.
Колір був достоту такий, який буває в кремових листочків на верхівці бісквітного тістечка.
Але Ганні, ще тій ласунці, чомусь було до цього байдуже. Вона навіть не здивувалася цьому.
А вчора ввечері, ідучи кривулястим провулочком, вона почула соловейка. У вологій напівтемряві сипонув він чистим повновагим сріблом по набучавілих кущах бузку – аж луна пішла. Але вона не стишила ходи, наче знала напевне – не про неї те багатство.
От і зараз - усе було мов притьмарене.
Вона відчинила вікно. До кімнати ввірвався вуличний гамір. Та скло не зникло.
… Це скло, тоненьке, прозоре, а проте осоружне, було поруч увесь день – і коли сиділа за монітором, і коли їздила віддавати переклад замовнику, навіть коли верталася додому з грішми – розрахувались відразу. Не так часто це трапляється тепер, під час кризи. Криза – Ганна спробувала на смак це слово, гостре, залізне й крижане водночас. Може, це криза не дає дихнути на повні груди – і щоб стало легко-легко? Хтозна…
І тільки, коли ближче до вечора, задзеленчав домофон, і Ганна зрозуміла, що це повернулася зі школи Яська, що, як зазвичай, забула вдома ключі, докучлива оболонка подалася й розтала.
Ганна не могла дивитися на Яську впівока, депресія чи не депресія. І тепер спостерігала за донькою, що влетіла до передпокою та жбурнула сумку просто на підлогу, у двоє очей. Та й слухати ту треба було не в піввуха. У неї завжди знайдеться, чим вивести зі ступору.
- Мамо, ми всім класом вирушаємо в похід! На два дні, з наметами! Мені потрібен рюкзак, і спальник…, - Яська, радісно схвильована, розчервоніла, торохтіла ще щось, і чорна гривка над зеленими очима, здавалося, теж підскакувала в захваті.
«Ну ось, почалося!» - здається, ця думка промайнула першою. Ні, таки другою. А найперше в голову прийшло: «Ні, нізащо в світі!». Чи навіть: «Ні, ніколи в світі!» - що, звісно, було дурістю. Адже відомо – ніколи не кажи «ніколи».
І Ганна не сказала. Хоча саме ці слова й мулили їй під язиком, доки, угамувавши Яську до часу якимись непевними фразами, сновидою микалася помешканням, чекаючи на чоловіка. Міг повернутися й пізно. Криза, знову ця криза – це вона змушувала кожного крутитися й викручуватися. А в чоловіків же все навпаки - перевірку успіхом вони витримують легко; а ось перевірку негараздами?… То ж останнім часом чекала на чоловіка з німим питанням – що приніс цей довгий, важкий день, що минув порізно. Сьогодні ж чекала на нього ще геть по-іншому, наче він мав у пазусі чарівну паличку. Ось прийде додому й зробить диво, вигадає щось, аби владнати цю справу.
… Мабуть, вона обрала не найкращий час для розмови. Але за вечерею неможливо було поговорити через Яську – та просто сипала свої питання та прохання: а можна їй взяти фотоапарат? А гітару? Ну й хай не вміє грати; по-перше, ще тиждень, можна навчитися, а по-друге, Ігор уміє…
На цім слові Яська раптом осіклася та зашарілася, а Ганна із брязкотом впустила ножа на підлогу.
Далі Славко взявся допомагати Ясьці з алгеброю – знайшов час! Хоча сварити чоловіка було нема за що, а навіть навпаки, Ганна сиділа за комп’ютером набурмосена й надряпала приятельці листа на мило у виключно чорному кольорі.
Як на те вперіщив весняний дощ. Гуркотіло й лило як із цебра. Злива завадила Ясьці податися на щовечірню прогулянку з подружкою кругом кварталу. І хоча Ганна мала велику підозру – а чи це, бува, не та подружка, що раз у раз телефонує й питає Яську ламким баском, цього вечора доньчине негуляння під місяцем її не втішало. Сказати нічого не могла, то ж тільки робила Славкові над Ясьчиною головою страшні очі. Він у відповідь дивився на неї, наче вона була несповна розуму.
Дощ не вщух аж до ночі. У відблиску фар віконне скло в спальні раз у раз спалахувало мерехтливими смугами, наче й насправді - золото спадало з неба… Краплі мірно й тепло шурхотіли в уже майже дорослому листі лип. І під ці сяйва, під цей рокіт Ганна – нарешті!- почала викладати чоловікові свої резони, чому Яську не можна – в жодному разі! – відпускати в цей похід.
І як це сталося, що замість нагадувати про небезпеку, що чигає на дурне дівчисько в поході, віддалік від батьків, зате поруч із Ігорем, вона раптом стала пригадувати?
Господи, невже це було, явма, в оцьому ж самому житті, багаття, пісні, і непомічена втеча вбік, у ніч, - з кола, осяяного вогнищем, темрява за плечима бачилася щільною стіною. Але як швидко, варто було тільки посунутися назад, відступити крадькома на кілька кроків, як швидко пригасли й стихли голоси, а багаття перетворилося на ще одну зірку, що горіла низько над обрієм.
Зірки… Вона й уявити не могла, що їх так згуста замішано в небі. І що небо може починатися біля самих ніг. Степ, удень зелений, шовковий, уночі став чорним та оксамитовим і злився з небом. Їй здавалося, що вона падає, падає в небо. Аби не полетіти, довелося опуститися не землю, вчепитися в неї руками. А щоб надійніше втриматися на краю безодні, що кишіла зірками, наче океан планктоном, довелося ще й припасти до трави, незримої, але відчутної на дотик, витягнувшись на ній горілиць...
А поруч він.
Дивовижна, неймовірна ніч. Світ - розчинений від краю до краю й водночас звужений до рук, що тримають її в обіймах. Світ, у якому чого тільки нема, але їм обом не треба від світу більш нічого.
… Під шурхіт дощу про щось говорилося вголос, про щось - пошепки, про щось згадувалося мовчки. Багато чого вже не згадати. Напевно, нічого вже не повторити. І все ж таки, і все ж таки... Чи не повторюється головне, знову й знову, коли весь світ уміщується в обійми?
Прокинувшись, Ганна відчула, що на її вустах ще тріпоче крильцями посмішка, що злетіла туди вночі. Крізь відчинене вікно струменем лилося кольорове світло. Від пташиного співу тремтіло листя. Ганна підійшла до вікна, вдихнула на повні груди, і повітря, п’янке наче молоде вино, ударило їй у голову.
І те, що не вдалося вмовити чоловіка, свого колишнього однокласника, не пускати Яську з дому, здалося не таким уже й жахливим.
Адже вони з її батьком колись так само вирушили в похід, і здається, і досі з нього не повернулися...
