Вони ще сопуть, гнівно дивляться один на одного, але коли я починаю змітати з машини землю, то приступають до робити. Землі на машині багато. Ледь не відро. Потім ще мию її. Оце, думаю, робота! То прибиральницею, то рознімальницею бійок, тепер он мийницею машини. А я ж з вищою освітою, знаю дві з половиною мови, не рахуючи українську з російською та молдавською! Хай бог милує!
Вимиваю машину, жалкую, що немає пилососу, щоб всередині почистити. А то і там землі, хоч хліб сій. Підмітаю, протираю ганчіркою, ну більш-менш нормально.
- Що там, готово? – питаю у хлопців. Вони синхронно кивають головою.
- Треба зараз перевірити. – Дід вмикає пристрій, схожий на електрогенератор. Той щось чихає, а потім починає гудіти. Краще сказати, дзижчати.
- Його чутно буде. – сумніваюся я.
- Ми станемо через дорогу. Я буду у двигуні копирсатися, наче ремонтую його. Не повинні запідозрити. Головне ось це всередину пронести. – Дід показує на пласку штукенцію, схожу на жерстяну коробку з німецькими цукерками. Мені таку подруга привозила, яка живе в Німеччині.
- А за скільки ти домовився? – цікавлюся.
- За три тисячі.
- А чого так мало?
- Так жадний гад! Я вже і так і сяк, а він уперся, що три тисячі і все! Кредит на два с половиною мільйона, а він за тисячі торгується! – скаржиться Дід.
- Ну три тисячі і те гроші. Задаток хоч дав?
- Так, півтори тисячі, копійка в копійку. Теж торгуватися хотів, але тут вже я залізно став. Що або півтори, або не працюємо. Заплатив. Ну що, ставимо у багажник і поїхали.
Хлопці вантажить пристрій в багажник, їдемо до банку. Через дорогу всі місця зайняти.
- Йоханий бабай! – лається Дід. – Що ж робити?
- Зупиняй біля банку. – наказує Карлсон.
- Так почують же!
- Будемо двигуном гиркати, приглушимо.
- Ну добре. – Дід паркується неподалік банку. – Божено, візьми ось цю штуку, передай клієнту. Він чекатиме за рогом. Вона увімкнена, нехай обережно. Щоб не упустив.
- Добре. – виходжу з машини. Тут як раз одна знайома, яку довго не бачила. Обнімає мене, цілує, каже, що треба поговорити. – Зараз, я на хвилинку і потім посидимо. – я забігаю за кут, бачу знервованого дядю у костюмі і при краватці. Він робить крок до мене. – Ось. Тільки обережно. Щоб не падала.
- Добре. – він киває головою. – Все нормально? – питає у мене.
- Головне, щоб ви виконували усі інструкції. – каже йому з серйозним виглядом. Це я у Діда навчилася.
Клієнт робить видих і йде до входу у банк. Я повертаюся до знайомої. Ми переходимо дорогу, сідаємо у невеличкій кав’ярні. На терасі, то мені все добре видно. Он Дід поліз у багажник, повозився, потім закрив його. Карлсон почав заводити машину. Дід знову поліз під капот. Щось там махає рукою, каже Карлсону. Машина сіпається, пихтить, хлопці з розумним виглядом спілкуються, кивають головами. До них підходить охоронець банку. Щось каже. Мабуть просить, щоб їхали геть. Он Дід стинає плечима, мовляв би і радий, та тільки ніяк не може. Бо ж машина, самі бачите.
- Божено! Ти мене зовсім не слухаєш! – перериває моє споглядання знайома. Хапає за руку, щоб я не відривалася від розповіді про її шикарне, майже казкове життя. У неї чоловік – голова суду в районі. Тобто господар району. У нього цілий палац на березі річки. Звісно, береги приватизувати не можна, але хто ж піде у районі проти голови суду? Гектар заповідного лісу, конюшня з десятком коней. Оце вона розповідає, як щодня їздить верхи. У спеціальних костюмах, купувати які їздила аж до Берліну, бо у Києві чи Одесі не такі. Купила найкращі, по три тисячі євро.
- У таких аристократія їздить! – ледь не кричить вона і заглядає у очі. Я зображую захват. Сама згадую того суддю. Товстого, невеличкого, з вузеньким лобом і червоною пикою. А він до цього всього ще ж і поет. Кілька разів бачила його на п’янках і завжди він читав свої жахливі, тупуваті вірші. Всі слухали, деякі аплодували, бо п’янки зазвичай оплачував саме суддя-поет. – Розумієш, якщо кінь коштує десятки тисяч, ти ж не будеш на ньому у спортивному костюмі їздити.
Я киваю головою, що так, у спортивному костюмі на конях не можна.
- А оце їду відпочивати на Лазуровий берег. Туреччина чи Єгипет не по мені. Там все так примітивно! – продовжує знайома. Їй тридцять років, вона не дурна і досить гарна. Мабуть їй же треба якось пояснювати самій собі, чого вона живе з жабою. Ну, ось тому і живе, щоб щоранку їздити верхи у костюмі за три тисячі євро, або щоб відпочивати на Лазуровому березі.
Дивлюся, як охоронець знову підходить до Діда. Той чудово зображує розгубленість, крутить головою, розводить руками. Карлсону і напружуватися сильно не требо, що зобразити, що він нічого не розуміє.
- А оце Коля випускає книжку. Восени будемо робити презентацію. Коля хоче подарувати свої вірші всім дитбудинкам країни! Ти ж знаєш, яка він добра душа. На презентацію запрошуємо кілька десятків відомих поетів з Києва. Вони Колю давно знають і поважають. Він же голова районної спілки письменників! А книга буде у перепльоті з телячої шкіри і з золотим тисненням! На кращому шведському папері! Ще там малюнки будуть, йому один хлопець з колонії робить. Дуже талановитий, сів на п’ятнадцять років за вбивство жінки. Він там уже всьому керівництву колонії картини намалював. Спочатку малював бозна що, херню якусь, ну, типу творчість, все таке. Потім з ним поговорили нормально, трохи в карцері посидів, на хлібі з водою, позаживало усе, тепер ось малює те, що треба. Там і природу і портрети, натюрморти всякі. Приємно подивитися. Оце узявся за книгу Колі. Він йому харчі передає, а той хлопчик малюнки до Коліних віршів. Такі чудові малюнки, ти б бачила! І одним олівцем все робить, а так зворушливо!
Я киваю головою, мовляв уявляю, що то за краса.
- Ще Коля хоче ведмедя завести. З лісництвом вже домовився, зараз йому барліг будують. Буде ото свій ведмідь у загоні! Уявляєш? Не те що в районі, в області ні в кого такого немає, а у Колі буде! Живий ведмідь! Скажи у нього масштаб! Оце чоловік! Не якийсь там скнара! Ведмедя заведе! І він же щедрий, там, сиріт буде пускати подивитися. Ти ж Колю знаєш!
Ну, не так щоб вже добре, але знаю. Колись він залицявся до мене, обіцяв золоті гори, якщо одружуся, потім перейшов до сотні баксів за те, щоб я йому відсмоктала. Треба було бачити його пику, коли я відмовила. Мабуть у нього в районі ніхто від сотні баксів відмовитися не міг, то він вважав, що той фундаментальний закон світо устрою: даєш сотню і тобі смокчуть. А тут світ рухнув і Божена не взяла сотню, чим майже вбила суддю. Він там близько це сприйняв, що навіть почав щось свистіти про те, що не бачила я паленого зайця і не знаю, як важко грошики заробляти. Мудило. Ну я його швидко на місце поставила.
- А ще ми сад вирішили робити. З алеєю. Для неї замовили дванадцять скульптур. Ну, робити їх будуть в Одесі, жидок там один, але з італійського мармуру. Дорого, звісно, але ти ж, Божено, розумієш, що хороші речі коштують багато. Тут вже краще не скесувати. І Коля не жаліє. У саду ми зробимо бесідку кохання, потім ставок буде з лебедями і печера зі скарбами. У тому саду прийоми можна буде влаштовувати. У нас вже є двісті комплектів столових приборів! Цілу кімнату займають. То двісті гостей зможемо по всіх правилах прийняти! І винний погріб є. Сімсот пляшок вина! Все імпортне, тільки портвейн наш. Коля червоний портвейн любить, він же проста людина, селянський син!
Вона торохтить і торохтить, я киваю головою, зображую зацікавленість, дивлюся за хлопцями і думаю про Руслана. Хвилююся. Він же не відступить, хоч може і не варто лізти проти тої корпорації.
- А ти знаєш, що Колі запропонували очолити районний виборчий список Партії ладу і справедливості?
- Що за партія така? – питаю не стільки з цікавості, скільки щоб підтримати розмову.
- Ти що! Вона скоро стане найсильнішою! Її підтримує корпорація! Там такі люди, такі гроші! Зараз до них всі у чергу стоять, щоб потрапити в список! Коля не може суміщати роботу в суді, то він мене порекомендував. Матиму місце в першій трійці! Ти у депутати не хочеш, а то я можу з Колею поговорити! Божено! Ти зовсім мене не слухаєш!
- Що?
- В депутати хочеш? Я з Колею поговорю, щоб тебе в прохідну частину списку поставили! Хочеш?
- Та ні, дякую.
- А хочеш я тобі ось кільце подарую? – вона несподівано знімає з пальця кільце. На вигляд дороге, з діамантами.
Я дивлюся на подругу. Хвалитися вона любила завжди, але от щоб коштовності дарувати, такого ще не було.
- Навіщо?
- А ось хочеться мені приємне тобі зробити! На, одягай! – вона знімає кільце з пальця і віддає мені. Дивлюся насторожено. Що за маневр такий? Але вона щиро посміхається, аж щаслива якась. – Одягай, одягай! Хочу подивитися, як воно буде на тобі виглядати! Одягай!
Я трохи розгубилася перед цим натиском, одягаю. Ну, виглядає дуже і дуже непогано, що там казати. Мені діаманти завжди личили.
- Та ти що! Просто королева! Ось дивіться, їй ж йде це кільце? – зненацька питає подруга у офіціантки, що проходить повз. Та киває, сміється, каже, що дуже мені личить. – А я що кажу!
Ну, личить і личить, але мене ще з дитинства привчили чужого не брати, то знімаю кільце і віддаю.
- Ні! Ні! Це тепер твоє! Бери! – наполягає подруга. – Все, я тобі подарувала!
- Я не можу, бо…
- Не хочу нічого слухати! Це твоє і все!
- Та ні!
- Тільки так! – вона хапає мене за палець, знову одягає кільце. Я аж ніяковію, бо ніколи подругу такою не бачила. – А ще Коля літак хоче купити. Бо каже, що його, як поета, вабить небо. Ось приїдемо з Лазурового берега, поїдемо дивитися літак. У Київ, в Одесі не той вибір!
Вона балакає далі. Я бачу, як хлопці щось там говорять з охоронцями, які вже вийшло удвох. Охоронці махають руками і поводяться досить агресивно, але Дід увімкнув дурня і удає повну безпорадність. Щоправда тут міг наламати ситуацію Карлсон, який виліз з машини і зненацька вирішив поговорити з охоронцями банка по-чоловічому. Мало йому охоронці корпорації боки нам’яли. Вже почалася штовханина, коли з банку вийшов клієнт і по його сяючій мармизі було зрозуміло, що кредит йому подовжили. Дід кинувся на Карлсона, повис у нього на руках, запхав в машину, сів сам і вони чкурнули за ріг.
- Так, слухай, мені пора. Бувай. – сказала я подрузі. – Скільки з мене? – поцікавилася я у офіціантки.
- Та не скільки. Сьогодні безплатно. – здивувала вона мене.
- Безплатно?
- Так. – офіціантка не виглядала п’яною чи обкуреною, стояла на ногах твердо, тримала підніс з замовленням для іншого столику. Ну, безплатно, так безплатно.
- Божено, приїзди до нас у гості! – запросила подруга.
- Обов’язково!
Я майже побігла за ріг. Там побачила, як від машини вже відходив клієнт. Залізла і сама. Дід різко стартував.
- Куди ти мчиш?
- Божено, ти не повіриш!
- Що?
- Клієнт дав п’ять тисяч замість півтори, які йому залишалися! – Дід крутив головою і сам не вірив у своє щастя.
- А ще кільце віддав і часи! – Карлсон теж був здивований.
- Кільце?
- Ага! Просто ось з пальця зняв і віддав!
- Дивно, мені теж кільце віддали.
- Хто? – занервував Карлсон. Ревнував він мене, чи що?
- Подруга. Ось просто зняла з пальця і подарувала. Ну, вона багата, щоправда, їй те кільце, як копійка.
- Ну що, в ресторан? – спитав Дід.
- Який ресторан? Їдемо офіс шукати! А то мені набридло вже вас терпіти у власній квартирі!
Хлопці занили про ресторан, але я була наче з каменю. Знайшли офіс, домовилися, що вже завтра туди можна було переїздити, тільки після цього поїхали до мене, забирати речі. Там вже нас чекав клієнт. Який попросив повернути годинник, кільце і надлишок грошей.
- Це я помилився, коли віддав.
- Ти чого? Що було, то загуло! Віддав, значить з кінцями! – заволав Карлсон. Клієнт почав лякати, що піде в міліцію і напише заяву, наче ми обібрали його, використовуючи гіпноз.
- Друже мій, якщо сядемо, то усі. Бо ж ми тоді розповімо, як ти замовив нам на банк впливати. У шахрайський спосіб зміг подовжити собі кредит. Менти такі справ люблять, це економічна злочинність! – дав відсіч Дід.
Клієнт побачив, що на арапа нас не візьмеш і почав торгуватися. Зійшлися на тому, що він дає нам ще тисячу, а ми повертаємо речі. Тільки розібралися з цим, як подзвонила подруга, щось там плутано почала пояснювати.
- А, ти кільце хочеш забрати? – нарешті здогадалася я.
- Ну, так. Просто це Коля подарив і…
- Приїзди, забирай.
- А я у тебе під під’їздом.
Я спустилася, віддала кільце. Коли повернулася, то хлопчики вже пили портвейн.
- Це мабуть ваш пристрій подіяв. І на подругу мою і на клієнта. – здогадалася я. - Ви то діяли на банкірів, але випромінювання і на інших діяло, то всі і стали щедрими!
- Божено, яка ти розумна. Сідай, випий з нами. – запропонував Дід.
- Я сяду, але Дмитру не наливати. – ледь відтаскала котика від блюдця з портвейном. Дмитро намагався мене вкусити, але я вкинула його у ванну і там зачинила. Неправильно котам пити, до того ж це могло завадити поверненню у людський стан. То хай нявкає.
Хлопці швидко випили портвейн, хотіли продовження свята, але я їм сказала, що не в мене вдома. Вони пішли, а я все думала про Руслана, то навіть не здогадалася забрати у них гроші. Лежала на дивані, дивилася телевізор і чекала. Його все не було. Посміялася, коли показали сюжет, що от вдень на центральній вулиці Оклунківа трапилося щось дивне, що продавщиці у магазинах деякий час відпускали товар безплатно, те саме і в ресторанах та барах. Тепер продавщиці і офіціантки плакала і казали, що на них щось найшло. Подумала, що треба буде завтра сходити в кав’ярню, віддати офіціантці гроші за каву. Дівчина ж не винна, що ми працювали.
Коли по телевізору почали показувати рекламні сюжети про корпорацію, то роздратувалася і вимкнула його. Лежала у темряві, прислухалася, чекала. А потім заснула. Руслан тієї ночі так і не прийшов.
