– Ти маєш мене вбити? – хлопчик не виглядає занадто наляканим.
– Ні, що ти… Я ж казала, що маю тебе захищати. Ти мені не віриш?
– Вірю. Але ж …
– Ми маємо зробити це. Саме тут, розумієш? І ти повинен мені допомогти. Ти ж допоможеш мені, правда, Владку?
– Звичайно, – малий твердо киває.
– З нього виросте справжній чоловік, – думає Барбара, а вголос каже:
– Давай присядемо для початку.
Вони вмощуються просто під котроюсь із могил, посеред в’юнких пагонів барвінку. Барбара умисне обирає могилу з кам’яним, а не дерев’яним хрестом, дістає з невеликої заплічної торбини клубок міцної шворки та жерстяну баклажку.
– Мені доведеться зв’язати тебе, Владку. Ти ні в чому не винен, пам’ятай це. Просто я маю виконати свою роботу. Як завжди. Потім ти забудеш про все, досить швидко. Я обіцяю.
Малий не озивається. Йому дуже страшно, хоч він і не показує цього.
– Обіпрись до хреста плечима, гаразд?
Жінка зводить руки Владка за спиною, – так, щоб вони обхопили кам’яну стелу, міцно стягує зап’ястки мотузкою. Довшим кінцем шворки кілька разів перехоплює Владка у попереку. Вузли – особливі, надміцні, за способом, яким користувалися ще древні фінікійські мореплавці. Владко мужньо терпить усі її приготування. Коли все закінчено, Барбара відкорковує сталеву пляшку і простягає її малому.
– Хильни ось цього. Буде трохи легше.
Владко вагається всього лиш мить, а потім робить ковток. Можливо, він чекає на відчуття живого вогню у себе в горлі, натомість рідина виявляється пахучою, ледь терпкуватою, трохи подібною на зелений чай з лимоном.
Барбара також п’є із баклажки, проте дуже ощадливо, лише два чи три ковтки.
– Все це – тільки заради твоєї безпеки, Владку. Тепер залишається просто чекати.
Вона всідається поряд із малим, міцно обіймає його за плечі і завмирає.
Проходить деякий час. Година, може, – й більше. Тіло Барбари так само поруч із Владком, але сама вона десь далеко. Її очі заплющені, серце б’ється в уповільненому ритмі. Хлопчику стає моторошно. Він розуміє, що залишився один.
Барбара в цей час шукає точку зіткнення, долаючи невидимий опір. Таких сильних демонів їй давно не траплялося. Вочевидь, вона таки не даремно вибрала цвинтар святих отців. Боротися з цим створінням буде вкрай нелегко, не кажучи вже про те, що вона й досі його не відшукала.
Подих жінки затихає і водночас прискорюється, – там.
Пальці конвульсивно стискаються. Вона біжить щодуху поміж деревами, та вони зовсім не схожі на тутешні смереки. Взагалі ні на що не схожі, живі та голодні… Кострубате гілля намагається її вхопити, загрозливо шипить услід. Якісь дрібніші тіні кидаються врізнобіч зі стежки, – та вони їй зараз не цікаві. Зелені вогники чиїхось очей пильно стежать за нею з гущавини. Повітря сповнене дивними запахами і звуками, – вони нагадують притамовані зойки і скрегіт.
Барбара все далі й далі заглиблюється в долини мороку. Місце, куди вона потрапила, древні євреї називали Амента – край, де заходить сонце…
Раптом темрява розсіюється, поступаючись місцем вогненно-рудій заграві на половину обрію. Барбара дивиться на свої руки, – вони кольору свіжої крові. І пахнуть кров’ю. Що вона тут робить, на порозі самого пекла? Перед нею – стіна з багряного мармуру. Настільки висока, що жінка не може побачити її верхівку. Барбара озирається назад, в пошуках іншої дороги, але стіна, – довкола. Суцільний прямовисний мур, який перетворюється на клітку. Простір стрімко зменшується, над головою – багряне небо, і воно падає. Ще мить – і Барбару задушить хвиля розпеченої крові…
Ні. Це ж не насправді. Тобто, не зовсім насправді. Все це відбувається тільки в її голові. З іншого боку… Втратити душу в Аменті, – означає втратити її назавжди.
Багрянець зникає, натомість приходить інший образ – широке, розгонисте поле. Добірні колоски, – пшениця, швидше за все. Барбара відчуває запах визрілого хліба, серпневого сонця, перших яблук… Але за мить колоски починають ворушитися. Вітру немає, просто вони – живі, так само, як і дерева… Насправді це зовсім і не колоски, а тисячі маленьких в’юнких створінь виповзли грітися на сонечку. Істоти нагадують щось на кшталт волохатих гусениць, а їхні тіла закінчуються п’ятьма-шістьма зміїними голівками. Укус бодай однієї з них загрожує довгою, страшною агонією. Барбара мусить іти через поле, інакшої дороги не існує. Малі потвори злостиво сичать і бризкають отрутою.
На мить утратити самовладання, – і настане кінець. Вона вже бувала тут, проте ніколи не заходила так далеко.
– Виходь, де б ти не був, – кличе жінка. – Я прийшла за тобою.
Десь в глибинах Барбара чує відгомін власного голосу… І знущальний регіт демона, котрого вона шукає. Поле залишається позаду. Широка під’їзна алея стелиться до фасадних дверей готичної дзвіниці, що нагадує водночас і фамільний склеп. На її шпилі, замість хреста, – перевернута догори дном чаша. Масивні дубові двері зачинені зсередини. Чорна деревина прикрашена декоративним розписом – щось, обрисами подібне до метелика, приємного трав’яного кольору. На масивному золотому ланцюгу висить грубий кований молот. Барбара насилу піднімає його обома руками, та вдарити не встигає, – двері самі відчиняються, і вона ступає за поріг.
Дівчину поглинає чорнота. В самому її серці живе демон.
– Я знайшла тебе, – каже йому Барбара. – Ходімо надвір.
Темряву ночі зненацька пронизує сніп жорстокого, кривавого полум’я. В самому його центрі, – темна, рухома куля, що постійно змінює обриси. Владик дивиться, – але не бачить. Хлопчик не може дозволити собі бачити ЦЕ. Він прагне будь-що зберегти здоровий глузд. Там, у самому серці темної сфери, він чує голоси загублених душ. Їм боляче, але вони вже ніколи не зможуть вирватися на волю. Хіба що…
Барбара повертається. В першу мить вона не бачить вогняної прояви, її заступає хлопчик.
– Де ти була? – він майже кричить.
– Тихо, тихо, Владку. Я ж повернулася…
– Ти привела його сюди?
Аж тепер Барбара помічає демона вгорі над їхніми головами. Темна куля у вогняному стовпі продовжує обертатися, поступово втрачаючи виразний силует. Невдовзі вона перетворюється у розмиту видовжену пляму. Вогонь сліпить їхні погляди, однак завдати шкоди не в змозі. Цвинтар надійно захищений могилами святих отців. Барбара повинна в це вірити.
– Вибач, що тобі доводиться все це бачити, – каже вона Владику, – та інакше просто не можна.
– Вбий ЦЕ. Ти мусиш його вбити…
– Я спробую.
Вогняний стовп і темрява всередині нього нарешті зливаються в єдине ціле. Перед ними виникає постать – загалом вона нічим не відрізняється від людської, окрім хіба того, що замість рук, – грубі звірячі лапи, озброєні довгими кігтями, а зіниці палають пекельними відблисками. Процес матеріалізації демона завершений. Барбара таки витягнула його з Аменти. Правду кажучи, вона й сама не знає, радіти цьому факту чи жахнутися скоєного.
– Що тобі до мене, жінко? – голос демона звучить як гуркіт далекого грому.
Зовсім як у давні біблійські часи.
Ця думка невідомо з якої причини видається Барбарі неймовірно смішною, і вона регоче, прихилившись до могильного хреста. Демону, вочевидь, таке нахабство не до шмиги. Його дикі, багряні очі пронизують жінку до самісіньких кісток.
– Чого ти хочеш? – запитання супроводжується шаленим хрипом і бризками смердючої слини, що схожа на розчин чогось дуже радіаційного.
– Назви своє ім’я, – спокійно відповідає Барбара.
– Ти знаєш, хто я…
– Назви своє ім'я, – наполягає жінка.
– Ти пожалкуєш про це. Ми вже зустрічалися… – демон замовкає, збираючись з думками, – Але ти, звісно ж, не здогадуєшся про це.
– Назви своє ім'я і котися в пекло, – повторене тричі, будь-яке запитання має одержати відповідь. Їм обом про це відомо.
Демон врешті скоряється.
– Ну що ж, моє ім'я, – Валіад… Я – категор, жінко. І, знаєш, що? Думаю, в пекло ми відправимося разом.
Вона не вірить власним вухам. Обвинувачувач? Якого дідька? Це неможливо…
– Ти брешеш…
– Ні. Я прийшов по тебе.
– Ти не можеш бути моїм категором. Ти – демон маленького хлопчика.
– Дитина, – тільки шлях, щоб дістатися сюди. Я довго шукав тебе, жінко. Це було важче, аніж я думав спочатку.
– Хіба? Це я тебе відшукала.
Демон посміхається. У нього доволі мила іронічна посмішка, – жодного істеричного реготу, будьте певні…
Барбара позіхає і прокидається. Намацує на туалетному столику крем’яне кресало, запалює світло. Пора йти. Цієї ночі жінка має нагальні справи. На бильці масивного дубового крісла – недбало кинутий оксамитовий плащ, підбитий чорнобуркою… Барбара натягує його на голе тіло, всовує ноги у теплі домашні капці й тихо виходить з кімнати.
Будинок спить. Начебто. Скрізь темно і тихо. Присвічуючи собі каганцем, жінка нечутно ковзає по вогкій кам’яній підлозі коридору, вона квапиться, бо літні ночі такі короткі, а повня сьогодні особливо потужна, не можна втрачати такої нагоди…
Барбара спускається вниз, на кухню. Скільки себе пам’ятає, тут завше пахне димом і цибулею, а ще, – мертвою плоттю… В дальшому кінці приміщення є маленькі двері, сховані за полицями з розмаїтим начинням. Вони відсовуються за допомогою хитрого механізму, варто лише злегенька натиснути на крихітний важіль, замаскований під вигадливе різьблення. Це – одна з таємниць замку, успадкована Барбарою від покійної матері.
Двері не замкнені, просто взяті на засув. Барбара відчиняє їх і переступає поріг схованки. В ту ж мить полиці повертаються на звичне місце, закриваючи потаємний вхід.
Всередині вогко і тепло. В глиняній пічці палає вогонь. Звісно, усі вже зібралися, чекають лише на неї. Барбара вдоволено посміхається.
Юліуш, її улюблений учень та коханець, підводиться назустріч, радісно простягає до неї руки, та сьогодні Барбара його ігнорує. Зараз її цікавить інший юнак, неофіт їхнього тісного кола… Анджей, високий білявий хлопчина з невинним поглядом і тілом атлета. Він виглядає схвильованим і дещо розгубленим.
– Вітаю вас, мої милі… – Барбара з певним здивуванням слухає власний голос, – такий свіжий, зовсім ще молодий. – Ви приготували все, що належить?
Ян і Петер, – вони разом із нею від самого початку, – підводяться з широкої лави в кутку. Петер – німий, та це не заважає йому бути напрочуд здібним учнем. Вони здирають темне важке покривало з кам’яного престолу, зведеного в центрі кімнати. На ньому – біліє розпластане тендітне тіло. Кутасте, зовсім нежіночне, аж надто худорляве… Цього разу, – майже дитина. Втім, то пусте…
Барбара прискіпливо вдивляється в перелякане обличчя дівчиська. Великі сині очі переповнені жахом. Рот щільно затулений кляпом, зап’ястки і щиколотки затиснуті тугими лещатами. Ну що ж… мала достатньо гарненька. Звичайно, вона й наполовину не така гарна, як Барбара, але все ж згодиться…
– Вона точно незаймана? – про всяк випадок уточняє Барбара.
– Атож, – підтверджує Ян, котрий зазвичай і знаходить їх для неї.
– Ну що ж, тоді почнемо.
Барбара одним порухом плечей звільняється від своєї накидки. Її струнка постать м’яко світиться у багряних відблисках полум’я, довге волосся струменить по раменах, спускаючись нижче пояса.
Юнаки натомість запинаються в однакові чорні плащі з широкими каптурами, що геть ховають обличчя. Оточивши жертовник, вони починають тихо наспівувати літанію. Слова, звичайно ж, їм незрозумілі, проте вони володіють магічною, майже гіпнотизуючою силою. Літанію написала Барбара, вона не потребує чужих молитов… Вона знає, – той, кому адресовані ці співи, почує. Він завжди чує, хоч і не завжди приходить.
Барбара вмиває руки у круглій глибокій чаші, встановленій на приступцях жертовника, Петер подає їй ритуальний кинджал, загорнутий у шовкову хустину. Руків’я в нього довге і закруглене на кінці, оздоблене гравіруванням у вигляді потворної роззявленої пащі. Барбара цілує кинджал, спів наростає, перетворюючись у млосний, монотонний стогін. Юнаки падають на коліна.
Барбара піднімається приступцями вівтаря, схиляється над жертвою. В руці вона стискає ножа, руків’ям уперед. Гостре лезо ранить їй долоню, та жінка не зважає на біль.
Одним сильним ударом цього ж руків’я Барбара позбавляє дівчинку цноти. В глибоких синіх очах відбивається дикий біль і повне нерозуміння того, що і чому відбувається. Спів завершується божевільним зойком. Кинджал скроплено першою кров’ю, вона належить Хазяїну. Друга кров, – то вже для них. Барбара перетинає синюваті ниточки судин на руках дівчини. Тепер кожен із них має наповнити свою чашу. Кров цього нещасного створіння до останньої краплі належить їм. І вони п’ють її, спрагло ковтаючи маслянисту гарячу рідину, солодшу за найдорожче вино, бо вона дарує вічне життя, силу, молодість… Принаймні, у цьому їх запевняє Барбара. Сама вона не п’є, – ці дитячі забобони насправді лише гра. Справжня суть того, що відбувається, закрита навіть для Юліуша, це тільки між нею та Хазяїном.
Коли чаші порожніють, юнаки скидають одіж, всідаються на підлозі та застигають в очікуванні. Дівча на жертовнику, швидше за все, вже сконало від втрати крові. Барбара деякий час вагається з вибором, – сьогодні всі добре попрацювали, Хазяїн вдоволений, – врешті підходить до білявого новачка, йому, здається, трохи зле, та це минеться. Вона мовчки простягає хлопцеві руку…
Та цієї миті трапляється щось непередбачуване. Щось неймовірно жахливе. Двері з грюкотом розчиняються, кімната наповнюється світлом, гамором, за мить їх уже оточено, у них, – зброя та розп’яття в руках а ще, – ненависть у оглядах…
– Дияволиця… Вона – дияволиця... Смерть їй, – шепіт наростає, перетворюється на вирок. На чолі вторгнення, – постать у коричневій сутані, це той навіжений домініканець, інквізитор Алевера, гість із самого Ватикану. Все скінчено. Барбара не розуміє, як вони відшукали хід, звідки дізналися… Раптом тріумфуючий погляд Юліуша відкриває їй цю загадку.
– Сволота… Я тебе з того світу дістану, – розлючено хрипить вона.
– Уб’ю, своїми руками придушу гадюку, – зненацька лунає шалений крик. Далі, –звук недовгої боротьби, і до оточених проривається старий князь, батько Барбари. В очах шляхетного вельможі Барбара бачить свою загибель. Батько кидається на неї, валить на землю, його руки змикаються в неї на шиї… Світ крутиться дедалі швидше, в очах темніє… Здається, князя ніхто не збирається зупиняти… Барбара не опирається. Нехай краще так, аніж публічна ганебна страта, – бо ні на що інше вона не може сподіватися.
Та в цей момент у події втручається Хазяїн. Чи доля… Чи хтозна що іще… Агонізуючи, Барбара шкребе нігтями кам’яні плити підлоги, і раптом натикається на кинджал, що випав із її паралізованих переляком пальців. Мимоволі вона хапає зброю. Горло батька так близько… Вдарити виявляється дуже легко, навіть занадто легко, ніби насправді вона давно хотіла це зробити… І остання, – третя, – кров із прохромленої горлянки князя вихлюпується Барбарі в обличчя… Ритуал завершено. Хазяїн приходить.
Барбара розплющує очі. По її щоках котяться страшні, пекучі сльози.
– Ну як тобі? Пригадала дещо?
– Ні… Це неправда… Я ж не могла…
– О-о, ти могла. І зараз можеш. Ти, – та сама, Барбаро… І ніколи не змінишся, скільки б демонів не знищила. Маю віддати тобі належне, ти вправно втікала від мене всі ці століття. Тобі це майже вдалося… Та зізнайся, – адже в глибині душі ти завжди знала? – Валіад здається цілком щасливим і задоволеним життям.
Барбара майже зламана побаченим, заново пережитим… Тіні її минулого зненацька воскресли з могил і виставили перед нею рахунок, давно вже оплачений, як гадала вона.
– Тобі ніколи не заплатити сповна. Не варто було погоджуватися на пропозицію Алевери. Гадаєш, то було милосердно з його боку? Тебе просто використовували весь цей час… Тепер ти це розумієш? Є речі, набагато страшніші за пекло.
Барбара продовжує ридати, в цю мить вона справді бажає позбутися свого осоружного безсмертя.
– Йдемо зі мною, – категор протягає їй кістляву кігтисту руку. – Там ти, принаймні, заспокоїшся.
– А я можу відмовитись? – вона все ще не скорилася.
– Звичайно. Ти вільна в своєму виборі. Навіть якби я й захотів, це місце не дозволить мені що-небудь заподіяти тобі… чи йому, – Валіад киває на хлопчика, зіщуленого під могильним каменем. Леле, та ж Барбара мало не забула про дитину, – а саме заради неї вона тут.
Владко, здається, непритомний. Очі заплющені, груди важко здіймаються. Час від часу його тілом пробігають страшні спазми, добре, що вона завчасно зв’язала його… Інакше хлопчина міг би завдати собі шкоди.
– Він припав тобі до душі, чи не так?
Барбара киває. Від категора, чорного янгола звинувачення, – вона це знає, – немає сенсу приховувати будь-що. Він – далеко не звичайний демон. Категор читає в душі людини, як у розкритій книжці.
Барбара збирається з силами і задає останнє питання.
– Чи можу я зараз тебе позбутися?
– Безперечно, – він чесний з нею, хоч міг би і злукавити. Та Барбара знає, що Валіад не буде цього робити.
– Дивись, – він вказує на щось попереду них.
Барбара кидає погляд туди, і мимоволі сахається. Просто під її ногами, – страшна, бездонна прірва, на дні якої шаленіє вогняна ріка… Там панує вічний хаос, це ворота в Геєну… Та водночас зі страхом вона відчуває, як щось невловиме манить її вглиб, підштовхує зробити єдиний невеликий крок, адже насправді це так просто, і все припиниться…
– Ти не мусиш іти зараз. Але тоді ти повинна знищити мене. Інакше цьому не буде кінця, розумієш?
– Ти хочеш сказати… Що саме я повинна зробити?
– Убий малого. І я піду назавжди. Я – такий, як ти мене бачиш, створений у його світі, в душі цієї дитини. Хоча він і не причетний до цього. Так вже склалося. Хазяїн обрав цього хлопчиська для того, аби дістатися до тебе, і нарешті не помилився з вибором. Здається, свого часу він дуже розчарувався в тобі…
Полум’яне жерло стугонить зовсім поряд. Барбара не певна, чи так уже їй хочеться вмирати. Дитина виглядає такою беззахисною, такою невинною. Однак її розум, її душа дає поживу для демона, призначеного знищити Барбару… А якщо залишити все, так як є?
– Неможливо, – відповідає категор. – Вирішуй тут і зараз. Вдруге тебе сюди не пустять.
Барбара й сама це знає. Їй так холодно… Вона не зможе жити далі з тим, що знає тепер. Може, вона й спробувала б почати все заново, та зараз… Зараз вона відчуває себе на всі свої благословенні три з хвостиком сотні.
Владко знову корчиться в непритомних муках. Личко побіліло, щелепи зціплені. На малого боляче дивитися. Жінка підходить до нього, гладить по голові, – здоровий рости, хлопчику, і забудь про все, що тут сталося.
Категор мовчки спостерігає. І хто може сказати, що в цю мить світиться в його бездонних очах, – зловтіха… чи співчуття?
Барбара повертається до нього і простягає йому руку, – сама.
– Ходімо. Пора з цим завершувати. Я надто втомлена, аби продовжувати це божевілля.
Валіад міцно стискає долоню Барбари, вона відчуває, як гострі кігті впиваються в шкіру.
– Готова? – перепитує демон.
Жінка киває.
Вони роблять крок уперед, – разом. І летять, – вниз. Барбара розуміє, що нарешті наблизилась до звільнення. Їй так добре… тепло. Барбара глибоко зітхає. Вітер свище у вухах, шарпає одяг. До дна провалля залишилося кілька секунд падіння. Зараз…
Зненацька рука Валіада вислизає з її долоні. Барбара намагається втримати його, та марно. Вже на грані небуття щось набагато сильніше за її волю розриває зв'язок.
– Я ж попереджав, що не можна відпускати її саму… Ти ледь усе не зіпсував, Антонію. Ну чому я завжди маю виправляти твої помилки? Ти хоч уявляєш, чого б нам вартувала її смерть? Магістрат ніколи б цього не подарував. Довічне заслання куди-небудь в Папуа-Нову Гвінею – то найгуманніше, на що ми могли б розраховувати…
– Але ж, Леоне… Я не знав, на які саме заходи вони готові… Навряд чи я б відважився…
Смаглявий невисокий чернець ретельно витирає скривавленого ножа у листя барвінку. Брат Антоній, знічено виправдовується, але на товариша його слова, схоже, не діють.
Жінка, розпростерта на траві поруч з ними, поволі приходить до тями. Надсадний кашель здригає її тіло, з носа струменить цівочка крові.
Сьогодні тут багато крові.
Її погляд падає на монахів. Вона ще нічого не розуміє.
– Владко… Де Владко? – голос Барбари зривається на хрип.
За мить вона помічає скривавлений барвінок і до неї доходить правда.
– Ні… Ви не могли цього зробити. Тільки не це…
– Магістрат не міг дозволити собі втратити найкращого ловця, пані, – голос брата Леона звучить більш аніж запопадливо. – Вони передбачили, що ви спробуєте… гмм, піти. Цей нікчема ледь вас не відпустив, ви вже пробачте йому…
– Як ти посмів, як ти посмів зробити це? – Барбара починає підводитись, і щось у її рухах змушує згадати, що перед ними – не беззахисна жінка, а одна із найдосвідченіших найманих убивць за всю історію людства.
– Заспокойтеся, пані. Ця дитина була приречена ще від народження. Сьогодні ви звільнили душу хлопчика. Ми поховаємо його гідно, тут йому буде добре.
Барбара невмолимо наближається, її зіниці розширені, ніздрі тремтять.
– Ви ж не візьмете на совість душу бідного монаха, пані? Я тільки виконував наказ, – не допустити, щоб ви… Щоб ви знищили себе, – монах вже, фактично, волає про пощаду.
Барбара робить ще кілька кроків до нього, наче охоплена трансом, у мозку пульсує одна-єдина думка, – як же вона всіх їх ненавидить…
І тут вона спотикається об щось і падає. Падає просто на тіло Владка, – нерухоме, але ще тепле. Зовсім недавно вона обіцяла захищати його.
Щось давнє, прогниле, отруйне нарешті проривається в її душі і вихлюпується назовні разом із німими, спасенними риданнями. Сльози змивають кров з її обличчя.
А десь досить далеко звідти, на іншому боці небес, там, де сонце завше на заході, де панує морок і спокій, але не для всіх, – плаче демон. Він живий, бо тільки Барбара може вбити його. Темні сльози падають на землю і проростають терням та полином. Він чекатиме знову… сотню років, або дві сотні, скільки доведеться… Та рано чи пізно він повернеться. Категор завжди повертається.
