Втомившись від яскравого світла монітора, я повернувся на ліжко. В голову ринула купа думок водночас, палаюча лампочка, на яку я дивився - наповнювала мої очі світлом до самого болю. Опустивши віки, в очах залишилось світло розжареного цоколя, яке почалло приймати різноманітні форми, то овальні, то прямокутні потім перейшло в анімаційні і зібравшись по центру утворило декілька слів одне з яких веднілося добре, воно було «вставай», а інші шотирі з-за обмеженої кількості світла були менш чіткішими тому в їхньому написанні я був менше впевненим, але прижмуривши очі я зміг прочитати - «взаємного зв"язку - невидимі закони»…. Свист киплячого чайника на кухні кликав готувати каву… Вікривши очі, я випустив залишки світла, та всунувши ноги в капці, потопав до кухні де прийнявся перед вечірньою прогулянкою за вечірнє каво-розпивання на одинці з дзеркалом, що знаходиться навпроти мене коли я сидів за столом.
За вікном смиркало, взуття гляділо на двері, місто вмикао вогні.
Від дощу асфальт був сірим, де-не-де стояли калюжі, сирим повітрям обвіювало тіло.
Я йшов вперед міркуючи про завтрашній день. Місто тонуло в вогнях, мокрі вулиці віддзеркалювали світло вітрин магазинів, фар авто, нічних ліхтарі, над проспектом весіла гірлянда з написом – «гості міста, минайте ями та стережіться незнайомців». Під дверима з оголошенням: «обертаємо бажання в дійсність» зібралася купа людей.
Вздовж вулиці стояли лавочки на кожній з яких сиділо по парі закоханих, вони тримали один одного за руку та через різнокольорову трубочку попивали апельсиновий сік розтаючи в теплих почуттях . Остання лавочка в кінці вулиці була вільною, на ній був напис «обередно, пофарбовано в блакитний колір». Я навпроти неї, всовуючи цигарку в рота та підносичи запаленого сірника, як з неба зірвалася осіння краплина дощу і згасила його, і ось мою вечірню прогулянку настиг холодний осінній дощ…
Так, як вільних лавочок, більше не було, я вирішив сісти на фарбовану, яка була вже ледь липкою, але зайва фарба моїм вже витиртим джинсам не завадить...
Я не міг відмовитися від задоволення спостерігати за людьми, які повертаючись з роботи прискорювали темп руху, думок, їм зовсім не хотілось мокнути, тому вони намагалися сховатися під сінню парасольок, ті хто був без них, почали спиричатися з тими хто їх має, падати в калюжу, вставати і знову сперечатися та відбиватися від скажених собак, які кусали їх за халощі…
Закоханих пар також зменшилося, дівчати залицялися до прохожих хлопців з парасольками, щоб сховатися від дощу, покидаючи своїх коханих самих мокнути та розкисата під дощем, одні - весело сміялися , інші – були сумними, а повністю розкиснувши- на лавочці залишалися від них червоні плями в формі серця.
За лічені хвилини, дощ розігнав всю вулицю. З мого немитого волосся, яке змокло під дощем - стікала струмочками вода на обличчя. Опустивши очі до низу, я почав відчувати, як якась невеличка, але значна частина самого мене намагається покинути тіло, вона пручається з митою вирватися на зовні, а коли їй це вдалося вона дивилася на світ розгубленими очима, їй не подобалося все довкола, їй хотілося тільки зникнути. Вслід за нею почали вириватися інші частини мене, одна з них заливалася сміхом розглядаючи все довкола, а друга заспокоювала її, тертя ходила і сумувала, чотврета – руйнувала, п’ята будувала стіну, а шоста ходила і просила вибачення, остання частина, що мене покинула сіла навпроти мене на лавочці поряд з червоною плямою і намагалася заглянути мені в очі. Те, що залишалося в мені відчувало повну порожнечю. Мені було соромно перед ним, тому я не підводив очей.
Дзвін годиника на вежі, що повідомляв о пів-ночі, лунав для мене іронічним питаням - «чим твоє «сьогодні» відрізнятиметься від твого «вчора»?»
Він роздирав пеерпонки в моїх вухах, відроджував в мені почуття нікчемності, руйнував мою моральніу стійкість.
Я підвівся і швидким темпом руху пішов на зустріч жевріючому ліхтару в кінці вулиці по - тротуару, який був списаний різно-кльров крейдою розмальований дитячими іграми, дорослими іграми, відбитками ступнів 42 -гого розміру. Йдучи повільними не великими кроками, я уважно розглядав дитячу фантазію, роздумуючи про те, що за такий великий термін існування, люди не навчилися відрізняти - погано від не поганого, що реградації в цьому питанні не відбулося.
Я зупинився, на написі «стій» перед намальованою білою стрілкою, що вказувала праворуч на кінопалац, велика афіша якого повідомляла про сенс кіно з назвою: «взаємного зв»язку - невидимі закони. вартість квитка 25грн. для закоханих – безкоштовно, початок о 01:01»
В моємо гаманці було тільки 24гнр та 99коп., а початок рівно через 10хвилин. Піднявши очі я побачив її, дівчину з очима фіолетового кольору, ліва частина її волосся була фарбована в червоний , в правій долоні вона тримала білу крейду, на обличчі була посмішка.
В середені мене, виникло дивне відчуття і зкожним її кроком наближення до мене, це відчуття все збільшувалося, я розумів, що це кохання з першого погляду. Вона підійшла до мене майже в притул і запитала:
- ти теж в кіно
- так, а ти хто?
-я, я дівчина з фіолетовими очима. давай дружити?
- давай, - погодився я, і взявшись за руки, ми пішли на поклик відкритих дверей кінопалацу.
Світло вимкнулося. Почалося кіно. Головний атор починає шкутильгати перед камирою,його дії іноді вірні, а іноді він просто помилково рішучий, весь сюжет в том, що він намагається знайти вихід з кімнати. Дівчина з фіолетовими очима весь час з нього глузувала, а я ніби дивися на себе зі сторони, бо в цілому ми з ним були схожі.
Після кіно, ми гуляли нічними вулицями. Цокотіння її підборів по асфальту, примушувало мене напружувати слух, щоб розчути її мову, а коли закінчилися теми для спілкування, ми просто спостерігали за падаючою зіркою. Тут з ненацьука дівчина з фіолетовими очима спотикаючись різко подалась тілом вперед, я широко відкривши очі встиг її підхопити за руку, як якоїсь миті вона заглянула глибоко в них_
- мені вже час пити каву! – промовила дівчина з фіолетовими очима різко змінючись на обличчі та швидкою ходою направляючись до таксі.
- Я люблю чорний «Якобс» не соолдкий - скрикнула вона, закриваючи двері авто.
Повертаючись з нічної прогулянки додому в ліжко, я спостерігав, як з першими промінями сонця зайнялася ніч.
Де-не-де у вікнах вже світиться. Хтось неменуче прокинувся, виліз з під теплої ковдри збиратися на роботу, в школу в університет, на вокзал, а можливо з вокзалу. Хтось намагається якомога швидше покинути кавртиру, а хтось нехоче покидати, а хтось не знає чого хоче.
Ранок з вечором такі схожі, мені навіть здається, що певної мить вони зовсім едентичні, тільки сонце по-різні боки небесного простирадла , тоді коли ніч з днем повністю протилежні.
На вулицях почали з»являтися сонні люди, які ще погано розуміли навіщо вони прокинулися, виходячи з під»їздів вони опиралися на двері, спотикалися, щурилися від різкого перепаду температури, щільно наповнювали собою маршрутки та трамваї.
Мені назустріч йшов мій давній приятель, він був настільки сонним, що здавалося ось-ось звалится на асфальт та буде досипати. Ми з ним одного разу добре не порозумілися, тому певней час не спілкувалися, та все ж таки в мене чомусь був піднесений настрій, то ж я йому крикнув:
- Хелов, аміго ! як справи?
- Бонжур, чувак! Все добре! А в тебе як?
- Також чудово! Що робитимеш сьогодні?
- Іду в кіно!
- І що, вона гарна?
- Так! З фіолетовими очима!
Я хотів його попередити, щоб він прихопив парасольку, та образ його тіла вже ледь виднівся в ранковому тумані, тож крім гучного тупотіння тих хто з ранку покидає дім, з якими він йшов в одній шеренгі, йому б нічого не було чутно.
Вернувшись додому, помітив, що теплі батареї повідомляли про початок опалювального сезону,перше тепло, яке вони випромінюють, воно, є якимось емоційно впливовим, наче говорить про щирість тільки но нагрітих батарей.
Увімкнувши грітися чайник, я вдався до приготування кави, з-за вівдсутності цукру я зрозумів, що я сьогодні також любитиму чорний «Якобс» не солодкий.
