Золотий промінчик полоскотав мені обличчя. Я розплючив очі і відчув надзвичайну легкість та приємність. Лежачи на великому саморобному ліжку під ковдрою в жовтих плямах і з малесенькою обслиненою подушечкою під головою, я зустрів новий ранок. Чомусь я почував себе так щасливо, що не задавав собі жодних питань. Був ранок, на який просто приємно дивитися.
Зимове сонце, котре завітало до моєї квартирки через тріснуту шибку, було по-літньому теплим. Я дивився на нього і відчував себе в дитинстві. Повністю відчував себе щасливою дитиною, нічого конкретно зі свого дитинства не пригадуючи.
Моя пожовтіла ковдра здавалася під сонячним промінням геть золотою, а сірий нічний костюм - срібним.
Через декілька хвилин, котрі пройшли непомітно, я почав згадувати про свої осоружні обов"язки. Моя голова поступово почала наче обростати думками, та все про погане. В ній крутились різні незв"язні фрази та образи. Чомусь згадалась задача з третього класу про двох велосипедистів, і я ніяк не міг перестати про неї думати.
Мені стало тяжко далі так лежати без дії, але я не міг взяти себе в руки, щоб принаймні поворухнутися. Аж раптом годинник на стіні закалатав: "бім-м - бо-омм, бім-м - бо-омм"... Всього вісім ударів. Я радів. Мною опанував несамовитий екстаз. Стало так весело та радісно, що я з ентузіазмом почав кусати та слинити свою подушечку. Захотілося співати та гупати чимдуж нових, незнаних ще людям танців. Я підхопився з ліжка і почав плигати, карбуючи босоніж на дошках невідомо що. З душі лилась пісня Нового Дня:
"Дав нам Сонце Мишофіл,
Страхтоборг дав Місяць й Зорі.
Чути хор одвічних сил
У космічному просторі!"
Цю пісню написала Настя. Вона сама складає пісні та урочисті ґімни, які записує до чорного записничка. Записничок дає мені почитати. Я заучую, що мені більше до вподоби, а потім застосовую, щоб славити наших великих господарів. Кожна моя клітинка наповнилась того світлого ранку щастям і радістю, що я - дитина Сяючого Мишофіла!
Я підбіг до одного зображення мого творця і покровителя та поцілував його, потім до другого. Так я віддав шану всім чотирьом портретам та скульптурі. Я це робив щоранку, але того дня - з особливо глибокою вдячністю.
Я впав на коліна перед образом мого господаря і, як це прийнято, у весь голос віддав йому шану: "Слава тобі, могутній покровителю, слава! Все життя моє - то одвічна дяка тобі, Мишофіле. Хвала тобі, Сяючий, що ти задовольняєш всі мої потреби!".
Цій молитві мене навчив сам повелитель, півроку тому з"явившись мені уві сні. Тоді ж він дав мені заповіт, що Страхтоборгу не треба молитися, бо він жадає тільки жертв. Після того, як я розповів це Насті, Страхтоборг з Мишофілом вдвох явились до неї і призначили її жрицею Космосу. Тієї ж ночі вона успішно провела перше жертвоприношення.
Повторивши тричі чарівні слова, я розпочав свій звичайний ранковий ритуал подяки. Взяв цвях та прибив до стіни над ліжком свою подушку, вигукуючи: "Сон - перша моя і найголовніша потреба. Сьогодні я виспався. Слава тобі, Мишофіле!". Потім, за звичаєм, рушив на свою розбиту кухню і, набравши склянку води з під крану, випив її зі смаком, приговорюючи: "Слава, слава тобі, Мишофіле, що даєш мені пити!". Попивши, я поліз до шухляди маленького кухоного столика, за яким сидіти може максимум двоє, та й то, якщо прибрати з нього мотлох. З шухляди я витягнув модерну тарілку з холодною смаженою картоплею. З гірки золотистих ламтиків стирчала сталева виделка. Поснідавши, я подякував Мишофілові за те, що він мені дає що їсти, і що всі мої базові потреби задовольняються.
Помолившись, я, сидячи на стільці, спустив із себе штани (перепрошую за відвертість) і почав задовольняти четверту фізіолоґічну потребу. Це було незвичайно приємно після довгої ночі та склянки сирої води. Коротше кажучи, я справив малу нужду в відро, що спеціально з цією метою стояло в мене на кухні під столом. Ще раз вибачте, що згадую цю обставину, але вона відіграє ключову роль в розумінні всього, що потім відбулося зі мною в той день.
Коли я вже почав бути гранично відвертий, то скажу, що ранковий ритуал мені не подобався. Я був щиро вдячний Мишофілові за все і ні в якому разі не лицемірив, щоранку співаючи йому ґімни та читаючи молитви. Але мене вкрай засмучувала необхідність кожен раз повторювати при цьому стандартний набір дій, особливо той етап, де застосовувалось відро. Та й подушечка моя вся була дірява.
Але від ритуалів дітися було ніде. Одного разу, прийшовши в подобі веселого аспіранта з сусіднього під"їзда, сам Страхтоборг дві години розповідав мені про принципи, які мали реґламентувати моє життя ди тих пір, поки моя любов до Мишофіла не стане абсолютною. І в ці правила входило обов"язкове виконання вищезазначеного ритуала, а також деяких інших. Інколи я забуваю, що треба робити, тоді я підглядаю до синього записничка. У ньому дбайливо виписані всі ритуали, обряди та церемонії.
Я продовжував сидіти за своїм убогим столом і радіти новому дню. Дивився на шибку. Вона була золотою, але я знав, що це омана. Я давно облишив ловити сонячне проміння заради золота. Проте сонячне проміння могло мені дати те, що на той момент було цінніше від золота - паливо для мого пристрою...
...Раптом піді мною щось грюкнуло. Я ображено покосився на відро: "Це ти, Серґію?".
Так, моє відро мало ім"я та інколи видавало неприємні звуки. Справа в тім, що в минулому житті воно було тим злодієм, котрого Настя найпершим принесла Страхтоборгові у жертву. І мало його ім"я - Серґій Коваленко. Серґій Коваленко періодично діставав мене, коли жив на цьому світі, а по завершенню життя в подобі людини отримував відплату за гріхи, будучи відром.
Звук, що я вловив не був схожий на рівномірне дзижчання співаючого відра. Це було грюкання поверхом нижче. Я прислухався, і почув потужний тупіт чобіт за дверима своєї квартири. Тієї ж миті в мої двері почали несамовито калатати.
Стало страшно. Настільки страшно, що перехопило дух. На мить мене паралізувало від жаху і геть вивітрилися всі думки з голови. А коли цей дурман трохи пройшов, перше, що я подумав - що ж я, в решті решт, зробив в житті?.. Чи достатньо я любив Мишофіла? Наскільки я пізнав Страхтоборга? Ким я стану, покинувши цей світ - шанованим горнятком в музеї чи якимсь помийним відром?..
Ціла вічність, мені здалося, промайнула, але я знав, що реально пройшло секунди дві. Здаватися так просто я не збирався. За дверима, без сумніву, були якісь недоброзичливці і я почав готуватися до оборони.
