Забризканий сонцем і припорошений рідким пилом день «ступав» непевними кроками уже підчепленого алкоголем веселого чоловіка. Чоловіка з округлими боками—було не зрозуміло, чи то він весь із м’яса чи з сала—потужний такий сільською силою.
Метр сімдесят і сорок два роки за спиною ніколи не ставали на заваді бажанню бурхливо закінчити вечір, день чи ранок «алкоголю». Він не думав про привід, останній завжди знаходив його сам. І часто, у косих поглядах односельчан і занадто близькому проходженню повз—Діма цього не любив.
Хоча, подібним, але глибшим, могли відзначитися і самі ж односельчани по відношенню до алкоголіка. Вони його відверто недолюблювали, за спиною насміхалися, в очі—боялися, поза вуха—жалілися батьку алкоголіка.
Траса через Догмарівку насичувала єдину дорогу села чужими машинами і своїм пилом, який Діма теж не любив. Одне авто з глибоко байдужим до правил дорожнього руху водієм проїхало далеко за позитивною межею шістдесяти кілометрів. Заляпаний коровами асфальт села так і чекав, аби підкинути Дімі «свіжий» вдих «коричневого»—підірвав яйцеподібну каменюку з-під ніг і запустив її в машину—не попав, у машину. Але в шиферний паркан односельцю—якраз як треба.
Гучний тріск одружився на довгій товстій тріщині і двометровий шмат тонкого шиферу зійшов із тримісячного посту—голе, неприкрите подвір’я не встигло сховати маленький яблуневий сад і двійку старих із спинками лавочок; за ними висів шнурок із результатом хазяйчиного господарювання—цілих кілька метрів спідньої білизни, майок і носків.
Діма зайшовся у приступі сміху, хитався у всі сторони і голосно горланив, натужно, з яскравою домішкою штучності—демонстрував свою зверхність над селом.
Постійно червоне лице налилося ще більше—обіцяючи шкірі прорвати її еластичний бар’єр і викупати сальні щоки у багряному.
Діма вперся руками у коліна—так хоч якось знаходив опору—тоді й зовсім сів на окраїні дороги, одна нога, претендуючи на володарку дороги—вилізла на асфальтове покриття.
Проїхало ще дві машини, уже повільніше, тому самопроголошений ДАІшник їх не зачепив, але отримав попереджувальні сигнали водіїв. Діма плювати на них хотів, тому високо виставив над головою американський «фак» і українську «дулю». Оперся руками позаду себе, дрібні, вилежані в сіро-коричневому, камінчики колюче встряли у долоні, а з лисої голови на рідкі бровами очі зливались дрібні смужки поту. Губи розтягнулись у посмішці, жовті з чорними вкрапленнями зуби широко «виглядали» на двір.
Не застібнута, колись блакитна, сорочка, а зараз ледь не чорна, провисла по обидва боки огрядного живота із товстою смужкою волосся, що ділило тіло від давно немитої «схованки» у штанах і до неголеного підборіддя.
Один із вічних наглядачів села—бабка Дарина—сиділа біля свого двору. За двадцять метрів від Діми. Вона все бачила, вона все знала про найбільшого на село ледаща, не раз ходила до його батька—милого й доброго дідка, аби той приструнив свого переростка, але що міг зробити майже семидесятирічний дідок із молодшим, і далеко не здихлею, сином. Так, бувало закривав того у сараї, коли домінування алкоголю в крові починало змагатися із самою кров’ю у кількості, але то поодинокі рази батьківського героїзму. Зазвичай він просто мовчав, сумно дивлячись на молодшого, невдалого. Коли крик сусідів доходив критичної точки незадоволення—палко відстоював і клявся, що то останні рази, дарував якийсь предмет домашнього вжитку, маючи багаті на дар руки коваля.
Батько любив «невдалого», той був еквівалентом заміни дружини, що померла при родах. Вся нерозтрачена любов до жінки переплила на дитину, програшну розумом, але щасливу наданими почуттями, які ніколи не цінилися Дімою. У селі просто Дімкою… Його Дімкою, що допомагав у «ковальському», ходив на рибалку і… випивав. Часто й багато. Нудно було в селі, а особливо такому обмеженому раціональністю мозку, що завжди шукав дієвого продовження чарці.
Бабка Дарина дивилася сухо, глибоко запалими очима, сконцентровані у нитку губи час від часу відкривалися, аби пошепки накрити Діму словесною отрутою.
Вона чула, як тріснув шифер, вона бачила, як із того втішається алкоголік.
Дві довгі спідниці заворушилися, а покручена часом рука вхопилася за таку ж покручену палицю—обтесану гілку від вишні—бабка встала і як могла швидко пішла до краю дороги, перевалюючись з боку в бік. Сонце за спиною не припиняло екзекуції, але біла хустка, хоч і замотана наглухо, рятувала поріділу сивим голову.
- Щоб ти, сука, вже здох! Скільки можна, іроде? Йди з села, байстрюк! – бабка заскребла високими нотками.
- Пішла в жопу. – тихо, з посмішкою на вустах.
- Твій батько тебе ростив, виховував, а ти, падлюка, пакостиш людям! Згинь, алкоголік проклятий! – бабка стала з іншого боку дороги, перейти не наважувалася.
- Сама згинь, стара сука. – Діма повернув голову до бабки, дивився знизу вгору, з опущеним подвійним підборіддям; посмішка сиділа природно, не злазила. І не дуже зла. Руки втомилися бути за спиною і тепер просто осіли між простягнутими ногами. – Газуй звідси!
- Як ти смієш, гнида? Сидиш тут… - бабка ще б довго говорила, якби Діма не запустив у неї жменею дрібних камінців. Вона йому набридала, а він хотів просто погрітися на сонці, хоча йому і так було тепло—липень тільки дійшов своєї середини—і по пузу повзли жирні прозорі краплі, але все ж… такий спокій біля дороги. І машин багато. Є класні. Такі, які б хотів і собі.
Бабка, бурмочучи «спиною», пошкутильгала назад. Пару раз озирнулася і наштовхнулася на щиру посмішку сидячого—затрясла над головою скрученою радикулітом вільною рукою й сіла на раніше опановане місце—розхитану безколірну лавочку без спинки під сливою.
Діма розгубив насолоду сидіти під дорогою, хоч як не підставляв зафарбоване червоним лице, сонцю. Поволі через коліна піднявся, зловив у ногах плавний хід і пішов додому.
Машини повз уже не цікавили—попереду йшла «ватага» гусей: білих, товстих і нахабних. Вони ніколи не пропускали Діму без шипіння, а цей—ніколи не пропускав тих усіх здоровими. Як і цього разу, розігнався, уявляючи себе воїном світла, а білих по коліна гусей—ворогами, і почав гасити їх пеньками—полетіло пір’я і гусячий крик, що розбігався у різні сторони.
Знову задоволена посмішка і зайняті «роботою» думки. Точніше Фантазія. Вона одаряла Діму унікальністю, винятковістю. Вона робила його не таким як усі—не лише п’яним, але й активним.
Пройшов сто метрів від місця сутички з гусьми і повернув праворуч, зійшов на ґрунтову, покопану вибоїнами від камазу останнього мешканця недовгої вулиці. Густа деревами вулиця загороджувала від сонця, паркан сусідів підпирав то з одного, то з іншого боку, коли крива ходу починала брати крутістю.
Облуплений фарбою знайомий із дитинства паркан мав залишки дворічної давниною ініціативи «художника». Діма тоді захотів, аби їхній паркан був жовтим. Покрасив його до половини, а тоді й закинув, а баті сказав, що доробить сам. Але час для «доробить» так і не наступив, а дозвіл батьку для його доопрацювання так і не видався. Хоча батько тричі, поки син спав, пробував дофарбувати, але розлючений у трусах син постійно видирав заново куплену фарбу і виливав її у траву біля воріт. Набридло дарма витрачати гроші, тому паркан так і стояв—на половину сірий старим деревом, на половину—облуплено-жовтий.
Відкрив навішений із середини двору гачок, плечем пихнув важкий зарослою травою хід хвіртки і, не закривши її, відразу ж роззувся—він любив ходити босяком по густій високій траві двору, що завжди приваблювала своєю соковитістю.
Упав на спину, над головою—арка винограду, ще зеленого й дрібного, але восени—такого синьо-налитого й солодкого.
Сонце спускало поодинокі промені крізь широкий заслон виноградного листя, а по щоці пролізла комаха—не збив її, йому подобався лоскіт маленьких ніжок. Колись навіть ліг на мурашник, аби його мешканці зробили тотальний масаж—правда, прорахувався з кольором останніх і приліг біля рижих. Довго він тоді бігав селом і без видимих стороннім причин хаотично розтрушував тілом, кричав і проклинав. Сміх селом тоді ходив довго—плітки важким осадом осіли на диких новинами людей. А Діма тоді побив не одне вікно й лице. Навіть міліція приїжджала—забрали на день, а тоді привезли назад—що тягатися із слабоумним?
Задер голову догори, спробував побути совою, яка могла закидати собі за спину голову без проблем—не вийшло, але побачити одноповерхову помазану білим вапном хату вийшло, зелені контури її вікон і дверей добре гармоніювали з настроєм, завжди літнім. Завжди теплим.
Зима, що періодично вривалася у життя Діми, періодично вносила посилену агресію і сум на обличчя, а також—непередбачувані у часі ранкові пробіжки голяком по вулиці. Сніг тоді обпікає, як і сонце при сорокаградусній жарі, головне—аби швидко в ньому вивалятися.
Зараз валявся у траві, перевертався на живіт, підкладав під голову руки, згинав у колінах ноги і вистукував йому відомий повітряний такт.
Батя, мабуть, ходив десь за хатою, біля сараю, в якому ЙОГО закривав, і гаража, де «проросли» ковальські приладдя.
Стало нудно, поліз на ліктях, як солдат на війні, до порогу хати. Доліз. Подарував пустому двору задоволену посмішку і почав кликати батька, аби той накривав на стіл. Через хвилину, засмальцьований черговим замовленням, вийшов батько, у чорному фартуху, з голими обм’яклими руками, сивою рівною бородою і сивим густим пробором вправо на голові. Саме із-за цього пробору, а точніше можливості його утворення, син часто конфліктував з батьком—теж собі такий хотів.
- Шо треба?
- Давай їсти. – син майже лежав на порозі, опершись плечем на двері. Брудні руки й червоне лице стали ще контрастнішими.
- Йди й візьми. Я нам гроші заробляю.
- А я нам—проблеми. І шо? Насипай.
Син сів, усміхнено глянув, як сплюнув батько і сам потер долонею об долоню. Глянув на пусту будку, ліворуч від хати, хотів би і собі таку усамітнену місцинку, куди ніхто не сунеться, хоча, така місцина не врятувала тоді їхнього собаку, коли Діма в черговий раз «залився» і, піднявши собаку на ланцюгу за шию, почав нею розмахувати над головою, як якоюсь сумкою. Собака була з «дворових», маленькою, але вірною у обов’язку гавкати з будь-якого приводу, рижою і лахматою. Батько тоді був на базарі, що раз на тиждень «заходить» до села, а Діма—був у «білочки», яка, до речі, заходила частіше. І гавкіт невгамовного пса тоді перервав п’яне мугикання (співу) під виноградом. Дарма собака гавкав.
Хотів зараз його погладити, Жучка. Він постійно вистрибував Дімі на ногу й забавлявся з нею своїм збоченим шляхом—і Діма це любив. А зараз та будка стояла собі сама і…
- Зійди. – батько відпихнув задуманого сина, уже помитий до половини тіла, у тільняшці й чорних, провислих у колінах, спортивних штанах і резинових тапочках.
Діма насвистував лише йому відомі мотиви, настукував пальцями лише йому приємні ритми, почухав живіт, потягнувся, закидаючи руки за голову, і зайшов до хати.
Хата була з трьох маленьких кімнат. Одна, найбільша і «кухня» за покликанням, містила великий довгий стіл (наче на десяток людей), два старі дивани буквою «Г», маленький стіл для приготування їжі, холодильник і піч, на якій Діма лежав годинами зимою.
Хата—прибрана чистоплотністю найстаршого, в родині з двох. Батько розігрів «вчорашній» борщ, кинув жирну ложку сметана і подав сину; останній, підкоряючись принципу розділення праці, нарізав три товстих шматки чорного хліба і десяток—старого сала.
Ложка зачерпнула гаряче «червоне», рот відкусив терпке із цибулі. День вдався.
- Темно. – констатував син.
- Так включи свєт.
- Сам включи, тобі ж ближче. – присьорбуючи гаряче.
Батько світла так і не вмикнув, Діма теж полінувався піднятися, хоча, піднявся, тільки після того, як доїв. Образився на батю. Вийняв із його схованки «троячок» і пішов туди, де світло давали задарма і в тій кількості, яку Діма любив.
Виноградне листя провело по долоні Діми і залишило зелену бубку у сильній руці, нею Діма грався, підкидаючи, до самого магазина. Це недалеко, за десять хвилин лінивої ходи.
Загрібаючи ногами камінці й пил, Діма не раз зупинявся, аби витрясти з шльопанців дрібні «подразники».
- Дядя Діма алкоголік!!! – дитячим тонким голосом і сміхом пронеслось позаду, а потім уже спереду. Знову малі знущалися над сільською втіхою—дурачком-забіякою. І так кожного разу, ніколи не пропускали його повз без образливих слів.
- Гамнюки!.. Повбиваю нахєр!!! – далеко у слід розтягнутим у посмішках дітям, кричав Діма.
Нагнувся, щоб витрясти ще один камінчик, який знову зачерпнув, коли спробував рвонути у слід малим.
«Треба їх покарати… Катаються. Безтурботні виродки. Нехай-нехай…»
Діма дійшов місцевого осередку пліток—магазину—купив дешеву, розлиту «під столом» продавцем горілку. Двісті п’ятдесят грам щастя.
Навпроти магазину стояла школа, ліворуч—пам’ятник Кобзарю.
Двоповерхова школа була пустою, лише десь далеко лунали дитячі крики. Зайшов за «тил» школи, ближче до дитячого вереску, турніків і невеликого пасовища для худоби, що в навчальний період слугувало футбольним полем, стадіоном.
Метрів за сто, по кругу «стадіону», каталися малі виродки, один із яких обізвав, а інші—насміхалися.
Нічого, ще прийде час…
Діма присів під іржавими руколазами, спиною до стадіону, обличчям до «заду» школи.
Відкрутив і так несильно закручену пляшку. Зробив ковток, ледь скривився, а тоді передумав—захотів «святкового».
Ним виявилась шовковиця, що надмірно густо росла по всьому селі, супроводжувала усі дороги, оточувала школу і стояла старим десятком дерев біля турніків.
Поставив пляшку, закрутивши, і пішов до «улюбленця» села. Набрав високу пригоршню чорних, стиглих по саме «нікуди», плодів і знову засів під облюбованими руколазами. Висока по коліна трава під скелетом металу, ховала Діму по плечі, лише голова зі сторони «стадіону» нахилялася вперед-назад.
Градус тіла дійшов потрібної кондиції, ноги стали ватно-легкими, а незначні падіння у разі необережності—безболісними. Йшов до трьох малих, що каталися на велосипедах. Двоє—на наших «Українах», а третій—найсміливіший, який і обзивав постійно—на новому, «гірському».
На погано викошеному «стадіоні» валявся залишок колись гарного батога, одна його палиця.
Діма підняв посічену коричневою абстракцією палицю й прискорився до малих.
Ті помітили, але тікати не стали, лише «сміливець» приступив до одвічних зазивань. П’яний поки не зважав.
- Давайте влаштуємо змагання. – язик Діми впевнено виконував свою роботу, хоча ледь прикриті очі й посмішка виказували про причетність до «пляшки».
Розстібнута сорочка відкривала біле мохнате пузо, а широка постава ніг час від часу змінювалася дрібними кроками, аби не впасти.
- Які? – після обзивань запитав «сміливий».
- Хто з вас першим проїде круг і доїде до мене. – Діма широко посміхався.
- Він виграє. – кинув один із «простих».
- А ми дамо вам фору. Правда? – п’яний глянув на «сміливця» і той тільки байдуже здійняв плечі.
Діма розмахував палицею, раз попав по нозі, раз по лобі, але зупинятися і не думав. Чекав поки хлопці з іншого боку «стадіону» стануть у вихідні позиції.
Зробив над головою замашне коло палкою, демонструючи старт, і закричав «Даваааай!».
Першим, як і думав Діма, доїжджав «сміливець». Чоловік підійшов до витоптаної доріжки по якій їхав велосипедист, нагнувся вперед, як то роблять на справжніх змаганнях, тримаючи секундоміри. А другою рукою, де була палиця, стукав позаду себе по соковитій траві.
«Сміливець» розігнався максимально можливо, адже позаду, за метрів п’ять, тягнулися друзі. Вибоїни нерівної стежки підводили до алкоголіка, в руках тремтіло швидкістю, а в обличчя рвало теплим повітрям, золотисте волосся розвіювалося у різні боки, а блакитні очі блистіли перемогою.
Порівнявся з алкоголіком, що махав палкою, час притупив плин, зачепив руку Діми і повільно підвів до велосипеда. Час знав, що робить.
Палиця з хрустом зайшла між шпиці переднього колеса і відразу відгукнулася сміхом того, хто це зробив. Діма впав на «третю точку», заливаючись. А «сміливець»—на руки, перекотившись через голову. Його друзі одразу загальмували, але пізно, бо налетіли на велосипед переднього—попадали, хоч не так і серйозно.
Зелена футболка лежачого сміливця піднялася «на коліна», зафарбувалася рідиною життя, що рясно скапувала із правої, пробитої кісткою руки, і розбитої голови. Хлопчик не відразу зрозумів те, що сталося, стояв на колінах, міцно прижимаючи руку до тіла, дивився, як з лиця зривалися каплі на траву, відчував, як стікало по шиї і залишалось на плечах.
На руку не дивився, лише чув, як під німою шоком шкірою терлися скрипучі кістки. Зап’ястя повисло ганчіркою, а вище нього, ближче до ліктя—щось біленьке й гостре.
У плече боляче стукнули, перед очима появилися два друга, щось кричали й трясли, віддаючи пошкодженій кінцівці перші прояви відчуттів. Боліло. Рвало болем! Таким пекучим і глибоким, таким гарячим і затяжним.
- Не лізьте!!! – загорланив «сміливець», завалившись від крику на бік й отримавши чергову порцію «нестерпного». Завалена болем похила картинка, із холодною травою перед правим оком, показувала сидячого алкоголіка, що стукав палицею по землі і голосно реготав.
Ввечері до батька алкоголіка приїхав наряд міліції.
Сина забрали до відділку, де в кімнаті чергового вже сиділи батьки малого забіяки.
«Причепилися…»
На всі питання чи крики просто кивав, інколи видавав те, без чого не міг жити—щиру посмішку. Не думав про присутніх більше, ніж було треба, бо тоді довелося б із-за їхніх образливих слів і їм повставляти «палки в колеса». Сидів на стільці, витирав слину батька хлопчика, який розпинався перед лицем і завжди поривався вдарити, і дивився на зусилля двох стримуючих міліціонерів.
До ранку спав на голому блакитному дереві холодної камери. Сорочку завбачливо застібнув, а коліна піджав до грудей, правда, із-за живота виходило слабо, шльопанці спали і ноги без шкарпеток вже годину, як замерзли. Яскраве світло біля стелі ніхто не погасив і воно постійно заважало нормально заснути. Через зажмурені повіки пробивалося «багряне». Любив під таким спати, коли воно було від сонця, а не від лампочки без плафону.
Тремтячого, небритого його завели до нового чергового. Там уже стояв батько і чоловік у білому халаті. Здоровий такий, високий і широкий.
Діма спокійно сів на запропоноване місце.
У чергового було два телефони, один був без кнопок. «І як ним дзвонити?..»
- Ви визнаєте, що спеціально запхали палку в колеса? – Діма кивнув, тоді сказав коротке «да» і приступив до вирахувань у розсипі скріпок на краю столу, біля телефону без кнопок.
Діму забрали. Його байдужа відкритість до розмови не прогнозувала іншого, окрім визнання у божевіллі.
Йому стало нудно, постійно запитували, скоса дивилися, або дивилися зверхньо і неприємно. Лише батько часто встрявав, аби захистити сина, казав, що то випадково і обіцяв встановити над сорокадворічним сином тотальний контроль… Хоча, він (батько), сам у такий перебіг подій вірив мало—ну не міг він вплинути на буйність своєї крові у молодшому організмі.
«Батько хароший… Любить мене.»
Підвели до Уазика, до «срібного» й старого, з іржавими крилами і обідраною фарбою біля дверної ручки.
«І чо’ туди лізти? Не хочу…»
Діма, що йшов вільно з рукою санітара на плечі, зупинився за два метри від авто. Міліціонер і батько йшли слідом за санітаром. Із Уазика виліз водій і підійшов до широких бокових дверей. Двома руками натиснув на ручку і двома руками потягнув на себе—запрошував поглядом, а санітар—стиснутим плечем.
«Ні! Точно не хочу!»
Крутнув правим плечем, скинувши навислу руку, і пішов ліворуч від машини. Кивав у різні боки головою і стукав по ногам руками. Більше не сміявся та й погляд не піднімав вище пояса. Весь час блукав ним по землі, шукав місце, де не буде людських ніг і автомобільних коліс.
Ззаду грубо схопили за безладні рухами руки. Заломили назад. То був санітар. Точно.
Діма наугад вдарив правою ногою назад і попав по коліну санітару. Той відразу крутіше завернув руки, але тоді відпустив і нагнувся вдвоє, аби потерти забиту чашечку. Так, ніби це могло допомогти ослабити біль і уникнути синця.
Діма розвернувся до санітара лицем, але спиною до водія, і той відразу вчепився за шию—здавив так неприємно і дихання перехопило, заломлюючись обривками вдихів і видихів. Червоне лице стало червонішим, а на скронях вилізла двійка товстих синіх вен.
Батько позаду санітара почав кричати на водія і підбіг, шарпаючи того за руку. Санітар відпихнув батька і взяв за руки Діму, тільки вже спереду. А той, задихаючись, махнув потилицею назад і вперся у м’яке й ніжне—обличчя водія. Рука, що здавлювала шию відразу ослабла й потягнулася до розбитих губ і носа, а санітар із розмаху вгатив долонею по голові, але «буйному» було все одно—він цього не відчув, лише саме зображення трохи струснулось, а в думки закрався гнів.
Ще й батька, зачепили…
Діма впав у припадок, руки літали локальним буревієм, а з рота злітали піна і крик.
Втрутився міліціонер—відлетів до розкритих дверей Уазика і зі скинутим головним убором завалився всередину, розкинувши руки. Санітар уже зацідив «по-нормальному», кулаком, але адреналін не відразу давав зрозуміти, що удар сильний і ним зламано носа. Діма викручувався від закривавленого водія, що раз стукнув ногою, а тоді кинувся із млином рук і попав лише раз—у плече. Діму хитнуло і в падінні він стукнув водія ногою в пах.
Зі зламаним носом, із наваленим на тіло тілом санітара, Діма сміявся. Так, як завжди, тільки зі зжатою грудиною, руки метушилися по асфальту, обриваючи шкіру у рожеві смужки, а ноги билися п’ятками.
Так весело не було давно.
Міліціонер очухався і теж вставив «п’ять копійок», правда, ногою по ребрах, а тоді й по нозі, по «гальму», від чого права нога оніміла і битися п’яткою перестала.
Перекрутили животом на землю, на голову боляче наступили коліном і на лиці відразу відбився рельєф асфальту, із кров’яними цятками, що змішувались із «маковим» від зламаного носа.
Запхнули в машину, кинули на підлогу, але руки відпустили і приземлене на брудні долоні падіння вийшло доволі м’яким. Двері закрили, крізь прозоре вікно було видно ще двох міліціонерів, які винесли серветки і воду. Побитий правоохоронець виправдовувався підступністю нападу і тикав вказівним у вікно Уазика. Батько сидів на бордюрі, навпроти сина, тільки на дворі.
Діма витер рукавом загуслі «пасма» з носа і, не знайшовши іншого виходу нерозтраченій люті, вхопився за крісло водія. Усією вагою потягнув на себе, тоді завалився вперед, знову на себе і знову вперед. Добавив метушні в сторони і тріскотні металу. Крик за Уазиком стих і повернув обличчя присутніх до сценки в машині.
Лише тепер Діма видав переможний рик—він відірвав сидіння водія, приварене дев’ятнадцять років назад і бувале в незначній ДТП. Загородився сидінням. Виставив перед собою, коли санітар, ошаленілий очима, відкрив двері.
Він тримав сидіння на витягнутих руках, зігнутий гачком, бо по-іншому стояти було не можливо, але готовий до ще однієї бійки. Новенькі молоді міліціонери тішилися, хоч і поривалися впоратися із бунтівником—вони вперше бачили хоч якийсь «актив» від часу, коли вже рік працювали в органах.
Санітар по тихеньку, щоб не злякати, хоча, кого лякати? Діма розумів, що той повзе, аби ще раз стукнути в лице своїм «кілограмовим» кулаком, тому й готувався…
Санітар ухопився за дах авто і стійку, голова неквапливо залазила в машину. Діма впав на спину і з усієї сили випростав обидві ноги, впираючи їх у сидіння—воно вилетіло несильним, але дієвим ядром—потрапило в лоба санітару. Ошаленілий знову зареготівся і пропустив момент, коли водій і побитий міліціонер стрибнули на нього…
Ходив на всі процедури, дотримувався розписаного годинами графіку і постійно ввічливо і щиро відповідав на всі питання. Ну, майже щиро. Лікарям же не потрібно знати все, то ж уже буде неповага до самого себе: як так здався? Як допустив втрату інформації? Ні, Діма цього не хотів, він лише чекав.
Навіть ні разу не побився, не обізвав, не глянув косо—просто виконував, що казали… і дуже хотів пити. Простої, української горілки, хоч казенної, хоч домашньої, аби з градусом, аби з гіркотою в горлі і пекучим клубком у шлунку. Але не було. Хоча й чекав.
Приїхав батько. Зайшов до палати іншим, посвітлілим і навіть без санітара за спиною, як завжди робили, коли до пацієнтів приходили близькі.
Він розпитував про стан, про те, як поводяться і постійно, в глибині очей, ховав розігріті чимось новим і чимось приємним вогники. Діма раз запитав, але отримав «відмазку».
«Невже так радіє, що немає мене?.. Нє… Не батя. Але…»
Діма посірів лицем і більше не говорив, образився, хоча й не знав за що. Білий халат був тіснуватим для його квадратної фігури і коли потягнувся, обійнявши себе руками, ніби у гамівній сорочці, халат тріснув по шву під правою рукою. Добре, що цього не бачили санітари—тільки двоє придурків-сусідів почали голосно сміятися і тикати пальцями на розірване місце.
Діма не зважав, підійшов до широкого, забитого ґратами, вікна і визирнув на двір.
Третій поверх добре вимальовував коротку, висаджену клумбами алею з чорнобривцями, і дві паралельні лавочки в кінці цих алей, під каштанами.
Там сиділа якась дівчинка, знайома на вид, але… пригадати не міг. Батько вийшов із корпусу, зійшов трьома сходинками, пройшов алейкою і, взявши дівчинку за руку, повів за каштани.
«То хто?..»
Діма відійшов від вікна; на ліжку поруч лежав двадцятип’ятирічний юнак і грався алюмінієвими ложками, вдаряючись ними, ніби при бійці. Він навис над хлопцем, закрив світло з вікна, але хлопець не помічав, зосередившись на грі. Тоді «спокійний» видер ложки й запустив у коридор крізь відкриті двері палати.
- Поверніть… - хлопець глянув знизу—вверх, простягнув обидві руки, зачепився за рукав пальцем, отримав удар долонею по лиці і, впнувши голову і схлипуючи слізьми, сів на місце. Діма дав ще й «підзатильника» і попрямував до коридору.
Оля, внучка-первістка, уже майже три тижні змащувала ніжним бальзамом щастя діряву душу діда. Він ходив з нею на рибалку, демонстрував основи своєї ковальської роботи і годинами слухав, як тринадцятирічна дівчинка читає її улюблені твори. Були й конфлікти (вік якраз підходящий), були й дзвінки її батька—ЙОГО сина, але то—дрібниці. Адже більше було теплоти й радості.
Через три дні Оля мала їхати в область—додому—в Херсон. «Робота» її батька, ЙОГО сина…
Вона готувала діду «смачні» макарони з кетчупом і дід був відверто радий такій кулінарній довершеності.
- Дєд, купі кєтчуп. І шикаладку. – дід збирався в магазин, натягнув парадні коричневі брюки, світлу, хоча й пожовклу часом сорочку і, прихопивши сітку для продуктів, з насвистуванням, почапав до продуктового осередку.
Крізь вікно вловив вухом підбадьорливе «скарєй», зірвав з винограднику соковитий листок і запхав його стеблом до рота—любив цей кислуватий присмак на язиці. Білі з дірочками туфлі терлися об високу зелену траву подвір’я, зупинилися біля наполовину викрашеного паркану і далі потоптали добре втоптаною, хоч з вибоїнами, дорогою.
Дід лише зараз за скільки років відчував чистоту сільського повітря і його солодку «тишу», для якої звичним був спів пташок, віддалений гавкіт собак і завивання корів. Кури нерозумним натовпом пробігли перед крокуючим і той в такт їхнього бігу грайливо підгилив одну—та закричала і впустила пару пір’їн, а дід, навпаки, тільки утримав чудову планку настрою.
Назад повертався швидше, бо там уже, мабуть, холонули зварені макарони.
Молодший років на тридцять односельчанин, що ліниво крутив педалі велосипеда позаду, порівнявся з дідом, пригальмував, зліз і пішов кроком.
Він постійно ставив колючі питання діду за його сина, що вже майже місяць, як сидить у божевільні. Планка настрою похитнулась, упала на кілька щаблів, але утрималася і театральна посмішка діда в комбінації із застережливими словами, залишили старого наодинці на втоптаній часом рідній вулиці.
Хвіртка не зачинена, хоча дід точно пам’ятав, як прикрив її за собою, тугу таку рухом, аби ніяка дворняга не «засіла» в подвір’ї.
Полуденне сонце напікало голову й мочило спину і груди сорочки, в руці похитувалася сітка з кетчупом, плиткою молочного шоколаду «Мілка» і нарізним батоном. Двері хати—навстіж. Сітка випала з рук.
Хотів гукнути онучку, але голос зрадливо осів до хрипу. Підбіг до порогу й почув неголосний скрик і плач. Дівочий плач, тонкий емоціями і глибокий відчаєм.
Грубий чужий голос нерозбірливо тихо гарчав, а тоді змінювався глухим ударом.
Діда сколихнуло, вивело зі штопору і завмерлий на мить ряд думок роєм пронісся по всіх закутках мозку, шукаючи вихід. Кров накипала «хоробрим» гормоном, а серце просилося вийти, демонструючи очам темні плями перед очима, а вухам—гучний ритмічний стук.
Побіг за хату, до сараю, до рівної стінки наколотих дров. Поруч, спокійно стояла сокира, притулена до заготованих дров. Зачепився за відро і голосно зарився на встелену сіном і дерев’яними рештками землю. Обдер собі лікті і порвав сорочку, вона витягнулася одним кінцем і повисла не заправленим хаосом (як після п’яних відвідин туалету, коли не думаєш про вигляд).
Тремтяча долоня вчепилася за ручку сокири, зжала до хрусту у вказівному пальці й болю в лікті.
Тепер, коли руки знайшли засіб—голова шукала мету. Забіг до хати, зайшов до кухні. Ноги загусли в повітрі, відмовлялися підходити до «своїх» на великому кухонному столі. Сіль розсипалася, пляшка з мінералкою перевернулася, виливаючи на землю тонкою «ниткою» воду. На газовій плиті кипіла вода, у повітрі стояв легкий запах горілого.
Син розірвав на онучці зелену майку з мультиплікаційним курчам, однією рукою стиснув за горло, а великим пальцем цієї ж руки «пестив» підборіддя. Вільна, права, «топталася» на малолітньому тілі й шукала собі розваг.
Плями в очах стали нормальними, якісними, предметними, що й справді вказувало на неможливе—його син… Його онука.
- Нє нада… пажалуста. – гострий хрипом тихий голос дівчинки обривався.
- Мовчи, шлюха. Щас пограємось…
Люблячий дід, люблячий батько, і, в решті решт, просто чоловік душею, далеко за спину заніс сокиру, тримаючи правою, ковальською, рукою. Змахнув, підхопивши над головою і лівою, й гучно опустив на голову сину. Меншому сину. Тому, що не покинув на схилі літ, тому, що породжував проблем більше ніж міг усвідомити, але тому, що став еквівалентом його любові до єдиної жінки на все життя… Любимчика. Уже немолодого, нежонатого, невдалого життям.
Голова легко тріснула й пустила на землю й лице онуки макову фарбу: густу, з темними домішками.
Впустив сокиру і вхопив сина за джинсовий піджак, щоб не впав на онуку, але не втримав і завалився разом із ним на дівчинку. Тій від жаху перекрило подих і голос, лише вивернуло очі. Повіки не працювали і не могли закрити усього того, що сховалося у карих «полях» навколо широких зіниць.
Густа тепла кров покапала на дівоче личко і лише після того, як «фарба» торкнулася краю губ—закричала, пискляво, гучно й страшно. Так не кричать.
Батько перевернув сина, змахнув із його лоба червоні мазки, що накотилися на відкриті очі. Закрив їх. Дзеркала душі розбилися, а загрубілі байдужим доглядом пальці розслабилися. Син помер швидко.
Обняв за плечі і лагідно спустив на землю, не чув писку поруч, не чув тупоту, що пробігся кухнею і вибіг на двір.
Сина відпустили з божевільні, а ВІН відпустив його зі світу. Хіба так має бути? У сина повірили, а ВІН—ні. Син втратив розсуд, хай навіть цього не зрозуміли інші, хай і ВІН сам цього не зрозумів, але правильним було обрізати в корні те, що зародилося у цій кімнаті сьогодні. Правда, обрізати не вийшло, зміг тільки розколоти.
Враховуючи непередбачуваний життєвий дебілізм і пом’якшуючі обставини (необхідна оборона й стан афекту), все одно дали не мало. Особливо для тіла, що вже давно перебувало на пенсії. Парадокс. Але чотири роки колонії.
Коли зачитали вирок і з наручниками за спиною вели до виходу, один із міліціонерів, що недавно був свідком запихання «жертви» в Уазик, сказав, що його божевільному сину не вистачило місця у «дурці» і, основуючись на хорошій поведінці, пацієнта відпустили. Замінили іншим, більш «божевільним».
Але відпустили куди?
