Жив собі Іванушка, і звали його Дурник.
Не в сенсі медичному, а в сенсі – по паспорту. Прізвище таке у хлопця було – Дурник. Іван Іванович Дурник. У школі, звісна річ, на ім’я-по-батькові ніхто пацана не називав. Гріх хлопця з таким прізвищем не підколоти. Ось і гнобили його та чморили всі нещадно. Типу: «А знаєш Іванушка, звідки діти беруться?» Іванушка заперечливо хитає головою. А йому у відповідь, із посмішкою: «Ну, так, звісно, звідки ж тобі, Дурнику, це знати».
Минали роки. В середніх класах вимахав Іванушка – ні в казці сказати, ні пером описати! Був хлюпик хлюпиком, а тут, блін, отака громадина над тобою нависає! Знущатись над Іванушкою одразу ж припинили, але тільки називали його за звичкою – виключно на прізвище. А Іванушка й не обурювався з цього приводу – адже й сам вже звик.
Оскільки гнобити та чморити пацана припинили, з’явилось у Дурника нашого багато вільного часу. Тож і засів Іванушка за уроки шкільні, аби уму-розуму навчитися й на цілий світ прославитись. Спочатку навчатись на відмінно було трохи важкувато, але поступово Дурник втягнувся у цю справу й закінчив школу із медаллю золотою, а потім й Університет – із дипломом червоним!
До того ж, що найцікавіше, буквально в усіх науках виявляв себе Дурник із кращого боку! Ще в школі й хімія з фізикою давались йому легко й на літературі з географією – все добре виходило. А які картини малював Дурник на уроках малювання! А як співав, ви б тільки послухали – ну чистим соловейком заливається! Паворотті нервово палить у сторонці. На уроках праці стільці «під Гамбса» майстрував, на фізкультурі – на всіх олімпіадах перемагав.
Але більш за все полюбляв Іванушка Дурник уроки біології. Надто вже подобалося йому з усілякими звірятками та пташками справу мати. Можливо, причина тут була у тому, що ще з дитинства на рівні підсвідомості засіла у нього думка знайти відповідь – звідки ж діти, блін, беруться? Не знаю як воно там було, а тільки відомо мені, що після закінчення школи та Універа, пішов Дурник по науковій лінії. Став крупним спеціалістом із земноводних та членистоногих. Працював у НДІ, зарплатню гарну отримував. Купив машину – Жигулі.
Поважали його в колективі та науковому світі. У спеціалізованих виданнях регулярно друкувався. А у Живому Журналі його стільки людей зафрендило – що й не порахувати!
От тільки була в Дурника нашого одна біда: досі так на практиці й не пізнав – звідкіля ж діти беруться? Ніби й хлопець гарний – привабливий ззовні та добрий всередині. Характеристики – лише позитивні. Не пив, не палив і політикою не цікавився, а ось тільки так дружина для нього і не знайшлася.
І ото якось сидить собі Дурник у лабораторії. А тут якраз напередодні жабеня привезли – для дослідів. Дурник як глянув на жабку тую, одразу ж відчув, що не проста вона, а... А ось хрін її розбереш – що у жабці тій такого особливого! Тільки відчуває Іванушка – на долонях піт виступив, а спиною мурашки побігли. А тут ще й серденько в нього так занепокоєно почало колотатись й думки дивні у голову полізли. І розуміє Іванушка, що не просто так усе це. І голос розуму говорить йому – роби ноги, Ванятко! А тільки ні кроку зробити Дурник не може... Та що там – кроку! Він навіть очей від жабки тої відірвати не в силах! І здається йому, наче в очах жаб’ячих сльози з’явились, ніби і не жабка перед ним сидить, а дівчина гарна плаче.
Остаточно втратив Дурник розум, наблизив обличчя своє до жабки впритул, поцілував її та...
Та перетворився Іванушка Дурник на жабу.
А мораль казки, любі мої, така: не все золото, що блищить, і не все Царівна – що квакає. Замість того аби з жабами різними зоофілією богопротивною займатися, краще б з якою дівчиною пор’ядною познайомився. Може і зрозумів би в решті решт звідки діти беруться.
