Буває ніч як ніч, а буває – як розірване простирадло, пошматоване на куски . Чого тобі не спиться, жінко, опівночі? Що ти бачиш там, у темряві міста? Зірвалась і побігла не до дітей, до вікна припала чолом, до холодного скла і вдивляєшся в вічно правічну даль. На очі набігли сльози, зашмигала носом, присіла на колінця, огорнула голову руками і зарюмсала. Чого ж ти, жінко, така прекрасна і щаслива, так гірко плачеш? Адже нічого, нічогісінького не сталося. А ти плачеш, потроху стишуючи голос. Підводишся з колін і знову вдивляєшся у ту нічну безодню. Що там є такого, чого немає у цьому твоєму теплому і затишному світі? Сама не знаєш. Дивишся і дивишся. А годинник тим часом оббігає друге велезне коло. А ти ніби й п’яти хвилин не простояла. Нарешті холодна кухонна плитка нахолодила твої ноги так, що ти обезсилена попленталася в ліжко. А воно не спиться, щось так тебе мучить, щось пригадалося, щось намарилось. Щось чи хтось? Встала, знову полетіла на кухню. Там - чай ароматний і теплий. Обіймаєш гаряченну чашку і думаєш ні про що. Думка розлітається і повертається до тебе з гостем. Ти дивишся на нього і знову плачеш. То твоє перше кохання. Перше не єдине, але воно на все життя лишається першим. То чому ж ти знову плачеш, жінко? Наснився, він тобі наснився і ти полинула туди до простору, до безмежного простору ночі, де і його і твої очі споглядають всесвіт без умовностей і забобонів, де час не кружляє стрілками на циферблаті. Ось він твій спогад - сидить на твоїй кухні і дмухає у твій чай. Відпускай його, побачення закінчено. І ніколи ти, жінко не знатимеш чи то ти його начаклувала чи він тебе зачаклував тієї темної літної ночі.
