Гори.
Вже другий день довкола – самі тільки гори. Старі, пощерблені часом, досить пологі. Вони піднімаються все вище й вище, та якось непомітно, спроквола, неохоче… Ці гори не шкіряться в небо гострозубими хижими скелями, – як зморшкуваті ледачі старигани, вони підсміхаються стиха голими яснами темних проваль. Майже безпечні… От лише будь-якої миті готові проковтнути необачного мандрівника, не пережовуючи. В цьому немає нічого дивного, – як і скрізь, тут не люблять непроханих гостей.
Хмари густо-сизої барви летять так низько над землею, що здаються радше клубами диму. Смереки розчісують їх своїми верхівками, втомлено поскрипуючи в унісон з поривами шквального вітру.
Стежка пружинить під ногами від опалої глиці, дихається легко і чисто.
Десь поряд жебонить стрімчак, і олениця, котра прийшла до нього ковтнути води, насторожено завмирає. Рожеві ніздрі тварини тріпочуть, всмоктуючи запах чогось бентежно-стороннього в їхньому мирному світі. За мить вона зникає в гущавині, блиснувши наостанок брунатною шкуркою. Десь у верховітті здіймають ґвалт сойки, до них приєднується багатоголосий гортанний поклик вороння.
– Чужі, чужі йдуть… – птахи тривожаться, хоча загалом вони часто бачать людей. Поява ще кількох не мала б викликати подібного ажіотажу, та зараз щось невловиме змушує їх божеволіти від страху.
Заповідається на грозу… Тут, у горах, вона може обернутися чим завгодно. Вітер дужчає, смереки вже не поскрипують, а голосять під його ударами. Перші важкі краплі падають додолу. Варто поквапитися.
Двоє самотніх мандрівників повертають за черговий закрут серпантинового путівця і на якийсь час губляться з нашого поля зору. Чи варто за ними стежити далі? Може, безпечніше буде повернути назад і вдати, що ми нічого дивного не помітили? Нехай простують власною дорогою, а нам слід повернутися на свою. Втручання у чужі справи зазвичай нічим хорошим не закінчується…
* * * * * * * *
– Владку, бачиш он там сріблясті шпилі? То монастир. Ми вже близько, скоро будемо на місці.
Жінка міцніше загортає малого у клейончастий дощовик, мимохіть торкається долонею дитячого чола. Воно гаряче, але не настільки, щоб варто було тривожитися.
– Справді? І там буде чай з тістечками? Ти ж обіцяла… – хлопчик вередливо розтягує слова, та зовсім непомітно, лишень трішечки, бо вже знає, що з нею такі номери не проходять.
– Так, обіцяла. Потерпи, гаразд?
Кілька хвилин вони пробираються гірською стежкою мовчки. Зовсім поряд, на відстані протягнутої руки – порожнеча. Стрімке урвище, дно якого, напевно, вкрите гострими каменюками… і, звичайно ж, там живуть примари, страшні зубаті чудовиська, які харчуються необачними подорожніми. Тільки б не впасти, не послизнутися. Владку страшно, він зціплює зуби, але нічого не виходить, паршивці все одно починають зрадницьки цокотіти.
Хлопчик розуміє, що його супутниці також нелегко, та втриматися не має сили.
– Басю… Басю… – смикає він її за руку.
– Ну чого ти, га? – Барбара не звикла спілкуватися з дітьми, постійне рюмсання малого починає діяти їй на нерви. Власне, давно почало, та поки що жінці вдається контролювати наростаюче роздратування.
– Як думаєш, монстри з провалля можуть виповзти нагору, до нас?
– Які ще монстри? Що ти вигадуєш? – теплий, хрипкуватий голос Барбари ледь не зривається на крик, та в останню мить щось у дитячому погляді змушує її погамувати спалах. Вкотре.
Може, то вогник довіри і щирої приязні в очах Владка? Їй не часто доводиться бачити вияви таких почуттів по відношенню до себе… навіть більш, аніж нечасто, – далебі, ніколи. Принаймні, – за останні дві-три сотні років.
– Почвари… ті, що живуть внизу, – тепер хлопчик говорить спокійним, виваженим тоном людини, абсолютно переконаної у власній правоті.
– Заспокойся, Владку. Навіть, якби там жили якісь створіння, пам’ятай, що ми лякаємо їх набагато сильніше, ніж вони можуть злякати нас. Добре затям це собі, – мимоволі відповідь виходить абсолютно чесною.
Хлопчик знову замовкає, напружено розмірковуючи над її словами.
Барбара… Так називають її тепер і, вочевидь, це ім’я нічим не гірше за десятки інших, які вона носила в різні часи. Чесно кажучи, воно їй навіть подобається, переважно через те, що вибране самотужки, без жодних містичних підтекстів.
Крадькома вона спостерігає за дитиною, що крокує поруч, старанно намагаючись не відставати. Так не хочеться, але їй знову доведеться робити ЦЕ… Спершу Барбара й гадки не мала, що буде настільки складно. Дитина, яку їй довірили, не викликала ніяких емоцій. Спочатку. І це було правильно. Це було схоже на звичайну роботу.
Адже єдина максима, що поширюється на Барбару, – жодних прихильностей не повинно бути в її житті. Вони відволікають від основного, – безперервної боротьби, для якої конче необхідна повна концентрація всіх внутрішніх ресурсів. Ніяких пристрастей – ні влади, ні грошей, ні кохання. Так, вона була назавжди позбавлена цих речей, звичних для більшості людей. Натомість Барбара отримала дещо інше, – вічну молодість і сповнене пригод життя, яке, здавалося їй на початку, ніколи не зможе набриднути. Колись вона цілком серйозно вважала, що робить свій вибір свідомо, зваживши належним чином всі «за» і «проти».
Вісімнадцяте століття давало жінці так мало можливостей для самореалізації…
– Басю, а що, як монахи нас не приймуть?
– Вони нас приймуть.
– Ну, а що, як ні?
Малий може бути добряче настирливим, але це чомусь почало їй подобатися.
– Вони не можуть нас не впустити. Це їхній обов’язок, розумієш?
Владко ствердно киває головою. Як на свої п’ять з половиною, то він доволі кмітливий юнак.
– Це як подружній обов’язок у мого тата?
Жінка мало не пирскає від сміху, заскочена зненацька такою безпосередністю.
– Хто розповів тобі про це?
– Міха. Він каже, в кожного тата є подружній обов’язок. Я не зовсім розумію, що це таке, але думаю, воно якось пов’язане з його ЗАР–ПЛАТОЮ.
– Ти – дуже розумний хлопчик, Владку. Та все одно тобі не варто перейматися такими речами.
– А в тебе є обов’язок, Басю? – зненацька питає малий.
– Так, є – вона раптом серйознішає, – захищати тебе. Тут і зараз, Владку, так. Це – мій обов’язок.
Хтозна, чому, але їй раптом хочеться погладити малого по кумедній кучерявій макітрі, в якій вовтузяться такі незвичні думки. Може, він пригадує Барбарі її саму, колишню? Та, швидше за все, ця дитина просто починає ставати їй рідною… Надто довго вона йшла сама-одна.
Подібні думки мали б налякати жінку, проте вона занадто самовпевнена для того, аби відчути страх. Барбара забула, що іноді самовпевненість межує із дурістю. А страх – не завжди є виявом слабкості. Вона просто має виконати роботу, виконати її успішно, – як завжди.
Брат Антоній втомлено зітхає. Багато чого він дав би цієї миті за горнятко міцної кави… Вже цілий тиждень йому не вдається виспатись як слід. Дві-три години прихапцем урваного відпочинку, – і хлопець знову на ногах. Він чекає. Досі вказівки брата Леона були цілком зрозумілими і чіткими. Вони потроху навчилися ладнати одне з одним і непорозуміння поміж ними зникли. Цього разу він сказав – на протязі тижня, поки місяць перебуватиме уповні.
Та підходить до завершення четвер, а нічого так і не трапилося… Ніхто не прийшов. Мабуть, не варто було давати обітницю відмовитись від кави на протязі Великоднього посту. Два-три ковтки гарячого запашного напою, – ось те, що могло б зараз бодай трохи привести його до ладу. Брат Антоній, – заледве вісімнадцять прожитих років аж ніяк не додають йому обачності, на жаль, – витягує з широкого рукава послушницької ряси просту дерев’яну вервицю. Та спроба зосередитись на молитві швидко сходить нанівець і він поринає в дрімоту просто перед монітором робочого комп’ютера, а в маленькому кабінеті адміністратора монастирського готелю для паломників продовжує горіти світло.
Одначе сон молодого ченця триває аж надто недовго. На матовій панелі приладів, вмонтованій у вертикальну стійку таким чином, щоб приховати її від надміру допитливих відвідувачів, помаранчевим вогником спалахує сигнал попереднього сповіщення. Хтось наближається до них. Пищить детектор визначення потенційної загрози, – машина вказує рівень, значно вищий за середні показники. Брат Антоній здригається від цього малоприємного звуку й різко встає, струшуючи дрімоту. Леон таки не помилився…
Минає кілька хвилин, тоді активізується пристрій зовнішнього зв’язку. На центральних воротах викликають адміністрацію. Сигнал раптом щезає, відтак з’являється знову. Незважаючи на максимально високий рівень захисту, іноді магнітні коливання в атмосфері впливають на апаратуру незрозумілим чином, гальмуючи її роботу.
Брат Антоній натискає кнопку односторонньої візуалізації. Біля брами стоять двоє людей – жінка і малюк, хлопчина років п’яти-шести на вигляд, вбраний у світлий дощовик. Каптур сповз на плечі, дитяче личко видає водночас цікавість і втому. Жінка – взагалі без верхнього одягу, в легкій блузі, що потроху облипає її струнку постать, намокаючи під дощем. Темне волосся крученими пасмами спадає на плечі.
– Хто ви і чого шукаєте? – озивається юнак нарешті.
– Самотні блукачі просять притулку на ніч, – Барбара знає правила цієї гри, хоча, на її думку, зараз можна було б обійтися і без церемоній.
– Зачекайте.
Брат Антоній вимикає апарат зв’язку і нервово стискає кулаки. Може, варто ще раз порадитись з кимось? Хоча… Отець Климентій, настоятель монастиря, у тривалому від’їзді. Та насправді вибір все одно вже зроблено. Ще тоді, коли брат Антоній погодився на співпрацю з Третьою колегією магістрату, він узяв на себе певні зобов’язання... І тепер отримав шанс довести, що є гідним виявленої високої довіри. Погамувавши останні сумніви, юнак обирає на стрічці негайних завдань опцію «Відповісти поза мережею».
– Обитель приймає вас, блукачі. Ми даємо вам притулок, якщо ви згодні дотримуватись порядку нашої домівки.
– Ми згодні і наперед вдячні вам за доброту й гостинність, – лунає у динаміку приємний жіночий голос.
Барбара ніколи не вірила монахам. Занадто часто вони лукавили перед нею, забагато зброї ховали в широких рукавах своїх смиренних сутан. Розпуста, хабарництво і моральний занепад християнської церкви залишилися переважно в минулому, проте жінка занадто добре їх пам’ятає. Такі спогади, як правило, залишаються на все життя, як і винесені з них уроки.
Тим паче, що саме цей монастир годі вважати гідним особливої довіри. Барбара не була тут ніколи, хоча й чула про цю обитель дещо. Але здебільшого то були тільки непевні, розмиті здогади і чутки. Істину ж ретельно приховували кам’яні мури та новітня електроніка. Хтозна, чим вони тут займаються, високо в горах… В кожному разі, пасічникарство і городництво – не єдині їхні єдиними заняття, то вже напевно. Надмірна увага до власної безпеки також наштовхує на роздуми.
Якби не конечна необхідність, Барбара навряд чи колись би опиналася на їхньому порозі. Та відступати нема куди.
Важка, майстерно кована залізна брама нечутно розчиняється, рівно настільки, щоб подорожні змогли протиснутися всередину. Голодні і втомлені, вони ступають на монастирське подвір’я.
Брат Антоній продовжує вести спостереження за ними, залишаючись поки що невидимим. Жінка з ближчої відстані виявляється дуже вродливою. Її величезні карі очі вивчають довколишність без видимого зацікавлення, немовби знічев’я. Проте чернець розуміє, що то – всього лиш вистава. Призначена для одного-єдиного глядача, – тобто саме для нього. Хлопчина, мабуть, важить замало для свого зросту, проте виглядає жвавим і допитливим. У цілому, мандрівники справляють хороше враження. Проблема полягає в тому, що брат Антоній не може роздивитися ближче їхнього супутника. Та це не означає, що його нема. Очевидність і реальність найчастіше не мають нічого спільного, – цю істину юнак засвоїв бездоганно.
Барбара помічає світло в невеличкому флігелі, прибудованому до старішого будинку, – красивої витонченої споруди.
– Це має бути готель для прочан, якщо тільки вони взагалі тут бувають.
– Хто такі прочани, Басю?
– Га? Прочани… ну, це як ми з тобою. Коли питатимуть, саме так і відповідай, зрозумів?
– Так.
– Або, знаєш, краще взагалі мовчи. І в жодному разі не переч мені, щоб я не говорила, затямив?
Барбара тисне на кнопку дверного дзвоника, підсвічену зеленою лампочкою. Десь всередині чується мелодійний акорд. Ще за мить двері відчиняються. Людина за порогом рухається зовсім безгучно. Людина в темній чернечій рясі.
– Достоту, як єзуїт, – мимоволі думається Барбарі.
Вона ж бо знає про Ісусових воїнів далеко не з чуток. Одного разу… та, мабуть, достатньо буде сказати, що пляма від опіку на лівому плечі так і не зійшла.
Молодий послушник привітно всміхається і простягає їй руку. Він, звичайно ж, не має нічого спільного з єзуїтами, хіба що зовсім трохи, в певному сенсі.
– Мене звуть брат Антоній. Це я говорив із вами.
– Дуже приємно, брате. Я – Барбара, а це, - Владко.
– Будьте ласкаві, заходьте, – чернець відступає у глибину коридору, впускаючи мандрівників.
Барбара знервовано глипає на годинник у маленькій вітальні, де Антоній залишив їх перепочити, поки сам готуватиме на кухні чай. Половина десятої вечора, сутінки наповзають дедалі швидше. Дощ за вікном поступово ущухає.
Монах невдовзі повертається до кімнати з великим фаянсовим підносом у руках. На ньому – вишуканий чайний сервіз та об’ємна кришталева ваза, повна різноманітного печива й тістечок.
– Сподіваюся, вам сподобається наш чай. Ми готуємо його за особливим рецептом, додаючи збір деяких місцевих трав.
– Ви дуже люб’язні, брате Антонію. Так піклуєтесь про бідних мандрівників…
– Це моє служіння Господу. Він велить…
– Так, я знаю, що Він велить, – Барбарі не терпиться перейти до справи. – Ми можемо говорити відверто?
– Гадаю, що так...
– Ви працюєте на Третю колегію?
– Гммм… Я не розумію, як це… – під пронизливим поглядом Барбари Антоній уривається на півслові, – Так.
– Ваш рівень доступу до бази даних Магістрату?
– Максимальний. В межах повноважень, звичайно, – додає Антоній не зовсім охоче.
– Звичайно. Тож ви знаєте, хто я. І одержали відповідні вказівки?
– Певною мірою. Одначе…
– Ну що ж, тоді все гаразд, – Барбара не збирається вислуховувати довгі й нудні пояснення. – Зараз ми трохи відпочинемо, а потім зробимо те, заради чого прийшли. Я мушу допомогти цій дитині, ви ж розумієте?
Вузька хвіртка в мурованій цвинтарній огорожі зі скрипом зачиняється у них за плечима. Брякають ключі, старезний іржавий замок гидко вищить, – хоча, як не дивно, відчинився він абсолютно тихо. Ще якусь мить чутно кроки Антонія, який віддаляється в бік монастиря, потім і вони затихають.
Барбара з Владком опиняються зовсім самі на древньому лісовому кладовищі. Насправді воно набагато давніше за монастир, хоча мало хто про це здогадується. Повний місяць огортає усе навколо скорботним блідим сяйвом. Навіть посеред нічних сутінків одразу можна відчути особливу атмосферу цього місця. Вони наче торкаються чогось дуже чистого, заспокійливого. Більше, ніж торкаються – поринають у глибинну сутність цієї чистоти.
Могили померлих ченців, увінчані простими дерев’яними та залізними хрестами, покриває рясний килим барвінку. Тут знайшли останній притулок дуже особливі люди. Практично, святі. Тож з часом цвинтар перетворився на щось більше за ритуальне місце трупопокладень, – він став невичерпним джерелом світлої енергії, котрій під силу зупинити будь-який морок. Увійти сюди має змогу кожен. Вийти – ні. Барбара добре це знає.
Це і є її прокляття, – знання. Печатка вічного шукання і неспокою, невидима, проте від того не менш вагома. Вона тисне жінці на чоло важким пекельним клеймом. Втім, присутні також і певні вигоди подібного стану речей, – не існує таких замків, таких замовлянь, таких пересторог, які б змогли її утримати. Жінка належить до касти недоторканих. Вона давно звикла перебувати поза межами традиційного чорно-білого світу, поза Добром і Злом.
– Владку, як думаєш, для чого ми тут?
– Ти ж сама казала, – допомогти мені.
– Звісно… – Барбарі зненацька бракне повітря. – Пам’ятаєш, ти говорив про монстрів? Тих, що в проваллі?
– Так.
– Ми прийшли знищити одного із них. Тільки він живе не у проваллі.
– А де?
Барбара вагається всього лише якусь хвилину. Та потім каже малому правду.
– Він – у тобі, Владку. Тільки не бійся, добре? Я про все подбаю. Ти мені віриш?
Насправді знищити демона далеко не просто. Барбара знає про це більше, ніж їй хотілося б. Значно більше. Вигнати його з обжитого мешкання, – як правило, людського тіла, – набагато легше. Питання в тому, куди він подінеться опісля. Якщо пощастить, можна загнати його на кілька років назад у пекло, – та найчастіше він просто переселяється кудись у безпечніше місце. Потім ти знаходиш його знову, і все повторюється, – зачароване коло, розірвати яке можна, тільки знищивши саму природу демона.
Набутий досвід прийшов до Барбари навіть не з роками – з десятиліттями. Методом численних спроб і помилок вона виявила, що єдиний спосіб назавжди позбутися конкретного демона, – то зруйнувати світ, у якому він створений. Точніше, – навіть не світ, а мету його існування. Демони володіють величезними запасами енергії, проте інтелект у них досить примітивний. Кожен із них служить власному призначенню, і воно не конче мусить бути скерованим на зло. Звісно, це не стосується первородних демонів, – тих, які постали з пропащих янголів на чолі з їхніми темними князями. Вони – найстрашніші, найжорстокіші та надзвичайно хитрі. Проте всі вони мають спільну рису – чесність. Саме так, як це не дивно. Коли відомо, про що саме їх слід запитувати, можна влаштувати непогану пастку…
Найважче, – вийти на прямий контакт. Всупереч поширеній думці, демони вкрай неохоче виявляють себе у фізичному вимірі. Час від часу вони дозволяють доступитися до себе якомусь медіуму, – переважно для того, аби підгодуватися його енергією та використати її в своїх цілях. Щоб намацати демонів у навколишньому просторі, необхідно максимально сконцентруватися, розчинитися в абсолютній тиші вищих трансцендентних сфер, стати міріадною часточкою вселенської гіпер-матриці…
Барбара навчилася думати про це саме таким чином, – красиво і досить заплутано, щоб не виникало бажання заглиблюватися в проблему. Жінка не любить слова «екзорцизм», – у її свідомості воно пов’язане з глевкими запахами ладану, топленого парафіну і дешевими голлівудськими страшилками, якими вона іноді розбавляє самотні вечори. Крім того, вигнання диявола, – то не її спеціалізація. Барбара витратила три століття на те, щоб стати професійним винищувачем демонів. Першим убитим демоном був її власний батько. Непоганий початок кар’єри, еге ж?
