Весняний парк
Прийшла….підкралась так непомітно….І все забуяло прекрасним цвітом-то була весна,весна…Зазеленіли поля,запахли клумби,земля заграла різнотрав’ям. Зацвіли яблуневі сади,манили до себе чарівним ароматом і первозданною красою. Здавалося,що все оживало з під рук чарівниці. Недалеко знаходився парк, де росли каштани.
Цей рік вони її манили дивним цвітом,що був схожий на двох закоханих,які не хочуть розлучатися. Тоді вони зустрілися,тією ніжною весною. Вона сиділа на краю лавки,спостерігала за цвітом, слухала спів птахів. Раптом відчула погляд хлопця, який також був зачарований красою…То був він,вони поглянули один на одного , і з першого погляду зрозуміли,що будуть разом. Ніхто б з них ненаважився б зробити перший крок,якби не лісова красуня,що перескакувала з гілки на гілку ,заманюючи у глибину свого королівства,де вони зустрівлися віч-на віч.
Юнак несміливо підійшов і запитав:
- Дозвольте з вами ближче познайомитися?
- Так,звичайно. А чому ви запитуєте?Якось незвично. Манери у вас лицарські. Думала,що лицарі уже зникли…
- До речі, мене звати Владислав. А вас?
- Мене,Ганна,але можна –Аня.
- Анно, давайте пройдемося парком, помилуємся цим миттєвим щастям весни. Ви не заперечуєте?
- Ні ,чому бути проти. Які ще можуть бути заперечення?!
Ідучи по стежині,вони розповідали один одному історію свого нещасливого кохання,біль утрати. І в ці хвилини їхні серця і душі розуміли,що вони шукали один одного все життя. Їх єднало усе:жага до життя, любов до краси природи…
І в цю весняну зустріч, він дістав для неї гілочку каштана,яка чомусь була схожа на них. І раптом крізь вечірню тишу почувся шепіт:
- Владиславе,мені потрібно йти додому,тому що уже пізня пора.
- Так, уже вечір. Дозвольте , вас провести.
- Гаразд,буду рада,що йтиму не одна.
- Не забудьте гілочку,збережіть як пам’ять про мене.
- Звичайно. Адже , нічого так просто не дарується. Наше життя-символ,яке завжди щось означає.
Довго і пильно дивлячись їй слід гукнув:
- Коли я зможу вас побачити?
- Завтра , в таку ж пору я вас чекаю у парку.
- Допобачення ,Анно. До завтра.
- Так,я чекатиму зустрічі з нетерпінням.
Усі бажання і мрії на ранок стали марними, тому що з вечора піднялася температура .Вона захворіла. Щоразу дивилася на гілочку і згадувала його. Він про це навіть не знав.
Наступого дня її не було. Так минув тиждень. А Владислав щодня приходив до парку,маючи надію,що знов побачить її.
Як тільки одужавши,Аня відразу завітала до парку,він здавася таким рідним. Відразу заходилася шукати очима його-Влада. Їй здавалося,що було марно…Серце неспокійно билося,немов пташка у клітці,яка намагається вирватися на волю. У голові промайнула думка: «Чому все так несправедливо у житті?Де він дівся?!Я б усе віддала б,щоб побачити і почути той прекрасний голос знов.»І в одну хвилину бажання,наче хтось здійснив,почув її слова.
І раптом відчула близький голос,то був справді він.
- Анечко, я на вас чекав щодня,думав,що більш ніколи не побачу. Я тебе полюбив ще тоді,ви запали мені в душу. Я вас люблю,нікуди ніколи не відпущу.
І тут затремтів її голос,і вона сказала:
- Наші почуття взаємні. Я тебе також не відпущу від себе.
Від того дня вони завжди разом. Щороку приходять до парку ,дивляться на каштани , і в подумках дякують,що їх поєднали. Щоразу згадують ту прекрасну весну,пам’ятають про неї. Адже прекрасні почуття ніколи не зникають.
А тим часом, білка перескакує з гілки на гілку,так само співають птахи,цвітуть каштани,все наче як тоді.
