Наступного дня я впустила хлопців у квартиру лишу по обіді. Вони приходили тричі, але я не відкривала і телефон не брала.
- Божено, що сталося? Ми ж так хвилювалися! – заволав Дід з порогу.
- Ти чого телефон вирубила? – висловив претензію Карлсон.
- Так сталося. – тільки і знайшла сил відповісти я та пішла на кухню варити каву.
- У, бачу, що ніч пройшла не дарма. – сказав Дід уже на кухні. Сказав тихо, щоб Карлсон, який пішов в туалет, не почув.
- Про що ти? – удала здивування я.
- У тебе вся шия в засосах. – пояснив Дід. Довелося бігти до шафи і одягати квітчастий шарфик, щоб прикрити наслідки пристрасті.
- Чого це ти так вирядилася? – забурмотів Карлсон, побачивши мене. Дід посміхнувся, я стала біля плити.
Думала. Якби мої подруги дізналися, що сталося, вони б, безумовно, не схвалили б Божену. Як так? Зовсім не знати чоловіка, побачити його в перший раз і закохатися! До того ж він спочатку дарував букети, потім без всяких пояснень зник, потім прийшов і караулив біля квартири. Хіба все це не давало приводу до підозр чи, хоча б, невдоволення? Божено, схаменися, Божено, зупинися! Хор моїх подруг затягнув би цю пісню легко та дружно. Але я нічого не скажу подругам. Я нікому нічого не скажу. Бо все що відбулося - таємниця. Солодка та хвилююча. Таємниця, від якої в мене шкіра йде пухирчиками, наче я змерзла.
- Божено, кава ллється! – сміється Дід.
Ага, замислилася, не помітила, що кава вже вирує. Розливаю по чашках. Дід додає молока і цукру, а Карлсон п’є просто так. Я сідаю біля вікна, дивлюся на вулицю і відчуваю, як дивно, незвично тремтить моє серце. Мене охоплює стан невагомості. Все пливе, а я золота рибка, що пірнає серед киселю буття.
Я б ще довго могла поетизувати, але вже пройшов деякий час, то буду говорити спокійно. Значить, квіткаря звали Руслан. Він був бізнесменом. Побачив мене випадково, дізнався, що я працюю в АМЗ, почав слати букети, вже збирався і сам з’явитися, коли його заарештували. Бізнес-конфлікт з партнером.
- Ми працювали разом десять років. Спина до спини. Бандюків пройшли, губернатора, який тут все хапав, пережили. Наїзд прокуратури відбили. Здавалося, що після такого вже ніщо нам не страшно. Але пішли гроші, а це така херня, що точить гірше за все. – він говорив спокійно. Не кричав, хоча був напружений, хоча говорити це йому було важко. - Бізнес добре зростав і Толіку почало здаватися, що він вартий більше, аніж половини. Міг би зі мною поговорити, але не став, бо ж розумів, що ніяких підстав для такої розмови не було. Я б запропонував ділити бізнес, але ділитися він не хотів. Вирішив мене просто викинути. І нічого кращого не знайшов, як звернутися до корпорації! – це єдиний раз, коли він зривається трохи на крик. Гупає себе долонею по лобу, крутить головою. Я відчуваю, як дибляться м’язи під його шкірою. Від нього пахне силою, мене аж паморочить. - До корпорації. Ну не ідіот! – він же говорить знов спокійно. Але це напружений спокій хижого звіра, що чекає у засідці.
- Це тої, з чорною формою?
- Ага. Овечка пішла до вовків просити допомоги. Він розповів про деякі схеми. Ну, ми там уходили від податків. Документи пішли в прокуратуру і податкову. Тут як тут карна справа і мене узяли. Уявляєш, я їхав до тебе, вирішив познайомитися, а вони ж мене вели. Дочекалися, поки куплю в магазині вино та букет, а потім взяли прямо на порозі. На очах у всіх повалили на асфальт, побуцали ногами, потикали обличчям в асфальт. Працювали по повній програмі, мене ж треба було зламати. Далі потаскали в СІЗО. І почали пресувати, щоб я все віддав.
- Суки! – я згадую, як корпорація приходила до нас. – Хто вони такі, що так себе поводять?
- Ніхто не знає. Вони з’явилася і почали гребти усе під себе. Будь-який бізнес. Їм усього замало. А тут ще той дурень їм допоміг. Думав, що корпорація допоможе прибрати мене і піде. Ага. Як же. Вони тиснули мене, але я тримався. Приходили слідчі, починали мене бити, а я бився з ними. Бувало так, що один проти чотирьох чи п’яти. Вони валили мене, гупали ногами, але я ніфіга не підписав.
- Ці шрами звідти?
Я пещу його шкіру губами. Я хочу зцілити ті шрами, я відчуваю його біль.
- Так, звідти. Вони пресували мене тиждень. А потім плюнули і узялися за Толіка. Той дурень, він не був дурнем, але гроші сліплять, він же не подумав, що по моїй справі, можна узяти і його. А як можна узяти, то вони беруть. Його заарештували, почали з ним працювати. Він був міцний, він би витримав. Але вони узяли його молодшу сестру, Надю, яка працювала у нас бухгалтеркою. І він зламався, переписав свої частки. Ідіот. Невже він не розумів, що він їм потрібен, поки в нього є частки в уставному фонді! – Руслан гупає кулаком по ліжку. Я цілую його, щоб заспокоїти. Він цілує мене. – Тобі холодно? – питає він, бо я тремчу від нервів.
- Обніми мене.
Він обнімає. А я все одну тремчу. Тепер від щастя.
- Коли мені там було зовсім важко, я думав про тебе. Ось, дивися. – він показує ліву руку, біля ліктя. Там надряпано «Божена». – Це я скабкою з дошки. Коли було зовсім херово, я притискав до лобу, щоб знайти сили.
Я цілую його, мене трусить, як осиновий листок.
- Як ти вийшов?
- Випадково. Начальника СІЗО уходили на пенсію. За Толіка. Його ж вбили. Сказали, що повісився, але я не вірю. Його повісили. Думаю, що пирснули чимось, тим же хлороформом, а потім повісили живцем. Їм треба було прибрати Толіка, вони вбили його і вирішили використати це проти начальника СІЗО. Хотіли поставити свого. Роздмухали скандал і дяді сказали уходити на пенсію, а то посадять. Йому вже втрачати нічого було, а я запропонував бабки. Мій адвокат попрацював з судом. Той вирішив відпустити мене під підписку про невиїзд. Раніше так вже кілька разів траплялося. Але з СІЗО мене не випускали, чекали поки прокуратура опротестує рішення суду. А тут тільки адвокат приїхав з паперами, як мене випустили. І я втік. У мене багато справ, але я спочатку хотів побачити тебе. То ось прийшов.
Мені чомусь радісно від цих слів і радісно від його подиху поруч і від його сильних рук.
- То тебе шукають? – я відчуваю, як б’ється серце, наче божевільне.
- Так. І корпорація і міліція.
- Можеш переховуватися у мене.
- Ні, я не хочу тебе вплутувати.
- Я вже вплуталася.
- Все одно, це дуже ризиковано.
- Але де ти сховаєшся?
- У мене є де ховатися.
- Тут тебе ніхто не знайде. Ну доведеться кілька днів ховатися у спальні, бо в залі офіс. Але ми збираємося винайняти якесь приміщення.
- Чим ви займаєтеся?
Я розповідаю. Він здивовано крутить головою.
- І це приносить гроші?
- Приносить. Досить непогані.
- Дивна наша країна і люди у нас дивні. – крутить він головою.
- Що ти збираєшся робити далі?
- Спробую щось забрати у корпорації. Можливо вони знають не про всі активи. Подивлюся.
- Може краще втекти звідси?
- Ні, я так не можу.
- Але вони всесильні!
- Коли мене б’ють, я відповідаю. Якщо вчиню інакше, то це значитиме, що скурвився. Я сам собі не прощу.
Я цілую його. В нього сильні тонкі губи. Мені подобається, коли він ними хапає мене, як хижак. Ми заснули тільки під ранок. Щоб нам ніхто не заважав, я вимкнула телефон і викрутила пробки у лічильнику, щоб ніхто не дзвонив у двері. А стукати, нехай стукають, двері обшиті поролоном і дерматином, майже нічого не чути. Приготувала сніданок, чи вже обід. Руслан поїв і пішов. Сказав, що зайде.
- У найближчі дні. Ні, сьогодні. Бо я не можу без тебе.
Він поцілував мене і пішов, а я залишилася сидіти. Безпорадна і щаслива. Коли ось прийшли хлопці.
- Божено, ти про каву не забула? – питає Дід. Забула. П’ю. Не відчуваю її смаку. Нічого не відчуваю, я наче в якомусь коконі, який все приглушує. Натомість я гостро відчуваю його поцілунки, його рухи, його подих і його шкіру. Закриваю очі і згадую його. Це так добре, що я аж солодко стогну.
- Зовсім здуріла. – бурмотить Карлсон, який нічого не розуміє.
- Слухай, а сходи за портвейном. – каже йому Дід. Карлсон робить страшне обличчя, мовляв, хіба можна при цій мегері говорити про випивку. Зараз як відкриє пащу! Але я не звертаю уваги, мені не до їх пиття. Карлсон тихенько уходить. Дід чекає, поки стукнуть двері. – Мила, ти що, закохалася?
Я мовчу. Просто дивлюся Діду в очі.
- Бляха-муха! Божено, у тебе вигляд якоїсь чотирнадцятирічної мокрощелки, яка згадує про концерт свого кумира рок-зірки!
Я киваю головою.
- Ти хоч не збираєшся звільнятися?
Стинаю плечима, мовляв не знаю.
- Божено, нам буде потрібна твоя допомога. Просто коли ми будемо розчакловувати Дмитра, нам зі Стасом доведеться вийти з тіл у астральний шар. Хтось повинен залишитися тут і допомагати. Нам нікого просити, окрім тебе.
- Я допоможу. – киваю.
- Ви хоч нічого не нюхали? – питає Дід. – У тебе вигляд, як після якоїсь наркоти!
- Ні. Навіть не випивали.
- Тоді це кохання. – киває Дід з виглядом знавця. – Не знаю, чи витати тебе, чи співчувати.
Я теж не знаю.
- Так, дівчина в прострації. Слухай, не чекав такого від тебе. Думав, що ось Божена, залізна людина, яка не дозволить собі розбурхатися на всілякі примари. Аж ось на тобі! – Дід крутить головою та іронічно посміхається. – І хто щасливий обранець?
Махаю рукою.
- Хоч не один з тих американських женихів, яким ти листи строчила?
Киваю, що ні.
- Ну вже краще, а то вони всі якісь гидотні.
У двері дзвонять.
- Що, Стас так швидко? – дивується Дід. Йде до дверей, потім повертається. – Там якийсь чувак у дорогому костюмі. Це часом не твій милий? Піди подивився.
Я йду, мене чогось хитає, то Дід вимушений мене притримувати. Дивлюся у вічко, з тремтячою надією, що Руслан повернувся. Це було б так добре! Ми б зачинилися у спальні і були б разом. В мене підгинаються ноги. Але то не він. Якийсь незнайомий дядько. Кручу головою, що не він.
- Ух ти! Може клієнт? Так, ховайся у кухні, я сам його зустріну!
- Та ні, давай я.
- Божено, ти виглядаєш, як обдовбана! Сховайся і не вилазь! – шипить Дід, відводить мене у кухню, садить за стіл і біжить до дверей. - Доброго дня.
- Це Агенція?
- Так.
- А чого у вас телефон не відповідає? – з претензією питає гість. Я згадую, що так і не увімкнула телефон. Але зовсім цим не переймаюся. Ну не працює телефон і що? Я думаю про Руслана.
- Тимчасові складності, сьогодні обіцяли все зробити. Заходьте. – викручується Дід. Закриває за гостем двері, проводить в залу. Там всаджуються. – Слухаю вас.
- Мені треба на декого вплинути. – відразу видно, що ділова людина, бо ж починає з місця в кар’єр.
- На кого і яким чином?
- У мене сьогодні засідання кредитного комітету. Мені потрібно, щоб вони подовжили термін погашення кредиту. Хоча б на півроку. Зробите?
- Що за банк?
- Яка різниця?
- Ми повинні подивитися, що за будівля. Треба точно знати, де буде засідання, щоб ми змогли розрахувати, чи доб’є наше обладнання туди.
- Добре, поїхали, подивимося.
Дід заглядає у кухню.
- Божено, я на завдання. Коли прийде Стас, скажи, щоб готував випромінювач. – він уходить, я сиджу на кухні. Якась приголомшена. Це не правильно. Треба щось зробити! Біжу у ванну. Приймаю душ. Прохолодний душ завжди приводив мене до тями. Стою під водою, аж поки не починаю тремтіти. Тоді тільки виходжу. Витираюся рушником.
- Яка ти красива! – з кухні зойкає Карлсон. Я і не чула, як він прийшов. І мені байдуже, що він вирячився на мене голу. Захожу, одягаю халат. - А де Дід?
- На завданні.
- На якому?
- Клієнт приїздив, поїхали дивитися. Тобі Рома наказав готувати випромінювач.
- Попросив! Мені ніхто нічого не наказує!
- Попросив. – не маю бажання сперечатися з Карлсоном. Чую, як він дзеленчить на кухні пляшками. Скупився портвейну добре.
- Клієнт хоч нормальний? Чи знову якесь село?
- Нормальний. У дорогому костюмі.
- О, може якась грошва і привалить! Ладно, я пішов в гараж, буду там.
Карлсон пішов, а я залишилася одна зі своїми думками. Дуже хвилювалася за Руслана. Його ж всі шукають. Не тільки міліція, а ще й та клята корпорація! Вона всім дорогу перебила! Ненавиджу її. Уявляю, як його били в тюрмі. Аж наче сама все відчуваю. Думаю, що нам треба уїхати. З корпорацією краще не гратися. А так чкурнути кудись. Може до Києва. А може і далі, на Захід. У Європу. Я добре знаю англійську, досить непогано німецьку, можу дещо вимовити і французькою. Не пропадемо. Ні, я допоможу хлопцям з Дмитром, а потім вже поїду...
Згадую про кота. Він же на балконі! Біжу туди. Відкриваю двері, Дмитро кидається на мене і верещить. Бідолашний. Я ж поміняла вікна, вставила склопакети, що поглинають шум. То він може нявкав з ранку, а оце відкрили тільки зараз. Тому і злий, тому і наміряється подряпати мене.
- Так, спокійно! – кажу йому і хапаю светр для самозахисту. Светр Руслана, він забув його, коли уходив. Притискую його, відчуваю вже знайомий запах і чомусь роняю сльозу. Дмитро здивовано дивиться на мене. Аж застив, піднявши передню праву лапу. – Нічого, нічого. Пішли на кухню, я тебе погодую.
Даю йому ковбаски. Кіт ходить біля пляшок з портвейном, які приніс Карлсон.
- Ні, бухла не буде. Зіп’єшся, коли станеш людиною. А поки їж ковбасу. Ще можу молока налити.
Дмитро незадоволено мурчить, але переконати мене, що йому треба налити, не може. З’їдає ковбасу і підходить, треться об ногу. Я його погладжую. Цікаво, який він буде у людському обличчі?
Дзвонить Дід, питає про Карлсона.
- Він пішов у гараж.
- Портвейн залишив?
- Так.
- Добре. Я теж в гараж.
- Допомога не потрібна?
- Взагалі то ні. Але раджу тобі вийти з квартири. Не сиди в чотирьох стінах. Бери Дмитра та йди до нас. А то я за тебе хвилююся.
- Не хвилюйся.
- Все одно, не сиди сама.
- Добре. Я прийду.
Беру Дмитра, саджу його у спеціальну клітку, йду з ним. Коли виходжу, то, наче випадково, оглядаюся. Руслан наказав берегтися слідкування. Казав, що малоймовірно, але всяке може бути. Якби я побачила, що за мною слідкують, я мусила б удавати, що нічого не помітила. А потім поставити на вікні у кухні червону коробку з цукром. Та нікого підозрілого не помітила. Було пусто. В спальних районах Оклунківа влітку завжди пусто. Діти роз’їхалися по сільським бабусям, батьки на роботі. Дійшла до маршрутки, сіла і поїхала. Десь за півгодини була в гаражі. Дід з Карлсоном щось там майстрували.
- Як справи?
- Та нормально.
- Подивився будівлю?
- Ага. Погана. Ще дореволюційна. Стіни товсті, важко буде пробити.
- І що робити?
- Засунемо підсилювач в портфель до клієнта. Якийсь сигнал доходити буде, а підсилювач його збільшить до необхідного. Так і спрацюємо. – моргає мені Дід.
- Якщо служба безпеки банку нас не візьме за яйця. – бубонить Карлсон, який намагається триматися до мене спиною, наче я Медуза Горгона і від погляду на мене можна скам’яніти.
- А як вони здогадаються, що ви працюєте?
- У них там є ментальний захист. Принаймні на маркуванні охорони стоїть перекреслена хвиля.
- І що вона означає?
- Що вони контролюють ментальне поле. – каже Карлсон, який так і не повертається.
- Будемо сподіватися, що це вони задля понту значок намалювали. – каже Дід.
Думаю, що ще одна поразка після дощової справи, буде занадто. Треба все зробити, якомога краще.
- Слухайте, а як ви будете впливати на них?
- Яка твоя справа? – дратується Карлсон.
- У двох напрямках. – пояснює Дід. – У одному будемо впливати на щедрість. Точніше на ту частину мозку, яка за неї відповідає.
- А у банкірів така частина є?
- Вона у всіх є. Просто у банкірів вона не розроблена, атрофована. То ми їм допоможемо. Підвищимо щедрість. А потім почнемо пульсувати «роком».
- Це ще як?
- Ну ось будемо випромінювати слово «рік». Щоб на підсвідомості у членів кредитного комітету воно мигкотіло. Щедрість повинна призвести до того, що вони подовжать термін повернення кредиту, а оцей «рік» повинен загітувати їх подовжити термін не менше, аніж на рік.
- Красивий план. – хвалю я Діда, щоб підбадьорити.
- Красиві плани некрасиво наламуються. – вставляє свої п’ять копійок Карлсон.
- Та не каркай ти! – вибухає Дід і жбурляє чимось залізним у стіну. Аж іскри летять.
- Та заспокойся ти, заклинач дощу! – ну тут вже Карлсон перебрав лишку. Дід кидається на нього з таким обличчям, що буде вбивати. І я відчуваю, що щось таке тут зараз буде, то кидаюся на них, верещу і деру волосся обом. Дмитро нявкає у клітці.
Все це діє. Розвожу півників по кутам. Сопуть, кулаки стиснули, ну ідіоти!
- Ти додому сьогодні не дійдеш! – ричить Дід.
- Подивимося, хто не дійде! – гуде Карлсон.
- Припинити! – кричу я. – У нас важлива справа! Треба заробити грошей, бо ж нам Дмитра повертати! Ви що, показилися?
Не знаю, чим би все закінчилося, але на моє щастя у Діда задзвонив телефон. Дід кілька разів вдихнув-видихнув, щоб не хекати, а потім вже відповів.
- Слухаю. Так, робимо. Рамка стоїть? Що це у них за фортеця там, що через рамку тільки запускають? Взагалі не хочуть пускати? Ледь умовили посидіти під дверима? Ладно, скажете, що то акумулятори до лептопу. Воно таке пласке, може зійти. Добре, за годину під’їдемо.
Дід ховає телефон у штани. Стоять, думають.
- Хлопці, давайте, займайтеся, а я поки машину помию. А то брудна ж он, як мара.
(Далі буде)
