"Три чверті” різко пригальмував біля брами, і я спросоння ледь не розквасив носа об скло.
- Приїхали... – буркнув Бренан, зістрибуючи на землю.
Протерши очі, я відчинив дверцята, і слідом за ним підійшов до потемнілих від часу воріт. Бренан став гамселити по них кулаком.
- Там ніхто не живе... – роздратовано подав ззаду голос професор Фінеган, протираючи окуляри.
- Проста ввічливість. – прокоментував командо. – Замкнено, одначе.
- Нам краще було б залишитись в Гілфорді. – професор знову взявся за своє.
- Я не хочу, щоб хтось ненароком зазирнув у багажник. – холодно відказав Бренан. – До того ж до місця недалеко.
Він повернувся до машини і став у ній копирсатися. Ми з професором мовчки оглядали масивну вежу.
- Отут вони й жили. Покоління за поколінням. Брамники...
Тремтячою рукою він провів по іржавих смугах, що стягували дубові дошки, по старому висячому замку. Я ж із сумом згадував свою теплу лондонську квартиру, тремтячи від пронизливого вітру.
- Дозвольте. – буркнув Бренан, відсторонюючи нас убік.
Поки ми намагалися зрозуміти, що він збирається робити, здоровань встромив у дужку замка короткий ломик, і з тріском зірвав його одним різким рухом.
- Що ви в біса робите?! – обурився професор, здійнявши вгору руки. – Це ж приватна власність!
- Я не збираюсь ночувати просто неба. – відрізав Бренан, нависаючи над нами. – От-от задощить, а намет ставити ніде. Тож проходьте, панове, гадаю, колишні господарі не були би проти.
Фінеган просичав щось образливе про солдафонські манери колишнього командо, але Бренан вкотре зробив вигляд, що не почув.
Прочинивши ворота, ми увійшли в просторий дворик, викладений кам’яними плитами, крізь стики між якими пробивався височенні засохлі бур’яни. Слідом в’їхав "додж". Заглушивши двигун, Бренан роздав нам ліхтарики, і ми вирушили на розвідку.
Всередині донжону пахло цвіллю й гнилим деревом. Настил загрозливо заскрипів під ногами, тож нам довелось триматися ближче до стін. Кімнати вздовж коридору виявились порожніми, лише подекуди ми застали поламані частини меблів та напівзотлілі чи то штори, чи то залишки драпування стін. Замок нагадував порожню мушлю.
Невдовзі ми потрапили до головної зали. На засланій павутинням камінній полиці стояла безголова статуетка, масивну кришку довгого стола хтось просто спер на стіну, не маючи, вочевидь, змоги винести. Бренан, схилившись до каміну, якусь хвилину прислухався до чогось, а потім сказав:
- Тяга є. Тут і розмістимось.
Обстеживши лише перший поверх, ми вирішили не витрачати час на огляд усієї споруди - стан підлоги та сходів залишав бажати кращого. Перенісши запаси до зали, запалили камін і підвісили над вогнем казанок. Невдовзі був готовий чай і суп з тушонки й концентратів.
- Оце і є замок ваших так званих Брамників? – в’їдливо спитав Бренан, вмощуючись зручніше. – Кому він тепер належить? Перед ким доведеться відповідати за проникнення зі зломом?
- Є кілька непрямих спадкоємців. – холодно відказав Фінеган.
- Сумнівної вартості спадок. – продовжував діставати професора командо. – Руїна серед кам’янистого пустища.
- Ми сюди приїхали не майнові справи обговорювати. – проскрипів професор. – Ви не забули, містере Бренан, для чого вас найняли?
- Не забув. Буду готовий. Просто мені абсолютно не віриться, що такі події могли залишатись в таємниці цілими століттями. Якби це була правда, хтось би обов’язково пробовкався. Знаєте, людям це властиво. Чимало державних і військових секретів було вибовкано в коханки в ліжку чи на п’яну голову.
Зітхнувши, професор дістав люльку.
- Уся справа, наскільки я розумію, в нечастій періодичності цих подій. Один раз на сорок років – погодьтеся, досить рідко. Більше, ніж одне покоління. А людська пам’ять вельми нетривка.
- І вони робили це самі? Могли ж попросити допомоги...
Фінеган розвів руками.
- Не знаю. Справа честі, прокляття роду... Нам важко зрозуміти людей минулого.
- Гм... – на обвітреному обличчі Бренана застигла саркастична усмішка. – А мені здається – це ще одна легенда аристократичного роду. У когось є привид у замку, в когось предок у фаворитах в королеви значився, а хтось періодично рятує світ.
- Якщо ви намагаєтесь вивести мене з рівноваги, вам це не вдасться, пане військовий. Я згідний, це звучить надто фантастично, проте ви ж самі бачили щоденник лорда Гелвіна і його речі. Вас це не переконало?
- Дорогий професоре, в часи війни наші командос і не таке вигадували. Одного разу ми з Марті Флетчером зобразили цілий повітряний десант в Нормандії з допомогою ящика петард...
- Хочете – вірте, хочете – ні. Я втомився вас переконувати. За два дні, якщо нічого не станеться, будете насміхатися над старим дурнем і рахувати легко зароблені гроші. А поки що, заради Бога, утримайтесь від дошкульних коментарів!
Бренан, усміхаючись у вуса, вийшов, і професор виплеснув на мене все своє роздратування.
- А ви, Кроулі? Ви теж так думаєте? Думаєте, старий геть клепки погубив?
- Ні, що ви...
- Ви, молодь, вірите в що завгодно - в марсіан, в літаючі блюдця, а задокументовані свідчення викликають у вас глузування і недовіру! О, так! Це ж вигадати таке – раз на сорок років поблизу замку Гвенхолл відчиняються двері в потойбіччя, і звідти виходить звір, якого треба зупинити за будь-яку ціну! Маячня! Нонсенс!
- Професоре, заспокойтеся, прошу вас! – примирливо промовив я. – Погодьтеся, що це дійсно нагадує маячню...
- Лорд Гелвін був освіченою людиною, більше того – атеїстом! Проте, зустрівшись віч-на-віч зі звіром, назавжди змінив свою думку відносно потойбічних сил! Ви ж читали його щоденник, як ви могли не відчути цього?
Цього разу я промовчав. Неприязнь між героєм війни та літнім професором досягла вищої точки, краще, що я міг зробити – не дати жодному з них перетягти мене на свій бік.
- Давайте спати, сер. Я втомився.
Професору не зоставалось нічого, крім як дати мені спокій.
Невдовзі полум’я згасло, залишивши по собі тільки гірку вишнево-червоного жару. Зала потонула в пітьмі, наповненій стогонами протягів. Сон не йшов, тож я став уявляти собі, як замок виглядав до смерті єдиного спадкоємця таємничого ордену брамників.
Багатством, мабуть, інтер’єр ніколи не вирізнявся, надто бідними були навколишні землі. Сам Джордж Гелвін служив у війську, рідко з’являючись в родинному гнізді, якщо так можна назвати цю купу старого каміння (тут Бренан має рацію). В останні роки він взагалі не з’являвся – воював у Франції, де його й забрала "іспанка". Однак, в 1912 році, він зустрів звіра біля порогу Брами, про що залишив детальний звіт. Згідно заповіту, після смерті лорда Гелвіна усі матеріали потрапили до університету. Там їх в архіві цілком випадково знайшов професор Фінеган. А потім прийшла друга війна, що примусила відкласти усе ще на шість років. Лише тепер, коли мирне життя трохи налагодилось, Фінеган зміг здійснити давній задум.
Я в цій авантюрі взяв участь лише на правах улюбленого студента старого Фінні, поласившись на обіцяну дисертацію, а Бренан, наш герой-командо, просто жив по сусідству, киснучи від нудьги. Ані я, ані старенький професор, ніяк не могли бути новими брамниками. Нам потрібен був досвідчений вояк, і здоровань-ветеран, котрий не раз дивився в обличчя смерті, як ніхто інший підходив для нашого задуму.
Я не розповідав Фінні, як довго сміявся Бренан, вислухавши мою пропозицію, і як довго я вмовляв його не висловлювати свого зневажливого ставлення до цієї авантюри при професорові. Проте, ніде правди діти, підготувався ветеран як годиться. Я не вдавався в подробиці, але ті два армійських ящики, які ми вантажили вночі в якомусь селищі під Лондоном, виглядали дуже навіть поважно.
І ось ми тут, в розграбованому невідомими волоцюгами замку Брамників, лицарського ордену, що пильнував таємничий портал в інший, пекельний світ. Згідно записів сера Джорджа, Брама відчиниться завтра, за годину до заходу сонця. І ми зустрінемо Звіра...
* * *
Вирішальний день я зустрів розбитим і невиспаним. Напруження давалось взнаки, до того ж до чортиків набридло мерзнути, тушонка почала викликати відразу, кисла фізіономія Фінні не віщувала ніяких перспектив моїй науковій кар’єрі. Уся затія втратила будь-який сенс, хотілося одного – дочекатися вечора, а завтра повернутися назад до Лондона.
Бренан прокинувся, як нам здалося, серед ночі, розпалив вогонь в каміні, анітрохи не зважаючи на цих нікчемних цивільних, став готувати сніданок. Він перестав діставати професора, діловито склав речі в рюкзаки, запалив люльку й заглибився в роздуми, спостерігаючи за танком вогню.
Професор демонстративно не підіймався, відвернувшись до стіни, я ж навпомацки вийшов надвір, де вже достатньо розвиднілося.
Тепер можна було роздивитися замок.
Дивно, але він досить непогано зберігся практично в первинному стані. Все ще стояла галерея поверх муру, не робилося жодних спроб усучаснити фасади. Сірий, грубо оброблений камінь вкривав бурий мох, подекуди – виткий плющ. На горішніх поверхах веж вузькі віконця наглухо зачинені віконницями. Замок не був житлом, він був укріпленою базою, форпостом, тимчасовим прихистком для Брамників.
Повернувшись до зали, я застав своїх компаньйонів за сніданком.
- Як там погода? – поцікавився Бренан.
- Хмарно, туман.
- Дощу нема?
- Ні.
- Добре, за годину виходимо...
* * *
"Додж" виїхав на пагорб, спинився. Бренан заглушив двигун, вийшов, роззирнувся.
- Це тут?
Професор, спираючись на ціпок, пішов геть. Бренан провів його насмішкуватим поглядом, і неквапом рушив у протилежний бік. Я залишився в машині, гортаючи сторінки щоденника.
"Брама нічим не була позначена на місцевості, тож я орієнтувався лише за сторонами світу. Попередні створіння з’являлися зі східного боку, і я поставив кулемети на західному краю верхівки гори. Я про всяк випадок зробив чималий запас дистанції. З моїх попередніх тренувань з’ясувалось, що слідкувати за швидкою ціллю такою масивною зброєю, як "максим", майже неможливо. Тоді я вирішив поставити два кулемети під кутом, кожен з яких мав би окремий сектор обстрілу. По-перше, якщо він раптово поверне вбік, кут, на який доведеться повернути ствол одному із стрільців, буде достатньо малим, щоб вчасно зреагувати. По-друге, якщо монстр зуміє проскочити передній сектор, другий кулеметник встигне накрити його своїм вогнем…"
Відірвавшись від читання, я помітив, що Бренан спинився серед поля, щось колупаючи носком чобота. Я приєднався до нього. Із землі стирчав напівзотлілий кілок, в напрямку на схід – другий, а з західного боку – третій. Бренан спантеличено покусував губу. Повернувши на захід, він неквапом рушив далі, видивляючись щось у густому вересі. Врешті, минувши крайній кілочок, він майже за сто п’ятдесят футів від нього нарешті щось надибав. Розгорнувши руками верес, він пошарудів у густих заростях, і раптом видобув з них зелену, майже безформну гільзу від гвинтівки.
- Припустимо, з кулемета тут дійсно стріляли… - пробурмотів ветеран. – А ті два кілочки виділяли сектори обстрілу. Як там наш лорд-брамник описує того звіра?
- "Я бачив перегони в Ескоті, коли Біллі Бойд зробив свій найкращий забіг на Тотемі. Так от, звір мчав ще швидше." – процитував я.
- І що потім?
- "Я не міг передбачити, що звір кинеться на одного з нас. Це полегшило мені завдання. Поки він біг на мене, я не знімав пальців з гашетки, а з флангу його розстрілював Джон."
Бренан мовчки крутив головою, уявляючи собі події сорокарічної давнини.
- Якби воно помчало вперед, то вони б просто не встигли нічого зробити. А потім їх би атакували ззаду. Але нічого не скажеш, хороший був задум…
Видобувши з-під поли свою коротку люльку, він повернувся до машини, витяг з неї кілька наперед заготовлених кілочків, потім неквапом рушив на схід, увіткнувши їх у землю майже в тих самих місцях, що й лорд Гелвін. Останній кілок він, наскільки я зрозумів, залишив у точці, де мала б відчинитися Брама. Лише потім, в машині, набив люльку тютюном, і випустив хмарку солодкого міцного диму.
"Він був дванадцять футів завдовжки і близько трьох заввишки, чимось нагадував ведмедя. Крізь темно-буре жорстке хутро пробивались довгі лезоподібні шипи. На голові трикутної форми стріміли дві пари рогів. З вузької, як у каймана, пащі стирчали гачкуваті чорні ікла. Не зважаючи на зовні вайлуватий вигляд, звір з місця розвинув швидкість кур’єрського потяга. Коли я відкрив вогонь, кулі почали виривати з тіла цілі клапті плоті, однак у нього вистачило живучості не добігти всього лишень двадцяти футів до мене до того, як спустити дух..."
- Малий, мені потрібна допомога. – буркнув Бренан.
Ми стали знімати з "доджа" тент, потім демонтували задні сидіння. Бренан прикріпив до днища з допомогою болтів трубу з привареним до неї товстим металевими кругом. В довгому ящику лежав крупнокаліберний зенітний "вікерс" – я бачив такий в часи війни. Удвох ми встановили його на шкворень, припасували короб зі стрічкою. Узявшись за руків’я, Бренан крутнувся сюди-туди, перевіряючи сектор обстрілу.
- Містере Фіннеган, вам краще сховатись за машиною. – глузливо порадив Бренан. - Гільзи летітимуть у ваш бік.
Люто зблиснувши скельцями окулярів, професор відійшов назад. Допаливши, Бренан нарочито недбало вибив люльку, з гучним лящанням пересмикнув затвор. Я підвівся, вдивляючись в білу риску дальньої мітки, яка відмічала точку виходу. Серце шалено закалатало, мене кинуло в піт. Час ніби зупинився.
Відчуття накотилося раптово. Враз ніби розвиднилось, ніби потоншала сіра пелена хмар, світ набув незвичної різкості, всі предмети стало видно з усіх боків одразу. Це тривало всього лише якусь коротку мить, а тоді на тому кінці пустища з’явилась темна цятка.
Бренан миттю націлив кулемет, тримаючи пальця на гашетці. Я кілька секунд намагався роздивитися об’єкт у бінокль, а коли навів різкість, просто занімів.
- Що за?.. – Бренану бінокль не знадобився. – Що за дідько?
- Стріляйте! – ляснув у вуха істеричний фальцет Фінні. – Чого ви чекаєте? Стріляйте ж!
- Дай старому оптику, нехай гляне! – буркнув Бренан.
Я простяг бінокля Фінегану.
- Професоре, вам треба глянути…
- Стріляйте! Стріляйте, заради Бога!
- Та нема там ніякого звіра, дурню ти старий! Там жінка якась, з місцевих!
- Це звір! – не тямився Фінні. – Звір набуває будь-якого вигляду! Не давайте себе обдурити! Стріляйте!
- Та пішов ти!
Фінеган підбіг до машини, схопив вояка за штанку.
- Вам заплачено! Ви мусите!..
- Іди до біса! – Бренан хвицнув його, від чого старий простягся на землі. – Нема ніякого звіра, ніякої брами! Хай йому чорт, як я міг у це встряти?!
Він понишпорив під сидінням, видобув звідти пляшку з джином, відкоркував і став жадібно пити. В цей самий момент і пролунав постріл.
Бренан випустив пляшку з рук – професор тримав у руках старенький "браунінг". Командо висмикнув з кишені пістолет, та другий постріл зігнув його навпіл. З шиї вдарила ясно-червона цівка, та він таки зробив постріл у відповідь – голова професора луснула, мов кавун. Все це сталося за якісь лічені секунди, тож я навіть не встиг зреагувати. Лише коли у ветерана став туманитись погляд, мене прорвало. Діставши носовичка, я приклав його до шиї Бренана. Тканина миттю просочилась кров’ю, яка, не спиняючись, продовжувала, пульсуючи, витікати з простреленої артерії. У мене нічого не виходило!
- Допоможіть! – заволав я врешті, зовсім не тямлячись від жаху. – Допоможіть! Хто-небудь!
Бренан вмирав у мене на руках. Раніше я не зустрічався зі смертю так близько, ніколи не бачив так багато крові, то була найстрашніша мить в моєму житті. Певно, я був за крок від непритомності, коли моїх плечей торкнулись чиїсь руки.
Спалах світла засліпив, гаряча хвиля прокотилась тілом, невидимими струменями вирвавшись з пальців, долоні затрусилися, в такт затіпалось тіло Бренана. Коли ж біль від шаленого потоку енергії став нестерпним, усе враз скінчилося. Я сповз на землю, в голові гуло, сіре захмарене небо нахилилось, тиснучи на потилицю, мене знудило. Потім, лігши навзнак, я вчепився пальцями в м’який верес, намагаючись спинити запаморочення.
Незнайомка поралась коло Бренана, тісно перев’язуючи шию шматком сірої тканини. Смертельно зблідлий вояк кволо ворушився, безладно водячи навколо посоловілими очима. Здається, небезпека минула. Коли ж ветеран врешті знепритомнів, вона схилилась наді мною.
Їй було років двадцять, не більше, на смаглявому обвітреному личку світились смарагдами великі гарні очі. Коли вона торкнулась мого чола, я знову відчув гарячу хвилю, проте цього разу енергія не рвалась потужним струмом, а розтікалась по тілу, повертаючи спокій та бадьорість. Так-сяк підвівшись, я вклонився.
- Дякую.
Вона всміхнулась, знизала плечима.
- Треба відвезти його до лікаря. – вказав я на Бренана. – Ви покажете мені дорогу?
Вона нічого не відповіла, продовжуючи привітно всміхатися. Тільки тепер, коли в голові прояснилося, я придивився до неї уважніше.
На ній була довга вовняна сукня з візерунчастою вишивкою, підперезана шкіряним паском, вовняний довгий плащ із срібною застібкою на шиї. На грудях я помітив якийсь амулет з молочно-білим каменем, на ногах у незнайомки виявилось якесь дивне взуття без підошов, схоже на індіанські мокасини. Лише тоді до мене дійшло, що вона досить дивно вбрана, як на мешканку Англії середини ХХ століття.
"Брама! – сяйнув здогад. – Невже вона прийшла… з Брами?"
Мимоволі я позадкував.
- Хто… ви?
Вона теж напружилась, в смарагдових очах з’явилась тривога.
- Хто ви? – перепитав я, намацуючи очима пістолет Фінегана, що лежав біля його тіла. – Звідки ви прийшли?
Вона прослідкувала за моїм поглядом. Обличчя спотворив страх. Схопивши лівою рукою амулет, вона міцно стисла його. Мене знову обдало теплою хвилею, серце затріпотіло, а в голові пролунав шепіт:
"Я прийшла з миром! Присягаюсь, я прийшла з миром! Я прийшла говорити!"
* * *
Вогонь ліниво перебирав пальцями полум’я оксамитову тишу пітьми.
Ми говорили подумки, правда світилась у наших поглядах. Це нагадувало церемоніальний танок, неквапний і строгий, рух за рухом, крок за кроком.
Ми розповідали про наші світи, про наші звичаї, про нашу історію, про нас самих.
Вони давно знали про Браму.
У них були певні відомості про наш світ, зрідка навіть хтось насмілювався на перехід, хоч це й був квиток в один кінець – в дикий край, де вони мусили чекати сорок років наступного відкриття, щоб повернутися. Той, хто спромігся вижити, приносив моторошні розповіді про землю без радості.
А потім через Браму пройшли воїни в залізних шоломах, грабуючи, вбиваючи, спалюючи все на своєму шляху. Тоді мирний народ, що віками не знав воєн, став до борні, зупинивши загарбників. Щоб запобігти нашестям, створили біля Брами варту, дружину Брамників. Згодом стали завдавати випереджувальних ударів, впускаючи у Браму лютих звірів. Врешті-решт це перетворилось на ритуал, поки На’Тар не визвалась ризикнути, відновити вивчення іншого світу, знайти порозуміння з мешканцями Землі, припинити безглузде протистояння.
Я слухав її, гортав щоденник лорда Гелвіна, розмірковуючи над тим, чи готові обидва наші народи зруйнувати віковічну стіну, яку зводили кожен зі свого боку. Уявляв, як вжахнулась На’Тар, ставши свідком того, як дикі тубільці із запалом вбивають один одного. Що мені розповісти про Землю, щоб змінити думку про нас, як про кровожерних варварів? Щойно закінчилась страхітлива війна, масштаби якої ми ще навіть не встигли до кінця оцінити. Війна, що болем і страхом надовго оселилась в пам’яті нашій та прийдешніх поколінь. Усі народи врочисто присягають справі миру, та вже будуються нові стіни з обох сторін. Як скоро замулиться ріка пам’яті? Як скоро страшні спогади перетворяться на сухі рядки в підручниках історії?
До наступного відкриття Брами у нас є сорок років. Досить часу, щоб змінитись.
