Я приходжу до тебе щоночі. В усьому чорному. Навіть у сні ти мене не помічаєш.
Пропускаєш крізь свою призму, крізь свій світ. Але чому? Я ж така загадкова. Як ти любиш.
Сто грамів зайвої горілки — і ти все зрозумієш. Чи згадаєш…
…Весіннє небо. Мої блакитні очі. Твій чорний плащ. Пам«ятаєш — я тоді була в червоному платтячку? Любила все червоне, як зараз чорне. Як ти колись любив. Колись. Давно. Віків 200 назад… Ти був гарний. Ніби зачарований. Посміхався, але був не з нами. Ти був живий. А зараз…
Я в усьому чорному наближаюся до тебе ледь помітною ходою. Яскраві губи, але затуманений погляд. Привид? Ні. Я майже жива. Не така, як ти. Я майже з вами. Я існую. В цьому далекому мені світі чвар, зневіри і облуди. Омана і брехня. Де справжні ідеали? Ти чи я? Навряд чи.
Я іду. Знову ж таки весняне сонце, привітне небо, зграї птахів. Зеленіє трава. Згадую Дитинство. Ти і тоді був. У снах. У мріях. Тоді… А зараз… Життя йде на спад. Лише 20 рочків (sorry, за 20). Не міняє позиції. І статусу. НІХТО. В усьому чорному. Іду. До тебе. Зайві не 100, а 200 грамів не допомагають більше. Чому? Бо ти справжній. Не мрія і не сон, як у дитинстві. І ти ЖИВИЙ!!! Але ти такий далекий. Я не знаю тебе. Проте ти мій. Уже мій. Образ твій мерехтить десь на горизонті. Я чекаю. Я живу. Навіть. Не для себе, але ЖИВУ!!!
