Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51625
Рецензій: 96047

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 18797, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.139.86.58')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Жіноча проза

Зигзиця (частина1)

© Ольга Д., 22-10-2009
В поїзді

Колеса вистукували: «До-до-му, до-до-му…» В такому стані  в стукотінні коліс об рейки могло вчуватись все що завгодно, наприклад:  «ти – ду- ре-па» або  « ти-нев- да-ха», а ще «те-бе-ки-ну-ли», «зра-да, зра-да», але перший варіант звучав краще, обнадіював, насправді колеса просто і звично стукали об рейки.
Зараз модно в усіх  ситуаціях шукати позитив, видавати сентенції про щастя, говорити про велику силу думки, мовляв думки матеріальні. Про все це так гарно філософствувати зимовим вечором, у теплій кімнаті, сидячі у зручних кріселках з бокалом мартіні  або білого вина або на форумі чи в чаті в Інтернеті,  отам можна вдавати з себе цинічну стерву або наївну простачку. А тут у запльованому, холодному, лютневому тамбурі  ти точно – дурепа, якщо віриш, що у цій ситуації можливо знайти позитив. Ну, аякже – жива, здорова фізично, оце головне, а те що всередині пустка, то нічого, великою силою думки застав себе повірити, що  все попереду – чекай і сподівайся.
- Ти   палиш, дай вогню? Чуєш, чувиха, сірники є? Чи запальничка?
Я подивилася  на  цього пітекантропа, що виліз в тамбур. У спортивних, дуже потертих штанях, з триденною щетиною( потяг ніби ж і не з Владивостоку їде, коли він і встиг так зарости), з скуйовдженим чубом, з червоними очами , дикого звіра, і з таким же огидним перегарним подихом – він здається щось запитує у мене, мовні рефлекси у нього ще не атрофувались, але до цього недалеко, і тоді ці люди-бики напевне будуть мукати або ревіти.
- Ви щось запитували?
- Смокінг? Чи ти ноу смокінг? – і смачно зригнув.
- Ні чи так – я не палю!
Мене й саму мало не знудило , змушена  швидко ретируватись  у своє купе, до моєї станції ще сім годин з   хвостиком, треба лягти, може мені буде послано сон, я вже четверту добу не спала нормально.
Зараз ніч, у купе сплять мої сусіди, дві жіночки перед пенсійного віку, що повертаються з міста від дітей. Вони свахи, тобто не ті, які сватають, а просто їхні діти одружені. Народився перший онук, от вони й їздили провідувати. Живуть обидві у райцентрі, але навіть на перший погляд видно, що належать до різних соціальних прошарків. Одна, мати чоловіка чи хлопчика, як сказати навіть не знаю,  явно виражений тип базарної торговки. З яскравим макіяжем на вже зів’ялому, але зухвалому обличчі, кожної миті готова вступити в бій, з любої причини. От і зі мною, як тільки зайшли, заходилася відвойовувати життєвий простір.
- Ми спимо на нижніх полицях! – агресивно почала вона.
- Добре, та в мене й білет на верхнє місце! – зітнула я плечима.
- Музику на телефоні голосно не вмикати,  а то…
- Я слухаю музику в навушниках!
-  І кавалерів сюди не приводити! – добила вона мене.
- Ліда Яківна, ну що Ви накинулись на дівчинку! Ніби не бачите, що Ваших рекомендацій тут не потрібно! – вступилась за мене її супутниця.
Її  я класифікувала  як сільську інтелігенцію. Може вчителька, може  лікарка чи навіть якась керівниця у державному закладі. А може й не сільська, а приїхала з чоловіком по розподілу , та так і залишилась. Строге обличчя, акуратна зачіска,  манікюр , костюм, на блузці старовинна камея.  І ще я відмітила її, якби точніше сказати, яскраво виражене українофільство,  мені це дуже імпонувало. У наших промислових регіонах рідко зустрінеш того, хто дійсно знає і любе українську мову, а ця жінка, вийнявши з акуратної дамської  сумочки збірку Франка, сяйнула мені , ніби сонячний зайчик, значить ще не вмерла Україна. Ось така була мама у дівчинки.
Вони зняли верхній одяг, одна свій фіолетовий пуховик, інша  кремове кашемірове пальто( дороге, а може з секонду), розклали свої речі, і сіли поруч, ніби замислились про щось на мить. Я сиділа скраєчку не в сих, не в тих – залазити на верх не хотілось.
- Не беріть близько до серця, Лідіє Яківно, Назар – гарне ім’я для хлопчика.
- Та де там гарне? Як Ви, Марія Кирилівна, його називати будете? Назик чи Назя?
- Назарчик!
- Стодоля!
- Ну чому ж? Такі стереотипи!
- Не знаю які там типи,  а це все Ваша Олеся видумує! Як воно буде, Назар Владиславович? Казна-що!  
- Ну вони ще не вирішили остаточно, може якось по-іншому назвуть, - спокійно відповіла Марія Кирилівна.
- Та хай не видумляє, Ви ж чули або Назар , або Борислав! Хрін за редьку не солодший!
- Діти самі вирішать, а від того, як вони його назвуть, ми його  любити менше не будемо, так?
- Та воно то так, але від людей сором, у всіх Данилки та Ілюші, Кирюші, уже б Вас уважили, назвали б як Вашого батечка, так ні ж – На-за-ар! – скинула руки до гори торговка, в точності , повторюючи жест: «Я вас не обманюю – риба свіжа, а запах від сусідньої ятки!»  
- Та не переживайте так! Звикнемо, скажіть краще,  який гарнюній,  все б кинула і качала його б, з рук би не випускала, з Олесею навіть не так було…зовсім не так було… Ви, нас вибачте, - це вже до мене, - переживаємо, тільки-но бабусями стали.
- Та нічого, це добре, я вас вітаю!
- А ти дітей маєш? – поперла напролом торговка Ліда.
- Ні, і не заміжня, - попереджуючи наступне запитання  відрубала я і полізла на  верхню полицю, благо тут вже було застелено.
- Чай, білизна, комплексний обід! – зазирнула у купе провідниця.
- Давай , голубонько, і чаю, і їсти, і білизну, бо нам в дорогу невісточка нічого не положила, - протрубила Ліда Яківна.
- Ліда Яківна, ну Ви ж бачили, дитина та й… Мені обід не треба!
- Ага, інші он усе встигають, а ми як молоді були крутилися щосили і дітей няньчили, і все встигали.
- Та вони ж такі молоді, правда Владислав молодець, я його дуже поважаю. Зумів і справу свою зорганізувати, і Олесі допомагає, моя дівчинка  така непристосована до побуту. Їй би ще навчатись, а ось уже дитинка на руках…
- Знову за рибу гроші, ці закиди що вони не пара, що…
- Та я нічого, вже змирилась, аби вони щасливі були. – сумно і приречено промовила інтелігентка.
Я тим часом принишкла на полиці, на мить навіть забувши про своє лихо,  неначе вампір упивалася чужими негараздами. Ось вони – містечкові монтекі і капулетті, трагедія нерівного кохання, правда з трохи відстроченим кінцем.  Та все одно прийде час, коли Ромео, перепивши віскі, гаркне Джульеті:
- Згадай, ким я тебе взяв  - ні посагу, ні поваги від твоїх батьків, а тепер, коли ти живеш у золоті, ти мені ще й дорікаєш, що я багато п ю!
Вона напевне заплаче, а може просто відвернеться до вікна, буде дивитись на зорі і запитувати:
- Чому? За що?
Я теж себе так запитувала. Відповіді немає – просто так. Ось таке життя! Правда мені ніхто не гаркав , мені все чемно сказали, сказали і вказали на двері.
Лідії Яківні тим часом принесли комплексний обід, розігрітий в мікрохвильовці, і звісно згідно незмінним законам фізики і хімії тепле повітря з ароматами  нашпигованих консервантами,  генетично модифікованих  харчів піднялося вгору і почало мене душити. Прийшлось на деякий час затриматись в тамбурі, а ось тепер я прокрадалася на своє місце під войовниче похропування  Лідії Яківни.  Моє ліжко-місце якраз над цим симфонічним оркестром. Соло для контрабаса, щось із Зюскінда здається , а тут соло базарної торговки, нічний блюз. Зрозуміло, що заснути під цей акомпанемент мені не світить.
В таксі
- Ну чого надулися? Ви мої самі улюблені дівчатка! – намагався розвеселити своїх супутниць хлопець.
Старенький «Москвич» , який останнім часом прикидався таксі, торохкотів манівцями. Водій , дядько Степан, який теж прикидався крутим  бомбістом, насамперед боявся, щоб його не кинули на гроші, всі його думки були тільки про це, та здається студенти мали грошики, аякже були дома, батьків подоїли. На поїзд спізнилися із-за якоїсь сварки, ось і змушені тепер наздоганяти, бо їхати далеко, а квитки куплені.
У багажнику теліпалися торби з тормозками, і пахли на весь салон копченим салом і домашньою ковбасою. Дядько Степан би не відмовився від шматочка ковбаски. Їхав і думав про ковбасу і про гроші.
А на задньому сидінні вирували пристрасті.  Дівчата, розділені Стасиком, посилали одна одній такі матюччя і прокльони, правда подумки, але повітря навколо Стасика від емоцій клекотало, ніби густий домашній борщ. Він намагався притушити вогонь, наївно сподіваючись, що його дівчатка, його гарем, як заздрісно казали його друзяки, може співіснувати мирно. Він взяв за руку дівчину, що  сиділа праворуч:
- Ілоночко, зірочка, ну посміхнись, навіщо засмучуватись із-за дурниць, сестричко кохана!
- Сестричко! – прошипіли одночасно обидві дівчини.
- Ти визначсь нарешті ху із ху, хто сестричка, а хто кохана! – кинула Настуня.
- Так і так все зрозуміло, - все ще намагався пожартувати Стасик.
- Ну і що ж тобі зрозуміло? - наступала Настя.
Все було просто і зрозуміло рік назад, ще до появи Настуні у Стаськовому житті. Був  Стасик, була Ілонка – двоюрідні брат і сестра, з різницею в віці один рік, та не один рік, а майже все своє свідоме життя закохані  одне в одного. Обидва схожі одне на одне, високі, блакитноокі блондини.  Акселерати, довгоногі , сучасні діти.
В ранньому дитсадковому віці вони разом бавились у піску , у школі прибігали одне до одного  на перервах, а дорісши до підліткового віку, начитавшись французьких романів, вони почали називати себе манірно – кузен! Кузина!  І перший сексуальний досвід вони подарували одне одному. Ілона майже не слухала шипіння тієї гадюки поринула в спогади.
Був святковий першотравневий ранок, сім ї  Доненків і Миклашенків збиралися на шашлик . Сестри дружили сім’ями, бо і різниця у віці невелика, і чоловіки їхні потоваришували з самого початку, а що вже за дітей говорити, не розлий вода.  Сонце світило особливо яскраво, птахи співали натхненно, цвіт дерев п’янив більше ніж алкоголь, дим від мангалу дражнив ароматом. Дорослі вже почали святкувати, наливали-випивали, не чекаючи шашлику, а дітей послали  до джерела за водою, щоб пополоскати посуд, та й забули про них за сміхом та жартами. А діти, чотирнадцятирічна Ілона  та п’ятнадцятирічний Станіслав, теж сп’янілі від весни, від першого стакану червоного вина, одного на двох, налитого потайки від батьків, від своєї  дорослості, сміливості, винахідливості і краси, теж не поспішали до сімейного лона. Незграбно  стикнувшись носами, коли намагалися пляшкою набрати води з копанки, біля джерела вони  почали шалено цілуватись, молода нестерпна жага охопила їх, руки ковзали по тілу, шукаючи місця для насолоди. Вони не могли отямитись, схаменутись, забули про все.
Першою отямилась Ілона, вже на землі, від болю, від того що камінь сильно муляв в спину. Ніби полуда з очей впала, почала відштовхувати Стаська, та він ніяк не розумів – чому? Нарешті сіли поодаль одне від одного, відсапувались, поправляли одяг. Стасько облився водою з копанки, сидів отирав каплі, що падали з чуба на розгарячене,  молоде тіло.
- Чому – ні? – видав Стас.
- А сам ти не здогадуєшся? Тобі підказати як це називається? – Ілонка боялася навіть сказати це  бридке слово.
- Я  знаю, але…
- Нам не можна!
- Чому? – ще раз запитав Стасько, тепер це запитання звучало філософськи і навіть трохи риторично. - Мені треба, я вже не можу терпіти, не можна з тобою, я знайду з ким можна. – рвучко піднявся і пішов до копанки.
Ілона сиділа, прикривши очі, намагаючись втримати сльози, та вони просочились крізь примружені повіки, і зміїлись по фарфоровим щічкам, збирались з однієї сторони у куточку скривлених у муці губ, з другої сторони  стікали по шиї під футболку, на груди, куди намагався та так і не пробрався Стасько.
- Коханий! Любий, рідний…- шепотіла вона.
- Єдиний, тільки мій, не віддам, - стукотіло в висках.
- Йдемо чи ні? – крикнув Стасько від копанки.
- Іди перший , я дожену!
- А що я батькам скажу? – не вгавав Стасько.
- Що ти придовбався, скажи, що ти хотів мене зґвалтувати, а я не дала! – зло крикнула Ілонка.
- Дурепа малолітня! Сука! Тільки пікни комусь, завжди жалієшся, ніби ти сама не хотіла. Просто злякалась!
- Я злякалась? Чого ж це цікаво?
- Інцесту! Бо це доля обраних, я читав!
- Це доля ідіотів і кретинів!
- Значить ми, або кретини з тобою або ідіоти! – вже примирливо кинув Стасько і пішов.
- Саме так! – тихо сказала Ілона і поплелася слідом поправляючи  одяг.
А сонце світило так же як і двадцять хвилин тому, і так же  співали птахи, і цвіт з диких груш і яблунь не обпав, весна буяла безжалісно, їй  байдуже до Ілонки і Стаська, не можуть радіти разом з нею, значить хай сумують. Ілонка плечем зачепила грушеву гілку і вона осипала юнку ароматними пелюстками.
- Оце пішли  не по воду, а за водою! – вже  досить п’яненько кричали дорослі.
- Шашлик ! До шашлику встигли, до другої партії! – кричав дядько.
Ілона сіла на складаний стільчик, схопила газету, і зробила вигляд, що уважно читає. Насправді з-за газети вона спостерігала за Стасом, який з жадністю молодого хижака гриз жиляві куски шашлику, а вона відмовилась. Гриз і зиркав на Ілонку.
В поїзді

Та все ж мене зморило, на декілька хвилин я забулась в тривожному сні, нічого не снилось, якийсь морок і туман. Організм виключився автоматично, але так же і включився від  чергового пасажу храпу Ліди Яківни. Чорт, вона ще й навоняла, і    все знову піднялося догори. Повернулася на живіт, заховала голову під подушку, але це ж не вихід . Мене душив і сміх, і відчай, і запах хлорованої казенної білизни. Повільно витягнула голову з під подушки – о яке солодке свіже повітря, і духу  Ліди Яківни не чути, лише знову храп. Але я вже майже звикла, і раптом подумала, а може  колись я знов відчую радість життя, коли витягну голову з під подушки, як тільки-що.
А у мене в кабінеті пахло лавандою і жалюзі качалися від легкого вітерцю, що несміливо дмухав у вікна шістнадцятого поверху. Жалюзі мали мій улюблений блакитний відтінок. В офісі всі жартували, що  мене на роботу прийняли за кольором очей, бо вони у мене блакитні, такі ж як і жалюзі у моєму кабінеті. Насправді це було близько до правди, але сюди треба додати мою струнку постать, густе і блискуче волосся, мій пишний бюст, яким так захопився директор, що обрав мене поміж більш як десять претенденток на посаду головного бухгалтера у своєму досить солідному підприємстві. Я з радістю, гордістю і ще бозна  чим погодилась. Не зважила на солоденькі погляди, на інтимні посмішки, що посилав мені директор. Чим вище підіймаєшся, та й ще таким слизьким шляхом, тим болючіше падати вниз. І це була моя перша фатальна помилка.
У перший же день я нажила собі в офісі  ворога. Спокуслива брюнетка, у строгому, чорному, але все одно дуже сексуальному офісному костюмі, господарка приймальні і ліжка чи то пак дивану директора, віднеслась до мене досить вороже  Секретарка Наталка, що раніше зосереджувала увагу шефа лише на собі, з першого ж дня  зробила все можливе, щоб зробити моє життя гіршим. Вона інтуїтивно відчула в мені суперницю, що завдасть їй зайвого клопоту. Замість того , щоб познайомити мене з офісом, з співробітниками, як їй доручив бос, Наталка спокійнісінько всілася фарбувати нігті  В приймальні запанувала тиша, лише системник тихенько гудів і шоркав пензлик по Наталчиним  нігтям-пазурям. Я розгубилася, стояла  ні в сих , ні в тих, почала червоніти, ця зневага мене обурила, але я не знала, що робити:
- Чи не могли б ви…,- видавила я з себе.  
-А ви не стійте тут , Марино Вікторівно, ідіть погуляйте по офісу і знайдете що Вам потрібно, я Вам гідом не наймалась. Та обережніше, бо хлопці-програмісти не знають, що Ви головбух, і приймуть вас за дівчинку по виклику, і якщо запропонують вам зіграти в рольові ігри , то…
Я розвернулась і стрімко вибігла з приймальні. Наостанок почула в спину:
- Шльондра, пай-дівчинку з себе корчить…
Я познайомилась з усіма співробітниками самостійно. Всі вони були милими і добрими людьми, принаймні не  говорили мені в обличчя  неприємних речей. Всі шуткували і бажали успіхів у роботі.  Я мило посміхалась і навіть  допомогла прибиральниці, прочинивши їй двері до свого кабінету. Кабінет мене вразив своїм європейським шиком,  адже я після практики у сільськогосподарському підприємстві була готова до найгіршого.  
У колишній колгоспній конторі, з усіма її атрибутами: червоним куточком з комуністичними зображеннями і повним виданням  Леніна, сумно зваленими у кутку; бухгалтерськими шафами, заваленими документами минулих років, бережно заправлених у світлі шпалери і перев’язані  стрічками з бобін-касет; зламаною друкарською машинкою і напівживим, допотопним компом, в комплекті до якого додається принтер, який друкує тільки тоді, як його погладять і назвуть на ім’я, я провела незабутній місяць переддипломної практики. Сумно ковзала поглядом  по стінах з вицвілими шпалерами в вертикальні смуги, де розвішені календарі за давно минулі роки, з яких посміхаються: Софія Ротару, яка ще й гадки не має про пластичну хірургію, Філіп Бедросович Кіркоров, в пору свого залицяння до примадонни,  навіть Ані Вескі тут  вважається відомою артисткою, бо її календар найстарший. Ще  інтер’єр доповнюють постери з  сучасних бухгалтерських видань, на кшталт: «Посміхнись при вході в бухгалтерію!» або «Десять заповідей бухгалтера», а на вікнах прикрашених жовтими жалюгідними праобразами штор, стоять прикрашені пилом герані і кактуси, у глиняних, чи стилізованих під давнину, чи й справді давніх горщиках, подекуди перемотаних упаковками від рідких подарункових букетів, подекуди просто засунуті у  багатофункціональні пластикові відерця від майонезу, і тільки, невідомо як сюди потрапивши, драцена розуміла мої почуття.  
А тут блакитні жалюзі, рідкокристалічний монітор і аромат лаванди… Я закопилила губу і тоном ображеної  чесноти  довела до відома Антона Миколайовича суть проблеми і Наталка з явних ворогів перейшла до стану прихованих. Ось тут була моя друга помилка.  Помилки нанизувались одна на одну, і в кінці заповнили все моє життя і виштовхали мене з нього, бо там не лишилось місця для мене. Та що тепер, як кажуть зрубавши голову по втраченому волоссю не плачуть. А я плакала і страждала вже надто довго.
В таксі
Комиші біля покинутого ставка, що поруч з черговим невідомим переїздом, шуміли сумно, схиляли свої пухнасті голови у нерівному світлі фар «Москвича». Ілона дивилася на ці висохлі цурпалки і думала, що їх стосунки зі Стасом  всохли як цей комиш, вони не витримали випробувань, тому що з самого початку були неправильні, хибні – кузен, кузина, але ж не коханці! Скільки перечитано, передумано і все марно. Все одно вона здалася на милість хтивості, спочатку думала коханню, але то  просто похіть надягла пристойну маску. Думки поверталися до того першого травня, до того лісочку, де вперше вона зрозуміла, що її чекає, але тоді ще могла звернути і не звернула. Кохання для обраних обернулося багном для неї. І на Стасика очі відкрилися – просто блазень, а ще почав екстезі вживати. Сидить обіймає їх, падишахом себе уявляє, покидьок!
- Прибери руку! – прошипіла Ілона.
- Тобі не зручно? –  звично мирно запитав Стас.
- Прибери ! – повторила Ілонка. І про себе подумала:
- Господи, яка ганчірка, він же потім з екстезі на ширку перейде! - огидливо пересмикнула  плечима, ніби там не рука коханого лежала, а гадюка якась.
Комиші шуміли погрожуюче, ніби застерігали:
- Отямся! Що робиш-ш-ш? Розберися нареш-ш-шті у собі! Ти взагалі щось тямиш-ш-ш?
І Стас  похнюпився, і справді навіщо йому ці дівулі:  і Ілонка – істеричка розбещена, і Настуня – спокусниця. Ні ту, ні іншу він не любить, стомився від їхніх чвар і битв за його тіло. Навчання запустив  і  вже декілька разів купляв у Красавчика-дилера екстезі – суперова  штука одначе.
Ілонка якось останнім часом змінилася, майже не посміхається і скандалить так, що чортам в пеклі напевне гикається. В гуртожитку один чел розповідав після добрячої порції бухла  про пекло і рай. Мовляв, здубився один лох, і опинився не там і не сям, і от підходе до нього один чорт вільний і каже:
Хочеш покажу тобі пекло і рай?
Давай!
І от заходять у одну кімнату, а там круглі столи , а за ними  сидять люди злі, худючі. У кожного  в руках  здоровенна ложка, на весь стіл, а посеред столу стоїть горщик з пахучою стравою. Чорт йому каже:
- Скуштуй!
- Смачно, - каже чолов’яга, покуштувавши, -  а чого ж  вони не їдять?
- Бо ложка здорова і вони їсти не можуть! – відповів нечистий і повів небіжчика в рай.
Там виявилась точно така ж обстановка що і в пеклі: ті ж столи, та ж пахуча страва, і ті ж довгі ложки, але  люди усміхнені, радісні. Чоловік запитально подивився на чорта, а той йому пояснив:
Тут навчилися годувати одне одного!
Сподобалась йому  ця притча. Не розумів чим, але зачепило.
Комиші шурхотіли заспокоююче, Настуня відчула себе якимось звірятком, якому хороше забитись в нірку, і спати, спати під шурхіт комишів і посвистування вітру. Вона так і зробила – згорнулась у клубочок і заснула. Снилося літо, пляж, вона у бікіні, Стас з мартіні, музика, вони танцюють самбу, потім кохаються прямо на піску, незручно – пісок коле спину, змінюємо позу – вона зверху, о так добре! Звірячі сни, звірячі інстинкти!
- А яке раніше тут озерце було! – думав, чекаючи поки проїде потяг, дядько Степан. – і рибку половити добре, і з кумою Надею не раз вони тут в гречку стрибали. Воно й раніше і кохалися, і зраджували, але потихеньку, не кричали на все горло, не показували. А тепер он сидить на задньому сидінні молокосос і двох кралечок тискає, тьху гидота, зняти б пасок та огріти, але ж грошей хочеться, то прийдеться мовчати, - і закурив свою примину у віконце.
- Да-а! А кума Надя вже покійниця , згоріла за місяць, як свічка – рак грудей. Мруть од нього жінки, а кого спасуть, так ті взагалі без перс лишаються, як живуть не зрозуміло, а чоловіки їхні  теж мучаться. Понавозили  з-за кордону всякої зарази, а лікувати не лікують, тільки людей мучать. Да-а  і дивно думати, що ту з якою так палко кохався на цьому березі, вже давно переточили  черви, та і берег комишем поріс, біжать роки, біжать. Та й довгий товарняк попався, а переїзд запущений не шлагбаума, не світлофора. Таксисти   біля вокзалу, як хлопчаки в таборі вогнища, розповідали страшилку про привид жінки, що іноді з’являється на ось таких запущених переїздах, ніби попереджує про небезпеку, що чигає десь поруч.
- Ну ось нарешті проїхав! – пробурмотів дядько Степан, вмикаючи передачу і не звертаючи уваги на   хмарку білого  туману, що швидко розсіявся перед автомобільними фарами.
В поїзді
Я задивилась на своє ліве зап’ястя , там красувався тонкий білий шрам у формі кола. Я називала його знак Ярила, а себе яркою, бо він був схожий мені на сонечко, яким зображували  слов’яни язичники. Коли довго дивитись на нього здається сонечко починає крутитись.
Все вдавалося мені аж занадто добре: і перший квартальний звіт, і проведена інвентаризація активів, і перше відрядження. Особливо здивували чималенькі кошти видані мені на представницькі потреби, коли я підняла свої тоненькі вищипані брови в німому запитанні, касир діловито пояснила:
- Таксі, ділові ленчі, чайові, хабарі.
- Зрозуміла, -  протягнула я, вже малюючи  собі картину – бізнесвумен в пампасах, - а як списувати ?
- Актом звичайно, - відповіла касирка,  вже починаючи сумніватись у моїй компетенції, та я швидко змінила тему.
А потім, як винагорода і визнання успіхів, був перший бухгалтерський семінар у зимовій Ялті , і номер люкс, за  який було додатково доплачено. Інші мої колеги розмістилися по двоє , по троє у номерах, а я розкошувала у люксі, і навіть не здогадувалась, що це декорація до банального зваблення. Я за ці місяці так звикла до хорошого, а до нього як відомо швидко звикають,  звикла до везіння, до комфорту, який гарантують гроші, що  свято повірила у свою винятковість, у свій розум, шарм, красу. Та все це було розбито і зруйновано у останній  ялтинський вечір. Мій шеф вирішив приєднатись до мене, і одержати нарешті дивіденди від вкладених в мене  інвестицій.
Останній день семінару закінчився  фуршетом, який міг перерости у банальну п’янку і навіть оргію , адже бар працював цілу ніч і народ прагнув видовищ,  тому я ,з’ївши канапку з сьомгою і маленьку порцію желе з свіжими фруктами і ягодами, прихопивши келих шампанського, піднялась у свій люкс.  З мого  номеру відкривався чудовий краєвид. Було видно  і місто , і море. Сутінки вже прокралися до кімнати, та я не стала вмикати світла, відкрила всі штори, підвинула  до вікна крісло-качалку, і сіла біля вікна з келихом шампанського, але воно вже не смакувало, поки я його донесла воно передумало дарувати свій смак мені. Поставила його поруч крісла, бо не хотілось навіть на мить відірватись від вікна, адже ніч вже   чатує поруч з відрізом темно-синього оксамиту, і чекає щоб кинути його на місто, викладаючи на ньому, як  вправний ювелір, коштовні камінці – ліхтарі.
А поки ще добре видно і  море, що тихенько хлюпоче хвильками, і як ще не прибрані з пляжу  велетенські смугасті парасолі сумно опустили вуха, і гори, що вже прикинулися  старими і вдягнули  сніжну сивину на свої  схили. По цим схилам блукав мій погляд, заганяючи мене у лабіринти пам’яті.
У школі у нас був туристичний гурток, і ще багато інших, а ми як чемні радянські піонери справно відвідували їх. Та в туристичному було дійсно цікаво, ми ходили  у походи по усім  лісочкам і лісопосадкам, що ними багата наша мала батьківщина, їздили на велосипедах до найближчого водоспаду, що утворився в тому місці,  де проста степова річка дотікає до гранітних розломів, правда на лижах не ходили, бо навіть коли і снігу було доста та все щось нам перешкоджало. Та одного разу, а це було перед Новим роком, наш фізрук, що вів наш  туристичний гурток, здивував нас звісткою про те що навесні, ті члени гуртка, що закінчать третю  чверть відмінниками і хорошистами  зможуть подорожувати до Криму, по кримським горам.
Мені не було чого хвилюватись, бо я була відмінницею та й батьки пообіцяли виділити потрібну суму для екскурсії. Ми тільки те й робили, що на перервах збиралися і обговорювали як ми поїдемо. Спочатку потягом цілу ніч, а там можна грати в карти і навіть прихопити пляшечку «Ркацителі», що недавно завезли у гастроном, а потім можна й пограти в пляшечку. А потім тиждень по горам з наметами і спальними мішками, красота! У тому нашому пострадянському  восьмому класі про краще ми навіть не мріяли.
Ми зовсім забули про новорічний вечір, і мало не завалили наш виступ, на тому ж таки новорічному вечері апробували «Ркацителі» і винесли вердикт – кислятина, але інших варіантів не було.
Після новорічних канікул наша класна керівниця Ніна Денисівна звернулася до відмінників і хорошистів з проханням підтягнути  у навчанні тих своїх товаришів, що мають одну або дві трійки з різних дисциплін. Мені дістався Павло, ми всі називали його «любимчик Пашка», був такий хіт у Али Борисівни. У нього була трійка з історії, і з захопленням та деякими замашками на педагогіку почала поповнювати пробіли в знаннях мого підопічного. Я досягла певних результатів, і скоро в журналі напроти Пашиного прізвища вишикувались в ряд четвірки, але залишиться назавжди загадкою, що стало тому причиною: мій педагогічний талант чи його палке бажання побачити кримські гори.
Ми і справді поїхали на цю екскурсію, всім складом гуртка, навіть трієчники. Всі наші мрії і сподівання були перевершені реальністю, суровою і водночас ніжною, весняною красою кримських гір. Пізніше я була за кордоном, там гарно й красиво, але все чуже, виходить я не космополіт, а патріот.
Були і намети, і переходи, і пісні біля вогнища, і пляшечка, і перші почуття до того ж Пашки, що без всякого спорядження видряпався на схил якоїсь скелі і приніс мені  неоковиристу  квіточку. Це були мої перші квіти і перше кохання….
Я замріялась, занурилась у спогади, як у тепле море  і не звернула уваги, що хтось зайшов до номеру, аж поки цей хтось не положив мені руки на плечі.
- Марисечко! Я не сумнівався , що знайду тебе тут!
Я злякалась звуку голосу, цього несподіваного повернення в реальність, зойкнула і різко скочила з крісла, підвернула ногу і впала прямісінько на бокал з недопитим шампанським.
- Мариночко! Ну що ж Ви так ! – причитав, піднімаючи мене з полу Антон Миколайович, мій директор.
Я забилась і поранилась , розбивши келих. Кров струменіла, ми намагались зупинити, але все ж таки довелось викликати лікаря. Той підозріло зиркаючи на мене, перев’язав руку і вколов снодійне. Я заснула , не встигши здивуватись по-справжньому, як же опинився тут мій шеф.
Мені снились луки, які поросли невідомими квіточками, і мені хотілось пробігти по ним, кричати щось сонцю, але мене на зашморгу з бинтів тримав Антон Миколайович. Я прокинулась від того, що він таки мене тримав, вірніше сказати  нахабно мацав. Я почала пручатись , брикатись, але він своїми словами паралізував мою волю, як удав кролика.
- Ну ти ж вже доросла, бух-х-галтер, знаєш, що за все треба платити, я приніс рахунок - оплати або хоча б не заважай взяти те, чим мені заборгувала!
І накинувся на мене.
В таксі
Різко труснуло, Настуся прокинулась, бо боляче вдарилась об ручку. І ніякого тобі пляжу, ні самби, ні мартіні – тільки домашня ковбаса розпахтілася   на всю машину.
До-маш-ня, – промовила про себе Настуня, ніби і саме слово пробувала на смак, - а от вона за все своє життя тільки в кулінарії домашні котлети купляла .
Все свідоме життя  Анастасія прожила з бабусею. Бабуся працювала вчителькою, дідусь загинув давно, коли тій було дев’ятнадцять і вона була лише вагітна Настиною  мамою. Він  був воєнний і вони майже не жили разом,  то збори, то навчання, тому сміливо можна було бабусю віднести до старих дів, бо вона так і не вийшла заміж і якось прожила все життя без чоловіків. Вчила, вчила і ще раз вчила, як заповідав великий. Вона була така наївна, така романтична, така непристосована до побуту. Вигадливі зачіски , довгі, білі, прикрашені ручним мереживом, вишиті білим шовком, нічні сорочки, у домі букети свіжих квітів, а взимку сухих, кава з тонких білих чашечок з затертими золотими вензелями, а  ось готувати не уміла і не навчилась. Не могла  відректися від дворянських звичок, що закладені у крові, але відірвана від батьків, вихована у дитинці, свято, читай зомбовано, вірила у торжество комунізму.
Зате все це компенсувала  своїми подвигами на інтимному фронті Кіра, її донька – Настин маман, поганяло «Кірха» між блатного контингенту районного масштабу. Від мами взяла тільки комуністичне ім’я і горду дворянську красу, і кинула її на поталу пролетаріату.  
Настя маму пам’ятає уривками , більше скандали, які спалахували між Ташенькою, так звали бабусю, вірніше Наталя  Семенівна, і Кірхою. Із-за чого вони сварились маленька Настя не розуміла, але інстинктивно підтримувала  маленьку сиву Ташеньку, а не  золотокудру, довгоногу Кіру.
- Підкинути грошенят? – ліниво і манірно запитувала мама, ніжно водячи пуховкою з золотавої пудрениці, по своїм високим досконалим щокам, по аристократичному носикові, по високій шиї. Настя, забившись у куточок, натягнувши коричневу фланелеву сукенку на гострі, худі коліна, поїдала очами цю неперевершену красу. Мама була прекрасна, поки мовчала.
- Геть! – тихо, але так драматично казала Ташенька, і Кіра презирливо, закопиливши губу, йшла, мимохідь тріпаючи доччині смоляні кудрики.
- Покедова! –  кидала на прощання і пірнала у ніч .
Батька взагалі не було. Ні, це звичайно не було непорочне зачаття, але батька не було, бо Кірха просто не могла вичислити його з своїх багато численних  клієнтів, і що саме жахливе -  на Настине запитання про батька, не приховуючи виклала святу правдоньку.
- Я й сама б хотіла знати, хто цей козел, адже завжди в гондонах працювала . Це Гарика падлюку розстріляти треба, або краще стребувати  аліменти на тебе, за неякісні засоби індивідуального захисту! Спалах зліва! Повітря! Ха-ха!
Одинадцятирічна Настя не знала куди подітись від огиди і сорому, від цієї розкішної жінки, що навіть не помічала, якого болю завдала.
З першою ж оказією Кірха відбула вивчати японську мову та милуватися схилами гори Фудзіяма, офіціально , танцюючи у художній групі, не офіціально, продовжуючи те заняття, яким і займалась на батьківщині. Наталі Семенівні і Насті жити стало легше, не мозолила очі безпутна донька і мати, ще й надсилала щомісяця по сто доларів для доньки. Наталя Семенівна цих грошей не чіпала, відкладала на навчання.
Ані особливих здібностей до навчання, ані якихось амбіцій  у Насті не було, але авторитет Наталі  Семенівни діяв безвідмовно, давав імунітет і проти неминучого ярлика - байстрючка , і проти негараздів у навчанні, і ніби полудою окутував до часу, до пори, розквітаючу, дівочу красу.
Вона старанно навчалась, як вимагала бабуся, скромно одягалась, як радила Ташенька, відвідувала різноманітні гуртки і вчасно з’являлась додому, як прохала Наталя Семенівна , але ні в чому не виділялась – середнячок, як казали викладачі, виходячи з педради на якій затверджували результати екзаменів сьомого класу. І лише вночі Настуня ставала королевою, казковою пері. Сміливою і гарною, нахабною і зарозумілою, величною і осяйною. Вона поринала у мрії, спочатку це були мрії-казки, потім мрії-міфи, що нарешті, за браком хлопчачої уваги і спілкування, перетворилися на мрії-сексуальні  фантазії, іноді підкріплені несміливим порухом своїх холодних пальчиків. Вона вірно йшла шляхом своєї безпутної мамки. Та Наталя Семенівна вчасно помітила знайомі, вже пройдені ознаки, і познайомила онуку з Станіславом, сином улюбленої своєї учениці. Запрошувала Стасика у гості, відпускала Настю з Стасиком у кіно, на дискотеку, в кафе. Тобто вчасно перемкнула реле з постійного сексуального пошуку на вже виділений і ухвалений об’єкт. Стась спочатку опирався , але мама попрохала, та і дівчинка врешті-решт була гарненька, поступлива, згодна на сміливі експерименти, на відміну від Ілонки, і все зв’язавшись у великий клубок покотилося далі. Спочатку Настуня не розуміла, що пов’язує Стасика і Ілонку, крім родинних стосунків, але коли зрозуміла, її це не вжахнуло, навпаки повіяло загадковим ароматом таємничості, флер пікантності вабив і вона розкривши свої казкові крила з радістю полетіла на вогник гріха і розпусти.
В поїзді
Йти  в тамбур не хотілось, злазити з верхньої полиці, ще гепнутись на повному ходу , у темряві  не хватало до повного щастя, але слухати ці рулади храпу Ліди Яківни теж більше немає сили. Тому трохи пометикувавши, я згорнула журнал «Отдохні!» з так і не розгаданими сканвордами , і не прочитаними інтерв’ю , в трубочку, трішки звісилась з полиці і не сильно, але від душі штрикнула Ліду Яківну в бік .
- Що ? Де? – скинулась, потривожена мною, торгашка. Мені стало соромно, в темряві трішки підсвітленій  місячним сяйвом і  зрадливим світлом, пробігаючих  за вікном, рідких ліхтарів, до мене підняла  злякане обличчя зовсім інша жінка. Змито викликаючий   макіяж, і сірі тіні ховають зморшки, волосся прим’яте вві сні, очі – темні і блискучі, та мить і знову повертається Лідочка-торгівка:
- Це ти мене гепнула? Що знову хропіла? Ач які  ми ніжні, панські вушка не звикли до храпу, та куди тобі зрозуміти, ось заведеш чоловіка, хоча…- важко піднялась: - куриш?
- Ні , - вже вдруге за сьогодні мені прийшлось зректися належності до пагубних звичок.
- Ніякого з вас зиску, - пробурчала Ліда Яківна ,  повернулась на бік і ображено засопіла. Потім вона декілька разів підіймалась, щось шукала в сумці, нарешті не витримала Марія Кирилівна, яка виявилось теж увесь цей час не спала , дала з своєї косметички свасі льодяник. Я за цією метушнею, накинувши куртку , вислизнула  з купе в коридор. Постояла в нерішучості, з купе провідниці чулися характерні звуки: спочатку дзвеніли склянки, потім жіночий хриплий, чуттєвий сміх і скрип випробуваної полиці.
- Невже можна отримувати задоволення з першим ліпшим чоловіком на незручній вагонній полиці? – думала я , навшпиньках пробираючись повз любовне гніздечко, і тут же сама собі відповіла: - ти ж навчилась  зображувати задоволення і ба навіть смак до сексу з Тошею, який ніколи  не гребував нагадати, що він за все заплатив! Не вагаючись їздила у закордонні тури і брала сертифікати на покупки, не червоніла, коли  на виробничу бухгалтерську практику до тебе привели старшу доньку боса –  Ніку, чому я її навчала? Чому? А коли познайомилась з дружиною – Ольгою Сергіївною,  не опустила очі, пожала руку, як рівна, чесна жінка, правда, намагаючись не згадувати, що про неї каже шеф у ліжку, і як її взиває.  
Притискаючись до мутного холодного скла вже холодно  щокою, я знов і знов розкручувала  стрічку свого життя і жахалась глибині тієї прірви звідки зараз, чіпляючись за хиткі камінці своєї совісти і уламки моралі я намагалась вибратись. Лиш небо наді мною давало надію.
-Таки куриш? От  не люблю таких брехух , і вашим, і нашим! Куриш – скажи прямо, так ні ж, чи тобі цигарки шкода, що якісь дорогі, супернаворочені, то я заплачу, гроші є? – дістала мене і тут Лідія Яківна.
- Та не курю я, не ку-рю!
- А чого стовбичиш тут? Чого тобі не спиться?
- З Вами заснеш! – вирвалось у мене.
- Ти пробач, але воно того, я ж цим боротися не можу, засну і не контролюю себе, біда! – якось зовсім іншим тоном, тоном тієї зляканої  безпорадної жінки, якою вона була одну лиш мить зі сну, промовила Ліда Яківна. А далі почав працювати відомий, неодноразово згаданий і описаний  ефект попутчика, мені належало стати , на деякий час жилеткою, в яку поплачуться, та ще вишмаркаються  наостанок. Не люблю ці сповіді, але вислухати доведеться.
- Я ось кидаю палити, кидаю, а буває так захочеться, хоч караул кричи, перепробувала таблеток різних і кодування, і бабки, і дедки, і святі отці – одна холера, хочу курити!
- А навіщо кидаєте? Не так у нас багато радощів в житті, якщо в міру – одну , дві штучки на день?
- Немає в мене міри, а кидаю, бо лікар сказав, що як не кину, то буде в мене… щось на кшталт астми , я по-їхньому по вченому не тямлю, але як тягну зранку клумаки на базар – задихатися почала, тепер ось рятуюсь цукерками, смокчу, хочеш? – протягнула вона  жменю  радянських барбарисок, де  і взяла тільки.
На мій здивовано-питальний погляд, відповіла:
- Синок, видав, він у мене займається таким бізнесом!
- Яким – таким?
- Ну, він учений у мене, і ось прочитав десь, що люди сумують за минулим, навіть у нас пенсіонери біля пам’ятника Леніну  ще досі по святам марширують, і от хто більше всіх  на базарах та оптових  базах отоварюються? Пенсіонери! Рекламу вони дивляться, але підозріло ставляться до усіляких новомодніх штучок, тому Владик мій і придумав пакувати цукерки, печиво, солодощі, сіль , спеції, пельмені, ну і багато ще чого в упаковку, щоб вона була звична для пенсіонера! Як у радянські часи! І правда продають тепер набагато більше! А йому і подяка, і премія – він говорить, заробляю, мовляв на …, як його слово таке?
- Ностальгії!
- Ага-ага, на анальгін схоже! Розумник він у мене, вигадливий - десь таки дещиця жидівської крові в ньому грає, жиди – вони всі розумні, свого не впустять, я точно знаю! Мій Мишко, батько Владиків,  не впустив, як тільки труби ієрихонські  засурмили, так він і зібрався на історичну батьківщину. А так  і не скажеш, що єврей, ніяких  постів не тримав, ні про Тору, ні про синагогу не згадував. Звичайний радянський парубок - гарний, високий, чорнявий . Розумний чоловік у мене був. Мій Мишко! Сім років ми з ним прожили душа в душу, ми обидва у торгівлі працювали – квартира повна чаша, синочка народили, та як тільки з’явилась можливість емігрувати, як змінили  його. Пропонував і мені їхати, пропонував – не буду гріх на душу брати, а я не змогла… Тато помер, ще року не пройшло, мама після інсульту лежача, доглянути нікому, та й страшно. Мене й в  партком викликали, розповідали, що мене там чекає,  рекомендували вплинути на чоловіка, а він тим часом уже на розлучення подав і бігав довідки збирав. Розлучили швидко, видно грошенят підкинув суді, і самий гуманний суд в світі  присудив виплатити мені аліменти на Владика за дванадцять років вперед, щось біля шести тисяч вийшло – величезні гроші на той час. Я їх на книжку віднесла, чесно вчинила. Квартиру після розлучення забрали, я до мами в мазанку повернулась, речей звичайно багато забрала, але в хатинці навіть стінку було поставити ніде, в клуні все згрузила, плівкою накрила…
Я мовчала і вона змовкла, згадала напевне щось таке, що неможливо висловити словами, тільки виплакати сльозами, а сльози вже ті пролиті. Розгорнула наступну барбарисну, трохи посмоктала, запхнула за щоку, ніби заспокоїлась і продовжила:
- А тут мені розумні люди підказали, що суд це ще не кінцева інстанція, а треба буде моєму Мишкові довідка від нотаріуса, що я дозволяю йому виїхати, буду сама виховувати неповнолітнього сина. Взагалі я це повинна була підписати перед тим, як аліменти отримати, як він так прохавкнув – невідомо. І от якось ранком, я біжу на роботу, а він мене чекає на розі вулиці, розповідає мені: так-то і так-то, а я йому і видала – нічого не підпишу, поки не заплатить відступного. Він аж посірів, та й питає: «Скільки?», я думала він просити буде, вибачатись, а він… Розсердилась я, та й кажу: «Двадцять тисяч, двадцять!» , він розвернувся й пішов, кінець серпня тоді був, ранком бувало такий густий туман, от він і щез у тому тумані.
А через три дні приїхав за мною на роботу на таксі. Вигукав мене, сіла я в машину, а він каже: «До нотаріуса їдемо, гроші перерахуй!» , і жбурнув мені на коліна конверт. Де він взяв ті гроші невідомо, позичив напевне, друзів у нього було багато, я все підписала, і більше його не бачила. Я потім на ті гроші будинок купила, машину – «Волгу»- фургон списали у лікарні, а я по блату купила. На права здала, щоб їздити. Багато протранжирила, та тепер не жаль, добре, що на книжку не поклала. На курорт з Владиком з’їздила. Правда друзі напоумили, вчасно зупинилась, почала золото скуповувати. Воно нас і спасло, на нього жили , коли перебудова грянула, на нього Владика вивчила, одружила. Навіть тягнулася з останніх сил і квартиру сину встигла купити, поки вони ще копійки вартували. А Мишко тільки снився мені, але жодної звісточки за дев’ятнадцять років не отримала. Казала мені кума, що писав він своїм друзям, а ті вже переповідали, що все добре у нього там, ну й нехай…
А тепер мені вже нічого не треба, стою на базарі, торгую, бо до пенсії ще далеченько. Живу там з одним, бо важко тягати ящики на ятку. Син мені допомагає, золотий  мій хлопчик, такий дорослий і розумний, а подивлюся на нього – дитина-дитиною. Ось повірив у цю революцію апельсинову, такий патріот, до малого лише українською, щоб ніякого там суржика, мені й заїкнутися не давали, що не скажу, то кидаються до мене що сваха, що невісточка, правда синочок за руки бере, в очі дивиться , розповідає про майбутнє, вірити хочеться. А ти за кого голосуватимеш?
- За них , за демократів!
- А в нас усі чисто проти, я й казати нічого не буду, просто зроблю, як син порадив! Пізно вже, та й холодно тут, пішли в купе, я спати не буду, а ти поспи. Пішли, поки провідниця підмиватися побігла, розвели бордель, нічого не соромляться…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Подвійне враження

© Галина Михайловська, 24-10-2009

[ Без назви ]

© Залєвський Петро, 22-10-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.045007944107056 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати