Місто проковтує запитання. Місто дихає осіннім туманом – важко…Прокашлюється іржавим листям, сірим, колючим дощем. Поглинає осінь будинки, автобуси, маршрути і маршрутки, людей, птиць, собак, магазини і кіоски, ресторани і булочні, продавців квітів і газетні прилавки, переходи і магістралі. Прокльони розчиняються у божевільній голові старої відьми. Все тіні, тіні, тіні...Велике розбите люстерко під ногами, прозорий безвимір на асфальті, хтось намалював на ньому жовтогарячій листок – пір’ячко згорілого янгола.
А думок не має! Щось пришиває ґудзиком до пам’яті – в осіньомовному словнику лише одні займенники. І знов під ногами пір’ячко згорілого янгола. Обскубані палаючі думки. Змокли сірники – чим-то підпалити тих крилатих?
Дощ заповняє порожню бляшанку змістом.
Туди забурхалась і моя душа.
Не має сумнівів, що мене штовхнуть на трасу. Свідомо лишаюсь у базальтовім панцері, як вояк, що гідно іде у бій...але я не вояк, я – боягуз, лицемір. Калюжа на дні чогось. Фрагмент! Фрагмент у епізоді дня! Мене розтрощать колеса машини. Хотілось б бути розчавленою якоюсь іномаркою – померти красиво!
І раптом стати краплиною, паром, повітрям, подихом – чиєюсь миттю...життя!
Людиною бути не важко! Просто довго звикаєш до шкіри! До запаху, до звичайних, як то кажуть, потреб, до того, що хочеться їсти, а іноді – спати...це все поєднане в ланцюг світосприйняття...життя...буття...(якогось іншого –«…ття»). Це все!!! Це все – мотлох.
Не я сприймаю світ, він – сприймає мене. Як щось неорганічне, чуже, беззмістовне. Я є у власному протиставленні своїх теоретичних знань про нього, з практичною дійсністю. До цього не прилаштуєшся, якось з часом змиришся. Пащека міста проштовхувала мене у свої надра і перетравлювала з днями, людьми, подіями, машинами і з власною втомою. Було важко звикнути до людей – дико і важко! Справа в тому, що їх я бачив скрізь і наскрізь – це наче все до гори ногами. Не світ, а п’ятикутний ТІВС, ТВІС, ТВІСТ! І все ось таке! Люди? Ну як...ну як?! Бачити їх, я бачу...але не так! Л-ю-д-и – Ю. Д. И. Це майже те саме, що дивитись довго-довго на полум'я свічечки…натовп – це не свічечки! Це мільярди сірників! Запалених і вже...- без думок, без прагнень спалених...по за ними, зраджений, розіп’ятий на вогняному хресті (перехресті) час. І я проходив через них щодня. І всіх їх бачив, а може і не бачив, але відчував. Драні чоботи на старих покручених ногах бабці, мамина помада на малолітніх вустах, татуювання „СЕРОЖА” на лівій руці без вказівного пальця, фальшиво-несправжні білі пасма на фальшиво-неспавжньому бюсті, чорні буци, червоні туфлі... 20років... місяць… 21...через...
А далі йшло – пустка, дим…я без крил!
Що ж...це людська сутність – змалку втілювати свої бажання, а тоді ніколи до кінця не збагнути нащо! Чому? Як? А я все пізнав, навіть більше. Я побачив майстрів світу і тих, про кого не говорять, бо Вони сама мова, бо Вони усюди, бо Вони - Все і Нічого, і не має їм визначення...як і мені. Хочете спитати про рай? Про Бога? І хто потрапляє у пекло? На шпальтах газет, які придатні які стіл або ліжко для бомжів, усе написано (Тому не спішіть підтирати своє гузно, нажаль ваше гузно не вміє читати)! Вибачте, можна я закурю, дякую, – я занадто правдивий сьогодні. Ось так змінив фіміам на «Mallboro» – примітив!
Що таке біль самоти? Як відчути його дихання? У блаженному світлі сліпнеш! У блаженному світлі сліпнеш! У блаженному світлі сліпнеш! Від тепла біжиш у холод. А чому? Бо у янголів не болить голова. Вони сприймають тільки холод. А знаєте, як вони помирають? Коли настає зима, злітають на землю, і – спалюють крила...останнє осіннє тепло. Сніг стає ніжним, пухка ковдра – вологе земне небо, заспані хмари у садах. А насправді – брутальність, безглуздість, брехня. Дзвінок:
Це я.
Хто?
Смерть.
І все. Поки-що. А далі? Завмерти на межі сну і реальності. Пролетіти через тисячі примар, упирів, чортів, демонів, злиднів, відьом, потерчат, мавок, перевертнів, через феєрію Пекла Людського – і заплакати, бо страшно. І вперше молитися: „Господи, Боже Милосердний, прийми до себе...будь ласка!”
І Він прийме. Тому що...не знаю. Бо Він – Милосердний! І все.
Час крізь пальці. Сум крізь посмішку. Сонячні зайчики поринають у дощ, у небо...у сльозу. Це осінь, ще юна, цнотлива – заблукане диво. Тінь від літа. І десь серед у сього цього я. А може і все це – злощасне, божевільне, руде - це я. Слово «люблю» пише день на асфальті для парку, відповідає «прощай» перший пожовтілий кленовий листок. Шепочуться мрії на мові дощу:... «Не поспішай». Наповнені відра золотом і спогадами. Робиться крок у провалля людей, машин, справ...
На тілі слів, солодкою втомою, олівчиком старанно вимальовується спокій. Ланцюги спокою.
Нещодавно з’явилась тиша… серед бліх і пилу моїх зледенілих крил. Нажаль, навіть смішно, та я останній янгол осені, таке назвало мене небо, хоча небо ніколи нікого не називає, воно вишиває долю, та ось якими нитками?! ...боляче, вибачте, боляче. З моїх вен і прозорої крові кип’ятили молоко і напоювали місто туманом. Я не зрікся миті, я не зрікся питань. Пірнав у хмари і падав на сиві поля. І не міг зупинити себе і зростав. І те що звалося душею, не було в мені бездоганним. Я був гостем на землі, і гостем на небі, якийсь заблуканий, незакінчений...порожній. Він дав мені світ, дав крила, а я зріс і заблагав: «Відпусти!» А Він сказав : «Шукай!» Я запитав: «А помилки?» Він сказав: «Не роби!»...але – робив. Не можна! Але я був далекий від Книг Мудрості, бо я знав істину! Та не знав себе. Хоча я це Він, а Він – це...Все! І я впав від слів Його. Безладний, під сірим дощем. „Шукай!” Дурень, а би я знав, що накоїв...а би я знав...ЩО шукати????
На терезах – рай і пекельна безодня. Між ними – світ людський. І я застряг в його тенетах, на протилежному боці ( у протилежному світі) дзеркала. Десь на роздоріжжі. І все нарешті почалось.
Спочатку перебивався недоїдками літа, купував за шматочки душі відьомське зелене вино. Зняв за пір’я у кволої ґави дубову гілку. Очима, збирав мрії старих вулиць-вуликів, сивих ліхтарів, прокурених автострад. Складаючи з них пазл чогось втраченого, стертого, пошепки співав пісню для Світу. Жалюгідно! Обранець Божий! За любов до людства, За прагнення сутті – проклятий небом! Не людина, не… – потвора?
Холодно. Іноді збирав пляшки. З ранку прокидаючись на замерзлій гілці, думав: «А що ж я таке?» Десяток варіантів - та жодного вірного. Так, іноді збирав пляшки з під відьомського вина і віддавав пиякові вітрові, той тоді здавав їх, і п’яно гецався у парках та танцював голий на голих деревах… отака собі оргія! Я був одинокою порожнечею, що чомусь жорстоко була покарана янгольськими крилами.
ІІ
(Благословення)
Чекаю на тебе…
Я знайшов тебе в мареннях майбутнього, в апокрифічних тінях минулого, в подиху сьогодення…Ти…
Це просто сонце сховалося в хвилях волосся. Диво розпеченим золотом буяє в артеріях, бринить у кожному листочку, розсипається від пороху вітру, віддзеркалюються хмаринками в агатових очиськах – це весна, розмальована вечором.
Чуєш, дихає! Серце!
Ритм.
Світ.
Щастя.
Отець Небесний, твоє Милосердя і маленька прозора сльоза треба, щоб це відчути! Чистячи пір’я від сорому, душу від затхлості – готуюсь до народження…Рахую.
Ти ще й не знаєш нічого про своїх батьків, ні про світ, прекрасний і жорстокий, який прийме, захопить, а ні про мене – твого янгола… Знаю хто ти, ким виростеш…знаю всі перлинки радості і печалі, знаю, як музику, всі дощі наперед, всі мрійливі райдуги…минає, все минає…всі прощаються і прощають…А я цілу вічність чекаю на твою душу! На перший подих, плач, сміх, я чекаю на буття у зоресяйних скельцях…
Я твій!
Червоним пензликом малюються долі, хтось розбовтує з склянку з морем! Маленькі біди випрошують у Бога мідяків…місяць шморгає носом, бубонить, перекочується з хмари на хмару. Стрибає з гілки на гілку білка-мить.
Раз…
Два…
Три… ніч зашіптує язичницькими прокльонами думки грішників, ніч виїдає очі, мастить дьогтем шляхи, заколисує папороть в садку. Сплутаним мотком грається зажерливий, сизобокий котюга.
Ще світ сліпий, може тому я так довго чекаю?! Може…Янголи лише спостерігачі, часточка того, що ти, як людина, – ніколи не помітиш, але…
Я –твій!
Знаєш, я вірю, Отче! Очі, що бачать всі паралелі, всі грані, голос, який заспокоює бурі, розум і милосердя – за єдиний подих, за перлистий сміх!
Я стану мармуром, заплетуть свої коси кайдани-плющі, холодна земля огортатиме кам’яні пальці, мерці гупатимуть кістяками, осінь з’їдатиме пір’їнку за пір’їнкою …морок, тиша – мені не страшно йти в небуття, не боюся – це моя сутність…моя сутність –існувати в ім’я Того Життя, що я віддам тобі! Божий суд? Шлях Творця любові! Хіба могло бути інакше? Він вчив, щастя твоє – це сонцем напоєне серце янгола.
Вічний холод мудрості, сади тіней. Спогади, віки, епохи – ілюзії, мерехтіння цвіту яблуні, початок, освячений плачем. Спалахи! Життя постає зі смерті. Завмирає вічність в очах поколінь, порухом руки руйнуються цивілізації. У лоні Всесвіту, в ниточках таїни – раз, два, три…б’ється серце!
Ти – є!
Нове!
Життя!
ІІІ
***
Лютий місяць, наче пес дожирав оголену кістку міста. Занурюючи пазурі, висмоктуючи сік…Проковтував і знов хапався…А з неба очима лупали так сумно і мертво, скупчені і діряві сіромахи-хмари. Світ не стогнав, він кахикав і плювався, загортаючись у сірість днів, випиваючи кухоль кислючого але міцного трунку. Від чогось ховаючись, «ехав» і «ухав», і на мить ставало легше, та байдуже – його кістки догризали собаки.
Погляд проводжав пташку, яка поринала у холодний, з присмаком ванілі, простір неба… потроху притрушувало прянощами подвір’я. Вечір натягував бузковий кашкет і шморгав носом.
– Треба їхати, – схаменулась Ельвіра, говорячи нібито у простір, сама до себе, і водночас звертаючись до чоловіка – бо ці затори на дорогах! Ми можемо не встигнути… Ти чуєш ?!
– Кохана, головне встигнути на власні похорони, а всі інші – то таке, тим паче заховання тлінних кістяків твоєї мамані! – не виймаючи трубки з рота пробуркотів огрядний чоловік у зеленому светрі, - зараз тільки додрукую листа по роботі і можемо їхати на це свято живих і фіаско мертвих…старих шкап!
– Який же ти…покидьок! Хоч би мене пожалів!
– Нас всіх пожаліла твоя мати! так благородно, крехтячи пішла, залишаючи нам купу боргів, але це ніщо в порівнянні з можливістю прожити щасливо без неї…а ще вона врятувала мене від гріха, якби не приставилась, я б її вбив!
– Сволото! Замовчи!!! – жінка хапаючись однією рукою за крісло, а іншою, що міць стискала вологу хустинку, – не смій! Що ти за людина така?! Вона нас любила! По своєму, але …а ти!!! – жінку захопила хвиля істерики, плавно сповзаючи, а може навіть стікаючи разом зі сльозами на підлогу, скинувши руки на подушку крісла, тихенько але дуже благородно і трагічно схлипувала. Він навіть не глянув на неї. Вся його увага була прикута до електронної пошти, щось друкував, щось перечитував, та, що плакала – була йому байдужа…Ця жінка, висока, худорлява блондинка, навіть у таку страшну хвилину була на своєму місці – біля нього, господаря величезного букового стола і шкіряного крісла. Цей кабінет, обрамлений у зелений мармур, цей чоловік, виточений з чорного граніту, були створені один для одного. Все інше – доповнення. Нарешті щось востаннє клацнула «мишка», ноут закрили.
– Усе можемо їхати, – сказав Йосип, виходячи з кімнати веселою і безтурботною ходою носорога. Ельвіра ще сиділа на підлозі. Червоні від сліз очі, прикрашене дрібненьким павутинням обличчя, все було злите в образ безталанного і вимушеного страждання.
– Так вже ....
«Випрохати для себе смерть досить просто, а ось вимолити, вигризти життя…сірість, одноманітність. Коли тобі 25, а ти заплющуєш очі і мрієш заснути…О! як ти мрієш заснути! Це більше ніж бажання, це своєрідна залежність від сну, ти заздриш тим хто в комі чи просто гикнувся, замерз на узбіччі …ти заздриш тваринам, що впадають в сплячку, ти волієш стати зимовим морем
– цим простором сліз і сну…втопитися в собі…заклякнути, завмерти…і бачити сни. Опіум! Дай те мені просто заснути, покидьки! Дайте мені просто піти…вийти за двері цього чудернацького світу…покрутити вам всім пальцем біля скроні… розчинитися…все, мене не було… а на вас просто….»
Кіра без сліз прощалася з матір’ю. Неподалік від неї стояла зарьована Ельвіра і доволі жвавий Йосип. Трійко старих розцюцюканих щурів – подруги покійної, адвокат – довгов’язий блідий упир, тітка Глорія зі своїм присліпуватим, майбутнім мерцем, чоловіком Карлом і….дощ, вечірній такий, з нудотним присмаком ванілі.
Спокійні і гарні похорони:
Мабуть єдине, що було в неї спокійне, – ненароком подумала Кіра, – ех, мамо, хоч ми були не досить добре знайомі, але…ти була весела така жіночка, тя як людина…
Кіра проковтнула думки – важкий камінець, поклала свою оксамитову троянду і відійшла геть. « Сьогодні, мабуть, як ніколи в квітах...»
Люлю, а точніше Людмила Карлівна Лютік, навіть зараз доволі гарна, як на мерця, жіночка, протягом останніх своїх п’яти років благала і всім нагадувала що б її обов’язково поховали в цьому прекрасному капелюшку від «PRADO»; як і за скільки був куплений яскраво-червоний кокетка-капелюшок не знав ніхто, але кредитка Йосипа тоді раптово зникла, і зараз він чітко усвідомлював, куди саме.
Люлю була актриса! Ні, не на сцені – в житті! Найбільша і найдраматичніша роль – амплуа світської панни і дружини дипломата. Рудольф Михайлович був свята людина, він няньчився з нею більше за батьків покійної, а саме – двадцять два роки. Потім серце не витримало. Результатом великого кохання і стала прекрасна але дуже тендітна Ельвіра, яку досить непогано виховували дід і бабуся. Люлю була багаттям! Спалюючи одного чоловіка, вона підманювала іншого. Навіть у свої сорок з хвостиком її блакитні очі не втрачали магнетичного сяйва…О! І чоловіки як міста завше були біля вічно тендітних і безтурботних ніжок. Те що вона у свої п’ятдесят народила дитину від «невідомого, але талановитого» художника нікого не шокувало, скоріше це було доволі закономірно і у стилі Люлю, тим більш, що її справжнього віку ніхто не знав.
Кіра познайомилася з мамою, коли їй виповнилося вісім, а з сестрою у п'ятнадцять, батька вона ніколи не знала… Три зустрічі з Люлю було більш ніж достатньо! Перша, коли її забрали з інтернату і перевели у приватний пансіон – рівно 3 години 45хвилин спілкування. Друга, коли Кіра приїхала до Відня, щоб нарешті познайомитись з сестрою. Люлю чи під кайфом, чи під ранішньою маргаритою сказала їй тоді:
– Яке ж ти гидке і довгоруке! І через це страхопудило я потовстішала на 10 кг!!! Ти – бридка! Геть! Геть! Геть! Геть!
Ельвіра була більш стриманішою:
– Що тобі треба? Грошей? А не досить з тебе того, що мій чоловік платив за твоє навчання? Невже ти сподівалась, що тебе приймуть в цій родині? Ніколи…ми достатньо для тебе зробили. Я не хочу мати нічого спільного з помилками моєї матері…Кіра, тобі краще піти.
Третя зустріч з родиною була зараз. Ображатись? На кого? На світ порцелянових істот? Кіра не належала до них. Єдина її причетність,зв'язок, зараз лежала в яскраво-червоному «PRADO» у дубовій труні… спокійна, старенька, дуже незнайома для неї жінка…рідна? Мама?.. Наступниця Люлю, тітка Глорія витирала хустинкою краплі дощу на майже оголеному бюсті, прикидаючи скільки будуть коштувати їй такі ж милі похорони Карла через декілька років(« ой, а якщо пощастить, то місяців!»)
Всі мовчали. Хмари тулились одна до одної. Кіра повернулась і потроху пішла.
Раптом до труни підійшов молодик у чорній шкіряній курці, наче з’явився нізвідки. Він поклав троянду і листа…постояв трохи і пішов геть, нахиливши темно-русяву голову. Цей епізод не залишив нікого байдужим. Йосип протявкав під ніс:
- Мабуть на нього стара карга витрачала мої гроші…Бач який, курвин син!
Три майже однаково вдягнених щура перешіптувались:
Ах, Люлю була ще та хвойда, цікаво, а зубні протези вона знімала?...
Глорія мовчки зжирала підтягнутий стан молодика, що потроху віддалявся у смолисті сутінки дерев.
– Ти часом не мій ще один родич, може брат… дуже близький друг Люлю? – Ян обернувся на хриплуватий жіночий голос, в десяти кроках від нього стояла Кіра, мініатюрна шатенка у чорному пальто і окулярах – в скельцях широко розляглися гілля в’язів і скуйовджене небо. Він посміхнувся, наскільки це було зараз недоречно, ще раз зміряв дівчину поглядом …
– через півгодини остаточно стемніє, – Ян викотив з кущів свій байк, – ти мабуть чекаєш таксі?
– Мабуть…
– ну…хоч тебе підкину?
Він знав, що вона відмовиться, знав, що такі маленькі дівчатка завше відмовляються…Він не бачив її очей, а отже абсолютно помилявся.
– Ок! Знаєш, де готель « Білий Лицар»?
– Мм…так, - він був здивований, але тепер зацікавлений
– Гаразд, поїхали!
Дорога занурювалася з головою у крижану пащеку фіалкового вечора. Її волосся так і сяк намагався висмоктати з-під шолому вітер, Кіра поклала руки і голову на шкіряну куртку Яна. Дорога…сльози ж малювали власну стежку на її щоках…траса з голими деревами змінилася на такі ж голі і сумні будинки міста…вогники-вогники…палаючі вікна…стомленість вічним лютим! Може заснути? Може забути, хто ти є? Ким була? Що відбулося?
Кров метеликів на розбитих скельцях … їхні крила на твоєму сумлінні. Ти також була колись метеликом, тебе згубили не ліхтарі, а справжнє світило…віддаючи всі свої години, летіла! А зараз є тільки дощ-блазень…думки занурюють свої пазурі в горло… Розполохані зорі…
Розбиті люстерка
Так бува за три дні до весни,
Он маленьке, лукаве
Все штампує абетку
Починаючи з «нас», а в закінчені «ти»…
І це місто розхристане,
Спіле від грому,
Дощ вовтузиться в тому
багні
Ми так зіткненні вчасно…
Не спроможні на слово
Замуровані в «так» або «ні»…
Ян відчув, що вона спить. Зупинившись біля готелю, обережно, дуже обережно розвертаючись, перехопив її, дівчина так і не прокинулася:
- А дрихне вона добре!
В неї був важкий день, цілком зрозуміло чому все так…зняв чорно-білий шолом, пригорнув до себе…яка вона маленька в порівнянні з ним! Як він боїться! Очі Яна змінювали колір – сірі, зелені, знов сірі!
Вона ще не розплющила очей, але здається чула порух крил (метелики, янголи?). Не прокидайся! Не руш!!!
Не руш! За цими дверима смерть! Хтось помер? Так, хтось помер. ТИ? Ні, поки що…
Прокинулась. Це було досить велике ліжко як для готельного номеру. Дешеві пожовклі шпалери, які давно зжувала пліснява, ще більш дешеві картини з голими і огрядними бабиськами – пародія на Ренуара, на столику біля дверей у пластмасовій тріснутій вазочці стояли такі ж пластмасові три ромашки, охайно прикрашені пилом. Цей готель міг називатися як завгодно, але не «Білий Лицар»! Вона проспала близько п’яти годин, за вікном буркотіла холодна і вітряна ніч.
– Де я? – ще хвилину-дві згадувала, як вона могла тут опинитися. Точно! Її привіз хлопець…хто він? А звідки привіз?…згадала. В шлунку булькотіло страшенно! Світло ліхтарів підкрадалося до ліжка….
– ррррррррр…ррррр…рррр…шшшшш…ууу-ууу – вила вовчицею ніч. Дощ атакував вікно, бився як п’яний, в гарячці своїй ламав гілля, царап-царапучив світло замогильними кістяками тіней.
Дихати важко!
Ще мить!
Паніка зараз заволодіє тілом, інфікує розум, згризе свідомість і остаточно знищить тебе!
Стоп. Закрий очі. Дихай! Дихай! Дихай! Все, заспокойся, молодець.
– Що я тут роблю? – спитала Кіра у Яна. Пиво, яке він пив тільки-но закінчилося, жестом показав бармену на порожній кухоль.
– Якщо ви тут, тобто в барі, мабуть хочете випити?
– Ні, що я роблю в цьому готелі?! Ви мене викрали?! – говорила занадто схвильовано з суміщу гніву та істерики.
– Угу, маю таку звичку викрадати людей з похоронів їхніх родичів, ще люблю різати дітей на День Народження і ґвалтувати наречених на весілля!
– Я просто розгублена! Я навіть не знаю, хто ви, а ще не знаю, де я! – Кіра сіла поруч з ним. Все її маленьке тіло виглядало стомленим, навіть скаліченим. « Сама винувата, треба було чекати таксі»
– Мене звати Ян Даневич – архітектор, трохи художник …Чому ви тут? Ви не проти, якщо я підпалю цигарку? Добре! Так…ви тут тому, що почався дощ, і це був найближчий готель, може, звичайно…я трохи заблукав на трасі… але вибір був не багатий, зовсім не багатий! З ранку візьмете таксі, або, якщо хоч, я тебе відвезу до того готелю, як його там! А, ну … «Білий Кінь
– «Білий Лицар».
– Точно. За номер не хвилюйся, він у твоєму розпорядженні, а я буду в барі. Зараз вже друга година ночі, а гроза ще гульвісить
– Дивна у вас звичка переходити з «ти» на «ви», і навпаки.
– Так, є таке. Але чимось повинен відрізнятися від інших маніяків-викрадачів! А в тому, що моя псевдо галантність кульгавить на обидві ноги, винувате в бісу смачне пиво і недолугий досвід у спілкуванні з дівчатами…
– Ніколи б не подумала! – Кіра невиразно посміхнулась, зміряла поглядом чоловіка. Високий, атлетичної статури, на вигляд не більше тридцяти, гарне, наче вороняче крило, довге волосся, біла, холодна шкіра обличчя…дикі, зовсім дикі зелені очі! Зелені чи сірі? Відлякуюче красивий! Занадто дивний! П’яний? Наркоман? Шизік? – мене звати Кіра, я …
– Я знаю хто ти! – сказав Ян, відпив трохи пива, – дочка Люлю, її найкращій портрет намальований самою природою. Досконало! Дуже досконало! Анжей зі мною погодився б!
– Звідки ти знав мою маму?
– «Маму»?…а вона ніколи не назвала би тебе дочкою…бач як! Справа в тому, що я знав і твого батька. Хороша була людина…
– Звідки?!
– Анжей, так звали його, вчив мене малювати у Парижі, перед смертю він…та про це потім! Занадто багато честі для смерті, як на один день! Сьогодні все тобі розповім, якщо ти мені будеш вірити, домовились?
– Я не знаю…мабуть мені треба випити!
– Ні не треба, все буде добре…чесно я не вірив, що ти поїдеш зі мною! Але…– говорив дуже схвильовано, його очі знов змінили колір, знову сірі, чи зелені? – давай так, якщо ти будеш чесна зі мною, то і я тобі все розповім, але, пам’ятай, я бачу фальш в холодній блакиті твоїх очей, відчуваю не правду на твоїх вустах, тебе зрадить кожен рух тіла, кожен подих…– його очі гіпнотизували, лякали і вабили…вона відчувала невидимі ланцюги, тенета, пастки, але не свідомо потрапляла до них – без остраху, без заперечень… «в холодній блакиті твоїх очей» що за…? Байдуже! Грати так грати…їй нема чого втрачати! Вже нема! Ніколи не було чого втрачати!
– Що ти хочеш знати? Я журналістка, працюю в міжнародному видавництві вже три роки…багато подорожую, люблю собак, не вмію готувати, обожнюю читати – Ремарк, Камю, Хемінгуей, весь початок ХХ століття! Що ще? Ненавиджу пиво, клоунів, шахи …грозу
– Угу, добре, в тебе є хтось?
– Тобто?
– Ну чоловік, коханець-коханка?
– Ти, все-таки, кульгаво клеїш дівчат! – вона покликала сонного, флегматичного бармена і замовила
"Дербі Дайкірі"
.
– Я тебе не «клею» – голос був серйозний, наче від її відповіді залежало щось!
– Гаразд, чесно так чесно, в мене був один чоловік, дуже кохав…дуже…не знаю, чи це можливо… – вона не вірила, що здатна розповісти про все це, зовсім незнайомій людині! – Певний час ми були щасливі, але потім… розійшлись, все скінчилось.
В барі було тихо і порожньо. Майже не чутно – зовсім далеко органним голосом ревіло тіло природи, його розтинав дощ. Якась магія спокою… магія захищеності. Хто він цей «Ян»?
– Хто був він? – Ян, не ховаючись від крижаликів-зірочок її очей, цього закутого в кригу синього моря, вогняним поглядом читав душу, збирав бурштин її думок.
– Його звати Філіп, він – юрист…
– Журналіст-юрист-песиміст-оптиміст – симфонія! – його посмішка була білосніжна, і від того, ще більше дратувала своїм неприхованим сарказмом.
– Вибач, що моє життя, на твій хлопський розум, здається таким банальним – вона наважилась піти, він схопив її за руку, не боляче, не дуже сильно:
– Вибач, даремно це я…так даремно, але в нас є з тобою домовленість, пам’ятаєш? Ти ж хочеш знати?
– Ще раз щось подібне витвориш, і мені начхати на все! – схвильовано попередила вона.
– Ок, ще раз вибач, давай я замовлю тобі щось, - Ян покликав бармена, який з кожною годиною ставав схожий на примару, так віртуозно тихо і непомітно він пересувався по бару.
– Так, якщо він був юрист…вибач…чого ви розійшлись? Ти його не кохала? Він тебе зрадив?
Годинник запрягав час в свою фіру спогадів, серце стукало – серце їхало фурою! А душа, збуджена і спрагла, неслася фурією – далеко-далеко…Колись тоді треба було зробити вибір. Колись тоді було «зараз» – і не на мить пізніше! Ось точка відліку, ось зупинка…все що котилося…котися повз неї, все що трапилось, трапилось за мить. Зупинка! Так або ні. Так? Ні?
Він пропонував їй все, на що так… не чекала.
Він.
Вона.
… – Це була безодня між нами, це просто якась пустеля слів! Луна і марення – всі почуття! Луною було «він», маренням «я», «ми», чимось гірким те «разом»! Хтось плив за водою, а хтось ловив рибу. Рибальські сітки у великому Сіті, закинуті вміло – піймано вдачу. Два різних розуми – два різні континенти. Не знаю, чи розуміли ми один одного? Я нікому нічим, не перед ким не була зобов’язана. Залежність – від цього треба боронитися! За все своє життя дозволила собі тільки дві жахливі звички – цигарки і Філіп. Перша ще з пансіону, жити не заважала, навпаки нишком-тишком вихоплюючи години, дарувала ілюзію певного спокою, зосередженості…з другою – було складніше. Філіп…це ім’я лоскочучи вуста, солодкою отрутою поринало у самісіньку тьму чогось дикого, інстинктивного! Шепочучи лону «хочу», спалювало розум на інквізиційному полум’ї, пристрасть одного слова, єдиного імені – розривала хвилею межу між дійсністю і реальністю. Він…чомусь я шаліла, казилася моя бідна жіноча душа, коли тіло вже не мало ваги…
– Наші стосунки – це як хвороба! Жар! Лихо! Божевілля! Одержимість! Все що завгодно, але не те…не любов у рожевому серпанку, не мрії про майбутнє, такі почуття живуть як метелики…а скільки живуть метелики?
– Як все трапилося? – Ян підпалив цигарку.
– Як все трапляється! Банально! Так трапляються будь-які вчорашні історії. Чоловік і жінка. Два літніх вечори, молода кров, одна зоряна ніч на небі, багато холодних світанків на землі. Бурі в пустелі. Філіжанка кави. Розбиті місяці на люстерка.
Ну і байдуже! Дарма! Протягом двох років в жмуток зв’язані ночі – на пів божевілля, на пів щастя, з присмаком приреченості… наші ночі, його ночі, мої…він з’їдав мене ревнощами, я таврувала його тіло образами. М’яко рухаючись в розпеченому танці на розбитому склі сердець. Все це – язичком полум’я вабила в пастку. Треба тікати! Але ланцюги зміями обіймали ноги, стегна, руки, шию…
– Він хотів дитини, сім’ю. Я не вірю просто в родинне щастя, не вірю, що може бути інакше, не хочу дитини! Він кидав мене. Знову дзвонив…прилітав. То плакав на руках, а то сміявся між стегнами. Коли ми прощалися… Можеш пригостити мене цигаркою? Дякую…вже півроку не смалила! Коли ми прощалися, знали, що це нарешті востаннє, я хотіла ж свободи! В ту ніч ми багато говорили:
–Кіра, чому ти така? Чому мені тебе мало? Чому так важко!!! – після цих слів знала: ще мить, і він заплаче:
–Не знаю. Бо я тобі не належу, – відповіла тоді я.
–Ти нікому не належиш, навіть собі…ти, як твоя мати! Думаєш, якщо вона тебе не кохала, то і ти не можеш? – так, він хотів мене зачепити. Так, він мене хотів…
– Сумно, блін!
– Нє, то є правильно! Вільна моя, дівчинко! Треба мати не заплямовані крила… небо ж шукай в очах калюж… живи як живеться.
– Поет, Філіп, та ти поет!
– Ні…просто я в’язень твій, ти – омріяна воля і смертний вирок! Кат і священик!
– Не хочеш, щоб я була твоєю… перестав би любити і жадати…
Філіп закрив очі долонями, не хотів, щоб я бачила його сльози, згаснув, поклав кучеряву голову на мій живіт, руками, як маленький, охопив стегна :
– Ніколи і нізащо. Мрії помирають, коли збуваються …я хочу, щоб ти жила! Мрія, яка не може бути реальністю. Кіро, ти просто не справжня…
–Ось так все і було. Було…мабуть таки я в маму, не вмію та й не хочу нікого любити!
– Неправда! Люлю вміла кохати. – Ян дивився в очі Кіри…що це за очі? Дикі! Наче не людські, не справжні…хто він?
– «Кохати»? я мало, що знаю, але…і кого ж? Може тебе? Може ти її молодий коханець! А? що? Такий собі, хлопчик-зайчик, а що? Хто там знає! Може в свої 75, вона ще ого-ого!!!
– Припини!
– Ок! Вибач, просто…хто ти?
– Я знав твого батька. В Парижі була осінь. Він знімав доволі тісну квартирку недалеко від Фобур-Сент-Оноре. До останніх днів незвичайного, барвисто-масляного життя визнав три рушійні сили свого таланту: чорний абсент, оперу Жоржа Бізе "Кармен" і… Людмилу Карлівну…любив? Анжей був молодшим від неї на 17 років, коли вони познайомились, їй було лише 48… Це було диво! Повір, зараз я не збираюсь розповідати казок, вигадувати легенду! Їхні стосунки були далеко не досконалі. Вона забула все, що знала до цього, все що мала, ким і чим володіла… Любила? Жила лише ним!...він – малював! Найважливіше, найцінніше творіння його життя – це...кохання. Але, нажаль, Анжей сприймав Люлю лише як музу…уяви собі сніжно-білу гіпсову Вінеру – прекрасна, але не жива! Творіння божого таланту, але без серця…вона робить тебе своїм рабом, але ти ніколи не підкориш її! Краса – чиста, велична, жорстока. Такою була Люлю, поки не зустріла твого батька. Він заволодів, розбурхав в пітьмі її душу, розкололися усі гранітні панцирі, зітліли всі принципи...все було зайвим, недоречним! Але важко кохати (невміло, боязко, вперше!), коли цього не бачать і не сприймають…і багато-багато «не»! Їй потрібні були жертви, Анжей не хотів втрачати все що мав – свій талант, боявся…Люлю зненавиділа в першу чергу себе за те, що не може ненавидіти його! Пішла…зачиняючи серце для сонця, для світу…боячись побачити його коли-небудь знову! Але вона його бачила…бачила в твоїх очах, Кіро, в твоїй посмішці – усміх померлого, затлілого щастя…Вона просто боялась. Болю, страшнішого за смерть, болю від кохання.
–…Помер він рано, тобі тоді було десь п'ятнадцять років. Він писав її листи, але ніколи не відправляв…ніколи! Я бачився з ним за мить до…смерть згодилась зачекати, вона колись програла мені одну годину в покер, і Анжей встиг передати мені листи…Так я приїхав сюди, знайшов Люлю. Вона їх не читала! Ніколи! Люлю знала хто я насправді. Знала, що я приречений…Дико, але навіть за рік до вчорашнього дня, тобто до її…вона так само страшенно боялася, боялася зустрічі з тобою…боляче! Ти навіть не можеш собі уявити, як їй було боляче!
– Що за дурниці ти верзеш??? Хто ти в біса такий?? Якщо ти перепив, то…
– Кіро, я – янгол…
– Всьо, хлопче, бувай – лікуйся!
Він спинив її, навіть не торкаючись. Одним поглядом, одним на пів рухом…повітря, сповнене ладаном і м’ятою…підлога стала якимось дивним зелено-синім простором…водою? Може вона тоне в його очах? Може? … Нічого не можна зробити, спинити…кричати…цей спокій, цей шепіт…це досконале….хто? що?
Перед очима, наче фільм, миготіли кадри життя її батьків…без звуку, але з … Все що вони відчували – вона відчула в одну мить! Це могло вбити! Розірвати! Знищити цілу галактику однієї людини. Ян тримав Кіру за руку, наче струм пропускаючи спогади…наче…сьогодні у вчора…у завтра…відьми на зорях танцюють канкан…це тільки ватра, серце, не варто… лезом!!!! Біль…зблякли пергаменти …тисячоліття в містились в піщинку… «люблю»… «ненавиджу»… «люблю»…крики! Самотність! Відчай!!!
І буде мить якої не чекала
Світанок нагодує снігом
І свій танок почнуть крилаті, попелясті!
Казки отрутою по стінах, і по крові…
Вбиратимуть останні сили світу
Ти вже давно не бачиш і не чуєш
Тендітні барви з’їла груба ніч
Ранкова зіткнення тебе з тобою
На мить, очунявши, вже мариш про спокуту
Оманливість, бо це банальний відчай!
Кіра втратила знову свідомість. Тіло стало зовсім невагомим… політ…крила… що це? Як?!
Розплющила очі. Вони були в тому самому номері, в якому вона прокинулася три години тому…за вікном мружився і гарчав хворобливий ранок. Вона лежала на руках у Яна.
– Це не правда! Цього просто не може бути! …!!! Я померла
– Майже.
– Не вірю.
– Шкода. Досить багато сил віддав, що б це все показати.
Його руки, не холодні і не теплі, ніжили волосся. Очі цілували вуста, заспокоювали, знімали шар за шаром шкіряні тенета…душа звільнялася. Це не був біль! Щось більше! Тисячі смертей – як одна! Тисячі життів в одному! « я навчу тебе любити, прийми мене як Дар!» Не можу!!! Кістки хрумтіли, кров розжарена витікала з кожної клітиночки! Здіймалися хвилі! Капсули! В камерах серця прокидалися демони! Спалювались думки! Всі нутрощі з’їдали невидимі та невідомі птахи! Каяття! «Душа не знає любові» «Що для тебе життя? – пустка!» Відпусти, більше не можу! «прийми мене, впусти...!» оголеність нервів не витримала – заграла музикою.
– Добре, я вірю… – зламала, спустошена, хрещена сльозами, наче немовля першим криком, віддалася.
– Віриш мені.
–Вірю.
– Приймаєш мене.
– Приймаю.
– Назви моє ім’я! Наречи мене!
– Любов!
…Огорнув її крилами. Цілуючи очі, вуста, прислухався до серця. Віддавала! Кожну краплинку, кожну мить Нової Віри! Погляди…промені. В лоні зерням зорі засіяна! Поїла його гронами, небо на кінчику язика, сонце в середині! Це вже не тіло, не його – янгольське, не її – людське… Це СПЛЕТІННЯ! Невагомість, розмальований простір райдужками.
Її тіло?
Його тіло?
Крила здіймалися…в неї теж є крила – в середині. Марення, Вогонь небесний! Зореннята! Музика!
Сяяння!
Сяяння!
Сяяння!
Ся…!
Тшшш…хвилі…золото, гранули щастя під шкіру, там колись була кров…Диво.
– Люби…
– Люблю.
– Я розчинився в тобі, тепер несеш в собі новий світ!
– Забери мене з собою.
– Ні, це я буду в тобі, а потім поруч, введи мене, добре? Там за вікном – життя! Введи мене, добре? Ти вмієш любити і прощати…а ще просити, я це чув. Люби…Люби…Люби…неси нове життя!
IV
***
– Тиск стабілізувався, вона зараз приходить до тями, все буде добре! – лікар виглядав втомленим, занадто втомленим, щоб сказати, щось більше.
Філіп нарешті міг дихнути з полегшенням! Слава Богу! Три дні Кіра не поверталася, була десь дуже далеко. Як він боявся!
– Привіт!
– Привіт, Кіра я так хвилювався…– вона посміхнулась, важко, хворобливо, але, дивно, так сяйливо ще ніколи не посміхалася.
Він любив її! Що б було б якби…??? Ні! Все нормально! З нею все нормально! Більше не відпустить. Ніколи!
– Я приїхав, коли дізнався про похорони твоєї матері…а потім, ти потрапила в аварію…в той день, була сильна злива. Кохана, я так злякався!
– Я була не сама?
– Так…хлопець, що підвозив тебе…він помер того ж вечора…Але те, що ти жива – це диво!
Він намагався не боляче стискати майже безсилу маленьку долоню.
– Філіп…в мене буде дитина.
– Ти знала про це?!
– Мабуть…так…– її голос був ще слабким, іншим, вона була іншою…
– Я люблю тебе, не зможу, не хочу без…! Як ти потрібна…- слова –губились у тремтінні, хвилюванні.
