Та плани довелося змінювати. Бо вже зранку наступного дня на майданчик вилетів панцерник. Ми як раз за сніданком обговорювали з Івченком і Борею сценарій. Мені не дуже подобався фінал.
- Чому вони гинуть? Навіщо козак залишає загін і йде з нею на вірну смерть?
- Бо впевнився, що кохає її і вона кохає його! – кричить Івченко, вже трохи п’яний, чи після вчорашнього, чи вже з ранку.
- Але чому гинути, як так?
- А що робити? Які інші варіанти? Покинути Січ і оселитися на землі? Так їм не дадуть спокою! Їх же будуть переслідувати! Тому козак і вирішує, що найкращій варіант – загинути з коханою у бою! Тому і покидає загін, їде на зустріч розлюченим смертю мурзи татарам!
- Ну, може й так. – я ще щось хотів запитати, коли випірнув отой панцирник, віднявши купу пилу. З машини виплигнув отаман-полковник, який керував наземною охороною.
- Що трапилося, старшино?
- В мене наказ терміново вас евакувати! Прошу в машину!
- Що відбувається?
- Прошу в машину! Немає часу!
- Час є! – кажу я гучно і впевнено. - Що трапилося?
Отаман-полковник оглядається, робить до мене крок і тихенько каже:
- Заворушення у Кременчуці.
- Що?
- Вороги підбурили робітників кількох заводів на повстання. В мене наказ евакуювати вас до аеродрому, де вас чекає літак!
- Хіба заворушення розповсюджуються?
- Ні. Просто моїй сотні наказано виступати на Кременчук, а я не можу залишити вас без охорони.
- А що ви будете робити в Кременчуці?
- Прийнято рішення про придушенні безпорядків.
- Що? – я аж підвожуся, бо це ж справжня дурість. Придушувати повстання робітників.
- Що трапилося? – питає Івченко.
- Нічого серйозного. Продовжуйте зйомки, я скоро буду. Поїхали, отамане. – кажу до військового.
- Куди? – він дивиться на мене, як баран.
- В Кременчук!
- Туди не можна! Бунтівники захопили зброю і скинули законну владу!
- Поїхали! Це наказ.
- Пане особливий товариш Великого Гетьмана! – звертається керівник моєї охорони. Мабуть хотів переконати мене не їхати. Але я піднімаю руку.
- Досить говорити, виконувати накази.
- Там небезпечно, немає даних розвідки…
- Вперед!
Отаман-полковник тупцює переді мною.
- Наскільки я розумію, в цьому районі введений надзвичайний стан. Ви знаєте, до чого може привести невиконання наказів члена Таємної Ради.
- Але в мене наказ з генеральної військової канцелярії і…
- Вона підміняє собою Таємну Раду?
- Ні!
- Тоді вперед! Кажу це останній раз!
Сідаю в панцерник і ми їдемо у бік Кременчука.
- Швидше!
- Не можна, бо відірвемося від танків.
- Танки і не потрібні! Наказую швидше!
І ось вже несемося ми на панцирнику і кілька мікроавтобусів з моєю охороною. Дорога пуста, якщо і їде якась машини, то побачивши нас, всі різко зупиняються на узбіччі. Пропускають.
- Мені наказ з Генеральної військової канцелярії… - починає було отаман-полковник.
- Дайте слухавку! Алло, це Владюша Бар-Кончалаба, член Таємної Ради, особистий товариш Великого Гетьмана! Отаман-полковник зараз у моєму розпорядженні і виконує мої накази! Ще питання є?
- Але, там може бути небезпечно і…
- Передайте полковнику Москаленко, щоб поки не вчиняв ніяких дій. Відповідальність за ситуацію беру на себе. Кінець зв’язку.
Більше ніхто не турбує. Мчимо далі. Десь за годину ми вже на околиці Кременчука.
- Попереду барикада!
- Зупиніть! – кажу я. Дивлюся у бінокль. Дійсно, дорога перегороджена перекинутими машинами, спиляними деревами, лавками, якимось сміттям. За барикадою кілька десятків людей. У деяких є вогнепальна зброя, але більшість тримають в руках лише куски цегли.
- Треба почекати танки і десантників. В них тільки пістолети та небагацько автоматів. Ми легко увійдемо в місто і розтрощимо бунтівників. Якщо не здадуться, ми їх знищимо. – шепоче мені на вухо отаман-полковник.
- Це наші люди! Вони діти Великого Батька, ті, кого йде спасати Тарасович! Ми не може їх нищити!
- Але вони підняли бунт!
- Їх могли обманути чи спровокувати. Але це наші люди. Я йду до них.
- Куди? – дивується військовий.
- Не можна! – каже керівник охорони.
- Наказую всім залишатися на місці! Не відкривати вогонь в будь-якій ситуації! Все зрозуміло?
Вони мовчать.
- Не чую!
- Так точно. – кажуть без особливого ентузіазму.
- Добре.
- Хоч бронежилет одягніть! – майже скиглить керівник охорони.
- Мені він не потрібен. – вилізаю з панцирника, сплигую та йду по дорозі. Бачу спалену машину куреню правопорядку (колишня міліція). Йду далі. Показую руки, що в мене немає зброї.
- Стій! – кричать мені люди з барикади.
- Я йду до вас! – відповідаю їм.
- Хто ти такий?
- Я член Таємної Ради Владюша Бар-Кончалаба!
- Не бреши! Члени Таємної Ради не ходять без охорони!
- Моя охорона он в тих машинах! – киваю собі за спину.
- Він бреше! Він би не наважився!
- Слухайте, я ж працював у «Житті по-справжньому!»! Я знімав чудовиськ! Чого б це я не наважився йти до простих українських хлопців?
- Стій, не наближайся!
- Чого ви так мене боїтеся? Що я можу вам зробити?
- Стій!
- Ні, я йду, я йду до вас!
- Навіщо?
- Я хочу поговорити з вами! Почути що відбулося і чому!
- Чому ви не говорили раніше? Чому спочатку кинули на нас ментів, а коли ми їх нагнали, тоді розмовляти почали? Забалакати, поки танки прийдуть? Ганьба!
І хором та «Ганьба». Перші каменюки полетіли, але я йду.
- Танки їдуть, це факт. Але хіба Великий Спас для того робився, що українці один одного вбивали?
- А хіба для того, щоб вони один одного грабували?
- А хто вас пограбував?
- Та не розмовляйте ви з ним! Він же з тих, з гетьманських! Ага, кіно тут знімає! Баб аж з Кременчуку їм возять! Ми тут з голоду дохнемо, а вони там з жиру бісяться!
Я вже поруч з барикадою, вже бачу обличчя, злі такі обличчя.
- Я з жиру бішусь? І чим же я бішусь? Черево від’їв? Чи п’яний з ранку до ночі? Чи ще щось? Ну, кажіть!
- Ти за них! Ти за гетьманських!
- А ви чого ж проти? – вже підійшов до самої барикади, лізу нагору. – Привіт. – руку простягаю. Тільки не подають руки. – А ось це вже мені образливо. – кажу. – Що я вам поганого зробив, що і руки не подаєте?
- А що хорошого?
- Ладно, це так довго балакати можна та все дарма. Ось я прийшов до вас і хочу почути, що трапилося.
- Не будемо ми більше гетьманських терпіти!
- А чи же вам гетьманські погані?
- А тим, що зарплатню зменшили! А ціни підняли! А ще тепер податок додатковий ввели! По десять копійок з кожного карбованця! А чим нам дітей годувати? Чим? М’ясо он скільки коштує! Отой податок, він з нас зовсім шкуру знімає! А керівництво жирує! Он керівник міської сотні хатинку почав будувати! У три поверхи! Всіх будівельників зобов’язав працювати! Безплатно!
- Стоп! Не кричить всі водночас, а то в мене голова починає боліти. Вона в мене хоч і металева. – стукаю по потилиці кулаком. – але не залізна. Давайте хтось один з вас говорити буде. Хто у вас тут самий розумний?
- Давай Миколайович, давай ти! – кажуть повстанці і штовхають до мене якогось чоловіка років вже за п’ятдесят, трохи переляканого, з рукою, замотаною у скривавлені бинти. – Він у нас самий розумний, інженер, він все розкаже.
- Ну, кажи, слухаю.
- Та що казати. У нас же великі надії були. Спочатку. Що от дійсно Великий Спас. Ми ж і воювали! У нас з заводу семеро хлопців загинуло на руському кордоні, коли відбивалися. То ми за Тарасовича. Тільки ж не можна з нас шкуру знімати. Спочатку норми збільшили. Потім оплату зменшили. А ось це тепер почали десять відсотків затримувати з зарплатні на підготовку до приходу Тарасовича. А що там з той зарплати брати, коли все одно копійки! І рота не можна відкрити! Тільки що сказав не так і звільнений. Пішов на вулицю! Тільки вже ніхто тобі допомогу по безробіттю не платить! Хочеш хоч поїсти щось отримати, іди або вулиці мести, або в село, на польові роботи! Та такого і при Юлі не було! І воно ж не те, щоб грошей немає! Є! Тільки не для нас! От у нас директор знаєте, скільки отримує?
- Скільки?
- Двадцять тисяч карбованців в місяць! Ось я, інженер, тридцять років стажу, я двісті сімдесят отримую і це ще брудними, до податків! А воно виробництва не бачило, десь за кордоном вчилося, а тепер двадцять тисяч в місяць! А ще ціла свита у нього! Помічники різні, секретутки! Три машини найновіші, літак, яким по всьому світу ширяє! Ось куди наші гроші діваються!
- Чого ж ви скарги не подавали до влади?
- Як же не подавали! Та скільки їм ми написали! Тільки що там скаржитися, коли керівник міської сотні кум директора заводу! А керівнику обласного полку директор літак купив! Знов таки за наші гроші! Ось так! Деруть і деруть з нас, думали, що ніколи ця лафа не скінчиться!
- Танки їдуть! – воно дійсно стає чутно гуркіт двигунів.
- У вас є мегафон? – питаю і бачу, як на мене починають дивитися кілька пістолетів.
- Навіщо мегафон?
- Дам наказ почекати. Я ще не розібрався зі справою.
- Хіба вони послухаються?
- А ось подивитися. – беру мегафон і наказує зупинити наступ. – Чекати моїх наказів стосовно подальшого. Нікого з міста не випускати і нікого сюди не впускати! Беру керівництво операції на себе!
Віддаю мегафон.
- Де ваше керівництво?
- Директор вбитий. А сотник забарикадувався в будівлі міськради.
- Ведіть мене туди.
- Навіщо?
- Я хочу поговорити і з ними.
- Там небезпечно, вони стріляють.
- А ви хіба не стріляєте? Але я прийшов. Ведіть мене туди.
Мене ведуть спустілими вулицями. Кой-де зустрічаються трупи чи сліди пожеж. Інколи нас перестрівають патрулі людей з білими пов'язками на руках.
- Що то за знак на пов'язках?
- То перевернута літера Г. Це ознака того, що ці люди не гетьманці. Ми зробили патрулі, щоб не було безладу. Бо на початку повстання деякі зрадники почали грабувати магазини та банки.
- Молодці, порядок треба підтримувати.
Зі мною іде кілька десятків повстанців. Коли нас зустрічають патрулі, вони пояснюють, хто я такий. Патрулі уступають дорогу. Але хтось, мабуть, сповістив про радіо штаб повстання, бо скоро до нас підлітає дві звичайні мікроавтобуса, набиті озброєними людьми.
- Де Бар-Кончалаба? – питають нервово, роздивляючись натовп.
- Ось я. – кажу спокійно.
- Як ви узяли його в полон?
- Я сам прийшов.
- Як сам?
- Так. Я прийшов пересвідчитися на власні очі, що тут відбувається і прийняти рішення.
На мене уважно дивляться. Раніше моє обличчя було відомо кожному, але після поранення я сильно змінився. Але вони таки впізнають. Один з озброєних, мабуть головний тут, каже:
- Ти вирішив приєднатися до нас?
- Ні. Я вирішив допомогти зупинитися, щоб не було більше крові. Українці повинні проливати кров лише за Тарасовича, а не у братовбивчих сутичках!
- Не ми їх почали!
- Ось у цьому я і хочу розібратися!
- Я знаю, як ти розберешся! Ти ж гетьманець!
- Як тебе звати, чоловіче? – питаю головного, який вже схопився за пістолет.
- Навіщо тобі моє ім'я? Щоб потім знати, кого розстрілювати?
- Хіба пістолет не у тебе? Хіба он твої люди не цілять в мене з десятка стволів? То хто кого збирається розстрілювати?
- Ти будеш нашим заручником! Поки ти тут, вони не насміляться напасти на місто!
- Повтори, що ти сказав.
- Взяти його! – наказує він.
- Стояти на місці! – кричу я і вони стоять. – Ти розумієш, що ти робиш? Якщо ви арештуєте мене, то війська отримають наказ йти вперед і зітруть місто! Тут буде працювати артилерія і авіація! Ти цього хочеш?
- Ти лякаєш нас?
- Я кажу те, що буде, якщо ви зробити зараз помилку! Я взяв усю відповідальність на себе! Я зупинив війська, я сказав, що не можна допустити, щоб лилася кров українська! Я прийшов сюди розібратися, вислухати і вирішити, хто винен у тому, що відбулося! Хоча багато хто казав, що з бунтівниками треба розмовляти лише силою! Заарештуйте мене і дайте їм козирі у руки! Дайте їм можливість вбити вас і почувати себе переможцями бунтівників, а не вбивцями людей, які стали на захист справедливості! Справедливості, яка повинна починатися вже зараз, щоб розквітнути при Тарасовичі! Слава йому!
- Слава! – крикнули не всі, але деякі сказали.
- Не забивай нам вуха! Нам немає дороги назад! Ви все одно вб'єте нас! Тільки можна загинути, як чоловіки, а можна, як скотина, яку ведуть на забій!
- Дурниці кажеш! До того ж вам не потрібна дорога назад! Вам потрібна дорога вперед! І вона буде. Коли я розберуся в цій справі, я скажу, хто винен і хто буде покараний! Але не буде такого, що вини будуть всі, чи винні тільки одні. Я вислухав вас і хочу вислухати тих, хто зачинився в міськраді. То відведи мене туди.
- Ти хочеш сховатися там і дочекатися приходу військ!
- Якби я чекав військо, я б увійшов у місто з ним і давив би вас танками! Але я хочу не вбивати, а поновлювати справедливість! І це буде зроблено!
- Ти брешеш!
Я йду до нього, всі дивляться, бачу, як його рука обхопила пістолет. Кладу свою долонь на його вуста.
- Не говори того, про що будеш потім жалкувати. Не говори. А тепер поїхали до міськради!
І ми їдемо. Хвилин за десять вже на місці. Зупиняємося, далі йдемо пішки. Перед міськрадою площа. На ній кілька десятків трупів.
- Ми двічі ходили на штурм. Але в них кулемети. А в нас немає чим примусити їх замовчати. Хоча б невеличка гармати, чи хоч гранатомет.
- Я пішов. – кажу.
- Вони стріляють у всіх, хто наближається.
- В мене вони не будуть стріляти.
Виходжу і йду, показуючи, що у руках немає зброї.
- Я Владюша Бар-Кончалаба, член Таємної Ради! Я прибув, щоб розслідувати все, що відбулося тут і прийняти рішення. Я йду до вас.
Я йду. У вікна на мене дивляться багацько стволів, але мені не страшно. Коли я працював в "Житті по-справжньому!", то мені бувало страшно. Я вмів бороти страх, але мав його. Зараз же страху не було зовсім. Після поранення я перестав боятися. Можна було сказати, що та куля пошкодила ділянку мозку, яка відповідала за страх. А можна було сказати, що я бачив смерть на власні очі і після того мені вже важко було чогось боятися.
Я йду площею, переступаю через трупи, яких, чи ближче до будівлі, тим більше. Особливо багато на сходинках. Захожу у виламані двері, зупиняюся.
- Мені потрібен міський сотник! Сюди його!
- А ти точно Бар-Кончалаба?
- А ти вийде і подивися! – я підпускаю у голос трохи роздратування.
За хвилину на сходах з'являються кілька автоматників. Підходять, обдивляються, впізнають і тут же віддають честь.
- Ну що там? – питають у них згори, а вони вирячилися і мовчать.
- Доповідайте. – наказую їм.
- Тут член Таємної Ради, перший товариш Великого Гетьмана Владюша Бар-Кончалаба! – кричать вони ледь не хором.
До нас збігає кілька чоловіків у бронежилетах, що майже вклоняються переді мною і доповідають:.
- Міський сотник Качан!
- Голова Спостережної ради заводу Іванов!
- Мені потрібен окремий кабінет.
Мене ведуть. Говорю початку с міським сотником, потім з головою спостережної ради. Перший все відкидає, каже, що бунтівники брешуть, ніяких зловживань не було.
- І вони топтали портрети Великого Гетьмана! Палили їх! Це злочин, страшний злочин, вони повинні бути покарані!
- Що за палац ти будуєш?
- Це все брехня! Звичайний будинок! Мені ж треба десь жити! Я ж не місцевий! Я з Києва. До речі, я вчився у одній групі з братом голови Гетьманського коша!
- Чому скарги робітників не розглядалися?
- Ми реагували на них у зазначений в законі термін! Але не було підстав до задоволення їх вимог! Всі наші дії перевіряв прокурорський курінь!
Я ще поговорив з ним і зрозумів, що він бреше. Якщо не у всьому, то в багато чому. А ще натякав на подяку, яку обов'язково вручить мені, як тільки запрацює банківська система.
- Вийде. І поклич голову спостережної ради.
Цей казав, що про невдоволення робітників неодноразово доповідав.
- Ми ж не були зацікавлені у соціальному вибуху. Ми вклали у підприємство досить великі інвестиції, знайшли нові ринки збуту і...
- Чому була зменшена зарплатня?
- Тому що збільшилися податки. У нас іноземні інвестори, вони вимагають відповідних показників прибутку. Ми вимушені були знижати статті видатків.
- Скільки ви платили міському сотнику і керівнику обласного полку?
- Платили, за що платили? – він удає, що не розуміє, про що мова.
- Не крутись, як карась на пательні. Я питаю, скільки?
- Ми, ми, ми...
- Скільки?
Він розповів, що по тридцять тисяч карбованців готівкою, а ще перерахування на різні потреби сотні та полку.
- Ми були вимушені, бо вони ж могли проголосити нас юліанцями і забрати підприємство! Вони так і зробили з гірничо-збагачувальним комбінатом, який тут недалеко. Розстріляли господарів, які не погодилися платити, завели свої фірми і отримують страшні прибутки. А в нас автомобілебудування, у нас невисока норма прибутку, а тут ще стільки виплат. То довелося врізати зарплатню робітникам. Я сім листів написав з попередженнями, що складається вибухонебезпечна ситуація. Але вони їх ігнорували. Казали, що сотень куреню внутрішньої безпеки вистачить, щоб тримати все під контролем. Тільки я вам цього не казав! У нього є друзі-бандити, він уб'є мене, якщо дізнається.
- Він вже нікого не вб'є.
Виходжу з кабінету, міський сотник чекає в приймальні. Жадібно заглядає мені в очі.
- Треба, щоб війська почали штурм! Ми протримаємося! У бунтівників немає зброї проти танків!
- Дай свій пістолет. – наказую йому.
- Навіщо? – питає він.
- Так треба.
Він здивований проханням, але виконує його, віддає зброю. Беру пістолет в праву руку, а лівою хапаю його за вухо. Товсте і гаряче. Він не пручається, він переляканий, весь тремтить, йде зі мною по сходах вниз.
- Що, що ви робити, пане член Таємної Ради?
- Правосуддя, пане міський сотник.
- Навіщо ми йдемо на площу? Там бунтівники. Вони проти Великого Гетьмана! Вони палили його портрети, вони не хочуть пришестя Тарасовича! Їх треба знищити!
- Закрий рота!
- Але... – я б'ю його рукояттю пістолета у обличчя. Він вмивається власною юшкою. Ми вже на першому поверсі. Сотник намагається вирватися. – Якщо сіпнешся, пристрелю як собаку.
Ці слова паралізують його і ми спокійно виходимо з будівлі. На площу. Я так і веду його за вухо. Відходимо метрів на п'ятдесят, щоб нас добре бачили і ті, хто навколо і ті, хто в будівлі.
- На коліна! – ставлю сотника на коліна. – Увага! Іменем Великого Батька та сина його Тарасовича, владою даною мені Великим Гетьманом, опорою Третього Гетьманату, вершитиму суд я свій прямо тут і зараз. Визнаю винним у тому, що відбулося в Кременчуку, міського сотника!
- Ні! Ні! Ні! Я не винний! Вони бунтівники! Палили портрети... – постріл. Сотник гепається в землю з простреленою головою. Я кидаю пістолет на асфальт площі.
- А тепер принесіть сюди великий портрет Великого Гетьмана. Швидко!
За кілька хвилин з будівлі виносять великий портрет. І кілька столів. Я встановлюю портрет.
- А тепер всі в кого є зброя, залишають її і йдуть сюди каятися і просити у Великого Гетьмана вибачення та милості! Це мій наказ! Хто не залишить зброї, хто не прийде до портрета Великого Гетьмана, буде вбитий, як мерзотний бунтівник і ворог прийдешнього щастя! Кажу це всім! І тим, хто в будівлі і тим, хто навколо неї! Виходьте і просіть собі прощення, за пролиту кров українську!
Сам стаю на коліна перед портретом і прошу Великого Гетьмана простити людей цих, які не відали, що творили. До мене підходять кілька людей з числа повстанців.
- Скиньте пов'язки і моліть Великого Гетьмана! – вони теж стають на коліна. Починають виходити люди з будівлі міськради. Приходять нові з будинків навколо. Ось вже перед портретом Великого Гетьмана сотня, ось дві, ось вже півтисячі. Змішалися і бунтівники і їх супротивники. Всі стоять на колінах.
- Вибач нас Великий Гетьмане! – кричу я і вся площа повторює мої слова багатоголосим криком. – Вибач нас той, хто вестиме нас до Тарасовича, спасителя українського, який посланий Великим Батьком, щоб врятувати Україну!
Площа повторює ці слова. Дехто починає плакати.
- А тепер обійдемо все місто, щоб кожен міг припасти до портрету Великого Гетьмана і попросити вибачення!
І ми йдемо, колоною, яка становиться все більше велелюдною. До нас приєднуються всі нові люди. Стають на коліна, плачуть, кричать зізнання у гріхах проти Третього Гетьманату. Так ми ходимо кілько годин, аж поки не виходимо на дорогу з міста. Попереду стоять танки урядових військ. Ми йдемо до них. Я попереду.
- Слава Великому Гетьману! Сподіваємося на милість його! Люди міста визнали свої помилки і просять пощади! – кричу я. - Просите? – питаю у людей.
- Просимо! – вибухає натовп.
- Он попереду брати наші. Зараз покладуть вони зброю і приєднаються до нас, щоб славити Великого Гетьмана! Разом славити у передчутті приходу Тарасовича! Слава Великому Гетьману!
- Слава!
- Гучніше!
- Слава! Слава! Слава!
До нас починають вибігати солдати. Вони покидали зброю, починають обніматися з натовпом, скоро зливаються в ньому. Тисячі людей славлять Великого Гетьмана і клянуться віддати життя за його і за Тарасовича, що йде, щоб врятувати Україну.
Я наказую створити слідчу комісію, яка повинна дослідити причини заворушень і унеможливити їх повторення. Мене вже чекає літак і я поспішаю до Києва. В польоті дивлюся "Життя по-справжньому!". Як завжди, вони встигли і єдині показали, що відбувалося у Кременчуку.
- Алло, Владюшо!
- Так, Еде.
- Великий Гетьман хоче тебе бачити. Він подивився кадри з Кременчуку і досі плаче від розчулення. Він давно вже не плакав! А тепер плаче. Через твій подвиг!
- Немає подвигу. Кожен з нас зробить все, щоб прийшов Тарасович і не було йому перешкод на землі українській! Слава Великому Гетьману!
Я прошу мене не турбувати і дивлюся в ілюмінатор. Розумію, що дещо зробив, але попереду роботи ще більше!
