Тиняючись по пустих нічних вулицях мокрого, сумного, неохайного міста Вона відчувала якусь ніжність у своїй тремтячій бездумній душі. Щось, що випромінювало марева, які з’являючись розтавали ніби сонячне проміння у сутінках ночі. Це не давало спокою… Десь ледь сприймалася легка рок-музика. Вона ніби манила до себе, ніби навмисне змушувала зігрівати серце. Акорди нічної тиші підбирала чиясь надто здібна рука. Може це сама ніч грала для Неї? Чи це Вона сама бачила себе на одинці з гітарою? У будь-якому випадку це була справжня, не видумана краса. Краса, яку відчути міг кожен.
Йшов дощ. Краплини розривали серце асфальту вщент. Черстві і здавалось, надважкі, ліниво бились в скло чиєїсь блукаючої машини. Дивно. Дійсно дивно. Як може все змінитись! Для важливих змін, життя вибирає лише одну мить. Секундну мить, але надто важливу і всеохоплюючу. Воно каже «живи!». Але не завжди хочеться. Воно каже «мусиш», та не завжди тебе контролюють. При будь якому бажанні можна втекти від правил і законів життя. Це вже перевірено багатьма першопроходцями, яких уже не має з нами…
Вона ішла якось ліниво по вулицях дивини. Ішла, дивуючись людям, яких зустрічала. Дивувалася насамперед, навіщо вони, так як і Вона, блукали по давно вже сплячому місту. Невже і їх щось хвилювало? Невже і їх хвилювала та сіра буденність, та всеохоплююча грошова «долоня», яка спокушає всіх? Невже вони теж боялися майбутнього? Та ні це просто тіні забутого дня. Це залишки нічних дискотек ідуть додому, п’яно гублячись на нічних вулицях. Зустрічаючи їх, Вона ховає свій погляд від них, ніби чогось боїться, ніби плаче. Здавалось Вона одна на цьому бездіяльному і бездумному світі. Грошова «долоня» спокусила і батька. Тепер він її не хоче бачити. В нього свої справи. В нього бізнес, в нього відпочинок у нічних клубах. Він забуває про те, що сидить вдома і чекає на нього. Те, що марить колишніми обіцянками і пафосними виправданнями. Здавалось, ще трохи і Вона зневіриться у всьому. У цьому їй допомагали всі… Коли зі всіх сторін чуєш різну інформацію по одній темі, це вбиває елементарну віру в такі прості речі. Її батько здавався для Неї примарою буденності. Єдиний вихід ось так блукати по сумних вулицях улюбленого міста. Місто, яке пронизане чистотою і простотою, водночас було дуже вишукане і привабливе. Тут усі почували себе, як вдома. Тут кожен знаходив своє місце. Чи можна чимось було її здивувати? Навряд, Вона була горда, але не завжди. Інколи так хотілось втопитися у чиїхось міцних і ласкавих обіймах. Сказати несказанні слова. Зробити неможливі справи... Може ще все попереду. Це Її думки, це Її щастя. Можливо єдине щастя у житті… Уся робота Їй здавалися марною, усі дні йшли в нікуди, весь час летів у прірву, у надзвичайне забуття йшла Вона. Бездіяльністю своїх дій дивувала усіх навкруги. Ця течія спокійно текла по заданому напряму. Шкільні будні напрочуд дивно вимальовувались безбарвними фарбами.
А Вона так мріяла про гітару… Вона так хотіла дарувати людям те, чого вони так потребують у повсякденному житті – музику… Саме музика є найглибшим психологом, філософом… Музика дає нам настрій, задає ритм життєвому танцю… Під музику ми плачем і сміємось. Інколи її так не вистачає… Вона мріяла про красиву славу учасниці знаменитого рок-гурту. Але все ж таки чогось бракує. Їй бракує самого життя. Їй не вистачає днів, годин, секунд… Інколи находить натхнення… Тоді Вона пише пісні, тоді Вона перестає сприймати весь навколишній світ. Втілюється у яскравий образ своїх пісень. На слова лягає мелодія… Та ніхто не почує цих шедеврів. Вони народжуються у її свідомості. Це тільки Її музика. Музика певної особистості.
Пісні народжувались, сяяли і затухали майже водночас. Це викликало якусь занепокоєність. Інколи беручи в руки уявну гітару Вона закриває очі і поринає у великий таємничий світ музики. Вона бачить себе на сцені якогось «опен ейр» фесту, разом зі своєю дуже популярною групою, Вона завойовує світ. Вона приносить у світ через музику щось таке, що не вистачало, щось незбагненне для нашої свідомості. Її очі бачать натовп перед сценою… Натовп співає Її пісні… Люди від Її музики у стані, який неможливо описати. Це нове відкриття у світовій музиці. А потім різноманітні газети, часописи будуть наповненні статтями: «Світ сколихнула музика цього гурту…» чи «Це щось неймовірне, вони перевершують навіть легендарних «Pink Floyd»…
А потім Вона знову відкриє свої очі, подивиться на годинник і зрозуміє, що вже в який раз запізнюється в школу. І нашвидкоруч зібравши все, що потрапить під руку, Вона поспішає до фортеці знань. А там вічні проблеми з оцінками, поведінкою… Тільки не в Неї… Вона добре вчиться і поведінки не порушує. Її не стосуються зауваження про куріння в туалеті на перервах, про негативне ставлення до шкільного приладдя, про писанину на парті… Вона така… Безневинна жертва чужих ілюзій. Керуючись чужими прикладами, прагне всього лиш бути такою як всі. Але десь глибоко у душі Вона тримає свій ідеал дійсного життя. Без наслідування когось, без плагіатних образів. Щось всередині Неї ще не пробудилось від довготривалої сплячки.
Її родина була просто матеріальною підтримкою для Неї. Не більше. Звичайно Вона любила своїх батьків, але маму Вона не бачила вже більш ніж три роки, а батько постійно зайнятий роботою або безкорисливим відпочинком. Відколи мама поїхала до Польщі він веде розгульний спосіб життя. Здається, навіть, що він забув маму… Коли Вона думає про батьків, стає трохи сумно, інколи Вона плаче… Можливо нічого так не може зворушити Її, як спогади про минуле сімейне щастя. Їй боляче дивитись на щасливих дітей, які гуляють зі своїми батьками вдень у парку. На очі навертаються сльози… Для неї властива швидка зміна настрою. Лиш за долю секунди, за якусь мить, усмішка може змінитися сльозою. Для Неї це звично. Це буденні справи…
Свою мету, мету свого життя Вона визначила вже давно, ще як вперше з татом пішла на концерт однієї з місцевих рок-команд. Того дня, мабуть, хтось зверху визначив для Неї заняття всього Її життя. Саме тоді вперше взяла в руки гітару. Їй було всього якихось девять років. Для Неї це стало роковою подією… Пізніше, ледь не кожного дня після уроків ходила до подруги вчила основи гри любителів. А далі щось змінилося у Її житті, можливо вплинув переїзд мами. Вона закрилася у собі, більше не приходила до подруги, та й та не запрошувала… Лиш придумуючи для себе все нові й нові мелодії, роздумуючи над новими піснями, Вона все більше поринала у себе. Інколи бувало так, що ідучи по вулиці не помічала навколишніх, аж до тих пір, коли до Неї не зверталися.
У Її маленькому блокнотику було дуже багато текстів. Щось римоване, щось писане прозою. Щось велике, що займало близько трьох листків, а поруч красиві слова на три рядочки. Її різноманітність поглядів вражала. Ніхто не зумів бодай зазирнути за палітурку цієї диво-книги. Ніхто не зумів розгадати ці диво-загадки однієї людини… Її вірші лягали на папір легкими пірїнами правди. Ніби навмисне, щоб приховати таку дитячу наївність і всесприймаючість, ховались у криві букви Її почерку. Людський реальний світ ніби не помічав Її. Вона жила у свому світі ілюзії. Марила музичними ідеями і ідеалами. Вона могла б годинами говорити про музику, але не має до кого… Здавалось, що ж потрібно для такого елементарного людського, дитячого щастя? Хто ж винен, що влада не спроможна навести в цій країні лад? Хіба ж її хвилює такий непотрібний, надто похмурий сум людини…
Одного дня ідучи зі школи, Їй так захотілось пройтись по вулиці, де недалеко розташовувався музичний магазин. Там Їй завжди було цікаво… Там так Її захоплювало все, що Вона могла б годинами просто насолоджуватись красою тих всіх музичних приборів, що ними створюється найбільш важлива радість світу цього. І хоч знання у галузі технічної ланки музики в Неї було мінімум, Вона просто божеволіла від тієї насолоди, що давало Їй споглядання на музичний інвентар. Від Її дому до (назвемо магазин так) «МузінвентарЄ» не дуже далеко. Зараз Вона вирішила прогулятись трішки довшим шляхом, поза парком, яким пролягає шлях до її дому. Так вона робила, коли Її настрій досягав критичної позначки на шкалі «Життя-Смерть». Блукання по буденній обідній вулиці, споглядання на недосяжну радість у «МузінвентарЄ» давало сили жити, давало впевненість, що може і Вона колись підніметься на сходинку життя, що називається щастя, і буде дарувати його усім бажаючим його сприймати. Зараз було якось одноразово, без критичності. Просто Їй захотілося піти і ще раз поглянути на те, що змушувало радіти. Просто так… Навіщо змушувати себе привчати до будь-яких принципів. Просто хочеться… А може це Її майбутнє? Чомусь Вона в це свято вірила, хоч і вважала нездійсненною мрією. Задумуючись про сьогоднішні справи у школі, про неймовірну зашкарублість однокласників, про надзвичайну невідповідальність вчителів, про погану буденність… Вона ніколи не думала на такі теми типу: «як кльово сьогодні було», Вона ніколи не думала про радість і добро у своєму житті. Може тому, що цих почуттів у неї просто було у зовсім незначній кількості? А може не було й взагалі… Вона думала про те, як прийде пізніше додому, знову приготує, як завжди щось поїсти, щось простеньке, Вона невибаглива… Далі, якщо буде бажання, сяде за домашні завдання. А ще далі буде знову чекати п’яного батька. І вкотре не дочекавшись його піде спати… Знову дивитися свої черстві сни. Сни своєї мрії…
Магазин з кумедною назвою «МузінвентарЄ»… Вона прийшла... Як швидко минає час у роздумах. Непомітила, як минуло майже півтори години. Навулиці сутеніло. Зачинено… Як же Вона могла забути: сьогодні п’ятниця, у магазині скорочений робочий день. А вже п’ята… Здається настрій поліпшився. Стало, мабуть, якось веселіше. Хоча з’явилася така собі нотка суму… Вона ж так хотіла подивитись, можливо навіть на свою долю… Що поробиш… Треба поспішати додому. І поїсти хочеться. Що ж наступного разу… Мабуть…
Знову оглядаючи чужі брудні під’їзди, смітники з порозкидуваним сміттям, збіднілих бездомних людей… Невсилі допомогти цим людям, чомусь вони Її лякають, кидає на них свій пустий погляд. Чимось їх розуміла, вони так як і Вона надто глибоко і далеко від реальності. Для них теж світ – це лиш бездушевна сіра рутина. Вони змушені так жити. Мабуть, тому, що теж мають свої нездійсненні мрії. І хоч вони знають, що ці мрії не збудуться, але свято вірять у них… Вона не вперше йшла додому ось так. Трішки розчаровано і сумно. Так відбувається майже завжди. Здавалось якась велика депресія захопила Її навіки. Але Їй подобається ця «вічна депресія», ця вічна ілюзія, цей фанатично нереальний світ, у якому Вона живе...
Отак задумливо Вона прийшла додому. Кинувши свій рюкзак під стіну, взялась за буденні справи. Чомусь, здавалось, останні дні стали якимись не такими. Якісь надто мінорні ноти зазвучали у Її життєвій пісні. Почались передчуття чогось нереального, надзвичайно нового у Її житті. Але це «нове», чомусь, дуже сумне… За все своє коротке життя, Вона не помічала за собою такого дивного суму.
Вдома, як завжди нікого нема… Тільки годинник вибиває одноманітні партії. Отак непоспішаючи іде в нікуди. В нього немає іншого вибору… Вже коли Вона лежала у ліжку, згадала знову тих ображених долею людей… Згадала, як колись, ображена на весь світ, Вона сиділа під нічним небом, шукаючи у нього щастя. На засніженій під’їздній лавочці не було нікого. Цікавості жити не існувало, можливо ця історія поклала початок тому що є зараз… Білі одноманітні сніжинки опускалися ледь помітно для Її ока. Саме тоді Вона вперше довірилася собі. Довірилася тому нічному небу, яке так безжально дивилося на Неї, тому Місяцю, який так тепло освітлював Її постать. Очі просили самотності… Тіло просило чийогось тепла…
До неї підійшов чоловік у жахливому обдертому одязі. Він плакав… Спочатку Вона злякалася, але побачивши, що чоловік плаче залишилась сидіти на місці. Вона нічого не хотіла питати тоді, чомусь… Той чоловік сів біля Неї і так само не питаючи і не розказуючи нічого, пустив свій погляд десь надзвичайно високо. Гарячі сльози не переставали текти з його очей. З того дня і посьогодні Вона закутана в якусь неописану ще ніким таємничість. Щось нерідне взяло Її душу під свій контроль. Можливо, навіть налякана була Вона цим чоловіком, але, щось сколихнулося у Її свідомості назавжди…
Чомусь сьогодні і саме зараз Їй також захотілось щоб нічне небо подарувало Їй свій сумний, безжальний погляд, а Місяць знову зігрів своїм теплом. Навулиці була пора краси і чарівності. І водночас пора великою буденності. Мабуть весна найбльш передбачувана пора у році. Невимовна краса весни дарувала людям щастя, і безсумніву була для більшості найкрасивішою, най милішою, найзачарованішою частиною року. Може й для більшості, але не для неї… Вона божеволіла від засніжених полів, доріг, від заледянілих річок і озер. Вона невимовно раділа від споглядання на змерзлих людей, які дивилися на Неї таким зубожілим поглядом… Їй це подобалось… Хоч нерідко сама холодними очима окидала навколишніх.
З тих пір, як поїхала мама Вона стала, мабуть, повністю морально незалежною від навколишнього світу. Вона робила все сама і для себе, коли можна було уникнути сторонньої допомоги – завжди її уникала. При тому нікому й сама не допомагала. Так було потрібно комусь зверху. Такою Її хотіли бачити ТАМ. Мабуть Вона вирішувала якусь роль для НИХ, або для НЬОГО. Може просто Її створили, щоб побавитися… Якщо ж так, то ВОНИ набавились Нею досхочу. А ще скільки попереду цих життєвих ігор?
Вже далеко за північ, але Вона сиділа під красивим рідним зоряним небом, милувалась його красою та своєю самотністю. Здавалось вся ця природа – місяць, зорі, небо, дерева, сонце… Все це любило Її чи не найбільше. І справедливо, що і Їй це було найріднішим. Жодної постаті не було у цей пізній час на вулиці. Це Її не лякало, більше навіть навпаки. Для Неї не було більшого щастя ніж самотність. Хоч інколи навіть вона набридала. У такі моменти життя, здавалось, прийшло до свого берега. Від самогубства рятувала лише та недосяжна, така банальна дитяча мрія… Життя закінчило останню свою подорож… Але через деякий час воно набирає новий екіпаж, провіант і рушає до подальшого берега, по невідомому нікому шляху.
На новий інструмент Вона збирає ось уже майже другий рік, та недостатньо навіть на половину. Колись навіть намагалася працювати після школи, та Її волелюбність дала про себе знати. На всіх роботах, які Їй пропонували, потрібно було працювати з колективом. Можливо саме це і незадовільняло. Вона завжди хвилювалася, як сприйме її особистість та чи інша людина, як сприйме Її той чи інший колектив. Вона завжди боялася змін у свому житті. А вони навалювалися, як влітку сніг. Гітара для Неї була важливою, дуже важливою, надзвичайно важливою річчю. Ніщо Її не хвилювало так, як музика… Тим більше можливість показувати, таким, як вона, свою власну, надзвичайно неймовірну творчість. Це Їй давало сили жити. І не тільки Їй, а ще сотням, тисячам, а може й мільйонам таких, як Вона.
Гроші отримувала частіше від мами з Польщі переказом, ніж від батька вдома. Лиш інколи, на великі свята типу Нового Року, Різдва він давав Їй гроші. Напевно Їй би вистачило тих коштів, що давав батько, на рік, а може й два, на проживання і доволі таки не бідне. Але Вона берегла ці гроші і складала їх в коробочці під своїм ліжком. Лиш, можливо, десяту частину витрачала на своє проживання. Та Їй і цього вистачало повністю. Гроші не займали якогось значного місця у Її житті. І Їй було наплювати на те що хтось скаже про красу Її одягу, макіяж чи ще якусь буденну фішку моди. Це Її зовсім не хвилювало. Вона завжди виглядала красиво, ця краса була лише природною, без будь-яких домішок сучасного фешну. Що б Вона не робила було красивим. Красивим ставало все, до чого торкалися Її руки. Це була Її природність, якою, мабуть, Вона дивувала кожного.
Вона сиділа, як завжди у своїй кімнаті за столиком, і писала якісь нові, тільки Їй відомі шедеври. Ледь помітне світло настільної лампи додавало якоїсь цікавої романтики. Сьогодні дзвонила мама… Так сумно стало, відразу, згадавши її… Тато теж був вдома, навіть з мамою говорив… Дивно… Зміни ходять за нами слідом, і до того ж так непомітно, що за якусь мить може перевернутись все з ніг на голову, а інколи і навпаки. Зараз найбільше хочеться писати щось фантастичне, щось таке, що ніколи не збудеться. І Вона поринає у світ своєї уяви… Де десь глибоко заховані неймовірні фантазії однієї людини. Звідти Вона повернеться нескоро. А може і не повернеться аж до ранку… Отак перед лампою, на столі, серед купи непотрібних речей, Вона засне, обійнявши свого записничка. А вранці лише скине всі потрібні книжки в рюкзак поспішає в школу. Заспана, немита… Та Їй всеодно… А потім відразу прийшовши зі школи починає записувати свої сни на папір… Тоді все, що Вона побачила у світі своєї фантазії, лягало у записник красивими буквами Її руки… Мабуть ніхто і ніколи не отримував стільки задоволення, як Вона у такі моменти. Це Її життя, Її мрії, Її сподівання, втрати, болі... Та дуже схожі моменти бувають і у кожного з нас. Коли нам хочеться побути на самоті, віддатися своїй мрії, своїй ілюзії життя, фантазії. Просто побути на самоті і… У будь якій сфері цього світу є кінець, і завжди, без сумніву, він позитивний… Так само у цій історії, після мінорних септакордів життя вирішує змінити темп і ритм своєї мелодії, поступово доставляючи деінде різних мажорних акордів. Мелодія життя стає веселішою… А в кінці такої довгої пісні обов’язково зазвучить мажорний звук щастя, якою б сумною і чорною не була б смуга всього минулого життя.
«Хто я…»
Сьогодні Її настрій був вкрай поганим… Навіть Вона сама не знала чому. Кажуть, є таке поняття, як «філософський сум», мабуть, у Неї він і є. Її хвилювало, чомусь все: і надзвичайна криза в країні, і брудні вулички міста, і буденність сили-силенної народу навколо Неї. Як завжди у такі моменти вирішила прогулятись поза парком, по вузенькій вуличці, що вела по дорозі додому і до найцікавішого, на Її думку, магазину у місті. Ні, цього разу, чомусь Їй не хотілося взагалі куди небудь заходити. Вона просто йшла, опустивши очі вниз, незбагненно-красивою ходою, її власною… Ось так йшла вкотре непомічаючи нікого і нічого на Її шляху. Якось зовсім непомітно Її зупинив раптовий зовсім несильний удар. Несильний удар… Таким він був тільки на Її погляд. В якусь мить Вона почула тільки різкий пронизливий шум, крик якоїсь жіночки та скрегіт шин автомобіля… Все…
Питань «що сталось», у неї не виникло. Вона перебувала десь у підсвідомості, у небутті. Спочатку не бачила нічого, навкруги було все якесь невідрізненне, все чорне… Лише інколи виринали сірі кольори Її уяви, що вносили хоч якусь різнобарвність цього стану. Здавалось Вона просто втопилась у життєвій ріці, і просто летить ТУДИ. Те місце деякі люди називають раєм… Чи може пеклом… Кінець вже близько… Навкруги темінь… Ні, Вона цього не відчувала, все відбувалось десь глибоко у підсвідомості. Якось непомітно чорний колір змінився білим… Навколо стало невимовно красиво… Вона ніби прокинулась. Душа Її була чиста, Вона не відчувала жодного тягаря у ній. Чомусь це Їй сподобалось. Білий далі змінювався зеленим, той червоним… Вона вже відчувала, що йде кудись. Бачила своє тіло. Лише не знала, де Вона… Отак ідучи, Вона нічого не помічала. Лише десь далеко, серед кольорів, які дуже швидко змінювались виднілось, щось біле. Та ні, не далеко. Ось же воно перед тобою, ввійди…
- Хто ти? – якось несміливо, зуміла видавити з себе ці слова Вона, до чоловіка, який стояв перед нею. Та ні, навіть не стояв. Це якийсь образ… Він ніби витав у повітрі. Десь серед дивної країни, у дивному різнокольоровому світі… Його не було чітко видно, щось неземне закривало його обличчя.
- Я… Як це не банально буде сказано, БОГ… У земному світі ти закінчила свій шлях… Ти померла… Думаю ти вже це зрозуміла? Але… Зауваж, в тебе ще є шанс. Ти хочеш ним скористатись?
- Померла… Нарешті… Набридло гратися? Чи вже знайшли собі нову іграшку?
- Чому ти так відразу? Я лиш спостерігаю за такими, як ти. Ви самі все робите у своєму житті. Ви самі спроможні виправити всі помилки свого життя, і здійснити свої мрії. Я можу виправляти тільки зовсім трохи, лише трішки змінювати напрям чийогось життя. Люди самі здатні змінюватись. Вони наділені думкою, яка має здатність до матеріалізації. Сила думки безмежна… Ти сама гралася собою, ти сама завжди уникала друзів, ти навіть полюбила самотність… Та все ж, одна ти не зможеш здійснити свою мрію, ти про це знаєш? Тобі потрібні однодумці, і в тебе вони є, просто озирнися навколо. То ти повертаєшся? Чи ідеш далі в небуття?
- Я… Не знаю… Вибачте мене, я просто заблукала у своєму житті… Може ви й праві… Але ні, я хочу туди, я хочу в небуття!
- А як же твоя безмежна мрія?
- Я в тому світі ніхто…
- Ти була ніким, тепер ти змінишся, повір. Більше того, ти сама цього захочеш. А ще в тебе є надто багато невиконаної роботи на Землі… Ти потрібна людям. Дуже потрібна… Ти їх частинка! Ти зможеш змінити їхнє життя… Вибір за тобою… Або небуття, або те, чого ти так хотіла, про що так мріяла – дарувати людям музику, те що створене найбільшим благом для людини…
- Мабуть я оберу… Оберу мрію… Але попрошу вас, якщо ви такі благородні, більше не втручайтеся у моє життя! Забудьте про мене! Я хочу жити сама!!!
- Твоє право…
Вона чула знову якісь різкі звуки, відчувала слабкість і велику біль у голові. Відкривши очі, побачила, що все було ніби в тумані. Навколо хтось ходив. Мабуть лікарі… Хтось побачив, що Вона відкрила очі.
- Привіт! – звернувся до Неї невідомий голос. Цього голосу Вона ще не чула, - я знаю ти не можеш говорити, я бачив все, що з тобою сталося. Я знайшов твій мобільний, подзвонив твоїм батькам. Вони вже десь незабаром будуть тут… Я поїхав з тобою сюди. Тебе прооперували, я постійно був з тобою, аж поки ось, ти відкрила свої прекрасні очі…
Вона лежала на лікарняному ліжку майже без свідомості. Боліло все тіло… Сказати хоч, що не будь просто не могла, але все чула. Десь у душі Вона раділа. Невже це справді відбувається з нею? Чи може це Її ілюзії? Та ні, Вона це відчувала дуже чітко, занадто для просто ілюзій. Цікаво, а хто це біля Неї? І для чого він подзвонив батькам. А що, як він і мамі сказав… Вона ж хвилюватися буде… Плакати… Він же не знає тебе, і те, що твоя мама десь в Польщі. Жаль… Чи то від болю, чи то від жалю, з очей опускалися по Її обличчю сльози… Такі гарячі, як Їй здалось… І водночас такі небажані зараз.
- Чому ти плачеш? Я зараз медсестру покличу, вона допоможе, зачекай секунду…, - він пішов… Вона лиш ледь почула скрегіт дверей.
А вона плакала, не відболю, ні, навіть не від жалю, просто, може, вперше Вона відчула, що все ж комусь потрібна… Хай навіть просто незнайомій людині. Десь там, у своїх думках, Вона каялась, просила вибачення у того, кого Вона бачила ТАМ… Все ж Він був такий правий… А Вона так боялася… Все пройшло, що далі… А далі мрія. Прокинься і ти її побачиш…
Ввійшла медсестра з тим, кого Вона чула.
- Вона спить… Не тривожте Її… Ідіть собі… Прийдете завтра…
- А все ж, чому Вона плакала?
- Можливо, щось загадала з свого минулого… Не тривожте Її…
А Вона дійсно заснула, і поринула у світ своїх фантазій. Тільки тепер вони не були глибокофілософським сумом. Це були просто ілюзії про щастя, про таку близьку радість, яка Її охопила цілком раптово. Хто б міг подумати, що таке місце, як лікарня може втілювати у собі щастя. Їй, мабуть вперше у житті захотілось сміятись. Так, і десь у душі Вона сміялась… Так щиро… Як ніколи, ніхто, ніде… У цьому сні, Вона проаналізувала все своє життя. Згадала всі свої помилки, а їх було багато. Якось так, в один момент захотілося змін. Так, змін… Вже набрид той сум, вже набридла вся та дурна буденність. Інші ж якось знайшли вихід з неї. Хтось шукає розради в тому, що ходить вночі на кладовище, хтось просто напивається кожен день, вбиваючи себе, а хтось, як і Вона, ховає свої думки на папері, а потім і в мелодіях. Так, вони ще не народились, але у них є майбутнє. Вони створенні, нехай і просто у чиїсь уяві. Та все ж колись ці мелодії виринуть у світ, у цей світ, у це життя… Виринуть, для того, щоб ніколи більш не потонути, для того щоб зігрівати людські серця, щоб просто не дати комусь втопитися назавжди у цій річці життя… Можливо так буденно, разом з тим, так актуально. Музика – це життя, а життя – це музика. Так було колись, так є зараз і так буде завжди. Але не кожен просто зуміє підібрати ті акорди, що потрібні для злагодженості життєвого оркестру. Не кожен зуміє налагодити правильно свій інструмент, свою душу…
Вона прокинулась… Тіло дуже нестерпно нило від болю. Потрохи Вона починала відчувати навколишніх. Десь почувся плач дитини, десь пройшла медсестра. Той хлопчина казав, що приїдуть батьки… Де вони? Їх ще досі нема… Скільки ж Вона спала? День чи ніч? І де дівся він? Незважаючи на велику кількість запитань, на які сама ж могла дати відповідь, Вона просто не може відкрити очі, щоб все побачити. Зрештою, Вона почула голос батька. Він підійшов до Неї, поклав щось на столик, сказав щось дуже-дуже тихо і так само тихо пішов… Ось і все? Ну мабуть… Зустрічі, робота… Це важливіше ніж рідна кровинка.
- Привіт! Ти як? – почувся знову голос того хлопчини, майже відразу, як вийшов батько, - Я тобі щось приніс… Хоч лікарі кажуть, що не можна, я тобі все ж ввімкну, послухай.
Вона почула якусь музику, хтось бігав пальцями по струнах. Здавалось прості звуки… Та ніщо не може надавати таку купу щастя, як ці звуки. То таки правда… Щось надало Їй небаченої сили. Ніби зявилися крила… Вона згадала цю мелодію, її колись подруга вчила. Гарно… Справді гарно! Так хотілося встати, встати і почати нове життя, все з нової сторінки.
- Як, гарно? Думаю тобі сподобалось, це гурт з нашого міста. Якщо захочеш, колись підемо на їх концерт… Мені довподоби така музика, не знаю, як тобі… Якщо не подобається, вибач, просто іншого в мене немає… Ось так…
Їй ще більше захотілося відкрити очі. Побачити того, хто повірив в Неї, того, хто подарував Їй щастя. Втома недавала цього зробити, але кілька спроб не пройшли дарма. Вона поступово відкрила очі…
- Це… Ти? - важко промовила Вона до хлопчини, який зачаровано дивився у вікно ніби замрівся.
- Ти відкрила очі! Нарешті! Так це я… Андрій… Вибач, що не сказав відразу… Приходив твій батько… Я навіть здається розумію, чому ти так необережно йшла по дорозі… Твоя мама обіцяла приїхати і ще досі не приїхала…
- Моя мама… Вона в Польщі… А ти їй дзвонив…
- Так… Вибач я просто не знав… Тобі вже краще?
- Мабуть краще… Тіло болить… Повністю…
- Нічого, матимеш військову підготовку. Я жартую…
- Дякую тобі за музику. Це моя мрія...
- Будь ласка, якщо хочеш я залишу тут плеєр. Завтра принесу щось нове… Якщо звичайно захочеш… В мене є ще дуже багато наших гуртів, також є і зарубіжні. Все залежить від твого бажання. То ти хочеш?
- Так… Принеси будь ласка… Я цю пісню, яку ти вмикав давно чула… Гарна пісня… Я й не знала, що гурт з нашого міста… А концерти часто бувають? Я ніколи не бувала на них…
- Концерти бувають часто, майже кожного місяця, а якщо пощастить, то й два рази, але цей гурт грає рідше. Я чув, що наступного місяця будуть грати в нашому міському будинку культури... Якщо хочеш сходимо…
- Звісно… А чому ти за мною поїхав? Чому ти, як купа іншого люду спокійно не спостерігав за тим, що відбувалося? Адже це було видовище… Мабуть…
- Я мабуть просто не купа іншого люду… А ще… Я може просто побачив дівчину свого сну…
- Дякую… Дуже тобі дякую, що не залишив мене на одинці з лікарняним ліжком. Мабуть мама дуже схвильована була? Жаль… Але я рада, що вона приїде... Слухай, аякже твої батьки? Нічого не кажуть, що ти цілими днями тут, зі мною?
- В мене немає батьків… Я живу дитячому домі… Вони загинули, так безглуздо… Поїхали до бабусі в інше місто з меншим братом… Було темно, а в селі не освітлюють, вони просто завернули у рів… Їх знайшли тільки через два дні… Вже мертвими… Тоді мені було тільки сім років… Невдовзі померла і бабуся… Думаю Бог зберіг мене для чогось важливого…
- Прикро… Як ти не загубився у цьому безглуздому світі? Де поряд ходять вбивці і жертви людської душі…
- Просто повірив у себе і у свою мрію…
- Я теж... Мабуть тільки мрія врятувала мене…
- А яка вона у тебе… Ні, звісно, якщо не хочеш не кажи…
- Я скажу… Я мрію про музику, про те, що колись буду дарувати її всім… Про той невмирущий екстаз, який вона несе у собі. Для мене це є надважливим у житті… Мабуть тільки це… А яка в тебе мрія?
- ... Знаєш… Наші мрії збігаються повністю… А я думав це просто неможливо… Недарма щось повело мене за тобою…
- Мабуть вперше у житті я відчула, що таке щастя. І, знаєш, для цього так мало потрібно… Ти повернув мені мене, дякую тобі…
- Я мабуть піду, вже сутеніє… Ти слухай музику, вона зцілить, повір. Я тобі завтра ще щось принесу. Бувай! Видужуй скоріш!
- Дякую, буду намагатись. З музикою вже якось веселіше стало. Дякую тобі за все… Бувай…
Він пішов… А Вона, вперше повірила у щастя… Вперше повірила у правду чийогось слова, у чиюсь душу, вперше повірила собі… Більше не було хвилювання, лише радість у серці. Хотілося зігрівати цією радістю всіх, але цього Вона просто не могла… Незважаючи на значні зміни у своєму житті, Вона залишилася такою, як і була. Лише з’явилась пляма щастя на сірому тлі її життя. Так хотілось щось зараз написати, щось красиве. І завтра показати йому, можливо сподобається… Зрештою, все у житті можна виправити. Все можна почати спочатку.
Кажуть життя, як казка, можливо… Та мабуть не для всіх. А для Неї тим більше. Для Неї життя – це якась фантастика з різними кутами погляду на однакові речі. Кожна людина бачить світ зовсім по-різному і тому ми всі сприймаємо його по-різному. Так треба ЙОМУ, так, мабуть, краще і для нас. Але дехто просто цього не може прийняти. Так само і Вона не могла з цим змиритися. Їй просто не хотілося бачити посторонніх у своєму житті. Навіть батьків Вона вважала вже посторонніми. І тут буквально за єдину мить все змінюється… Непомітно з’являється радість, навіть нотки щастя. Це неймовірно тішить, Її душа немов відкрилась всьому світу. Тільки аби той світ не зламав її зсередини. Що буде тоді? А нічого, просто Вона знову зневіриться у житті. Цього разу назавжди…
Зараз Вона спить, щоб завтра знову прокинутись щасливою. Хоча ні ще не щасливою, всього лиш дуже радісною. Вона літає у сні і мріє, лиш мріє про своє щастя, про подарунок долі, про те що десь далеко зараз від Неї, у реальності, грає чарівна музика, наповнена чимось неймовірним. Наповнена душею, нелюдською душею – вона мінлива. Музика наповнена своєю душею, якимось особливим почуттям, яке ще досі незбагнуло людство. На вулиці світало… А Їй чомусь не спалось. Просто Вона прокинулась раніше всіх. Раніше, в дитинстві це було часто. І це так нагадало його. Захотілося поринути у минуле, таке щасливе минуле. Дитинство… Таке безтурботне, незрозуміле і дуже різноманітне. Як все ж хочеться повернутися у цей неймовірний шматочок життя. І проживати його знову і знову, але потрібно жити далі. Потрібна нова еліта цій країні, і, як кажуть, якщо не ми, то хто? Вранішнє зимове сонце утворювало неймовірної краси візерунки на небі. Так хочеться підійти до вікна, але ж не можна. Треба буде обов’язково спитати лікаря, коли я зможу хоча б ходити. Тіло все ще болить, нестерпно, різкими ривками…
Вона знову відкрила свої очі, вже удруге сьогодні. Мабуть знову заснула мріючи. Прокинулась від чийогось стривоженого голосу. Прийшов лікар, побачивши Її відкриті очі зрадів, посміхнувся…
- Ну ось… Що я говорив, іде на поправку, ось уже й оченята відкрилися. Як самопочуття?
- Дякую нормально, тільки все тіло болить … Піднятися не можу…
- Ну-ну… Підніматися тобі ще не потрібно, ось, бачу музику гарну маєш, слухай, лежи поправляйся. Зараз тобі ще поїсти принесуть. Ти, дівчинко, в сорочці народилася. Дякуй Богу, що жива залишилась, після того, що пережила… Тільки на третій день очі відкрила… Ти не уявляєш який я за тебе радий… Ну лежи, лежи, я іду. Зараз до тебе ще хтось прийде, тобі сумно не буде, ось побачиш…
- Дякую вам…
- Не мені дякуй, більше собі, сама вибралася ЗВІДТИ… Я ще прийду сьогодні…
І лікар пішов. Поглянувши на годинник, Вона зрозуміла, що зараз тільки десята година ранку. На Андрія чекати, мабуть ще рано, але Вона чекала, усім серцем чекала його. Того хто повірив у Неї, того у кого повірила Вона… Знову ввімкнувши плеєр, більш не спала. Більше дивилася у замерзле вікно. Намагалася розгадати неймовірної краси малюнки, що їх зробив своєю легкою рукою мороз. І як таке диво може зробитися саме по собі? Ось так Вона милувалася вікном і зачаровувалася музикою, аж поки не прийшла медсестра.
- Твоя їжа. Як ти? Лікар казав вже краще.
- Дякую. Так, здається краще. Мабуть я всіх тут налякала?
- Ой налякала… Коли тебе привезли, всі думали безнадійна. Вся закривавлена, побита… Аж страшно… Але слава Богу все обійшлося… Ти молодець, що не здалась! Ну ти їж, їж…
Свіжозварений борщ Їй дуже смакував. Їсти хотілося ще з вчорашнього вечора, і тільки сьогодні це вдалося. Було дуже смачно. І захотілося ще.
- Дуже смачно, дякую вам, а можна ще?
- Звичайно, можна. Тільки зачекай хвилинку, я з кухні принесу…
Поки медсестра ходила по другу порцію смачного борщу, Вона ще більше зраділа. Зраділа тому, що ніколи ще не була така потрібна і нікому… А тут… Всі про тебе піклуються, всі такі добрі…
- Ось тримай. Тільки обережно, гарячий, - медсестра принесла другу тарілку борщу.
- Дякую, вже й не пам’ятаю, коли востаннє їла.
- Їж, їж… Ще раз скажу, молодець ти, молодець! А парубок твій, який молодець. Всі три дні з тобою провів. І їв тут, і спав… Все тільки для тебе. Ось так. А ще кажуть молодь зіпсована… Я й не вірила ніколи цьому, бо знала, що наша молодь, то завжди наша надія.
У відповідь Вона тільки посміхнулась. Доїла свій смачнючий сніданок, подякувала і продовжувала чекати його. Знову дивилася у вікно, слухала музику. Інколи Її увагу привертала стеля. Так дивно було, слухаючи улюблені пісні, поринати у їх транс, поєднуватись з ними в одне ціле. А далі бачити себе на сцені, біля мікрофону з гітарою. А що це за гітара? Неможливо роздивитися, не видно на жаль… І Вона щаслива, якщо саме це називається щастям. Ні, Вона не спить, Вона мріє… Як завжди подумки, так якісно і спокійно, так по-своєму…
- Привіт! Ось і я! – перервавши Її мрії, ввійшов Андрій. Позаду він тримав гітару, - Дивися, що я тобі приніс!
- Це гітара, - на Її обличчі засяяла усмішка. Така щира, що мабуть і Вона не пам’ятає, коли востаннє так раділа. Це справді був подарунок Її життя.
- А де ти її взяв? Це ж мабуть не твоя? Чи ти купив… Мабуть дорого…
- Не переживай, вона повністю твоя з цього моменту. Цю гітару мені подарував приятель з дитячого будинку. До речі, вони працюють над створенням чергового гурту у нашому місті. Буде цікаво подивитися на них і послухати їхню музику, чи не так?
- Звичайно, я… Просто в мене немає слів… Я тобі дуже дякую. Дуже… Я про гітару мріяла мабуть половину свого життя. Але мені ще тут лежати довго…
- То нічого, я зранку до вечора буду з тобою. Тобі не буде самотньо, повір. Хочеш я щось тобі заграю? Хоч я й не майстер у цій справі, але все ж дещо вмію…
Він почав грати… Її радощів не було меж. Це було щось надзвичайне, це було дуже красиво. Пісня поглинала повністю, зачаровувала і відпускала. Здавалось прості акорди, але яку вони мають все ж силу. У музиці знання не головне, мабуть більше за все важить душа, мелодія, ритм, змога створити щось просте і водночас красиве. На даний момент йому це вдавалось. Коли пісня закінчувалась не хотілося нічого говорити. Було бажання просто дослуховувати ту навіяну тишу.
- Гарно… А хто це виконує?
- Поки що ніхто… Це моя власна пісня. Для тебе…
- Класно, дякую…
- Тобі справді сподобалось?
- Це було дійсно дуже вражаюче… Для мене ще ніхто не співав…
Вона вперше почула пісню для Неї. Захоплення, подив, радість – все це зараз злилось в єдине ціле, в почуття, якому ще ніхто не придумав назву…
«Хто ми…»
Після виписки з лікарні пройшло не надто багато часу. Вона вже ходить в школу, але більше не сама. Прийшовши, Вона помітила, що в класі є нові обличчя. Дівчина сиділа сама на останній парті похнюпливо нахиливши голову і мабуть думала, щось на зразок «куди я потрапила?». Вона вирішила присісти біля цієї дівчини. Нічого не говорячи вони відразу стали подругами. Чому? Так здалось їм обом… Вже потім після уроків вони познайомились ближче. Цю дівчинку звали Таня. Що було дивно їхні погляди на життя збігалися. Невже всі надії і сподівання отак відразу втілюються у життя? Мабуть саме це мав на увазі ТОЙ ХТО ЗВЕРХУ. Тоді Їй здавалось все це нездійсненим планом когось одного, а насправді… Надто дивне знайомство з Андрієм, тепер з дівчиною на ім’я Таня… Так поступово змінюється життя. Так чудово це бачити, відчувати, збагачуватись його мудрістю. Скоро знову прийде Андрій. Віднедавна, напевно, він та Вона єдині, хто приходить сюди часто. Обіцяний приїзд мами так і не відбувся. А Вона так надіялась… Батько вже третій день не вдома, але не зважаючи на це все Їй добре. Останнім часом, Вона навчилася дивитись крізь очі на проблеми. Навіть неважливо чиї вони: Її чи навколишніх. Можливо, тільки ця байдужість відволікла Її від того суму, що заселяв Її душу раніше. Тоді це була велика безнадія з єдиною мрією, сьогодні ж, це єдина надія з великою мрією… Із здійсненною мрією… Так здавалося Їй.
Мабуть не тільки Їй так здавалось, а й ТОМУ, ХТО ЗВЕРХУ. Відтак на кожному кроці підставляв все що так було потрібно. Сьогодні зі школи вперше поверталася не одна. Її зі школи зустрічав Андрій, з Нею йшла Таня. Мабуть вперше повертаючись зі школи Їй було весело. І що було дивно, а можливо і не зовсім дивно, весь час вони розмовляли про одне й теж. Вони розмовляли про музику. Як дізналася Вона, Таня на даний момент вчиться грати на бас-гітарі. Як вона сказала це її мрія. Але ще немає де грати. Що ще цікавіше, Андрій розповів, що знає хорошого барабанщика, якому теж потрібні хороші люди для створення гурту. На мить Їй здалося, що мрія ось-ось стане реальністю. Пізніше мить стала вічністю…
Отак ідучи по дорозі додому, зародилася ідея, якщо точніше, втілилася ідея створити ще один талановитий гурт у цьому маленькому містечку великої європейської країни. Отак просто… За декілька хвилин все склалося просто неперевершено. Для Неї це стало надзвичайною подією. Подією, у яку втілилися нещодавні зміни Її життя...
(Далі буде)
