Ранок…
Уночі на болоті серед лісу тихо… Лиш іноді прокинеться якийсь птах, спросоння щось мовить і знову тиша… Здавалося жодна людська нога сюди не ступала, і мабуть таки і не ступить. Так, і в наш час такі місця трапляються. Тут природа незаймана… І саме на таких місцях трапляються найбільші дива світу цього. Найбільші дива всесвіту… Коли чужі очі не сприймають нічого зайвого, коли чужі очі не розуміють нічого, коли в них панує відчай, страх перед чимось незвіданим, перед безоднею часу…
Так, коли залишається мить до світанку, посеред лісу, біля ще сонного озера, заграє сопілка. Тонким голосом проріже ранок… Пробудить ліс… Після цього розбіжаться по лісу пісні, нелюдські пісні. То пташки по-своєму вітають день. Хлюп-хлюп, привітається озеро, зашумлять дерева… Хтось зашурхотить у воді, визирне, знову зникне під водою. З’явиться на березі і гріється на вранішньому сонечку… Кожен ранок починається так у тому казковому світі…
Вже через мить ліс наповнюється галасом. Всі радіють новому дню, новим клопотам, що він дарує, новому життю у ньому. З початком нового дня, всі беруться за свою роботу. Ось там на тому березі стоїть хатина. Стара вже правда, але ще стоїть, тримається. Дерево обсохло, сіло… Непримітна вона стоїть вже кілька століть. Всі лісові мешканці знають хто в ній живе, слухають, люблять. Він, в свою чергу, ніколи не залишиться осторонь будь якої проблеми, яка є в лісі. Всім допоможе, всіх вислухає… Кожного ранку піснею на своїй сопілці зустрічає ранок, тільки після нього прокидається ліс. Так було споконвіків тут, так є зараз, так буде завжди. Ніхто і ніколи не порушить цього правила, ніхто і ніколи не забере цього і не знищить. Ці закони пройшли випробування вічністю…
Новий день здавався буденним у житті лісового царства, не віщував нічого несподіваного чи тривожного. Тут небезпеку відчувають, але не бояться її… Дід враз відведе. Чи то людська душа заблукає – виведе на правий путь, чи то чорний смуток завітає – відверне і його. Отже спокій тут панував завжди…
(Продовження буде)
