Королівський палац височів над пагорбами, що були вкриті наметами заколотників. Палац прикрашали відлиті статуї якихось древніх химер – дивних чи-то звірів, чи-то птахів. Вечоріло, загін Золотоволоски в черговий раз обходив королівський палац. Заколотники відпочивали, то там то тут було чути веселий гомін. Недалеко від головного намету герцога Дона стояли кінні війська, в яких Червонний взнав воїнів, що розгромили його гвардію під порогами. Він прошепотів про це Рошу і вони намагалися зрозуміти, де герцог Дон за такий короткий час взяв таку сильну й організовану армію. Лицарі й Сінгі, в світлих плащах гвардії Золотоволоски не привертаючи уваги просувалися до палацу. Червонний для годиться пару раз гукнув вітання своїм «соратникам»-заколотникам, Рош декілька раз шанобливо кивнув… Вони підійшли майже до самого палацу, коли варта, що ставала все суворішою, чим ближче вони просувалися гукнула їх:
- Хто йде?
- Капітан гвардії її світлості графині Золотоволоски, Арі. – Сінгі витягнулася по струнці.
- Відкрити обличчя!
Не вагаючись, Сінгі зняла капюшон і спокійно подивилася в очі варті.
- А хто з Вами?
Сінгі повернулася і скинула капюшони з герцога. Варта очманіла:
- Герцог Рош!
Сінгі з суровим виглядом цикнула на варту:
- Тихо! Так, герцог Рош. Взятий в полон за наказом її світлості графині Золотоволоски. Я маю суровий наказ негайно й безперешкодно доправити його в намет її світлості, - Сінгі, з виглядом людини, яка змушена розповідати подробиці, які вона не має права розголошувати, нетерпляче дивилася на варту.
- Ми не знали… - винувато відповіла варта.
- От і добре! Вам і не треба знати! Її світлість воліє, щоб це не мало широкого розголосу! А зараз, з Вашого дозволу, сер, я маю негайно виконувати наказ її світлості. Вбийте собі в голову – ніякого герцога Ви не бачили. Така воля її світлості.
Сінгі накинувши капюшон нетерпляче штовхнула герцога, змусивши його йти і нагадала про тишу. Якийсь час вони йшли, зображаючи полонених, поки не щезли з поля зору варти. Друзі йшли між деревами та химерними витворами скульпторів, плутаючи між квітниками й камінням. Раптом Рош щез між двома великими каменями, що слугували елементами сходів, які подекуди перерізали рельєф міста. Сінгі пірнула за ним, і останнім до них приєднався Червонний. Пройшовши кілька кроків тунелем, вони опинилися в маленькій, круглій кімнаті, порослій мохом. Рош кивнув Червоному і лицарі, напруживши м’язи, відсунули важкий камінь і опинилися перед дубовими дверима. Туз брязнув ключами і вони пірнули в таємний хід, миттєво закривши за собою двері. Рош викресав вогонь і запалив смолоскип.
Вони почали підійматися крутими гвинтових сходами, до поки не зупинилися ще перед одними міцними дубовими дверима. Зі сходів раз по разу відгалужувалися бокові коридори, що вели в підвали зі зброєю та запасами.
Король в глибокій тузі сидів біля вікна, через яке скільки вистачало зору, було видно заколотників. Останні дні знесилили його. Він був зовсім не схожий на того Короля Віка, який п’ять років тому такий жаданий народом взяв владу в свої руки. Не схожий на Віка, який переможною ходою зійшов на престол і звільнив народ від тирана, якого так палко ненавиділи люди. На того Віка, який залізною волею відстоював свою Державу довгих п'ять років. Зараз же він був знесилений і розбитий. Король встав, підійшов до шафи, дістав склянку з отрутою, налив в чашу, поцілував державний стяг і раптом щось дуже важке вдарило в його руку, чаша вилетіла з рук і рідина розтеклася по мармуровій підлозі:
- Трясця твоїй матері!!! Мій король, не варто!
Туз випустив руку короля і схилився в шанобливому поклоні. Позаду так само схилилися Рош і Сінгі.
- Туз!!! Звідки ти взявся?!!!
- Мій король, ти думав, що ми залишимо тебе одного?
Король обійняв Туза:
- Даремно, мій друже… Це має скінчитися…
- Має. Але не так.
- Я ж звелів тобі й Рошу виїхати подалі разом з моїм двором! - Король міцно обіймав вірного графа.
- Твої люди у безпеці, не хвилюйся, - Червонний дивився в очі Короля, якому вірою і правдою служив стільки років, - я виконав твій наказ. А тепер ми маємо відновити порядок в Державі.
- Червонний!… - Король, притиснув до себе графа, ховаючи мокрі очі, - мій вірний Червонний…
Король підвів погляд:
- Рош! Мої вірні лицарі!
Рош підійшов до них і шанобливо вклонився:
- До Ваших послуг, мій Король!
Якусь мить Король стискав Роша в міцних чоловічих обіймах, знову відчуваючи підтримку друга за якого ладен був віддати власне життя. Потім Король перевів погляд-запитання на дівчину.
- Ваша величність, це Сінгі, - відрекомендував Рош, - вона…
- Сінгі – наша вірна соратниця, – поставив крапку Червонний.
Сінгі схилилася в поклоні і поцілувала руку Короля.
Лицарі, Король Вік і Сінгі сиділи за столом у великій королівській залі:
- Друзі мої! Це все марно. Я не піду проти свого народу. Народ мене привів до влади – він має право мене прибрати.
Герцог Рош роздратовано поставив келих:
- Мій король, який народ? Ти визирни у вікно – хто цей народ веде?
- Рош, люди зробили вибір. Я маю його прийняти.
- Ти мрійник, мій королю! Я розумію, ти прагнеш збудувати вільне королівство. Але скажи – чи стане воно вільним від того, що монархом стане навіжена леді, яка маніакально прагне влади або тиранічний герцог? Це вибір твого народу? Твій народ тебе ж благав врятувати їх від Дона!
- Значить вони помилялися. Вони мають право на помилку. Те, що ми зробили – було помилкою.
- Мій король! Ти краєш мені серце! – Червонний дивився в очі Королю, - як ти можеш? Вік, друже! Ти ж розумієш хто за всім цим стоїть! Мій королю! Коли ти одягнув корону, ти взяв відповідальність за цих людей! Ти не можеш їх кинути на пів дорозі!
- Мій друже! Я не можу проти їх сили їх вести! Я не можу навіть во благо, вести людей проти їх волі!
- Мій королю! Вибач, але ти зараз говориш не як король, на якому лежить відповідальність за долю свого народу! Що з тобою сталося, Вік?!!! Ти потрібен своєму народу!!!
- Кому? Роше, – визирни у вікно! Он мій народ – прагне моє смерті. І маю їм це дати.
- Визирни у вікно, мій королю! Визирни! І ти побачиш в першу чергу знамена Злотоволоски і Дона, їх гвардію. Де народ? Де? Пара сотень за спинами гвардійців?!!! Нумо, Віку, відкрий державний архів! Подивись, скільки налічується в твоєму королівстві людей? І що – вони тут?
- Ваша Величносте! Дозвольте? – Сінгі боязливо підняла очі.
- Ми слухаємо тебе, Сінгі!
- Ваша Величносте! Його світлість герцог Рош правий – не весь народ тут. Тут купка тих, хто воліє повстання замість розбудови нашого Королівства. Ваша Величносте! Ваш народ в переважній більшості зараз по своїх домівках – вони хочуть одного – спокійного й ситого життя. Ваша величносте! Ви законний монарх! І пробачте мою зухвалість, але я дозволю собі погодитися з його світлістю Червоним Тузом – Ви відповідаєте за долю свого народу. Народ чекає, коли Ви наведете лад в Королівстві. Коли припиняться інтриги і ми зможемо спокійно жити. Просто жити в своїй Державі. Ваша Величносте! Ви потрібні Вашому народу! Хто наведе лад в Державі? Хто захистить її, борони Боже, від ворогів? Ваша Величносте! Благаю Вас - врятуйте Королівство!
- Сінгі, дівчинко! Зрозумій – я не можу вести народ, який не хоче мене. Це його вибір.
- Але ж, Ваша Величносте, чому Ви вирішили, що купка заколотників біля Леді Золотоволоски і є Ваш народ? Невже Ви забули про інших? Вони мають не менше право розраховувати на Ваше заступництво! Ваша Величносте! Народ сам не піде. З’явилася Леді і його світлість герцог Дон – і люди пішли. Сотні тисяч Ваших вірних людей сидять вдома і будуть змушені прийняти нового монарха, лише через те, що Ви не волієте їх очолити і повернути порядок в Державу!
- Мій королю! Послухай, дівчину! Ти ж хотів думку народу, так? Чому ти не запитуєш де ми її взяли? Я відповім – ця дівчина їхала до столиці, прагнучи приєднатися до твоїх прибічників – вона не знала, що ти вирішив здатися. В лісі на неї напали розбійники, але, на щастя, мені вдалося її врятувати. Ти розумієш, мій королю, що не твій народ не хоче тебе, а підла інтриганка. Правда це ти знав давно. Мій королю! Озирнися і подивися, що твоє Королівство складається не лише з заколотників. До речі, мені здається, що це переважною більшістю люди, які йшли за тобою. Чого варта чи їх зневага чи їх захоплення, якщо вони так легко переходять від зневаги до захоплення і навпаки?!!!
- Саме тому мені й соромно перед ними, що я не виправдав їх сподівань. – відповів Король. Сінгі дивилася на монарха з прихованим відчуттям захоплення - Король викликав протилежні відчуття – вольове підборіддя, благородно розвернуті плечі, широкі груди, в усьому стані Короля читалася прихована сила і в той же час очі людини, яка ладна прийняти будь-який вибір свого народу, жертовність в погляді, не бажання боротися за себе…
- Віку! Та що з тобою сталося в біса?!!! Я тебе не пізнаю! Ти чув, що тебе благає Сінгі? Вона права – хто буде відстоювати Королівство? – спалахнув Червонний, - Ти готовий кинути людей, які довірили тобі владу? Ти ж прекрасно уявляєш, що буде з Королівством, якщо монархом буде чи Леді чи Дон! Я взагалі сумніваюсь – чи буде Королівство існувати!
- Мій король! Ти зобов’язаний зараз стати до керма! Королівство розхитане! Митарі деруть з народу три шкури! Кожен найжалюгідніший барон чинить в своєму баронаті свавілля! Сусіди хтиво зиркають на наше Королівство! І в цей час Король вирішив зняти з себе відповідальність!
- Ваша Величносте! Благаю Вас! – прошепотіла Сінгі.
Лицарі парилися в королівській лазні. Рош саме в черговий раз облив розпечене каміння крижаною водою, коли Червонний енергійно хльостав Короля березовим віником. Вік із задоволенням підставляв свої м’язи другу. Раптом очі Червоного звузилися і він схвильовано провів рукою по спині Віка:
- Мій королю! Звідки це? – Червонний дивився на рану від стріли, з якоюсь незвично обпеченою шкірою.
- Народний гнів! – Король стомлено відмахнувся, - я вийшов до народу і отримав стрілу.
- В спину, - уточнив Рош.
- Яка різниця?... – махнув Король. Рош роздратовано буркнув собі під ніс лайку, бачачи апатію Короля.
- Мій королю - лагідно, майже ніжно, сказав Червонний, приховуючи хвилювання, - скажи що ти відчув, коли стріла впилася в тебе?
- Сором перед народом…
- Вік, - почав дратівливо, та тієї ж миті стримався, Червонний, - я тебе питаю що відчуло твоє тіло? Чи не було якось дивного, не схожого на всі інші рани відчуття?
- Не пам’ятаю, Туз… Єдине, що я відчув – що я не маю права керувати цим народом…
Червонний скрипнув зубами і припинив розмову. Рош схвильовано подивився на друга, на що отримав стривожений і не добрий погляд Туза. Лицарі продовжували парити Короля, який, здавалося, вже не думав про розмову і просто розслаблявся в лазні.
Рош лежав в своїх покоях в королівському палаці. Він з насолодою підставляв розпарене тіло теплому повітрю і ніжним рукам Сінгі. Вона не могла відвести очей від Роша – лицар був перед нею в усій красі своєї сили й могутності – великий воїн, загартований в боях – його могутнє дуже тіло було вкрите слідами битв, сповнене енергії, налите силою й міццю. Його величні м’язи з насолодою приймали її ласку, відпочиваючи від недавніх битв. Сінгі подала йому келих вина. Він без поспіху зробив ковток напою, ліниво спостерігаючи за дівчиною.
- Звідки це? – Сінгі трепетно торкнулася суворого рубця, що перетинав його груди.
- Ммм… - Рош відчув її губи, - десь пропустив удар, - не вдаючись в подробиці відмахнувся герцог.
- Господи, Рош! Це ж смертельна рана!
- Пусте, - безтурботно кивнув лицар, продовжуючи ніжитися.
- А тут… - Сінгі цілувала довгий шрам, що перетинав його кремезне стегно від пояса до коліна.
- Яка ти допитлива… - промурчав Рош, - це з часів повстання , - герцог занурився у спогади, - це була єдина битва, де я відчув справжній страх… Ми брали Державний архів, де зберігався вигаданий родовід Дона, в якому доводилося, що саме він і є законним нащадком тодішнього монарха. Мені було страшно – з нами пішов сам Вік… Сінгі, перестань! - Рош грайливо перевернувся на ліжку і продовжував, - Уяви – майбутній король, наш Вік, від якого залежала доля Держави, сам пішов в битву... Ми з Червоним як могли берегли його, але ти не бачила Віка! Сінгі! – Рош продовжував розповідь, вдаючи, що не помічає її пестощів, - Вік волів бути в самій гущі битви, в той час як один влучний удар міг забрати в нас Короля!
Сінгі слухала з уст самого герцога Роша про події тих днів, одночасно не відволікаючись від лицаря…
- Ми ледь не втратили Короля! Це була найстрашніша битва. Ніколи я не відчував страху, окрім того разу. Я ні на крок не відходив від Короля, але дорогу нам перегородив віконт Рич. Тоді я залишив Короля з Червонним, а сам кинувся на Рича. Він вибив в мене зброю і тоді я зняв важкі дубові двері і ними поклав Рича. Сінгі, ти не даєш мені розповісти… ммм… - дівчина слухала, не відволікаючись від його плоті, - Ми добули тоді родовід Дона, в якому не було й слова правди! На радощах, я не добив Рича, який благав мене про помилування…Сінгі, - промурчав Рош і віддався її пестощам.
- Рош! Рош… в усьому світі не має воїнів рівних тобі!
- Сінгі… - сміявся Рош.
- Рош, таких як ти більше не існує… Аби ти лише уявляв яка це насолода пестити тебе…, - Сінгі схилилася і не оминула увагою жоден клаптик його могутнього тіла…
… Сонце пробивалося через вітраж королівських вікон і грало різнобарвними зайчиками на обличчі Роша. Він ліниво перекотився на ліжку й потягнувся. Сінгі подала вино.
- Сінгі, як тобі наш Король? – задумливо запитав Рош.
- Я вражена! Знаєш, я в захваті від тебе вже давно – якось королівський кортеж їхав нашим місцем і поряд з Королем я побачила ТЕБЕ! Ви з королем тоді були божевільно прекрасні! Навіть на фоні кремезного сильного Короля, ти захоплював неймовірною могутністю.
Рош всміхнувся:
- Сінгі, я запитую про Короля…
- Я до чого веду – Король був шалено енергійний і могутній. Але мені здається, він тяжко переживає те, що почався бунт. І вирішив змиритися зі своєю роллю. Ти його друг, ти маєш повернути йому надію!
Рош похитав головою:
- Не тільки бунт… Король поранений. Поранений отруйною стрілою. В лазні Червонний побачив на його спині рану. Я знаю такі шрами – так розпечена шкіра буває лише від одного – отрути, яка паралізує волю людини. Ця отрута не вбиває, але проникає в тіло, в душу людини і сіє там тугу, безнадію. Король більше не король, він не воїн… Отрута вразила його волю і він став жертвою, готовою лише скорятися. Хто це зробив тонко прорахував – він не стане вбивцею, навпаки – Король сам віддасть владу. Король віддасть владу і добровільно зганьбить своє ім’я. Той хто це зробив зазіхав не на життя Короля – він зазіхав на його честь і владу.
- Ти знаєш, хто це зробив? – Сінгі сиділа на ліжку, граючись своїм довгим шоколадним волосся.
- Здогадуюсь…
- Ми маємо помститися і врятувати Короля!
- Я знаю такі рани, але не знаю від них ліків. Та все ж має існувати якесь зілля!
Рош мовчки дивився повз дівчину, потім нарешті зважився:
- Сінгі, я маю тобі дещо сказати…
Дівчина відчула як впало її серце, проте відповіла якомого більш байдужим голосом:
- Слухаю…
- Сінгі… Я не знаю як все складеться далі… - Рош перекотився на білосніжному зім’ятому шовку, потягнувся до маленької скриньки поряд з ліжком, - Сінгі, я не знаю чи ми встигнемо зняти з Короля чари – ні в мене, ні в Червонного не має зілля проти цього, хоча… - Рош раптом обірвав себе на півслова, - хоча може знати знахарка Росава, вона найсильніша з відомих мені чарівниць… І все ж, - Рош повернувся до розмови, - Сінгі, я не знаю чи встигнемо ми зняти чари до того як вони розпочнуть штурм. Якщо до цього часу Король буде ще під впливом зілля – це ускладнить задачу. Ми говорили з Червонним – він в будь-якому випадку рятуватиме Короля. Я його знаю – він сам загине, але Короля врятує. Я ж піду в бій і дам Червонному вивести Короля через таємний хід. Сінгі, як тільки почнеться штурм, - Рош дав їй ключ, що дістав із скриньки, - ти не чекаючи ні мене, ні Червонного щезаєш таємним ходом. Я хочу, щоб ти врятувалася… До речі, Сінгі, - Рош подивився їй в очі, - в нас?...
- Ще не знаю, - почервоніла Сінгі.
- В будь-якому випадку, ти тікаєш таємним ходом.
Сінгі поклала ключ лицарю на долонь і закрила його пальці:
- Ні, Рош, нікуди я без тебе не піду, - Сінгі приголубила його обличчя в себе на грудях, пестила його кучеряве волосся, - ні Рош, я не зможу піти, знаючи, що ти помреш. Якщо так судилося – помремо разом.
- Туз! Пішли з нами! – покликав Рош. Лицарі й Сінгі спустилися до фехтувального залу, що був поряд зі зброярнею.
- Ну давай, Сінгі – раз ти вирішила стати до бою з Золотоволоскою… Точно вирішила? – Рош не покладав надії її відмовити.
- Так, - спокійно відповіла Сінгі.
- Рош, ти ж розумієш, що у нас не має іншого вибору! – наполягав Червонний, - по-перше ми, а значить, і Король, відразу станемо тиранами й нелюдами, що вбили через ненажерне прагнення влади безневинну Леді – єдину надію на порятунок! – Червонний скривився, - по-друге наші герби будуть вивернуті назовні і з кожної башти королівства ми будемо оголошені жалюгідними боягузами, які не можуть нічого кращого ніж воювати з жінками! Про менестрелів я вже мовчу. На кожному базарі…
- Ну добре, добре… Я з усім згідний…Сінгі стверджує, що вона вміє володіти мечем! Зараз ми це й перевіримо! А заодно й навчимо її дечому…
Вони зайшли в зал, на стіні висів королівський герб – золотавий герб, із зображенням вуздечки і написом на якійсь стародавній мові. Сінгі із запитанням подивилася на Роша.
- «Я не зачаровуюсь, щоб потім не розчаровуватись!» - герцог переклав їй девіз Короля.
Весь день лицарі й Сінгі фехтували мечами. За цей час вони впевнилися, що вона, в принципі, казала правду, але звісно володіла вона мечем не на їхньому рівні... Герцоги були відомі всьому Королівству як неперевершені митці бою! Рош, звісно враховуючи лише ті прийоми, які могли витримати дівочі руки, тим паче, що битися їй з Золотоволоскою, показав їй такі речі, які були відкриттям навіть для Червонного. Проте Червонний теж вразив Роша своїми секретами і в результаті кожен з них, а особливо Сінгі значно покращили свої вміння.
- Ваша світлість! Ще декілька днів і цей сучий син зречеться престолу! – барон Блек Беф зазирав в очі Дону, який прогулювався між своїми гвардійцями.
- Ваша світлість! Ви ж віддасте мені на розправу Роша? В мене з ним ще давні рахунки з дня, коли ці покидьки взяли Державний архів! – віконт Рич хижо всміхнувся!
- Хлопче, в мене на Роша бажаючих – греблю гати. Я, напевно, сам його проштрикну, щоб не вагатися з вибором – брутально розсміявся Дон.
- Ваша світлосте! Рош наніс мені кровну образу в тім бою!
Блек Беф гигикнув:
- Ще б пак! Славного лицаря ледь не розчавили дубовими дверима! Ваша світлосте! – звернувся він до герцога, - віддайте віконту Туза! Перед ним він точно в боргу!
- Ги-ги! – зареготав Дон, - в яблучко, Беф! Аби не Червонний Туз, нашого б славного віконта Рича тоді б народ розірвав на шматки!
- Ваша світлосте! – з образою в очах вскипів Рич, - там все було по-іншому!
- Аякже! – зареготав Блек Беф.
Раптом Дон рвучко спинився і втягнув ніздрями повітря:
- Позакривали пащі! Щось мені здається… - і Дон різко звернув до намету Золотоволоски, відштовхнувши варту, що намагалася його не пустити.
Дон зайшов в намет і принюхався. Леді стояла біля столу, змішуючи в келиху якісь таємничі зілля:
- Сер! – обурилася вона, - як Ви смієте так вриватися до мене! Де Ваші манери?!!!
- До біса! Будете манерною в тронному залі! Якщо будете там! Що це в келиху? – Дон різко підійшов до неї.
- Сер! Чому я маю Вам відповідати? – зриваючись на істеричний визиг образилася Золотоволоска.
- Тому, що мій досвід підказує, що тут щось цікаве і небезпечне.
Леді відсунула від нього келих.
- Кого на цей раз планує труїти Леді Золотоволоска? – очі Дона не віщували їй нічого доброго, - Кому призначений цей келих?
Леді відступила на крок і підняла на Дона невинні, трохи сором’язливі очі:
- Рошу, - коротко відповіла вона і почервоніла, - це приворотне зілля… Сер! Чому я маю Вам це розповідати? Ви обіцяли, що коли ми візьмемо владу, віддасте мені герцога!
- Шльондра! – Дон стис підборіддя Леді і дивився в її очі, - затям… - Леді пручалася і ковзнула правою рукою в мережива своєї сукні. Удар і Дон вибив з її руки кинджал, боляче заламавши руки.
- Затям, лярва! За себе я не боюся – для цього в тебе закороткі руки. Але, якщо хоча б один волосок впаде з голови моїх людей, - Дон боляче стиснув обличчя Леді, - борони Боже, від твоєї руки загине хоч одна моя людина – ти пошкодуєш, що народилася на світ! Приворотне зілля кажеш?!!! Не бажаєш його випити? – Дон випустив її руки і підніс до губ келих, - Ну ж бо, Леді! Це всього-на-всього приворотне зілля!
- Воно не діє на жінок… - прохрипіла Леді…
- Тим краще! Значить тобі не зашкодить! А я переконаюся, що це була не отрута!
Дон насолоджувався повними жаху очима Леді:
- Ну що, шльондра? – Дон кинув келих на підлогу і рідина відразу пропекла дорогий килим.
- Дивись мені! – Дон відшвирнув Леді від себе, - ще раз побачу – ти його вип’єш!
І Дон розгнівано вийшов з намету.
Ніч оповила столицю. Небо затягли хмари, древні химери королівського палацу таємниче вимальовувалися на темному тлі. Столичні пагорби вкривали заколотники. Одинока фігура в світлому плащі гвардії Золотоволоски вже покинула межі їх табору і прямувала до високих пагорбів, один з яких був відомий як Поросла Гора. Це місце жителі Королівства намагалися уникати, про нього ходили різні легенди і чутки. Говорили, що там збираються шамани та відьми. Що там проходять різні таємничі події. Що те місце – місце чар. Дівчина в світлому плащі не без страху почала підійматися на Порослу гору. Вона йшла вузенькою стежкою поміж чудернацьких дерев, майже в повній темноті. То там то тут дорога плутала між непрохідними чагарниками. Дівчина йшла, відшукуючи дорогу на дотик. Нарешті вона знайшла, що хотіла – перед нею стояла важка кам’яна будівля, через вікна якої пробивалося ледь помітне світло. Дівчина постукала в двері.
- Заходь. – почулося зсередини.
Дівчина, не сміло, відчинила двері і опинилася в просторій кімнаті. Перед нею сиділа молода жінка, одягнена в дивний одяг, схожий на одяг античних богинь полювання, її прикрашали масивні і якісь таємничі прикраси. В жінки було довге, воронова крила волосся і такі ж самі темні великі очі.
- Сідай, - пролунало з її вуст запрошення-наказ, - розповідай!
Гостя, це була Сінгі, обережно підійшла до жінки:
- Доброї ночі! Дозволь просити тебе про допомогу, Всезнаюча Росава! – Сінгі протягнула жінці калитку з дорогоцінними прикрасами, - і прийми ці скромні дари в знак нашої безмежної поваги до твоїх знань і твоєї сили. Я прийшла до тебе, благати допомогти нашому Королю і нашій Державі, Велика Росава!
- Король… Я знаю – йому зараз не легко… Тяжкі хмари зібралися над ним, темні сили обступили… Що саме ти хочеш? Ти просиш не лише від себе – за твоєю спиною я бачу могутні постаті.
- Всевидяча Росава, ти права. Разом зі мною тебе благають їх світлості Непереможний герцог Рош і граф Червонний Туз. Саме його світлість граф зрозумів, що тут не лише сила меча – тут задіяні сильніші сили!
- Розповідай!
- Король в непомірній тузі. Він втратив свою колишню силу. Він зараз не здатний протистояти нікому. Його світлість граф побачив на його спині рану. Його світлість стверджує, що ця рана від отруєної стріли, яка й паралізувала волю Короля.
Росава присунула до себе кришталеву кулю, що стояла на столі, прошепотіла якісь слова і вражена Сінгі побачила королівську спальню. Король спав в своєму ліжку. Росава ще щось сказала і картинка збільшилася – щезла ковдра, що закривала від них Короля і вони побачили той самий шрам, про який говорив Червонний. Росава напружено вдивлялася в нього:
- Не може бути! Але ж ні – це саме він – той слід від отрути, яку ми називаємо отрутою серця. Отрути, яка впивається в людину і робить її немічною душею. Вона вбиває силу волі і людина стає покірна й безсила. Вона нездатна протистояти нічому. Вона повністю перетворює навіть найсильнішого й наймужнішого воїна на безсилого раба. Вона перетворює чоловіка на ніщо. Якщо цією отрутою отруїти навіть самого Непереможного герцога Роша, через деякий час з безстрашного і могутнього воїна стане безсилий раб. Ця отрута діє не відразу – спершу людина просто втрачає всяку агресію, потім людині стає все одно, потім вона починає скорятися. Якщо це чоловік – він втрачає свою силу. Якщо це жінка – вона втрачає вроджений інстинкт оберігати своє гніздо. Вона може сама знищити своїх дітей. Чоловік же перестає бути воїном. Якщо це лицар – для нього втрачає всякий сенс поняття «слава», «честь» - він може покірно схилитися перед ворогом, не зробивши бодай спроби боронитися. Він може віддати свою владу, свою жінку, своїх близьких… Це страшна отрута. Я навіть не знаю, хто може знати її таємницю. Я пам’ятаю в мене була одна учениця, і вона якось таємниче щезла, і через деякий час я помітила, що пропала пляшечка з цією отрутою. Я досі намагаюся знайти й повернути її. Але марно… І боюсь, що це саме вона…
- Велика Росаво! Але ж має бути від цього якесь спасіння!
- Так, воно є! Але… але його треба вміло використати… Я тобі дам ліки, - Росава підійшла до шафи, що повністю була з маленьких ящичків, відкрила один і дістала коробочку з прозорим порошком, - відкрий перстень звеліла вона Сінгі, хоча з першого погляду зрозуміти, що під каменем подвійне дно було неможливо. Сінгі не запитуючи підкорилася. Росава насипала їй порошку.
- Розводиш це зілля з вином. Даєш випити Королю. Чари мають зникнути і Король знову відчує смак життя, він знову стане тим Віком, якому народ довірив владу.
- Дякую, о Велика Росава! Ти єдина можеш врятувати Короля! Дякую, - Сінгі зняла з себе коштовні сережки і намисто, не зважаючи на протест Росави поклала на стіл, - дякую Всезнаюча Росава, дякую, дякую…
- Вперед! І пам’ятай – між зіллям і дією має пройти якнайменше часу! Стій! Візьми це, - Росава протягнула їй флакон з якимись таємничими парфумами, - його світлості має сподобатись…
І Сінгі чимдуж поспішила до палацу.
- Ваша Величносте! Бажаєте чаю? – Сінгі зайшла в покої Короля з тацею, на якій стояла чашка запашного чаю і солодощі. Перед цим вона довго й прискіпливо приводила себе до ладу й не забула нанести на тіло декілька крапель подарунку Росави…
Король всміхнувся:
- Дякую, Сінгі, ти така турботлива! Не йди так швидко – побудь з старим королем…
Останні два слова вдарили ножем Сінгі в серце, але в ньому горіла надія, що уже сьогодні все зміниться… Вона повільно поставила тацю на кам’яну стільницю й ніжно подивилася на Короля. Король підійшов до шафи, дістав два келихи з гірського кришталю, срібний графин:
- Вип’ємо вина?
- Це висока честь для мене.
- Сінгі, я дуже радий, що Рош привів тебе сюди, - король розлив вино, Сінгі подала йому келих і одночасно з її персня кристали посипалися в рубіновий напій.
- Сінгі, я щасливий, що не весь народ відвернувся від мене…
- Ваша Величносте! Ви занадто скромний. У Вас залишилося багато вірних людей! Вперше в історії Королівства люди відчули свободу! Вперше Ви примусили інших поважати нашу Державу! Я щаслива, що Ви мій Король! – Сінгі дивилася на Короля великими ніжними очима. Він захоплював її ще до часів повстання. Її завжди вражали його сила й могутність. В нього було щось, що змушувало її тремтіти від захоплення. І зараз, знаходячись біля нього вона була й вражена й боязлива одночасно.
- За мій народ! – король виголосив тост.
- За мого Короля! – відповіла Сінгі.
Він осушив келих, відчуваючи як неймовірне тепло й енергія розливаються по його тілу. Сінгі сиділа поруч і милувалася королем з під опущених вій. Її обличчя розшарілося і вона намагалася приховати сором’язливість. Сінгі милувалася руками Короля – він тримав кришталевий фіал, але це були руки людини, яка все життя тримала меч. Округлий келих здавався тендітним в величезних чоловічих долонях, дівчина почервоніла, дивлячись на його руки… Неймовірне поєднання сили і вишуканості – благородні зап’ястя, що переходять в великі, сильні долоні, довгі гарні пальці, неначе створені тримати і важкий лицарський меч і Державну Булаву. Граційні, сильні і одночасно вишукані, звабливі жести… Щоб якось відволіктися від таких спокусливих рук Короля, Сінгі запитала:
- Ваше Величносте, я вражена Вашим палацом! Він такий незвичайний! Ці статуї, що оздоблюють дах!
- Це дуже древні статуї. Вони існують, скільки існує палац, - Король повільно підніс келих, вдихнув аромат вина, не поспішаючи випив…
- А як вони зроблені? Це ж не камінь?
- Ні, Сінгі, вони відлиті. Але не з металу. Є така речовина, що спершу ніжна й пластична, але потім твердне…
- Чудеса!
Раптом Король відчув, як кров завирувала в жилах, йому нестерпно захотілося опинитися в горнилі битви, взяти в руки меч, відчути корону, підкорити жінку…
- Ні, чому ж чудеса? Звичайне природне явище…, - король енергійно провів рукою по волоссю Сінгі, - м’яке стає твердим – приймає форму й перетворюється на камінь. Така природа речей…
Раптом очі Короля спалахнули, він рвучко поставив келих, густе червоне вино розлилося по білосніжній скатертині. В повітрі стояв запах її парфумів, Сінгі відверто милувалася Королем. Король провів рукою по її обличчю:
- Ти така гарна, Сінгі… - але він опанував себе, - Ні, повертайся до Роша. Ще мить – і я втрачу найближчого друга. Ти ж його кохаєш?
Сінгі чесно кивнула:
- Дуже, Ваша Величносте!
Я не можу так вчинити з ним. На жаль він був перший. Вибач. Повертайся до нього, Сінгі! Хоча – ні! Поклич його сюди! Разом з Червонним! – Король відчув неймовірне бажання діяти.
- Слухаюсь, мій Король!
В залі, оздобленій червоним деревом, з важкими шторами за дубовим столом сиділи лицарі, Король і Сінгі.
- В нас є півтисячі моїх гвардійців, - говорив Рош, - якщо все як я й планував, віконт Клич уже з ними недалеко від твого палацу, мій Королю!
Король, як і колись енергійний і сповнений рішучості, в той же час залишався благородним і чесним:
- Друже мій, і що ти плануєш з їх допомогою робити?
- Мій Королю! Ми вдаримо по заколотниках, приберемо Дона й Золотоволоску й в Державу повернеться спокій.
- Що ти розумієш під «заколотниками» - народ?
Червонний Туз в цей час мовчки встав, підійшов до бюро на ріблених ніжках, інкрустованого золотом, вмокнув перо і почав щось писати.
- По-перше, там в переважній більшості не народ, а їх армії, - заперечив Рош, - по-друге, мій Корою, ти ж не збираєшся вести з ними переговори?
- Роше, друже мій! Все має відбутися згідно Законів нашого Королівства. Ніякої сили проти своїх людей!
- Мій королю, ти ж розумієш, що Дон і Золотоволоска розуміють лише силу!
- Звісно, Рош! Але там наш народ. Тому зробимо так… Червонний! Що ти там робиш, - Король помітив, чим зайнятий Туз.
- Підсилюю наші ряди, мій Королю! – озвався Червонний, не перестаючи писати. Король підвівся, підійшов до нього, поклав руки йому на плечі:
- Яким чином, Туз?
- Пишу листа магістру мого Ордена. Я в Ордені не остання людина, тому він миттєво пришле нам на допомогу десь вісімсот - дев’ятсот наших лицарів. В мене, як завжди, при собі пара поштових голубів – за дві години магістр отримає листа. До вечора хлопці будуть тут.
- Туз! З якого переляку лицарі твого Ордену будуть приймати в цьому участь?!!!
- Мій Королю! Нам потрібне військо.
- Туз! – очі Короля недобре звузилися, - скажи, а тебе не непокоїть те, що Орден, якому ти служиш, давав обітницю боронити наше Королівство від ворогів і не підіймати меча на своїх людей?
- Мій Королю! Наша гвардія лежить під порогами! В нас не має людей!
- Як це в нас не має людей? – озвався Рош.
- В нас не має багато людей, - відразу виправився Червонний.
- Туз! Я вдячний тобі за відданість і, дійсно, ти практично, перша людина в своєму ордені, але твої люди не порушать обітницю. Друзі мої! Нам не треба багато людей. Ми розрубаємо цей вузол по-іншому: я вийду і викличу Дона на бій.
- Мій Королю! – підскочив Червонний, - а тебе не тривожить те, що за Уставом Королівства, монарх не може нікого викликати на бій, оскільки його життя належить не йому самому, а Королівству?!!!
- Туз, я думаю, в даному випадку це не має значення…
- Ага! А як ти потім плануєш переконувати народ жити за Законами і Уставом Королівства, якщо сам його порушиш? – знайшовся Рош.
- Мда… мій Королю, Рош говорить слушно, - підтримав Червонний.
- Мій Королю, давай вдаримо по заколотниках! – наполягав Рош.
- Рош! Все має відбутися згідно Уставу Королівства. Жорстко, але законно!
- Тоді давай вдаримо по гвардії Дона й Золотоволоски, а їх самих викличемо на бій ми! – запропонував Червонний.
…До глибокої ночі в королівській залі горіло світло і Король з соратниками шукали вихід…
З вулиці почувся звук рогу, наростаючий гомін натовпу, брязкіт зброї. Через весь цей шум було чути пронизливий голос Золотоволоски:
- Це наш останній і рішучий бій! Вже завтра Ви всі відчуєте зміни! Вже завтра, ні – сьогодні Ви всі будете вільними й заможними! Ми змусимо його припинити знущання над власним народом! Чуєш, Вік! Виходь! Якщо в тобі є хоча б краплина совісті, якщо ти справжній чоловік, якщо в тобі залишилася хоч краплина честі – вийди до свого народу! Вийди, Віку, і зречись престолу або прийми бій!
Завіса, що закривала королівський балкон колихнулася. В натовпі пройшов гамір «Король!», очі Золотоволоски і Дона налилися хижим вогнем. «Ось вона – мить слави!» - прошепотіла Золотоволоска Дону і зробила крок у напрямку палацу. На балконі, перед очманілим натовпом з’явилася тендітна дівчина в світло-золотавій сукні, шкіряному корсеті, з коротким мечем на поясі. З плеч звисав золотавий плащ з вишитою вуздечкою, а її довге шоколадне волосся було зібране шкіряним обручем з одним єдиним каменем посередині. Вона спокійною ходою вийшла на балкон, палаючими очима оглянула натовп і перевела погляд на Золотоволоску:
- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король має зректися престолу?
Леді Золотоволоска перезирнулася з Доном, який теж нічого не розумів, озирнулася на натовп – гвардія стояла без емоцій, в той час як в очах народу було німе запитання. Дівчина на балконі продовжувала:
- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король зречеться престолу, щоб наситити Ваше божевільне прагнення влади?
- Король – зрадник! – відповіла Золотоволоска.
- Та невже? І кого він зрадив?
- Народ!
- Правда? Як?
- Він має зректися престолу!
- Леді, дайте відповідь нашому народу – в чому зрада Короля?
- Народ зубожів! Король не захищає наше Королівство! Король прагне війни з нашими сусідами! Король не дбає про інтереси народу! Король – тиран!
- Леді! Ви називаєте зрадою відстоювання інтересів Королівства? В той час, як Ви, як його Перший Міністр втоптали честь нашої Держави в бруд! Ви називаєте зрадою інтересів народу те, що Король не дав Вам, як Першому Міністру грабувати наш народ непомірними податками? За моєю спиною, - Сінгі махнула в бік дверей, - Державні папери, в яких Ваш підпис, як Першого Міністра стоїть на Указах про введення нового мита – мита на коней, завдяки якому половина народу була змушена їх просто на просто забити. Укази, де Ви караєте наших міністрів за те, що вони посміли відстояти честь нашого Королівства, а не поклонилися нахабі? Ваш підпис на Міждержавних грамотах, де Ви зобов’язуєтесь від нашого Королівства закуповувати товари в сусідів за здирницькою ціною та на невигідних нам умовах! Міждержавні грамоти за Вашим підписом, де Ви кидаєте Королівство в ганебну боргову кабалу! Продовжувати? І Ви насмілюєтесь називати КОРОЛЯ зрадником?!!! Короля, який вперше за всю історію нашого Королівства не дозволив сусідам витирати об нас ноги? Короля, який твердо й рішуче відстоює честь нашого Королівства? Короля, який довгі п’ять років згуртовує наш народ, в той час, як такі як Ви натравлюєте людей один на одного? Короля, який вперше в історії нашого Королівства дав народу вольності і свободи, Ви називаєте тираном? Ви, Леді, смієте звинувачувати Короля, в той час як Ви бачите перед собою лише його трон і задля того, щоб зайняти його, Ви готову пожертвувати інтересами народу? Відповідайте за свої слова, Леді!
З цими словами Сінгі легко перелетіла через парапет балкону, в повітрі промайнув її золотавий плащ, і діставши в польоті із піхов меча, опинилася перед Золотоволоскою. Вона рвучко смикнула плащ, і залишилася в шовкових шароварах і шкіряному корсеті, які не заважали вести бій. Золотоволоска теж скинула плащ і діставши меча наблизилася до Сінгі.
Вони кружляли перед очманілим натовпом, гвардією заколотників, і герцогом Рошем, який теж перелетівши балкон, опинився неподалік від них. Золотоволоска провела атаку. Але Сінгі легко відбивши її, змусила Леді відступити. Сінгі летіла на неї смертельним вихором, та в останній момент Леді вивернулася і нанесла контрудар, який розсік Сінгі блузу. Сінгі здійняла меч і вмить Леді була змушена відступити. Леді піднирнувши ударила Сінгі в живіт, але дівчина зустріла її удар мечем, і відкинула суперницю в далекий край майданчика. Леді знову пішла в атаку і влучно вдарила по ногам Сінгі, проте дівчина в останню мить підскочила і в повітрі нанесла Леді удар в плече. Леді скрикнула, з руки приснув червоний фонтан, Сінгі, не даючи суперниці відпочити, почала атакувати її, нанісши ще один удар в стегно. Проте Золотоволоска відповіла їй тим же, і вже в Сінгі кров хльостала із розсіченої руки. Сінгі кинулася на Леді, але та вивернулася і не давши Сінгі розвернутися нанесла удар, проте Сінгі в повороті підставила Леді плече і уникла удару в спину. Сінгі зібралася і розсікла Золотоволосці скулу. Леді озвіріла і притисла Сінгі до стіни замку:
- Шльондра! Королівська підстилка! Я тобі покажу, що значить стати в мене на дорозі!
- Помиляєшся! Я підстилка такого жаданого тобою герцога Роша! – і з цими словами Сінгі кинула Леді в пил перед замком. Дівчина притисла Леді до землі і вибила в неї зброю.
- Ну, що відпускати тебе, чи ти знову візьмешся за своє? – Сінгі тримала меч біля грудей Леді.
В цей момент Сінгі відчула в руках щось слизьке і гнучке і побачила як замість Леді тримає в руках велетенську крилату ящірку, що вислизає з її рук. Леді тієї ж миті здійнялася в повітря і кинулася на Сінгі, що нічого не розуміючи намагалася закритися мечем.
В ту ж мить до оточуючих з боку Порослої Гори долинув довгий гучний звук трембіти. З королівського палацу посипалося каміння. Найбільша з химер, що прикрашала палац, раптом звільнилася від кам’яної шкіри і оживши підняла Сінгі собі на спину. В повітрі кружляли два чудовиська – Леді-ящірка і химера на спині якої, тримаючись лише ногами сиділа Сінгі. Вони літали над переляканим натовпом, над королівським палацом, намагаючись вразити одна одну. От Леді відкрила пащу і вже була готова проковтнути Сінгі, коли та направила химеру під нею і розвернувшись полетіла на Леді з мечем. Леді замахнулася хвостом і вибила б Сінгі з сідла, аби її химера миттєво не відреагувала і не уникла удару. Химера Сінгі розставила пазурі і шугонула на Леді, коли та закрилася від неї велетенським крилом. Чудовиська розлетілися в різні боки, і розвернувшись знову пішли одна на одну. Химера Сінгі опинилася вище і дівчина стиснувшись в клубок м’язів стрибнула на спину Леді. Та марно намагалася скинути її чи дістати пащею – Сінгі наносила потворі один за одним страшні удари. Нарешті Леді втратила рівновагу і полетіла вниз, несучи за собою Сінгі. Вже біля землі Сінгі зіскочила з неї і приготувалася до нової атаки. Та її не сталося – Леді впавши на землю знову стала людиною. До неї підбігли її люди, і головний серед них – високий безволосий чоловік – керівник її гвардії. Він дістав меч і з запитанням подивився на смертельно поранену Леді. Та істерично замахала головою – «Ні!», проте чоловік всадив їй в груди меч.
Сінгі, відійшовши від потрясіння витерла меч, коли відчула на собі сильні брутальні руки герцога Дона. Рош, який смикнувся до неї відразу ж опинився під прицілом сотні стріл Донових лучників:
- Рош – ти дурень! – розсміявся Дон, - ти щойно звільнив мене від необхідності ділити з кимсь трон! Проте дав с ким ділити постіль! – Дон притиснув до себе Сінгі, що марно пручалася в його руках, - дивись Рош, я вже відчуваю себе її химерою, - Дон рвучко повернув Сінгі і смикнув залишки її блузи, - я вже відчуваю як її губи…
В цей час Дон похитнувся і ледь не втратив рівновагу від удару міцної лицарської рукавиці, яку Рош кинув йому в обличчя. З розбитої губи бризнула кров.
- Дон! Якщо ти лицар – ти битимешся зі мною! Якщо ти хочеш не зганьбити навіки своє ім’я, якщо ти хочеш довести своє право цілувати цю дівчину, якщо ти хочеш змити кров’ю образу, яку наніс нашому Королю – вийми свій меч і йди сюди! Давай Дон, доведи своє право на цю дівчину і на престол!
І, Рош, не дивлячись на стріли, що були готові полетіти в нього, вихопив меча і кинувся на Дона.
- До біса, Рош! Я вб’ю тебе! І сьогодні ж сидітиму на троні, а твоя дівчина буде цілувати мені ноги і виконувати мої забаганки! Але перед цим вона побачить тебе, який захлинається в калюжі крові!
І Дон, кинувши Сінгі в бік, махнув своїм людям опустити луки й пішов на Роша.
Лицарі кружляли перед палацом. Це була неймовірна мить – кремезний, потужний Рош, з величезним дворучним мечем і велетенський Дон з таким же самим страшним лицарським мечем. Дон замахнувся і наніс удар від якого не було спасіння. Меч опускався на голову Роша, і розтрощив би її, якби той не зустрів його своїм мечем. Леза брязнули в повітрі, висікаючи іскри, і Дона відкинуло назад. Рош, не чекаючи, стрибнув на нього, але був змушений відскочити в бік від смертельного удару в груди. Дон не встиг змінити напрямок і пролетів повз Роша, в той час, як Рош замахнувся мечем і дочекавшись коли Дон розвернеться, розрубав йому ліву руку. Дон озвірів і чиркнув Роша по стегну. Рош відскочив і вони знову почали кружляти навколо один одного, чекаючи слушного моменту для удару. Це був гімн чоловічій сили й могутності – два велетенський бійця, кращих воїни Королівства – Непереможений герцог Рош і герцог Дон, якого прозвали Скелею за величезні розміри й міцність в бою, зійшлися в смертельній битві! Їхні м’язи були налиті кров’ю, на руках виступали велетенські жили, очі горіли вогнем. Сінгі не могла відвести зачарованого, і водночас зляканого, погляду від свого коханого! В цей момент він був кращий за кращого з легендарних воїнів, кращий за цілу армію могутніх бійців, кращий за самого Короля! Рош знову підніс меча і щосили опустив його на голову Дону, проте той вчасно відскочив і меч Роша опустився на землю, тягнучи за собою герцога. Дон замахнувся, щоб ударити Роша, який схилився за рухом меча, проте Рош уже розвернувся і піднирнувши, ударив Дона в бік, але зустрів на своєму шляху міцні лати – Дон лише похитнувся від удару. Тут Рош знову підніс меча і влучно вдарив Дона в груди. Дон похитнувся, з його грудей бризнув червоний фонтан і він упав під ноги своїм соратникам.
Рош важко дихав, намагаючись прийти в себе, коли до нього підбігла Сінгі. Він втомлено обійняв її за талію, коли гвардія, Дона, саме та, яка розбила Червонного під порогами, вигукуючи накази на іноземній мові і топчучи все на своєму шляху кинулася в бій.
Рош і Сінгі миттєво скочили в коней, і полетіли назустріч ворогам. Проте сили були нерівні. Але в цей час з балкону промайнули дві велетенські постаті в золотавих плащах. І Король та Червонний Туз теж опинилися в сідлах. Коні відчувши чужаків встали дибки, проте двох сильних рухів було достатньо, щоб тварини зрозуміли хто тепер їх хазяїн.
В цей час два загони – один в плащах Золотоволоски, другий Дона, десь по 200 -300 бійців кожен, скинули плащі і опинилися в мундирах Роша, з вишитою правому кутку вуздечкою – цей знак означав особливу відданість Королю і носили його лише бійці Роша і Червоного Туза. Віконт Клич, що очолював бійців, повів гвардію Роша до Короля й лицарів, і через якусь мить Король на чолі гвардії, супроводжуваний по праву руку Непереможеним Рошем, а по ліву Червоним Тузом врізалися в ряди гвардії заколотників.
В цей час з іншого боку війська Золотоволоски й Дона притиснув народ, який вела Сінгі. Вороги опинилися затиснутими – відступати їм не дав народ, а попереду смертельним вихором летіла гвардія Роша, очолювана Королем. Летіли на землю повалені противники, звучала лайка чужою мовою, ламалися мечі, розрубувалися стальні лати, а під ними виявилися мундири із ображенням дивовижного багатоголового птаха
- Так я і думав! – крізь битву було чути хрип Червоного, - саме про них я згадав, там під порогами! Але як Леді могла?!!! Як вона могла їх покликати?!!!
- За Королівство! – лунало в гвардії і Король, що залишав за собою вбитих ворогів вів свою гвардію до перемоги. Нарешті ряди їх поріділи, гвардійці пов'язали тих, хто залишився в живих і гвардія Короля з'єдналася з народом, рвучко зупинивши коней.
Гвардія вишикувалася поряд з Королем, поряд стояли стомлені битвою лицарі. Рош під'їхав до Сінгі і однією рукою пересадив її до себе в сідло.
Народ почав скандувати:
- Слава Королю Віку! Слава Королівству! Слава! Слава! Слава!
Король і лицарі притисли своїх коней і самі схилилися в поклоні:
- Дякую! Дякую мій народе! Ми з Вами перемогли! Слава Королівству! – Король вітав натовп, і в повітрі, багатотисячним голосом залунав гімн Королівства.
