- Ну й хто тебе просив здавати? – задні двері «кубика» від «Mercedes» широко розкрились і з теплого салону випустили в холодний листопад. Чоловік, що сидів поруч всю дорогу, і який щойно задав нічого не означаюче для життя питання, стукнув між лопатками, підганяючи. Роман Андрійович, власник мережі супермаркетів і колега хазяїна «псів», що його притягнули, осудливо глянув через плече—не звик до такої шани.
Його сірий костюм, ідеально білу сорочка, і чорні туфлі за штуку доларів, привезли за місто, на окраїну. І, що саме дивне, він сам йшов із комплектом дорогих речей. З одного боку стояли приватні будинки, а з іншого—короткий крутий схил, городи, вузька річка і болото з осокою.
Сказали, щоб ліг спиною на землю, головою до болота, лицем до неба. «Жартують. Звичайний розіграш, ну, подумаєш, домовився з іншим, але ж то якісь двадцять відсотків на рік… Простий розіграш.»
З видом безпечної буденності чоловік, що сидів поруч всю дорогу, дістав із внутрішньої кишені пістолет, надів рукавички і, пів-боком до «замовленого», став накручувати довгий чорний глушник.
На дворі було сонце, пізно-осіннє—холодне, але яскраве для очей.
Був ранок, на траві відсвічував блідий іній і сонце так дико сліпило очі—до сліз. Чи то від НЬОГО чи то від розпачу? А може й не жарт… «Там же двадцять відсотків усього прибутку…»
Сказали лягти, ще раз.
- Спиною на землю, головою до болота, лицем до неба. – спокійно сказав «виконавець».
Роман Андрійович попросив ще хвилинку. Зараз, зараз, скажуть, що це все жарт і, вибачаючись, посадять в авто, а він тоді зробить вигляд, що все добре, а сам найме групу «підготованих» і сам покатає цих вилупків і їхнього хазяїна на авто, тільки зі смертельним наслідком, аби знали, суки, з ким мають справу. Стояв, запам’ятовуючи побачене… Стукнули в спину—ручкою пістолета—трохи струснуло свідомість і невільно опустився на коліна…
Поки везли на задньому сидінні—думав, що розіграш, поки виходив із машини і роздивлявся приготування—думав, що розіграш, поки просив хвилину, ніби попрощатися з життям—думав, що розіграш, але, коли впав на дорогі штанами коліна і побачив пістолет із глушником на лобі, меланхолічно скошуючи на нього погляд зелених очей—зрозумів, що ні. Правда, проста, життєва, стабільна. Корисна…
«Двадцять відсотків не так і багато…»
- Я згодний. – схвильовано, але тримаючись МЕЖ чоловічої достойності, мовив Роман Андрійович.
- Я згодний. – повторив ще раз, адже його проігнорували; його, хто «крутив» справами лише одним словом. – Я ж згодний! Чого мовчиш?!? – не втримавшись гачка тої МЕЖІ, кричав Роман Андрійович, хоча, тепер просто Рома, Ромчик… Ніхто. І за пару хвилин ніщо. На фоні машин, за спиною того, хто стояв зі зброєю, гучно сміялися, не стримувалися, тикали пальцями на «лузера» на колінах. Вони—прості охоронці—слухають, як скиглить крута «шишка».
- Пізно. Твій рахунок уже перераховують, твій бізнес—переписують. – виважено мовив кіллер.
Десь недалеко гавкали собаки. Хотілося побачити людей, а не чути гавкіт собак, навіть у тому стані, в якому стояв—на колінах і з прикладеним до лоба пістолетом—аби хтось викликав міліціонерів, або, бодай, просто поговорив.
Дві машини, чорні джипи, пускали зайчики блискучою фарбою. Ліворуч загравало сонце, так настирливо і приємно, що стояв би так день, не ворухнувшись, аби тільки стояти, хоч і на колінах, хоч і на занімілих і в дорогому костюмі…
Один бритоголовий десь відійшов, а інших троє стояло біля авто і продовжували сміятися. Той, хто мав убивати, сказав, щоб смертник уже не метушився і лягав на землю.
Так захотілося жити, що мозок і тіло заціпеніли, окутались жахом, що це останні секунди, що це останні проморожені вдихи свіжого повітря, останні холодні дотики сонця, останні літри швидкої крові у венах.
Лице само, без наказу розуму, просило пощади, прощення, але байдужа усмішка вбивці поєдналася із піднятими-опущеними плечима (типу «нічого не можу вдіяти»). І все.
Смертник кивнув, тремтячими губами мовив, що дасть у рази більше, усім їм, аби ті тільки симулювали вбивство, знайшли якогось бомжа замість нього, але не його самого… але ж то були лише передсмертні спроби врятуватись… Що вони могли значити для людини, для якої такі благання—робота?
Його штовхнули на землю, потягнувши за волосся на себе, з колін—у «лежаче» зовсім не боляче, правда, трава обдала холодом руки і ніс, яким торкнувся землі, відгинав голову назад—боліла напругою спина, але торкатися лицем не хотів, не хотів визнавати життєву поразку, найбільший програш за всі двадцять років ведення ризикових справ, програш його можливості розпоряджатися біологією свого організму.
Швидко перевернувся лицем до вбивці (може не все втрачено?), аби той завагався від помитого слізьми зеленоокого погляду. І той завагався—не стріляв, принаймні, хлопка від пострілу не було.
Смертник так і лежав із широко розкритими очима—уявляв, як вбивця відходить на пару кроків, як тріщить голова, утворюючи в собі жахливий червоний тунель, а тоді як завмерлі незакриті очі так і залишаються застиглими смертю, уявляв, як вбивця, в не гіршому костюмі ніж сам, робить контрольний і, щоб не замазатись—ногою штовхає зі схилу мертве тіло, дивлячись, як воно поступово набирає обертів до невеликої річки внизу і витирає серветкою дорогі чорні туфлі.
У нього не стріляли, в очах відбивалось блакитне небо, вдивлявся у вись. Дерев’яні ноги підняли зажате страхом і тремтінням тіло, і кинули вниз по схилу, спотикнувся, упав, загубив один туфель, але не обертався—біг в одному.
Праворуч були хащі незібраної сухої кукурудзи, рідкі й поламані часом, але до них ще треба було звертати, втрачати час… на спині й так прилипло відчуття того, що зараз вистрілять. Вибухнув адреналін, ще більший ніж той, який змусив підняти, тіло кидало широкими стрибками, кожна клітинка просякла тваринним страхом померти. Це остання спроба захиститись втечею.
Позаду почали стріляти, так запізно від початку бігу, хоча, насправді, пройшло лише шість секунд. Біля ніг кілька раз голосно розірвало землю, підставляючи перепону важкого холодного ґрунту під холодну ногою шкарпетку і туфель, десь вдалечині позаду клацав затвор снайперської гвинтівки, що лежала на задньому сидінні одного із джипів у якому їхав; якою, мабуть, стріляв хтось із тих, стоячих біля машин.
Не попадали, лише раз відрикошетило й легко зачепило потилицю до сліпоти в очах й надлому в ногах—тіло впало, протягнувшись пару метрів на животі вперед, задираючи розстібнутий піджак. Чорні землею руки відразу підняли у сидяче положення, просвистіла ще одна куля. Піднявся, не обертаючись, і побіг до дерев, що за річкою, упав у воду, але холоду не відчув. Кулі виривали з річки високі стовпи багна, руки й боса нога застрягли в глибокому мулі до цього чистої, притрушеної лише осіннім жовто-червоним листям річки.
Назад не дивився—було страшно, що побачать крізь мушку і той погляд пошле кулю, останню, але і найспритнішу.
Боявся повертатись, хоч і піднятися вже теж не міг, обмивши лице, сьорбнувши проти волі кілька ковтків води… Брудною рукою розмазав чоло, до якого, розтрушено, прилипла недавно зализана охайна зачіска.
Постріли затихли, народилися гучні звуки двох п’тилітрових двигунів, повернув голову на бік, глянув спочатку одним оком, тоді від подиву додав і друге—по схилу котилося тіло. Знайоме таке тіло, у сірому костюмі. Його тіло! Перекидалося руками, чіпляючись несвідомо за бліду сріблястим траву. Злетів один туфель, залишившись на самому верху. Двоє з тих, хто стріляли, сміялися, без зброї… «Чим же вони стріляли?» Лише кіллер кинув у слід вбитого пістолет і темні рукавички. Він, зніяковіло, дивився у слід «тікаючому» замовленому тілу, що скручувало котінням піджак, обтирало й закочувало до колін брюки.
Тіло скотилося й впало у річку, взута нога «зависла» на березі.
Той, хто вбив, перевів погляд на блідого, що все це бачив, на місці того ж тіла, що впало у безтемпературну воду… Хоча його, блідого, що насідав над лежачим із зануреною головою, там бути не могло. Привиділося.
«Мене вбили?»
