Ми з дружиною уже майже тридцять років у шлюбі. Живемо на березі Бугу в невеликому будинку. Кожного дня, коли я повертаюся з роботи, вона чекає мене на ґанку. Ми зростили сина і дочку, а ще один синочок помер зовсім малим. Разом з нею долали ми усі незгоди, разом і раділи. Можна було б назвати наш шлюб ідеальним, але усім прекрасно відомо, що у цьому світі немає нічого досконалого. Так само і у нас. Ми і досі сваримось. Не часто, але майже регулярно. Часом сильно, часом злегка. Але сьогоднішня сварка була зовсім не схожа на інші. Напевно так ми ще ніколи не сперечалися. Дійшло до того, що ми перестали розмовляти одне з одним і навіть відмовилися спати разом. Я пішов на канапу, де було досить таки незручно. Десь опівночі я заснув.
А прокинувся на старому дивані малим п’ятикласником. Це мене дуже здивувало, а крім того я не міг керувати собою. Просто спостерігав. Відразу в голову прийшла думка про Скруджа, про якого читав колись ще давно. Я як завжди тоді встав, умився, зібрав речі, одягнувся, поснідав, попрощався з батьками і пішов до школи. Якби ви знали, яке це щастя знову побачити батьків молодими! Та й себе також!
День у школі пройшов як звичайно. Треба сказати, я був хорошим учнем і веселим малим. Дивно, як це поєднувалось у мені і головне, куди поділося з часом? Після уроків я повернувся додому, пообідав і, звичайно, як і більшість п’ятикласників пішов на вулицю грати у футбол. Як я любив грати у футбол! Я не був дуже умілим, та й ніхто з нас не був. Ми просто любили поганяти м’яча. На вулиці проходив майже весь мій день. Чого ще треба було дитині для щастя? Потім я виконав домашнє завдання і вже хотів іти спати, але вийшов на балкон. Я любив перед сном подивитись на старших дітей і сам уявляв як колись виросту. Тепер же я віддав би майже все, щоб знову повернутись у дитинство…І ось тут я вперше побачив її. Маленьку дівчинку, яка через багато років стане моєю дружиною. Тоді я ще не був у неї закоханий і тягав за косички зовсім іншу дівчинку, але тепер, для себе я зрозумів за що я її кохаю!
І тут я знову прокинувся. Спочатку я подумав, що у своєму будинку, але ні. То був все той же диван. Тільки я був уже не п’ятикласником, а випускником. Ранішній сценарій був практично таким самим, як і минулого разу, з різницею тільки в тому, що тепер я їхав у коледж, а не йшов до школи. На уроках день пройшов все так же спокійно. Нові люди, нові жарти, перші справжні друзі, з якими я і до тепер спілкуюсь і звертаюсь з будь-якими проблемами, знаючи, що вони завжди допоможуть і ніколи не відвернуться. Після уроків – додому і за комп’ютер. Розуміння того, що він не замінить друзів прийшло пізніше. Навіть занадто пізно. Тепер майже весь вільний час я проводив з цією залізякою. Увечері задзвонив мобільний. Зараз я ненавиджу мобільні, але тоді то був перший після комп’ютера друг. Я поговорив, але чомусь сам, п’ятдесятирічний я, не почув з ким. Миттю вибіг з дому і пішов дорогою на маршрутку. Коли я підійшов під під’їзд, то згадав куди так спішив. До дівчини. Вона практично рятувала мене від Інтернету та його похідних. Поки ми гуляли, я зрозумів чому перестав спілкуватись з друзями. Вони захопились алкоголем і куривом, а я цього не хотів. Ми гуляли з дівчиною і тепер я вже не уявляв її своєю майбутньою дружиною, як тоді. Можливо тому, що тепер я знав, що станеться з нею в майбутньому. Зараз молода і красива, через кілька років вона, а точніше якась примарна частинка теперішньої її помре від передозування практично в мене на руках. Я не зміг визволити її з полону наркотиків і до тепер відчуваю за це провину, хоча пройшло вже багато років. Та й батьки її мене ні в чому не винили. Коли стемніло, ми повернули додому і десь біля одинадцятої я її залишив біля дверей квартири. Про домашнє завдання я і не думав, воно робилось на перервах між уроками. Та все одно я був ще хорошим учнем. Вчителі любили тих, хто був готовий до уроків, а моя пам’ять все добре зберігала з першого прочитання. Дорогою додому я побачив симпатичну дівчину – свою дружину. Тоді ще ми були просто однокласниками. Ми знали одне одного прекрасно, бо були кращими друзями. І я знову зрозумів за що я її кохаю!
Я втретє прокинувся і вже подумав встати з дивану, як раптом зрозумів, що спав я сидячи і вже не на тому своєму старенькому дивані, а на розкладному м’якому кріслі. Біля мене на такому ж спала дружина. Ми прокинулись одночасно, бо почули плач первістка. Того самого, якого через кілька місяців поховаємо. Але зараз ми про це і не здогадувались і були найщасливішими людьми на світі. Ми утворили міцну сім’ю і разом дали життя новій людині. Я хотів встати і подивитись до малого – його ліжко було просто біля нас, але вона зупинила мене рукою і сама взяла його на руки. Тоді це було найпрекраснішим з того, що я бачив. Разом з сином вона сіла у крісло і почала його злегка колихати. Змореним, але най лагіднішим і найщасливішим поглядом вона тоді подивилась на мене і я знову зрозумів за що я її кохаю.
Раптом я знову прокинувся – тепер вже насправді. Спина боліла від незручної канапи і я про себе проклинав старість. Проте, я був щасливим. Я встав і пішов у спальну, де тихо спала дружина. З часів нашої молодості вона майже не змінилася. Тільки додалося кілька зморшок і трохи посивіло волосся. Та і в погляді її виднівся немалий уже життєвий досвід. Зараз вона тихо спала. Я розбудив її якомога лагідніше і попросив вибачення за всі ті сварки, які були між нами. Звичайно, вона пробачила мені і сама вибачилась. Потім вона сказала, щоб я не йшов на канапу – бо ж знала про мою хвору спину. Я ліг біля неї, міцно пригорнув до себе. І знову зрозумів, за що я її кохаю.
