Незвичний аромат осіннього тролейбусу залив усе довколо. Навіть знак зупинки тягнувся до цього зеленого гіганта, який двома руками тримався за тонесенькі ниточки дротів, так було ароматно. Як тільки фароокий зупинився, натовп кинуся до дверей. Невже не можна по черзі?
Серед того багатоликого натовпу однакових клонів був і я. Звичайна ситуація - кожен день таке. Ступив першим етапом. Намагався дібратися до чогось, щоб триматись, але мене швидко утрамбували посеред салону. Як же все-таки приємно бути прибитим біоцвяхами людей до одного маленького квадратика дощового салону.
Очі опустилися. У розсувні двері намагалися устрибнути якась бабця. Мозаїка її зморшок, професійно складена часом, сама по собі чомусь створювала відчуття неймовірної поваги. Її сірий давньорадянський костюм блищав орденам, а на очах гралися сонцем несамовито великі окуляри.
Та тільки ця немолода жіночка ступила на першу сходинку, водій забажав натиснути на газ. Орденоносицю відкинуло на декілька кроків, і, якби не той молодик у діловому костюмі, вона майже впала на калюжний асфальт. Маленький люд зайнявся криком, і всі ці крики лунали до водія. Проте двері його водійської каюти були наглухо замкнені.
А бабуся залишилася дякувати чоловіку на зупинці. Цікаво, що від неї не було чутно жодного словесного докору, тільки щира, ніжна бабусина усмішка у бокове дзеркало, що стирчало біля водійської двері..
Люд утих - нащо йому проблеми, а тролейбус поїхав. Салон захрипів усім відомим голосом: "Тролейбус працює без кондуктора..." Звісно, усі пропустили цю фразу поза увагою, і лише декілька жмутків монеток у папірцях поповзли до водія.
Я дивився у вікно, як тут мене попросили "пєрєдайтє за проєзд". Мовчки потягнувся рукою до грошей, обернувся і... завмер. Щось мене просто зціпило.
Переді мною стояла дівчина з довгим-довгим чорним волоссям і зеленими, як літній парк, очима. Невеликі каблучки надавали неймовірної витонченності її жіночній стрункості. У руках була невеличка сумочка, з якої стирчали лондонські підручники з англійської, та новий iPod. Сумний погляд, навіяний ароматом транспорту, був направлений на рух машин по зустрічних смугах.
І саме її мені довелося попросити передати далі. "Даруйте, передайте далі",- зламаним відчуттям голосом сказав я. "Добре",- ніжним голосом сказала вона...
Ох, її голос. Я не чув ніколи такої теплої мови. Усередені чомусь усе стало пекти і стиснулось. Тисло і тисло... Давно такого не відчував.
Дивився на її обличчя, і розумів - це моя ровесниця. Проте її манери жестів, рухів, слів були настількі жіночні, настільки правильні - це ще непритаманно багатьом шістнадцятирічним.
Знову те давнє відчуття - треба підійти і познайомитись. Проте... чомусь я не міг зрушити з місця. Можливо, у неї немає часу на мене, людину з вулиці, є інші або інший. До того ж, мої комплекси говорили мені, що я не для такої.
У цьому тролейбусі була тільки вона...
А я дивився у її зелені очі, і розумів, що закохався у них...
Вона обернулася і передала квиточок з написом "1.50". Проте я не міг відчепити погляд від її очей. Вона сказала:"Даруйте, ось.." І усміхнулась...
***
Наступною була моя зупинка. Квиток я передав далі.
Але... і вона вийшла зі мною.
