***************************************** Через півтори години усе знову поринає у холодний домовинний морок. Племінниця з малим поїхали додому, в місто. Приїдуть лише за кілька днів, а може за тиждень. Але для неї що ніч, що день – однаково нічого не видно! Вже більше, як десять літ не бачила сього світу!
І вона знову падає в остогидле ліжко від утоми, що її тепер вже не відпускає. Та надіється хоч ненадовго повернутися у своє колишнє життя, заснувши. А може вже не повернутися ніколи у цю пекельну тьму.
Поруч вмощується кішка і заводить своє мурчання. Вона досі з нею. Нікуди не йде. У сусідки молока нап’ється і додому, наче розуміє, що вона єдина жива душа, яка залишилась із господинею.
- Ой, ти Мицка, моя Мицка! – проводить кволою рукою по її голові. – Йшла би кудись. Чого мене стережеш? Дасть Бог, я вже скоро сама піду. З ким тоді залишишся?
Балакуча кішка нявчить у відповідь і щільніше притискається до неї.
- Ну, нє той, нє. Живи, поки я жива. А потім люди заберуть, зглянуться як і наді мною.
А дощ все ллє і вітер завиває, наче взимку. Вона дрімає…
- Цьоць, а чому ти вдруге заміж не вийшла? – пригадуються слова племінниці, – раз не склалося життя з тим п’яничкою…
- Як можна? – обурено відповідала. – Ми ж шлюб у церкві брали. Тільки один чоловік у жінки може бути!
- Боже мій, та ж ти своєю впертістю сама занапастила собі життя! – ніяк не могла зрозуміти її молодиця.
- Ой, люба моя, поховавши двох діточок і залишившись із третім-інвалідом, я вже ніколи не думала про чоловіків. Все город та город, а у неділю церква – одна розрада. Та й навіщо?! Поки батько був живий, ми горя не знали: він усе полагодив, а згодом хату нову звів… Усе було добре.
Це - правда, що вона була вперта – вперта у своїх переконаннях, у покірності перед долею. Так, змирилася з нелюбим чоловіком. І спочатку народився один син, згодом другий. Але той другий, біднятко захлинулося, коли залишили його сонного у хаті, а самі мусили іти в поле. А перший… тоді ще не знали, що його згодом треба буде віддати до спецшколи для неповносправних дітей. Але коли вона дізналася, то не віддала – як свою дитину віддати?! Розстанеться з ним аж перед самою своєю смертю, бо він уже теж не зможе жити без медичного догляду.
Народила третього – мертвого… Тоді лікарі і сказали їй, щоб стежила за здоров’ям, бо має зависоку глюкозу у крові. Послухала, похитала головою у відповідь і забула. Забула відтоді про себе назавжди.
А чоловік все скаженів… чи то від оковитої, чи то від ненависті до неї: бив і принижував, бо ж так його і не полюбила. Не сила було терпіти – розлучилася.
Про Владека ніколи не згадувала. А що ж згадувати – одружився він, і своїх трійко доньок виховував. Справний став хазяїн, заможний…
Пройшов час і поховали вони з матір’ю батька. Тоді відчула на власних плечах, що то бути і за хлопа, і за бабу на селі. Працювала на городі, мов проклята, а гроші відкладала на чорний день. Ніколи б і не подумала, що він буде аж таким чорним і довжиною у десятиліття. Осліпла враз – встала зранку, а в очах – ніч. Лікарі казали, що так не буває, що це процес поступовий. Але видно не для неї. Була щаслива, що за півроку до того дня померла спаралізована мати.
Перших п’ять літ ще мала надію на одужання. Сестра возила її з однієї операції на іншу, викладаючи за це скажені тоді гроші. Не хотіли вірити вони у слова першого хірурга, добропорядної людини, що зір їй уже ніхто не поверне, тягнутимуть лише «валюту». Все одно ходили по шахраях у білих халатах. А коли гроші скінчилися, то просила сестра помочі у різних благодійних організаціяй. Але виявилося, що благодійність теж не безоплатна у нашій країні. Останньою краплею був жіночий монастир, якого просили хоч раз на тиждень розрадити її молитвою, увагою, та відповідь і тут була такою ж. Чи перестала відтоді вірити у Бога? Ні! На все казала, що Бог її любить, тому і хрест такий тяжкий дав. І ще глибше відчувала свою самотність і лицемірство суспільства.
Ох, і душно, що ж так душно?! Скинула із себе ковдру і опустила поволі ноги долу. Вже розгинатися не хочуть… Гарячий дух вдарив по гомілках. Ой, лишенько, газ вимкнути забула! Ще не вистачало, щоб піч рознесло. Але не старчило їй сили встати, лягла знову і накрилася ковдрою. Кицька вибігла у коридор і стала там нявчати…
- Цьотко, ви спите? – почула голос Галі, яка мала свого ключа про всяк випадок.
- Га? Та нє… Стати не можу, - почула наче не свій слабий голос, що виходив з її горла. – Галюню, п’єц загаси, бо трісне.
- Я вже Нюнко, вже, - тихо каже. – Як чула - дай думаю зайду до вас на ніч. Мо’ що вам дати?
- Нє… Не треба. Дякую…
Сусідка стоїть над величезним ліжком, у якому вона ледь помітна скрутилася і майже не дихає.
- Ваша сестра коли приїде, цьотко.
- Післязавтра буде. Племінниця їй вже дзвонила, - ніби співає, ледь говорить.
- Та так, з-за границі путь далека. Добраніч вам, цьотко.
І пішла, запустивши до хати Мицку, яка якраз встигла прогулятися.
Як могла кицька її полишити? Вже зовсім недовго зосталося…
За кілька днів сліпа Гануся померла.
Ще встигла попрощатися з двоюрідною сестрою й усіма сусідками. А потому три довгих дні не відпускало висмоктане цукровою хворобою тіло стражденну душу. Три безкінечних ночі вона голубом билася у вікно своєї хати. Три земних доби здалися її душі пекельною вічністю, бо вже майже була там, але тіло не відпускало. Доля мусила забити в неї і цей останній мученицький цвях.
- Усі ми зібралися тут, - закінчував свою проповідь священик, - щоб помолитися за душу праведної Анни. Хорошою була жінкою, матір’ю і прихожанкою, богобоязною людиною. Тяжку мала долю, але завжди була весела, уважна до інших і добра…
- Ой, бідна Нуська, бідна, - жалібно прошепотів хтось серед жінок.
- Земля їй пухом, скінчилися її страждання, – скрушно додала інша, втираючи рясні сльози. - Скінчився їх рід. Всі пішли. А вона відмучилася останньою. За усі його гріхи з лишком.
Мицка сиділа на порозі. Теж прощалася. Після похорону її більше ніколи не бачили…
Ішли за гробом тихо. Ніхто поміж собою не смів говорити, як це буває, коли ховають літню людину. Жоден не випустив ані пари з вуст. Наче кожен боявся порушити ту таємницю роду, що вона зараз несла з собою у домовині. Наче те прокляття могло перейти на когось іншого, чужого, зовсім невинного…
А вона казала, що коли Бог когось любить, то дає йому тяжкий хрест.
