Іван розгублено дивився на них. Фрау Марта попрохала Марію вийти. Підійшла до столику, на якому стояла ікона, поставила свічку і жестом відгукала Івана. Взяла ікону, і Ікона в її руках розкрилась як книга. В середині спалахнув тисячами спалахів великий православний хрест, на ланцюгу в який було майстерно вставлено ще якісь камінці. І якщо хрест був оздоблений білими і жовтими камінням , то ланцюг червоним. Видовище було неймовірне. Іван протягнув руку, аби доторкнутися до дива, та відсахнувся, хрест немов на подушці лежав на пасмах темного волосся, що місцями було припалене , ніби теж від сяйва цього каміння.
Фрау Марта прикрила ікону, показала на що треба натискувати і жестами наказала вирізати у задніх сторінках альбому сховок для ікони. Пригодився гострий ножичок, що ним Іван вирізав що-небудь з дерева у вільний час.
Знову зайшла Марія сказала, що треба прощатись. Альбом з іконою теж загрузили в торбину. Фрау Марта ніжно обійняла Івана, почала щось шептати, та Марія буквально вирвала Івана з обіймів і швидким кроком потягла у ніч.
Сльози застили очі та він нічого не міг зробити, біг за Марією. Коли зупинилися, бо обидва важко дихали, стомилися. Марія сказала:
- Марта веліла ікону повернути в будь-яку церкву, а з іншим роби що хочеш. Це синок її, бешений наці , привіз матусі такий подарунок , добре що його пристрелили… Ходімо швидше, вже скоро ранок.
Іван лише кивнув. Марія розмовляла з ним німецькою, але він все зрозумів.
- Ти Мене зрозумів? Ваню? Отже…А це ідея ,тобі треба вдавати німого, адже ти все зрозумів, що я тобі сказала. Тобі належить пройти великий і важкий шлях, так тобі буде легше. Зрозумів?
Іван знову кивнув.
А ранком листоноша приніс на ферму листа для Івана , та не було кому радіти і танцювати.
Ганс лише вмовляннями дружини відклав на добу візит у місто аби повідомити про втечу оста.
Лист забрала Марта, і ще довго носила берегла його.
Готель «Поморський», Архангельськ , Росія, жовтень наш час
Все пройшло дуже швидко я й незчулася як опинилася у своєму номері, в готелі. Маса людських облич, щурячих пик, сильних вражень і болючих відчуттів давили на мене і не давали заснути. Все крутилося перед очима. Я підписала сьогодні, після мого звільнення, кучу паперів, відповіла на тисячу запитань. Міліціянти поставились до мене досить лояльно, може потім вони за пляшкою будуть розповідати байки про хохляцьку туристку, що полізла не туди куди треба.
Треба сказати, що я з представниками закону була не досить відверта. Я не сказала для чого я пішла до лабораторії, моя версія – я просто прогулювалася гарного осіннього ранку територією парку, що прилягає до готелю.
Але все це дрібниці в порівнянні з тим що могло б зі мною трапитись. Я не постраждала, декілька синців і слабкість не ідуть в рахунок. Але ви не повірите, що всі мої думки крутилися навколо однієї миті цього безумного, страшного дня, і всі події блідли перед цим.
Метью як тільки зайшов до кімнати, кинувся до моєї клітки, відчинити без ключа звичайно він її не зміг. Але він міцно взяв мене за руки і поцілував у скроню. Цей спогад, ці відчуття я пронесу через усе життя. Потім це буде напевне приємно і ностальгічно, але зараз мене просто роз’їдало це почуття безпорадності перед обставинами. Я можу сказати ні, я можу вдавати леді неприступність, але не можу обдурити себе, у цій темній і пустій кімнаті , як і в моєму житті одиноко , пусто й холодно.
Але, але, але одні але… Тобто самі протиріччя. Сама доля глузувала з мене, підсуваючи мені одне за одною загадки, які я не розгадати, не вирішити не в силах. А все ще попереду, я просто застрягла у цьому архангельському місті, і далі, а саме завтра мене чекають Холмогори. Ще один ребус.
Я багато раз запитувала у мами чи залишились тут мої родичі, якісь двоюрідні ні чотириюрідні сестри чи брати. Як у нас кажуть сьома вода на киселі чи ще точніше кінь кобилі правий хвіст. Руки самі по собі витягли з стосика папірців, що я виклала у шухлядку тумбочки біля ліжка, наступний листочок.
«Первым в борщ бросают свеклу, а потом картошки, но одну большую картоху бросать надо со свеклой, так вкуснее. Это мне соседка подсказала у ней в 33-ем году жили хохлы, когда у них большой голод был, да и научили ее, как борщ варить да вареники лепить.
Учусь всем премудростям, ведь Ванюша попросил у маманьки разрешения, когда придет ему бумага на возврат домой на Украйну, взять меня в женки. Маманька ходила к монахам вышний скит - совет держать, пришла и дала свое согласие, хотя сама не больно довольной смотрится.
И опять Ванечка одарил нас всех подарками премилыми. Платочки всем, а мне и маманьке по шали богатой. Уж как я к нему приступалась, чтобы рассказал, где взял деньжищи такие, а он молчит. Небось, в тайге клад нашел, а он только улыбается да грустно как-то.
Сидел Ванечка у нас как-то, писал домой письмо. Ведь у него тоже семья немалая, а отец на войне сгинул, а мне так взгрустнулось, ведь уеду я отсель в чужие края, да будут все кликать меня там кацапкой, что за премерзкое прозвище, хотя вон мы их хохлами кличем, а они ничего не обижаются.
А уж как Ванюша баял у них там диковинно красиво, степь кругом да солнце жаркое, да цветы прекрасные – мальвы, у нас такие не растут, я девкам сказывала, все завидят мне, так я боле помалкиваю.
А Дуська с Наташкой малы еще, чтобы все понять, я уж не говорю о братце Саньке»
Я притисла аркушик до себе, та хоч би кого знайти, бо без цього все втрачає зміст.
Спати, спати бо моїм думкам не буде кінця краю. Згадаємо славну ірландську дівчинку Скарлет, і подумаємо про все завтра…
Лише про нього взагалі думати не варто.
Містечко № , Прусія, Германія, травень 1944року
У майстерні шевця не проступити було від сувоїв тканин, обрізків від викрійок, і іншого сміття геть не маючого ніякого відношення до швейної справи. Крізь немиті скла вікон світла майже не проступало до цього приміщення. Павуки по кутках ткали свої мережива, і ось тут вже другу добу чекав Іван якоїсь звістки від Маріїного друга Вільгельма .
Марія, коли на світанку привела його сюди, познайомила його з чоловіком, якого називала Віллі, сказала що надалі ним займеться Вільгельм. Попрощалася та побажала вдачі , та Іванові то було все одно, він отупіло забився в куток і чекав, чекав. Здавалося він впав в якийсь анабіоз, насправді хлопчик просто боявся цієї невідомості.
Три рази на день прямо за вікном гупали солдатські підбори, навіть в передмісті справно чергував патруль.
Вранці і ввечері вели колону з остами, чути було як харчать люті пси на прив’язі у жандармів і як зойкають дівчата від болючих штурханів погоничів.
Але життя в Іванові завмерло, завмерло в чеканні , що буде далі, можливо за краще було б залишитись на фермі, він довіряв Марії і чекав, чекав далі.
Другої доби, коли відпочив і відіспався підліз трохи ближче до вікна, витягнув свій важкий подарунок - альбом. Став роздивлятися картинки з якогось невідомого життя, чужі люди – жінки і чоловіки диковино вдягнені , якісь діти – дівчатка в білих гарних сукенках, хлопчики в ошатних костюмчиках, незвичні меблі – плетені віденські стільці і круглі столи, шафи з безліччю шухлядок.
Нарешті перегорнуті останні сторінки і перед ним ніша з іконою. Божа мати дивиться жалісно і ніби благає потерпіти і обіцяє допомогу. Іван перехрестився, помолився і відчинив ікону, як показувала фрау Марта.
Хрест лежав у всій своїй красі, каміння сяяли якось хижо, аж страшно було торкатися їх. Іван на якусь мить завмер, а потім обережно і ніби трошки гидливо підняв хрест, який дійсно лежана в на волоссі, певно що людському. Воно і дійсно було злегка припалене, і не здогадатись тепер чи спеціально щоб хрест в іконі не торохтів чи це якась диявольська витівка. Іван заплющив очі, держачи в руках хрест на м’яких пасмах волосся, і вже не відчував хреста, лише приємна важкість нагадала йому, як іноді сестричка Танюша схиляла йому на коліна свою голівку з темною і м’якою косою. Здригнувся , відкрив очі і почав акуратно вкладати хрест на місце. Хрест перекинувся, і Іван побачив на зворотній стороні напис якимись дивними ніби мальованими літерами. Підніс ближче до світла -
«Велікой княгине Єлисавете в день крещения от купечества Архангелогородской губернии»
Ось що, хоч із великими труднощами, прочитав на хресті Іван, і замислився, сидів у тиші , і думки його невеселі, і життя невизначене мигтіло перед ним чорно-білою стрічкою. Де він, що з ним, і чи довго нести йому цей хрест…. з іконою?
Раптом по ногам пробігла хвиля прохолодного свіжого повітря, швидко сховавши хрест, Іван причаївся у кутку.
Готель «Поморський», Архангельськ , Росія, жовтень наш час
Ранок, знову ранок. Каблучка боляче врізалась у палець, ланцюжок душив шию. І у сумці розривається улюбленою бадьорою мелодією мобільник. Добігти до телефону я не встигла. Залишилося лише подивитися на дисплей, щоб дізнатися хто телефонував. А це була подруга Наталка. Треба передзвонити і їй, і мамі, але з міського, бо невідомо що ще чекає мене у Холмогорках .
Що за дідько мене поніс сюди? Де мій каштан, перша запашна чашка кави, де? Навіть золотої осені тут немає, бо сьогодні вже припорошило першим снігом. Але звичного захвату це не викликало, бо ще треба встигнути купити не дорогий, але теплий верхній одяг.
Ще одна неприємність чи приємність( з якого боку подивитись) чекала мене при одяганні – улюблена юбка просто спадала з мене. Довелося витягнути єдині чорні джинси. Зараз вони просто виручили мене і тепло, і досить добре сидять. Додамо чорний светр, і негайно зняти ці золоті прикраси, які просто змучили мене вві сні .
Ще є час, я швидко зібрала свої речі, кинула прощальний погляд на витвір мистецтва, «лісоруб – загинув», і спустилася в хол.
У холі мене чекала несподіванка. Знову табличка, тепер вже рівненько виведена чорним маркером, і моєю рідною мовою, і в руках чарівної дівчини. Як тільки я ступила в хол і встигла прочитати, як дівчина широко посміхнулась і пішла мені на зустріч.
- Добрий ранок! Я Ксенія, Ваш новий гід! На жаль Матвій не може продовжувати працювати з вами , тому сьогодні я вам допомагатиму! У Вас є якісь побажання? Ви ще не снідали?
І все це на моїй рідній мові і з широкою посмішкою. Де ж ти раніше була моя рідненька?
- Дуже приємно! Давайте поснідаємо разом, і Ви дасте мені пораду щодо місця де я б змогла купити куртку. Згода?
- Добре!!
Ми пройшли до кафе. Ксенію певне дуже добре знали у цьому місці, всі привітно кивали їй і посміхались. За чаєм я поцікавилась:
- Скажіть , Ксеніє , де ви були раніше? Так приємно спілкуватись рідною мовою! Де ви так добре опанували українську?
- У Львівському державному університеті, а сюди я приїхала разом з чоловіком, і ось знайшла собі таку роботу, з роботою тут якось не дуже…. Мій чоловік працює в міліції.
- Та треба сказати Ви моя перша клієнтка, що розмовляє українською, тому мені теж дуже приємно! Все більш англійську та німецьку доводиться використовувати!
- Як щодо магазину, де б я могла купити теплі речі?
- Зараз зорієнтуємось, де ж у нас розпродаж?
Ксенія витягла щоденник, де сторінки були перекладені флаєрами та візитівками, і щось зосереджено почала шукати.
- І ще мені треба подзвонити додому, але з метою економії краще з міського.
- Добре, я знайшла пару магазинів, і ми заїдемо до них по шляху до офісу нашої туристичної агенції, а вже звідти зателефонуєте куди Вам потрібно, а кошти за дзвінки будемо вважати компенсацією за деякі неприємності що з Вами трапились. Автобус відміняється, але вас відвезе водій нашої компанії, а я Вас супроводжуватиму, і допоможу розташуватись у «Північній Пальмірі», і можливо залишусь з Вами . Справа в тому що у будинку-музеї імені Ломоносова вже з півроку немає екскурсовода , то я Вам все докладно розповім і покажу.
- Нарешті все складається на добре, дякуючи Вам Ксеніє! До речі Ви Ксенія чи Оксана, як Вас мама називає?
- Звичайно, Оксана! А це вже данина цій землі і чоловікові, який мене тільки Ксенею і кличе!
- Зрозуміло, чай тут дуже смачний, але чи не час нам рушати?
- Так, ви мене трішки розностальгували, і я прошу називайте мене Оксаною, бо коли ще хтось так мене назве!
- Ну і добре і мені , і Вам буде приємно!
По дорозі я привітно роздивлялася місто і архітектуру , і природу, і рекламні вивіски.
На одному з перехресть, стоячи на світлофорі, я читала на тумбі об’яву середнього формату про гастролі Московського театру. Такі трупи часто гастролюють по провінційних містечках, підробляються, маючи в своєму складі пару зірок другого ешелону. Щось затримувало зір у цій афіші, але я так і не зрозуміла що саме.
Та автомобіль вже поїхав далі. Водій вів машину уміло, а про затори тут мабуть чули лише в анекдотах про Москву, тому ми швидко знайшли обіцяний Оксаною магазин. Дуже зручний та універсальний, і на диво гарний асортимент. Я швидко вибрала собі куртку і светр, а ще зручні півчобітки. А потім ризикнула і ще одні джинси. Як і кожна жінка, задоволена процесом купівлі, я мала піднесений настрій. Ми вирушили далі, і через декілька хвилин зупинились.
- Приїхали! – коротко кинула Оксана.
Трішки здивувало мене місце розташування офісу. Старовинний купецький особняк вдало відреставрований з допомогою новітніх будівельних матеріалів, і майнула думка - чи не руками моїх земляків-українців. І ніякої вивіски, ні неонових спалахів, ні пальм, ні оголених дівчат у бікіні, чи хоча б скромного макету земної кулі, що завжди красуються при вході до туристичної компанії. Дивно! Як же вони приманюють клієнтів, чи кожен другий архангелець ( а може архангелогородець чи архангелчанин) клієнт цієї фірми і уже розказав іншому про принади туристичного раю. Мережевий маркетинг у туризмі, винайдено у Архангельську, підлягає розповсюдженню по всьому світі! Я вже відкрила рота, щоб задати запитання, та переді мною відкрили дубові двері.
Багатий хол, не спаплюжений надмірністю, милував очі. В коридорі біля чергових дверей мене все ж порадували нашвидку роздрукованою на кольоровому принтері вивіскою. Агенцію нарекли переможним ім’ям «Ніка» і люб’язно запросили мене зайти. Звичний офісний вигляд напевне мав мене заспокоїти, але я теж працювала в офісі і тому швидко знайшла більше десяти відмінностей між звичайним офісом і штучно організованим певне спеціально для мене. По-перше дорогі гобеленові шпалери на стінах і не менш дорогі вишукані картини контрастували з дешевими офісними меблями, на ручках деяких ще навіть не встигли відклеїти захисну плівку, по-друге навалені на столах, але чисті аркуші паперів, по-третє, а де ж чайник і чашки, де милі сувенірники з далеких омріяних туристами країн, де календарі з логотипами фірми і чому тут забули поставити квіти у горщиках? І де інші співробітники?
Я повернулася до Оксани, і знову приготувалась задати кучу запитань, як мене знову випередили. Оксана привітно посміхнулася, показуючи рукою на телефон.
- Прошу, Дарино, телефонуй! А я поки спробую зварити каву, так як її варять у Львові. Ми нещодавно сюди переїхали, орендна плата висока, але попит зараз зростає, то треба відповідати, а зараз всі наші у старому офісі пакують речі – і дістала з шафки чашки.
Аромат меленої кави і біла тонка порцеляна чашок заспокоїли мене.
Я ще не встигла нічого сказати, а Ксеня вже спростувала всі мої підозри, і чому це я така підозріла, як там кажуть лякана ґава і куща боїться. Чи на злодії і шапка горить?
Я попрямувала до телефону.
