Початок на моїй авторській сторінці
3.
В Інтернеті серед безлічі корисних і не дуже сайтів неважко відшукати де йдеться про доречні подарунки рідним, знайомим чи корисним людям. Так-от, якщо вам знадобиться знайти пораду, що слід дарувати при першій зустрічі семирічній дівчинці, яку збираєтесь при цьому назвати донькою, не витрачайте часу. На подібних сайтах цього чомусь немає. Довелося керуватися власною інтуїцією і пхатися у найближчий магазин, де торгували іграшками.
Такий гостинець не передбачався окремим пунктом в угоді між ним та Інгою Львівною. Та якщо вже зголосився виконати роль батечка для хворої дитини, то не варто при цьому виглядати закінченим негідником та ще й скупим.
- Знаєте, Владе, - зрозумівши, що зламала-таки співрозмовника, Інга Львівна замість того, аби закріпити успіх раптом перейшла на довірливий тон. – Ангелінка зовсім не така, як її ровесники. Можливо, причина цього - у хворобі. Кажуть, такі діти швидко дорослішають… Тож питанням, а де власне, її батько вона переймається зовсім не по-дитячому. До того ж, уже пробує приховати, що не вірить у те, що ми просто не зійшлися характерами з її татком, а так він – непоганий чоловік і щиро її любить. А що не навідує, то через тотальну заклопотаність… Ще, дивись, трохи подорослішавши, спробує сама розкопати свій родовід…
- То може, перш, ніж купувати доньці татка, варто було б поговорити з вашим чоловіком?.. Не закінчений же він мерзотник, щоб відмовитися провідати хвору дівчинку?.. – Влад наривався. Та нічого не міг із собою вдіяти. Тим більше, що добре розумів: йому нікуди тепер не дітися. Іншим чином пристойну роботу у місті не відшукати. Надто багато дзвінків він зробив за минулу добу. Надто багато вислухав варіацій на тему: «Розумієш, старий, я б і рад допомогти, але… Як тільки буде змога, передзвоню…».
- Що ж, - Інга раптово перестала усміхатися. Тепер вона нагадувала бійця, ладного вдарити на випередження, аби лише не пропустити удар супротивника. – Думаю, зараз варто говорити на чистоту. У мене ніколи не було чоловіка. А батько Ангелінки – якраз справжній мерзотник. Він вмер у в’язниці. Можливо, його там просто вбили. Не думаю, що хоч хтось засмутився з цього приводу. Єдине, що він зробив у цьому житті доброго –дав життя малій. Та й то він не зміг забезпечити її гарним здоров’ям.
Свого часу я згодилася, щоб мене купили. У тому віці, коли деякі школярки мріють про перше побачення. Тож не зображатиму скривджену невинність. Але й не дозволю, аби донька дізналася усю правду. Це не той випадок, коли правда необхідна… ви курите, Владе? Може, пригостите?
Він мовчки простягнув пачку, не вибачаючись за надто міцний сорт, що аж ніяк не пасує витонченій жінці. Інга Львівна, кивнувши на знак вдячності, нервово клацнула запальничкою, не чекаючи на допомогу співрозмовника. Затягла, на мить заплющивши очі, і продовжила так само холодно й по-діловому:
- Навіть не буду попереджати, що розраховую на Вашу скромність. Те, що я зараз кажу – небезпечно. Небезпечно для мене, бо це – неприкритий компромат. Небезпечно для семирічної дівчинки, бо хто знає, чи нема у цьому світі божевільного, ладного мститися дитині за образи батька. І вже тому автоматично небезпечно для вас, Владе. Та з таких, як Ви, виходять аж надто кепські шантажисти. Не ваше це. На п’яницю Ви не схожі... – вона раптово обірвала свій монолог і натужно закашлялася, захлинувшись міцним димом. – Давно не курила. Ангелінці не подобається, що мати курить, тож доводиться ховатися, ніби п’ятикласниці від суворої вчительки. Мало не кинула, - трохи ніяково пояснила вона, ніби не погрожувала своєму співбесіднику за хвилину до того.
Раптом Влад зрозумів, що піде познайомитися із хворою дівчинкою, як би його не дратувала її самовпевнена матінка. Та ще бідоласі й з батечком не пощастило… Шкода лише, що після цього не можна відмовитися від пропозиції роботи. Що й казати, це був би широкий жест. Але з такими вибриками краще зачекати до інших часів.
Тому зараз він розглядав полиці, заповнені дорогими і, як на його погляд, досить потворними ляльками та кольоровими ведмедями, чесно намагаючись пригадати, чим бавилися однокласниці та сусідські дівчиська, коли він навчався у першому класі. Потім спробував пригадати дітей знайомих. Врешті кинувши безнадійну справу, він завернув у сусідній відділ канцтоварів. Керуючись порадами продавця, купив кілька розкішно оформлених коробок олівців та фломастерів та великий альбом, які привітна консультантка швиденько запакувала у великий яскравий пакунок.
І з чистим сумлінням попрямував за даною адресою. Роздумуючи, чи варто із самого початку казати щось на зразок: «Ну, здраствуй, доню» чи можна обійтися нейтральним: «Привіт, Ліно. Як ти виросла!».
4.
Охоронець у під’їзді ковзнув по Владу аж надто прискіпливим поглядом. Однак про мету візиту запитав цілком коректно. Звірившись із записами, так само ввічливо повідомив, що Інга Львівна чекає на нього і нагадав відвідувачу, що йому – на третій поверх.
- Ха, до Ін-нги значить? Чи-и до її ді-івки? – видихнув хтось п’яно за його спиною. Влад із досадою зморщився: він не виносив п’яниць. Та що поробиш, якщо навіть такий-от пристойний із вигляду під’їзд – не захист від безглуздих теревенів.
Найрозумніше було проігнорувати запитання. Та п’яниці не здатні розуміти таких тонких натяків. Це Влад засвоїв ще з дитинства, із спілкування з рідним батьком. Тож і не здивувався, коли запитання, та ще й із припущеннями про його глухоту, був повторений голосніше.
На щастя, охоронець не обмежився збереженням нейтралітету:
- Сизигмунде Костянтиновичу, - підкреслено чітко вимовляючи кожне слово і примудряючись при цьому демонструвати належну поштивість, розпочав він. – Надія Павлівна уже двічі телефонувала сюди, питаючи, чи Ви не приїхали, бо Ваша мати дуже стурбована. Бажаєте, щоб я зателефонував і повідомив про Ваш приїзд чи подзвоните самі?
Поки Сизигмунд Костянтинович (здається, не лише в роду Влада батьки примудрялися давати нащадкам ну дуже вдалі імена) із щиро образою лаяв жінок, що й кроку не дають ступити, аби не зіпсувати усе своїми клопотами, прибув ліфт. Намагаючись не надто демонструвати той факт, що не хоче чекати супутника, Влад натиснув кнопку третього поверху.
Двері відчинилися відразу, немов Інга Львівна чекала у передпокої. Вона, вітаючись, відразу простягла чималий клунок, замотаний у яскравий папір:
- Скажете Ангелінці, що це – подарунок… - вона запнулася, побачивши, що відвідувач з’явився не з порожніми рукам. Навіть хотіла щось сказати з цього приводу, та із глибини квартири пролунав дзвінкий голосок:
- Мамо, а можна мені лимонаду?
- Зараз, люба, - миттю відгукнулася мати. – Відпустила на сьогодні няньку, тож тепер клопочусь сама, - це вже пошепки і з чималою гордістю до Влада.
- От, Ліно, до нас у гості прийшов тато, - таким тоном, ніби він з’являвся у цій кімнаті принаймні щотижня, повідомила вона за мить.
У роті Влада раптово пересохло. Усе складалося ще гірше, ніж він думав. Його уважно вивчали серйозні сірі очі. Мала, начебто, не поспішала верещати від захвату, почувши, що нарешті в її житті з’явився татко. Та це не головне. Він, йолоп, розчулився, почувши про хвору дівчинку. Однак забув уточнити, на що слабує мала. Тож те, що дівча повернулося до них від письмового столу, зграбно розвернувши маленький інвалідний візочок, справило на нього надто сильне враження. Залишалося сподіватися, що Ангеліна не прочитає на його обличчя здивування чи чогось настільки ж образливого.
- Привіт. Ти саме такий, як я уявляла, - Влад остаточно знітився від дитячої безпосередності. Водночас позаду почулося полегшене зітхання Інги.
- Татку, а ти любиш лимонад? – зараз він не відмовився б і від чогось більш міцного. Але навряд чи Інга влаштувала весь спектакль, аби продемонструвати спадкоємиці батька-алкоголіка. Тож довелося пристати на солодавий напій. Крім того, це дозволило спекатися згортків у руках.
Ангелінка виявилася ґречною дівчинкою. Подякувала, як належить, ввічливо всміхнулася. Та Владу здалося, що велетенський заєць, між довгими вухами якого дивом притулився безглуздий кашкет у клітиночку, був зустрінутий досить прохолодно. А от олівці та фломастери викликали не лише вдячність, але й щиру радість.
Дівчинка заповзялася продемонструвати гостеві свої малюнки. Влад, радіючи, що не доведеться мучитися, підтримуючи розмову, охоче пристав на таку пропозицію. Звісно, він не мав уявлення, на що здатні талановиті діти у сім років, та перегортаючи черговий альбом, дійшов висновку, що мала досить здібна. До того ж, нещодавно, ще перед початком неприємностей, випадкова подруга затягнула його на виставку місцевої знаменитості – художника, що творив у дусі примітивізму. Так от, деякі малюнки Ангелінки, аби заключити їх у розкішні рами, були б не найгіршими експонатами у тій модній експозиції.
- Досить, Ліно, - знервовано вклинилася в нею ж створену ідилію Інга Львівна. – Тато вже побачив, як гарно ти малюєш. Тепер, давайте вип’ємо чаю.
- Але ж, мамо, я ще не показала головного!
- Іншим разом, люба. Зараз ти надто збуджена. Згадай, що лікар заборонив тобі хвилюватися.
- Добре, мамо, - слухняно відгукнулася мала. А коли та заквапилася на кухню, аби поставити чайник, пояснила цілком по-дорослому. – Мама так нервує перед тією моєю операцією. Я кажу їй, що все зі мною буде добре, не вперше ж до лікарні ляжу, а вона боїться.
- Перед операцією? – зовсім по-дурному перепитав Влад і боляче прикусив язик, кленучи Інгу, що забула повідомити такі «дрібниці». Та, здається, дівча не образилося на татка. Глянуло вимогливо, якось не по-дитячому:
- То мама не казала? Значить, ти не тому прийшов, що не ввічливо не прийти до хворої? Так ти просто скучив за мною? – сірі очі раптом засяяли, миттєво перетворившись на сині.
- Розумієш, Ліно, - почав він обережно і затнувся: а що, власне, повинна розуміти мала? Дорослі оборудки, у яких він, як не крути, виглядав не кращим за її матінку? – Так, скучив, - він і сам здивувався, наскільки переконливо пощастило збрехати.
Ангеліна задоволено кивнула і більш не поверталася до слизької теми. Не те. щоб наступна година була найкращою у Владовому житті, та все ж, як йому здалося, витримав він випробування із честю. Пив чай, з’їв трохи печива, що, на щастя, не було солодким, час від часу поглядав на екран телевізора, включеного на якомусь дитячому каналі. Слухав якісь розпові дівчинки. Здається, мова йшла про кошеня, яке мама обіцяла подарувати їй, якщо вона гарно проводитиметься та слухатиметься лікарів.
Уже коли він не надто певно поглянув на годинник, прикидаючи, чи не вже можна згадати про важливу справу, мала майже благально глянула на маму:
- Можна мені подарувати татові малюнок? Ну, будь-ласка! – Інга Львівна щось почала про те, що татко зараз піде не додому, а на роботу. Тож малюнок може пожмакатися, а не хотілося б. Одним словом, іншим разом, люба. Дівча так щиро засмутилося, що Влад вирішив втрутитися: чорт з нею, з дитячою творчістю. Переживе якось те, що доведеться перти додому зображення зайчика чи кошеня. Попрохає якийсь непрозорий файл, скаже, врешті, що не хоче пожмакати дарунок.
5.
Інга Львівна, здається, не була в захваті від його ініціативи, але не встигла підібрати достойне заперечення: дверний дзвоник озвався мелодійною руладою. Судячи з усього, там, за дверима, був хтось дуже настійливий. Тож господарка взнала за краще вийти в передпокій і, глянувши у вічко, відчинити двері.
- Інго Львівно! Ви вже вибачте мого Сизигмунда! Не перший же рік сусіди. Самі знаєте: коли після презентації повертається, то таке бовкає – вуха в’януть! Та то ж не зі зла. Пам’ятаєте, як Алюся взимку застудилася, а Ваша машина в ремонті була? Він же тоді відразу, від усього серця запропонував нашу машину з водієм, аби бідолашку в таксі не тягти до лікарні! І нашому шибенику за приклад завжди розумницю Вашу ставить!..
У відвідувачки врешті закінчилося повітря. Та й то сказати, таку тираду на одному подиху видати – то треба мати як не акторську освіту, то чималу практику виголошення монологів перед знайомими та рідними. Та Інга Львівна миттю скористалася незапланованою паузою, упівголоса, але дуже рішуче запевнивши «шановну Любов Сидорівну», що не має ні до кого жодних претензій і навіть не розуміє, про що йдеться. Останнє зауваження виявилося серйозним стратегічним прорахунком. Дама будь-що заповзялася пояснити господині, що вона почула від охоронця Володі про конфлікт підпилого голови сімейства із «Вашим шановним відвідувачем». Інга Львівна зробила кілька спроб урвати драматичний монолог. Коли ж остаточно стало зрозуміло, що це – стихія, яку не зупинити, вибачившись, міцно причинила двері дитячої кімнати і рішуче спрямувала відвідувачку до зали.
Ангелінка, що уважно вслухалася у дорослу суперечку, раптом заспокоїлася й усміхнулася ледь не янгольською усмішкою.
- Любов Сидорівна непогана, а от їхній Кузьма – гидкий! Він інвалідом дражниться… Тільки ти мамі не кажи: вона засмутиться.
Влад не надто дбаючи про педагогічність, запевнив дівчинку, що такого дурня, як той Кузьма ще пошукати треба. Вона незабаром видужає, до чого тут інваліди? А про себе відзначив, що слід натякнути Інзі, що життя її донечки не таке вже й безхмарне. Настрій Ліни, як і в усіх дівчаток її віку, змінився майже миттєво:
- Тату, дістань, будь-ласка, альбом он із тої полички. Я там спеціально для тебе намалювала, коли мама сказала, що ти прийдеш, от!
Влад понуро, бо якраз спало на думку, що дорослі бувають справжніми мерзотниками, не підозрюючи про це, дістав грубий, у розкішній палітурці, альбом. Випадково розкрив посередині: вельми реалістично там було зображено будинок, охоплений пожежею. Навіть фігурки людей, замалі супроти яскравих язиків полум’я, завмерли в різних позах. Хіба що замість облич біліли плями без жодної риски.
- Це я ще не встигла закінчити, - нітрохи не знітилася юна художниця. І почала зосереджено гортати сторінки, щебечучи при цьому: - Давай, це буде нашою таємницею? От знаєш, у мене є знайома, у нас вчителька англійської мови одна, так у неї - справжнісінька таємниця. Вона щосереди ніби ходить на заняття з аеробіки, а насправді інколи зустрічається із старшим братом. Бо її брат посварився із новим чоловіком її мами, і якщо дорослі дізнаються, що вони зустрічаються, її можуть покарати, от!
Влад остаточно дійшов думки, що переваги сімейного життя і батьківства аж надто перебільшені. Сяєш, коли жінка народить тобі спадкоємця або отаке-от чарівне янголя, а через кілька років випадково дізнаєшся, що в нього завелися «справжні таємниці»...
Мала саме відшукала потрібний малюнок. Чоловік, вбраний у гарний костюм, стояв на трапі велетенського блискучого літака, навколо юрмилися люди, певно, теж поспішаючи зайняти свої місця. Але вони виглядали якимись непоказними на фоні отого красеня і, здається, ставилися до нього із повагою і ледь не побоюванням. Хтозна-як, але художниці вдалося передати їхні характери через пози та кольори. Дивно лише, що мала, зображаючи того важливого подорожнього, не визнало за потрібне намалювати йому хоч якесь обличчя. Тож зараз Ангелінка аж надто старанно виводила риси обличчя. Влад, отримавши врешті подарунок, не міг тримати посмішку: у малої таки були здібності – чимось подорожній скидався на нього самого.
У передпокої грюкнули вхідні двері. Що ж, справжня таємниця так справжня таємниця: альбом опинився на полиці. Малюнок, разом із іншим – старанно виписаними трояндами у вазі, опинився у прозорому файлі. Інга Львівна нагодилася саме вчасно, аби почути їхнє цілком приязне прощання.
Далі буде
