Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 18649, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 16. Я повертаюся

© Владислав Івченко, 14-10-2009
Ніхто цього не чекав. Всі звикли вважати мене дивакуватим відлюдником, який сидить у селі і щось собі думає. Я дійсно багато думав, намагався дещо зрозуміти. А коли зрозумів, то підвівся і наказав їхати на роботу. Це було так несподівано для всіх, що охорона навіть не змогла виконати наказ. Бо водії машин поїхали кудись знімати дівок, вони ж знали, що я нікуди не їжджу. Їх  знайшли за півгодини, ще за годину я приїхав на роботу, в свій розкішний кабінет і побачив на столі цілу купу документів, які був зобов'язаний передивитися. Гора вже майже накрила собою увесь стіл, хоч він був розміром з невелику злітну смугу. Ще кілька тижнів і вся ця маса документів накриє й мене з головою. Тільки я не дамся паперу, переможу його.
Я відчув силу і бажання жити, як колись, коли я працював у «Житті по-справжньому!». Я навмання узяв зі столу якийсь фоліант і вмостився з ним на дивані. Але сидів там недовго. Бо скоро підхопився, як обпечений. Фоліант був присвячений підсумкам роботи кінематографічного куреню. І підсумки ті були страшні! Ганебні. Не дивлячись на те, що після Великого Спасу держава виділила на підтримку вітчизняного виробника досить великі гроші. У виробництво було запущено дванадцять фільмів. Деякі вже зараз повинні були бути закінчені. Але дзуськи! Звідусіль були рапорти, що зйомки на межі зупинки, бо не вистачає грошей! Всі вимагали додаткових асигнувань. Особливо мене вразив режисер фільму в якому навіть назви не було. Він проходив по документах, як фільм з часів козаччини. Так ось там був витрачений вже весь бюджет у розмірі семи мільйонів карбованців. А зйомки тільки почалися, ще не було відзнята жодна батальна сцена, яких повинно було бути аж чотири. Режисер досить нахабно вимагав ще грошей, аргументуючи тим, що це буде фільм, який прославить Україну, а заради цього скесувати не слід.
Слухайте, якби я не знався не кіновиробництві, я б, можливо, спокійно сприйняв би оту всю локшину на вуха. Але ж я, ще під час роботи в "Житті по-справжньому!", займався справою про кіногрупу, що зникла біля річки Снів. Вони там знімали фантастику, хотіли зекономити на спецефектах, використавши справжніх чудовиськ замість штучних. Але не врахували, що справжні чудовиська вміють вбивати по-справжньому і працювати з ними важко. Та нехай. Я вивчав документи, які залишилися після групи, рахунки теж. Запам'ятав порядок цифр і зараз мав великі підозри що до цільового витрачання грошей.
То узяв двох охоронців і таємно відбув на зйомки того фільму, який ще й назви не мав, а вже коштував таких грошей. Ми прибули до Миргороду, біля якого йшли зйомки, вже після обіду. Спокійно зайшли на знімальний майданчик і побачили сонне царство. Кілько п'яних людей валялося біля камер та іншого кінематографічного реманенту. Спроби розпитати п'яних, де керівництво, ні до чого не призвели. Але охоронці запропонували сходити на річку Хорол, з якої чулася музика. Ми пішли і побачили, що на  самому березі був побудований старовинний будинок з банею в якому зараз, як було чутно, йшла гульня. Гриміла музика, кричали якісь люди. Ми зайшли всередину і побачили велике застілля, за яким пирувала десь сотня якихось людей. Горілка, м’ясо, овочі, хтось реготав, хтось танцював, хтось блювався, а хтось наливав. Я спитав, де режисер і мені вказали на баню. Там у парі і жару ми знайшли режисера в оточенні чи не десятка голих дівок, які його всіляко пестили.
- Двері закрий! – крикнув на мене режисер, вочевидь вирішивши зберегти приватність свого тілесного раю.
- Витягти його сюди. – наказав я охоронцям, бо мені заходити у ту спеку було не можна через пластинку у голові. Охоронці витаскали режисера до мене, не зважаючи на його п'яні пручання. Цікаво, що дівки, хоч були теж нетверезі, але принишкли, мабуть, зрозуміли, що прибули люди серйозні. У блядей на це нюх, а от режисер нюх втратив і почав мені погрожувати.
- Та ти знаєш, хто я? – волав він мені, зиркаючи п’яними очима.
- І хто?
- Я - великий український режисер!
- Великий? – перепитав я. – Прізвище таке?
- Ти зі мною не жартуй, мудак! – заволав він.  
Тоді я почав бити великого. Збив з ніг, додав ще ногами.
- Арештувати цього покидька. П’янку припинити, сюди комісію по перевірці діяльності. Вивести тут всіх на чисту воду. І з завтрашнього дня починаємо зйомки. Де сценарій?
Та виявляється, що сценарію немає. Жодної сторінки. Режисер замовив сценарій знайомому, той отримав аванс і запив. У очікуванні, поки сценарій таки з’явиться, запила і вся знімальна група. Все тривало вже місяць, тривало на казенні гроші.
- Товаришу начальнику. – питає мене якісь дядько, один з тих, хто зміг більш-менш протверезіти і зрозуміти, що починаються нові часи.
- Що?
- А що з блядями робити?
- А тобі яка справа?
- Та я той, директор картини. – каже дядько, такий невисокий, лисуватий, п’яненький, але намагається триматися.
- Що ж ти, директор, до такого допустив, що гроші витрачені, а фільму немає?
- Так що я? Тут же режисер головний. В нього знайомства у курені кінематографії. Я і слова проти нього не міг сказати.  
- Під суд підеш разом з ним.
- Як під суд?
- А так! Розмову закінчено!
Я йду і бажаю поставити їх к стінці. По законам воєнного часу. Сволота, їм гроші дали, а вони їх ось так просрали!
- Так, а з блядями що? – біжить за мною директор.
- А що з блядями? – не розумію я його турботи про дівок.
- Їх же на тиждень винайняли.
- Гроші заплатили?
- Не, ми потім, по факту платимо.
- Відправляй їх подалі.
- Так неустойка велика буде.
- Не буде.
- У них сутенер дуже грізний. Авторитет тутешній. – перелякано каже директор. Я зупиняюся і дивлюся на його скривлене обличчя. Плескаю по щоках.
- Повір, я ще грізніший.
Чекаю, поки вигонять усіх гультіпак з будинку, сідаю думати, що далі робити. Грошей немає, сценарію немає, нічого досі не знято. Легше за все закрити фільм. Але ж це поразка. А програвати я не люблю. Ой не люблю. Гилю кулаком по столу. Лікарі мені заборонили дратуватися, не та в мене тепер голова, щоб нервувати, але як тут не нервувати.
- Шеф, прийшли до вас. – каже охоронець.
- Хто?
- Та хлопець якийсь. Каже, що по фільму.
- Ну хай заходить.
Молодий, років зо двадцять, переляканий якийсь.
- Що треба?
- Кіно хочу знімати. – каже він, аж тремтить весь.
- Що?
- Кіно хочу знімати.
- Яке кіно? Грошей – катма, сценарію – теж!
- Сценарій є. Ось, почитайте. – сує мені якусь теку з аркушами.
Дивлюся на нього.
- А ну дихни!
Дихає. Наче тверезий.
- Чого це всі п’яні, а ти тверезий?
- Бо я кіно люблю. Я ж тут безплатно працюю. Хотів подивитися, як воно робиться, навчитися. А тут тільки пиячать. – він хвилюється, але не схоже, що бреше.
- Ладно, давай сюди сценарій.
Беру ті аркуші, сідаю читати. Я хоч книгу і написав, але в літературі не дуже-то. Бо ж книга моя була не вигадками всілякими, а описом реальних чудовиськ, які я досліджував. А ото з вигадками в мене не дуже. Спочатку сценарій мені нудний видався. Що ото читаєш і зіваєш. А потім прихватило так. Що ото до вечора все і прочитав. Цікава штукенція. Незвичайна, але щось є. Вийшов з дому прогулятися, коли дивлюся, що машин купа стоїть навколо. Усе начальство місцеве дізналося, хто приїхав і примчало мені вклонитися. Звітувати почали. Про успіхи і досягнення.  
- Припинити! Повернутися на робочі місця. Як щось треба буде, то звернуся, а переді мною вислужуватися тут не треба.
Поїхали, колоною цілою. На хороших таких машинах усі. Якось прикро мені стало. Що от Третій Гетьманат, Тарасовича чекаємо, а наче нічого і не змінилося. Гроші крадуть, начальство на дорогих машинах і в чергу дупу лизнути поспішає. Якось не так все. Але то проблема загальна. Я ж більше любив проблеми конкретні. Ось як з оцим фільмом.
- Приведіть мені того хлопця.
Привели.
- Ну що, почитав я. Щось таке є в сценарії. Трохи він дивний, але щось є. Завтра почнемо знімати.
- Та як же знімати, коли акторів немає?
- Як немає?
- А так. Режисер казав, що як сценарій з’явиться, тоді і акторів будемо підбирати. А сценарію ж не було. Тобто я йому цей пропонував, але він мене тільки вилаяв, що лізу куди не треба.
- І де акторів брати?
- Не знаю.
Мені хотілося, щоб швидше тут все налагодити, а воно ніяк швидко не виходило. Оце де тепер акторів шукати?
- Тобто дівчина є одна, на роль головної героїні. – каже хлопець і так непевно дивиться на мене, наче чекає, що от я йому зараз голову знесу шаблею.
- Є?
- Є.
- І де вона?
- А ви її відіслали. Вона серед тих була, серед проституток.
- Ну ти даєш! Ти хоч розумієш, що їй же грати треба, а не мінет робити! – дратуюся я такій дурній пропозиції.
- Та не! В неї обличчя таке! Ну, як треба! Самі подивитися!
- Ладно, подивимося. – наказую привезти ту дівку. Охоронці мої їдуть. Їх вже не двоє, а семеро і буде ще більше. Коли кажу, що не треба мені стільки, то тільки руками розводять. Мовляв, наказ їм забезпечити мені охорону і все.
За півгодини привозять дівчину. Вона аж тремтить вся.
- Що це ви її налякали?
- Та її сутенер відпускати не хотів, грошей вимагав, потім ще і за пістолетом поліз. Довелося завалити. – доповідає мені охоронець.
- А, ну то нічого, за сутенером плакати не буду.
Залишаємося дивитися дівчину. Спочатку наче і нічого такого. Ну, фарбована білявка, риси обличчя тонкі такі, косметики багато намазано.
- І що в ній? – питаю у хлопця.
- А, зараз зроблю. – каже він. Вмиває дівчину. Вона така перелякана, що і не пручається. Потім приносить одяг старовинний, допомагає одягнутися. Ну, вже краще. Але все одно не те.
- Ну дивися, вона ж по сценарію полковникова донька, шибайголова, а вона он стоїть, як опудало на городі! – критично кажу я.
- Попрацювати з нею треба, вона просто перелякана. Можеш, подивитися грізно? – питає її, а вона дивиться перелякано. Підхожу до неї, за плече трушу.
- Слухай сюди, дівчинко. Як тебе звати?
- Аня.
- Ага, Аня. Зараз в тебе буде хвилина, щоб зібратися. А потім ти повинна подивитися, як цариця. Якщо подивишся, то отримаєш роль. А як ні, то повернешся до свого підстреленого пастуха. Думає, що він тобі дуже зрадіє. Вибір за тобою. Зрозуміла?
Киває головою. Ми відходимо, даємо їй можливість зосередитися. Дивлюся на неї здалеку. А щось дійсно є. Уявляю її в сценах, прописаних в сценарії і вона виглядає там досить непогано. Невже знайшли її?
- Ну що, давай. – кажу. І вона дивиться. Як треба дивиться! – Молодець, красуне! Просто молодець! Дай їй сценарій, хай вчить роль. Ти повинна вжитися в образ. Розумієш, що це таке?
Вона киває головою.
- Я на кружок акторської майстерності ходила у технікуму.
- А як же бляддю стала?
- Красиво пожити хотілося.
- Тут працювати прийдеться.
- Я розумію.
- Ну, вчи.
Відправили її, а самі сіли з хлопцем, його Боря звали, про завтрашній день балакати. Я в кіно мало що розумівся, а він здебільшого теоретик був. Розповідав, що і як.
- Розумієте, сучасне кіно занадто анемічне. Воно боїться висловлюватися само, втопає в цитатах. Людям ні про що казати, то вони і показують, що багато чого бачили і розуміють, збирають картину з чужих залишків. Але це не те!
- А що те?
- Своєю кров’ю треба писати! – переконано каже Боря.
- А ти пробував?
- Ні. Але інакше не можна. Це ж кіно, це ж мистецтво! Воно на межі повинно зніматися, чи за межею. Долати якісь граничні навантаження. Не те, щоб фабрика, щоб просто, як млинці пекти! Ні! Мистецтво, це диво, акт надзвичайного напруження! – він аж слиною прискає, так хвилюється.
- Потягнеш фільм знімати? – повертаю я його з небес на землю.
- Сам?
- Сам.
- Ні.
- Чого?
- Авторитету в мене немає. От ви приїхали, гаркнули і те бузувірство, яке тут вже майже місяць, припинили. А мене вони живцем з’їдять.
- Хто, вони?
- Та вся група, знімальна. Звикли вже ж нічого не робити, а тут нові порядки. Тут жорстка рука потрібна. Хоч тиждень тут побудьте, щоб ми почали нормально. А там вже по накатаній піде. Без вас все тут розвалиться.  
- Ну, тиждень, не тиждень, а кілька днів побуду. Бо і мені щось цікаво становиться. Хто буде головного героя грати?
- Славного козака? Та тут кілька кандидатур. Я зараз фотографії принесу. – він біжить. Приносить.
- Фігня. Що це за підораси напомаджені! Він же козак, душогуб, зарізяка! А тут якісь, наче з дошки пошани!
- Ага, не дуже. Хіба що може оцей. – Боря показує на одного з претендентів. – Голову йому поголити, вуса приклеїти. Може щось і буде?
Заходить керівник моєї охорони.
- Там танки їдуть, пане отамане. – при інших він зве мене тільки так.  
- Хто?
- Танки.
- Що за танки?
- Гетьманський резерв.
- Навіщо вони тут?
- Вас охороняти.
- Пиздець!
Сідаю в машину і їду на зустріч танкам. Двадцять дві машини, а ще панцирники і вантажівки з піхотою. Мене зустрічає якийсь генерал, підбігає, віддає честь.
- Командувач окремою сотнею сьомого полку центрального куреню отаман-полковник Хорунжий!
- Що ви тут робите, пане отамане?
- Виконую наказ по забезпеченню вашої охорони, як члена таємної Ради!
- А що, в середині країни мені щось загрожує?
- Цього не знаю. Поступив наказ забезпечити охорону по периметру і налагодити взаємодію з авіацією.
- З ким?
- З авіацією. Вас буде прикривати з повітря дві ескадрильї. І ще сотня протиповітряної оборони.
- Хто наказ віддав?
- Верховний головнокомандувач – Великий Гетьман наказав вас по силенно охороняти! А вже конкретні заходи розробляє Генеральний військовий кош!  
- Я відміняю наказ! Повертайтеся у місця дислокації!
- Не можу. Пане отамане, ви ж розумієте, що я військовий і я виконую наказ свого керівництва.
Трохи дратуюся цій дурості, але бачу, що ніяк не примушу полковника піти.
- Добре. Охороняйте. Але дивіться так, щоб зйомкам не заважали.
- Слухаюсь!
Це не задається дуже вже правильним витрачати таки сили і засоби на охорону моєї скромної персони, але наказ Великого Гетьмана ніхто окрім нього відмінити не в силі. Повертаюся на знімальний майданчик. Там зібралася вся група, хто зміг протверезіти. Питають, що тепер буде.
- Тепер працювати будемо, готуйтеся.
Лягаю спати. Вранці мені дзвонить Ед.
- Привіт, Владюшо. Кажуть ти там за кіно узявся.
- Узявся.
- А що там за непорозуміння з режисером?
- Ніякого непорозуміння. Хіба що його треба було до стінки поставити, але я пожалів сволоту.
- За що до стінки?
- Гроші розікрав, фільм не зняв.
- Але це ж найвідомішій український режисер.
- Не розумію, які можуть бути режисери в країні, яка немає власного кінематографа. Ми, розуміючи важливість цього питання, для Третього Гетьманата, виділили гроші, а вони були самим нахабнішим чином розкрадені, як у часи до Великого Спасу. Цей злочин не просто крадіжка, це замах на Третій Гетьманат, удар в спину!
- Згоден з тобою і повністю підтримую твої дії. Але є скарги, що ви узяли до роботи сюжет написаний по оповіданню Володимира Івченко.
- То й що?
- Як відомо, він не підтримав Великий Спас, хоч проживав у Сумах і особисто знав Великого Гетьмана. Зараз він в еміграції і досить гостро критикує Третій Гетьманат.
- Але оповідання цікаве.
- Але він ворог.
- Чи нам не важливо переконувати ворогів? Щоб вона ставали на наш бік і вкладали свої сили та талант у підготовку до пришестя Тарасовича? – питаю я досить патетично.
- Ти думаєш, що його вдається переконати?
- Чому б, принаймні, не спробувати.
- Добре, можливо ти і правий. – каже Ед. – Як довго ти плануєш залишатися поза столицею?
- Кілька днів. А потім повертаюся. Роботи дуже багато.
- Ти правий.
Я наказую знайти того Івченка, який зараз ховається за кордоном. Я знав його особисто, ми, навіть, разом починали працювати над «Сто чудовиськ України». Але він казав, що головне література, то волів не завжди дотримуватися правди, гребував фактами. Я ж навпаки, відстоював саме факти, не хотів, щоб люди сприймали книгу, як набір вигадок, бо вони нічого не варти. Тоді ми полаялися і більше не спілкувалися. Знаю, що він виїхав з України ще при юліанському режимі, який гостро критикував. Та, на відміну від більшості політичних мігрантів, після Великого Спасу він не повернувся, бо ставився і до нього досить критично.
- Запропонуйте йому продати права. Скажіть, що ми хочемо зняти фільм по його оповіданню. Запросіть на знімальний майданчик. Натякніть, що нам важлива його думка, що він матиме деякі повноваження щодо втручання у зйомку. Ну і, звісно, тут йому буде наданий повний пансіон.
Я пішов на знімальний майданчик. У перших сценах лише головна героїня. Я подивився кілька дублів.
- Ну як? – питає Боря, у якого горять очі. Це важливо, щоб ти робив з палаючими очима. Коли я працював на «Життя по-справжньому!», очі горіли завжди.  
- Мені подобається. Здається вона те, що треба. Працюй. Я тут поки поживу кілька днів, попрацюю з документами.
Їх цілу гору вже привезли з Києва. Розбираюся спочатку с фільмами. Всі режисери попереджені про персональну відповідальність за витрачання коштів. Інакше тюрма, а то і розстріл. Те саме і в разі, якщо фільм отримає негативну оцінку. Тобто, провалиться в прокаті і нічого не виграє на кінофестивалях.
- Це буде прирівнюватися до розкрадання коштів! – кажу я у відео-зверненні до режисерів та директорів картин. Поруч зі мною на колінах і в кайданах стоїть великий український режисер з синцями на обличчі. Синці ще домалювали, щоб досягти педагогічного ефекту. Директор фільму взагалі повішений, з оклунком на голові. То не видно, що висить муляж. – Кожну декаду надсилаєте відзнятий матеріал. Ніяких прохань про додаткові кошти. Знаходимо внутрішні резерви та економимо. А тепер до роботи! Знімаємо швидко та якісно! Вперед!
На кожний знімальний майданчик додатково направив ще і ревізорів, щоб слідкували за фінансовою дисципліною. В першу ж ніч, після того, як було отримано моє звернення, чотири режисера і сім директорів картин спробували втекти. Але курінь безпеки спіймав усіх. Були випороті нагайками (указом Великого Гетьмана тілесні покарання були введені за порушення у фінансовій сфері та хабарництві).
Зйомки всіх фільмів продовжилися. Я розробив проект указу, згідно з яким встановлювалося нормування вітчизняних фільмів у прокаті. З наступного року не менше 15-ти відсотків прокатного часу, ще через рік, не менше 25-ти відсотків.
- Наші громадяни повинні мати доступ до вітчизняного кіно! І вони матимуть його!
Після оприлюднення цієї ініціативи, а також введення податкових пільг на кіновиробництво, до мене звернулося кілька крупних компаній з Європи та Росії с пропозиціями вкласти гроші у виробництво українських фільмів. Я поторгувався і дав дозвіл. Відчув землю під ногами. Зміг таки вирішити хоч одну проблему.
Між справами ходив на знімальний майданчик. Оце знімали як раз сцену, коли головний герой пирував з польським магнатом. Вони разом випивали, а потім магнат вимінював героїню на шаблю з дамаської сталі. Козак так радів зброї, а дівчина зиркала на нього з таким гнівом! Це брало навіть моїх охоронців.
- А чого він продав її? Вона ж його кохає? – спитав мене керівник охорони, який завжди утримувався від питань, але ось зараз не витримав, бо дуже вже переймався.
- Він ще подарить її російському воєводі і продасть татарам. Мабуть, він випробовує її. Чи дійсно вона кохає. Це я так думаю. – кажу я. – Не дивися на неї так! – кричу актору. – В тебе радощі повні штани! Ти мусиш, не показувати, що закохався у неї! Мусиш бути холодним, як лід!
Актор перелякано киває головою, але зіграти нічого толком не може. Я дратуюся. Підходить Боря.
- Пане, особистий товариш Великого Гетьмана.
- Я ж казав тобі називати мене просто по імені.
- Владиславе Валерійовичу. Я хочу вас попросити… - він мнеться, нервує, кривиться.
- Каже, що таке?
- Просто актор, він боїться вас. Він хороший актор, але перед вами він, як жабу перед вужаком. Кам’яніє. Нічого не зіграє.
- Мені піти з майданчику?
- Я вибачаюся, просто…
- Та не треба вибачень. Нам потрібне хороше кіно і це головне. Покличеш, коли будете знімати сцену з дівчиною і магнатом.
Я повертаюся до справ. Кілька скарг від західних інвесторів, у яких проблеми з доставкою обладнання. На кордоні зупинили, митники вимагають якихось невідомих документів. Інвестори натякають, що з них трусять бабло. Я дзвоню керівнику митного куреню.
- Сьогодні увечері все повинно пройти. – я не прошу, я ставлю задачу. І отаман митників правильно розуміє мій тон.
- Буде зроблено, пане особистий товариш Великого Гетьмана!
Так само швидко вирішую питання і про виділення земельної ділянку для будівництва студії під Києвом. Для члена Таємної Ради відкриті всі двері.
- Івченко дав згоду продати права і приїхати на знімальний майданчик. Але йому потрібні гарантії особистої безпеки. Він боїться, що його тут затримують за критичні виступи. – доповідає помічник.
- Дай я з ним поговорю.
Мені приносять слухавку.
- Володю, привіт, це Владюша. Які гарантії тобі потрібні? Хвилюєшся за свободу? Якби ми вважали тебе ворогом, ми б не запрошували тебе у країну. Але я вважаю тебе хорошим письменником, то і пропоную співробітництво. Слухай, ну ти сам подумай. Ми знімаємо по твоєму оповіданню фільм. Оповідання хороше і фільм виходить дуже потужним. Ми збираємося відправляти його у Канни наступного року. Ми хочемо виграти і тим покращити імідж Третього Гетьманату. Як ти думаєш, хоча б з меркантильних причин нам потрібна історія про заарештованого письменника? Якщо ти вважаєш, що ми самогубці, тоді не їдь. Якщо інакше, то ласкаво просимо. Так, ми оплатимо дорогу, так, можна бізнес-класом. Добре, завтра в Борисполі тебе буде зустрічати машина, яка привезе тебе на зйомки. Володю, не треба дякувати. Ми робимо це заради України, сподіваюся, що ти приєднаєшся до нас.
- До вас делегація власників кінотеатрів. – доповідає помічник.
- Нехай заходять.
Сім людей, які контролюють більшість кінотеатрів у країні.
- Я знаю, що ви хочете мені сказати, то обійдемося без цього. Наказ про квотування відмінений не буде. Так само, як і український дубляж. Більш того, з Нового року будете показувати спеціальні роліки, до виробництва яких ми зараз приступаємо. Ролики з патріотичного виховання. Зважаючи на те, що основний контингент відвідувачів кінотеатрів – молодь, важливо щоб приємне для них поєднувалося з корисним. Також хочу сповістити, що ми подвоюємо виробництва фільмів. Це стає можливим завдяки закордонним інвестиціям. На протязі десяти років кіновиробництво звільняється він оподаткування, то це викликає інтерес закордонних корпорацій. Думаю, що ми зможемо стати одним з головних майданчиків для світової кіноіндустрії. То вітчизняних фільмів вистачить. І думаю, що за рік-два ви будете самі, по добрій волі, показувати більше, аніж встановлений відсоток. По показувати вітчизняні фільми буде вигідно. Ми розуміємо, що у ви бізнесмени і вам потрібен прибуток. Він буде, якщо ви будете співпрацювати з владою. Питання є?
Питань у них не виникло. Мене кличуть на майданчик. Там сцена, де головну героїню домагається магнат, якому її продав коханий. Така нервова, напружена сцена. Дівчина грає просто чудово. Так, я не дуже знаюся на кіно, але мені подобається те, що я бачу.
- Стоп! – кричить чомусь Боря, хоча сцена аж вирує енергією. – Ти не правильно граєш! – кричить він актору, який удає магната. – Я ж казав, не малюй його покидьком! Грай складніше. Він закоханий. Він втратив голову через неї! Він не бере її диким сапом, він намагається закохати!
- Як на мене, він непогано грав. – кажу.
- Просто я не хочу, щоб була якась агітка. Щоб її домагалися якісь інородці покидьки, а вона зберігала кохання тільки до козака. Хочу показати, що всі ці чужі, вони теж люди, з людськими почуттями, а не уособлення зла! – квапливо пояснює мені Боря, потім дивиться в очі. – Але, якщо ви вважаєте інакше, я перероблю і…
- Слухай, не поспішай прогинатися сам. Це завжди встигнеш. У тебе я точка зору, відстоюй її.
- Просто…
- Просто це мусить бути хороше кіно. За кіно несе відповідальність режисер. У тебе є бачення – роби його. А мої слова можеш чути, а можеш не чути. Працюй.
Я ухожу, щоб на мене не відволікалися. Працюю з документами. Увечері йду на прогулянку. Мене супроводжують тільки двоє охоронців. Знаю, що інші сидять у кущах, намагаючись, щоб я їх не помітив. Дихаю свіжим повітрям на березі Хорола.
- Дивно, що немає комарів. – кажу керівнику охорони. Той якось ніяково посміхається. – Що? Ну, кажи!
- Їх винищили.
- Хто?
- Пригнали два спеціальних апарата, які випромінюють хвилі такої чистоти, що комарі дохнуть.
Кручу головою. Ну мудрагелі!
- Це якщо я захочу рибу половити, то водолази будуть на гачок чіпляти?
- Та ні, просто вивантажать цистерну десь неподалік і все.
Ми йдемо берегом, ось вже поруч знімальний майданчик. Там тихо. З тих пір, як почалися зйомки, немає більше п’янок. За день всі встигають набігатися і лягають спати. Он тільки Боря щось сидить за столом, щось пише на лептопі.
- Як справи? – підхожу і питаю. Боря підхоплюється і витягує руки по швам, наче в армії. – Та сядь, чого ти? Як зйомки?
- Та відзняли. Дуже добре. Показати вам?
Щоб зекономити гроші, вирішили знімати на цифру. Боря повертає до мене ноутбук. Вмикає. Дивлюся. Сцена десь три хвилини, не більше, але в мене пересихає у горлі, сльози на очах і дихати важко.
- А вона добре грає. – кажу.
- Так. Це диво якесь. Вона ж не професіоналка, а так виходить!
- Хороше мусить бути кіно.
- Намагатимуся виправдати вашу довіру.
- Не мою. України. Ну, працюй.
Повертаюся у будинок. Взагалі то мені хотіли відвести його увесь, а знімальну групу кудись відселити, але я заборонив. Мені потрібна була одна кімната для кабінету і диван, щоб спати. Я звик до простих умов. Вийшов на балкон з келихом холодного пива. Стояв біля перил, дивився у сутінки, що поступово оточували будинок. Чийсь рух у низу. Біле волосся, та дівчина. Вийшла і запалила. Щось думала. Я кахикнув, щоб вона знала, що я тут. Вона підняла голову.
- Це ви?
- Це я. Як справи?
- Добре.
- Хороша сцена вийшла.
- Борис показав? – вона питає і по голосу чутно, що нітиться.
- Так.
Вони кидає сигарету, топче її ногою. Мовчить. І я мовчу.
- Добраніч. – каже вона.
- Добраніч.
Уходить. Я п’ю пиво. Відчуваю, як алкоголь потроху розходиться кров’ю і починає приємно вирувати. В мене є ще хвилин двадцять, бо потім алкоголь штовхне мене у депресію, а це ні до чого. Чую, як стукають у двері. Мабуть, щось важливе, може дзвонить Великий Гетьман. Він час від часу дзвонить, розповідає, що щасливий і дякує.
- Так.
Двері відчиняються. За ними акторка.
- Можна.
- Заходь. – не сказати, щоб я дуже здивувався, так само, як і не сказати, що чекав її. – Пиво будеш?
- Якщо можна.
- Іди на балкон, зараз.
Скоро ми сидимо, п’ємо пиво. Вона намагається завести розмову. Чутно, що нервує.
- Сонечко, не напружуйся. Необов’язково говорити. – посміхаюся я і намагаюся її заспокоїти. Вона мовчить. Вже думаю сказати, що мовчати теж необов’язково, коли вона каже:
- Я просто хотіла подякувати.
- Нема за що.
- Ви змінили мені життя.
- Сонце, скільки тобі років?
- Двадцять три.
- А мені тридцять шість. У тато я тобі не підхожу, то називай мене на «ти».
- Але ж ви особистий товариш Великого Гетьмана, член Таємної Ради і…
- Я знаю, хто я.
- Я не можу.
- Вважай, що це наказ.
- Слухаюся.
Ми мовчимо і п’ємо пиво. Вже темно, чую, як цокнув о підлогу її бокал. Потім вона вже у мене на колінах і починає цілувати. Мені смішно.
- Сонечко, мені вистачить і словесної подяки.
Вона не відповідає і цілує в губи, щоб я вже нічого не сказав. Я не кам’яний, веду її до ліжка. Я б поніс, ну, для романтики, але лікарі заборонили мені напружуватися. То вже так. У ліжку обираю позу – жінка згори. З ти же міркувань. Вже серед ночі прокидаюся і чую, як вона тихенько сопе поруч. Сміюся. Як все схоже. Майбутня кінозірка торує свій шлях до успіху ліжками кінематографічних босів.
Вранці вона приносить мені сніданок. Вона вся сяє від радості, літає, як на крилах, якась піднесена. Мені здається, що вона закохана. Оці її погляди, доторки. Я усаджую її за стіл.
- Сонечко, давай домовимося про деякі речі.
- Які? – вона щасливо дивиться на мене, хоча б могла і напружитися і поганих очикуваннях. Щасливій людині нічого не страшно?
- Наші відносини не повинні переходити за межу: владний дядя і молоденька старлетка.
- Не розумію. – вона дивиться мені в очі.
- Я – небезпечна людина. Не сам по собі, а тому, що багато хто хоче на мене впливати. А це ж зручно впливати на чоловіка через жінку. То тебе намагатимуться використати. Ті люди, вони жорстокі і вмілі, я не хочу, щоб вони тобою займалися. То перестань виглядати щасливою і закоханою. Бо я ж теж не залізний. І я можу теж в тебе закохатися, тим підписавши тобі смертний вирок. Отже. Ми будемо зустрічатися, будемо кохатися, але буденно, без усіляких романтичних справ. Нехай усі думають, що ти так віддячуєш мені за роль. Зрозуміла?
Вона дивиться на мене. Вже не посміхається. Я бачу якісь натяки на сльози в її очах, але вона міцна, вона витримає.
- Просто так краще, розумієш?
Вона цілує і уходить. Я їм і сідаю за папери. Хочу в найближчі два-три дня остаточно розібратися з кінематографом і зайнятися іншими справами, яких багато. За кілька годин прибігає Борис. У нього очі горять удвічі сильніше ніж зазвичай.
- Аби ви бачили, як вона грає! Це щось! Вона – богиня!
- Закохана жінка спроможна на дива.
- Закохана? У кого? – бідний Боря аж за серце схопився. Ну, я то бачив, як він на неї дивиться.
- Ну ти дурень! Звісно ж у тебе! Ти ж її деміург! Творець. А вона твоя Еліза Дулітл. Вона закохана в тебе по вуха! А ти питаєш, у кого! Ти чи сліпий?
- Вона закохана в мене? – він вимовляє слово за словом по складам. – Вона? В мене? – він каже з такою інтонацією, наче він дух безтілесний, у який закохатися неможливо.
- Вона, в тебе. В кого ж ще?
Він крутить головою, не може повірити, а потім тікає геть. Я продовжую справи, аж поки мені не доповідають, що привезли Івченка. Виходжу його зустріти. Бачу, що він трохи здав. Останнім часом, здається, робив прибиральником в кінотеатрі, бо ж у Європі його книжки майже не видавалися, занадто химерні для суспільства споживання. Ото і піджачок на ньому потертий і черевички порепані. А сам у захваті, аж стрибає на місці.
- Я був на будівництві студії! Це вражає! Це буде новий Голівуд!
- Ну, не Голівуд, але Україна стане впливовим гравцем на світовому кіноринку. Ми до цього йдемо.
- Мені сказали, що зараз у виробництві відразу двадцять фільмів!
- Більше. Двадцять це ті, де йде інвестування з боку держави. А є ще чисто приватні проекти.
- Я не вірю своїм очам!
Він так розчулився, що аж пустив сльозу. Камери телеканалів знімають це крупним планом. Вони взагалі широко висвітлюють приїзд Івченка. Все телеканали окрім трьох.
- Чому їх немає? – питаю у помічника.
- Їх керівництво вважає, що це їм не цікаво.
- Їм було доведено, що висвітлення візиту – моє прохання?
- Так. Але вони сказали, що їх це не обходить.
Я посміхаюся. Відразу після Великого Спасу всі олігархи втекли з країни. Потім почали по одному повертатися і лизати п’яти. Обіцяли бути вірними справі підготовки до приходу Тарасовича. Як ось на тобі, почали вибрики. Тепер я знаю, чим займуся після кіно. Телебаченням.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65316295623779 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …