Тула і Кат сидять у напівзруйнованій хатинці. Вони обладнували тут тимчасове помешкання. В дальньому кутку, праворуч від дверей, валяється забута старими господарями стара перина. З лівої сторони біля перекошеного віконця з немитими шибками стоїть столик і три табурета. Один з них займає насуплена Тула. Вона дивиться у маленьке дзеркальце і ретельно вичісує волосся Кат шанобливо стоїть поряд. Він заворожено спостерігає. Від монотонних рухів гребінця, погляд його скляніє, як у зомбі.
Тула нарешті припиняє наводити на голові лад і з ляскотом кидаючи гребінець на стіл розвертається до Ката. Кат здригається. Очі набувають осмисленого виразу, як його розуміє Кат.
− Отже, − каже Тула − я дзвоню Орлику.
Вона витягує мобілку і починає тицяти кнопки.
− Ні,− каже за секунду, − дзвонити не буду.
− Передумала? − запопадливо питає Кат.
Тула не слухає його Вона зосереджено тисне на кнопки.
− Пошлю СМС-ку, так буде дешевше, − бурмоче собі під ніс.
Та не встигає набрати текст, як у кімнаті гучно розноситься:
− О, моя пані, владика світу всього! Відірвись від величних діянь, та вислухай свого поштивого підданого!
Кат з переляку мало не заточується, не зразу розуміючи, що голос лине з мобільного.
Тула надіває на обличчя привітний вираз, стуляє губенята бантиком і взявши слухавку ніжно виспівує:
− Алло!
Це дзвонить Орлик. Він непомітною тінню стоїть у фойє корпусу, заховавшись за кавовий автомат.
(Ми впізнаємо у ньому молодика, що напередодні сидів у банкетній залі поряд з Іриною Михайлівною. Весь вечір молодик непомітно косив поглядом кудись у глиб її декольте, а та, начебто не помічаючи цього, кокетувала з іншими.
Виявляється, Орлик у числі запрошених, ще й у першому ешелоні.)
− Це я, − каже він.
− Орлику, − обличчя Тули розпашілось від хвилювання, − ми не знаємо, що нам робити. Кат провалив завдання.
− Що сталося? − сопе він у трубку стишеним голосом.
− Бандуру не вкрали, скандал не спровокували.
− Бандура − це дурниці, − нетерпляче перебиває Орлик ремствування Тули. − Я тут дещо цікаве дізнався. Будемо діяти по іншому.
− Переходимо до плану Б? − питає Тула з розумним виглядом.
Плану Б у неї немає, але поряд стоїть Кат і вона не забуває справляти на нього враження.
− Ні до чого самі не переходьте! − різко обриває її Орлик, − Дочекайтесь мене, і ніяких рухів, затямте собі це добре, чуєте? Я більше повторювати не буду!
− Ну що? − видихує Кат поштиво.
− Зараз прийде, − Тула сховала мобілку у кишеню, − і, Кате!
− Що? − сіпнувся Кат.
− Щоб ніяких рухів! Тільки після його дозволу! Затям собі гарненько, бо я двічі повторювати не буду.
− Зовсім ніяких? − тоскно питає Кат. Він сприймає вказівки Тули буквально.
− Зовсім! − відрубує Тула.
Кат, глибоко зітхнувши, приречено завмирає на місці.
Знову подвір’я пансіонату. Купками стоять літератори, збуджено перемовляючись між собою.
− Отже, панове, програма така, − оголошує всім носатий дядечко, − сідаємо на автобуси і їдемо на льотне поле. Бажаючі стрибати з парашутами сідають перші. Ті хто тільки спостерігатиме за дійством чекають наступного автобусу.
Раджу вже зараз поділитись на групи. Стрибунів прошу підійти до мене, складемо список.
До носатого першою рвонула Кицька, за нею Богдана.
Агнеса сплескує руками і притуляє долоні до щік. Вона вагається.
Біля вуха Богдани чується важке сопіння. Вона обертається. За спиною стоїть Ваня. Він з бандурою.
− Ваню, − здивовано витріщається на нього Богдана, − ти що, стрибатимеш?
− Так, − наче піонер салютує Ваня.
Бандура ствердно деренчить.
− А навіщо ти бандуру за собою тягнеш?
− Так не залишати ж її напризволяще, після вчорашнього, − роз’яснює Ваня.
Тільки тут Богдана помічає, що на зап'ястку Вані наручник, який з’єднує його тонким ланцюжком з футляром бандури.
− Господи! − сплескує вона, − а це ще навіщо?
− А що? − трохи визивно запитує Ваня, − чекати, щоб її знову вкрали?
− Де це ти наручника роздобув?
− Мені Михайло дав. Він з Германії привіз. Каже міцний. Німці, вони знаєш, все надійно роблять.
На подвір’ї з’являється Орлик. Він змієм прослизає мимо компанії літераторів і потихеньку відходить углиб парку, намагаючись не дуже кидатись у вічі.
Та вберегтись йому не вдається. Жіноча рука лагідно торсає його за плече. Зіщулившись він повільно обертається і бачить привітну Ірину Михайлівну.
− А ви, хіба не з тими, − пані Ірина вказує підборіддям на молодь.
− Ні, − скромно опускає додолу очі Орлик. Але при цьому встигає кинути пронизливий погляд за пазуху Ірини Михайлівни. Яким би швидким не був цей погляд, Ірина Михайлівна встигає його запеленгувати.
Вона вдоволено розпливається в усмішці.
− Ви правильний молодий чоловік, − каже вона, поблискуючи зволожнілими очима, − От і я так вважаю. Навіщо звідкілясь стрибати, як дурним? Що вони хочуть цим довести? Наче від того вони стануть краще писати.
Вона зневажливо пирхає, груди у декольте підстрибують їй у такт. Орлик не може відвести погляду від звабливого видовища. Пані Ірина уважно слідкує за реакцією хлопця.
− Адже так? − кокетливо схиляє вона до нього голову з накрученою вавилонською баштою.
− Так, − ковтаючи слину стиха каже Орлик.
− Значить у автобус сідаємо разом! − Ірина Михайлівна приязно плескає Орлика по плечу.
− Та я, − мнеться Орлик
− Що? − пані Ірина вже рішуче тягне Орлика до натовпу.
Орлик розпачливо озирається. Серед декоративних кущів з’являється голова Тули.
Вона злостиво дивиться услід Орлику.
Під владним керівництвом Ірини, той віддалявся наче останній корабель.
Ірина Михайлівна, як справжня піратка вправно взяла курс на автобус і тепер впевнено веде до нього Орлика, наче взяте на абордаж судно у тиху гавань.
− Скотина, − цідить крізь зуби Тула.
Вона риссю швидко трусить у напрямку житла.
− Їдемо на льотне поле! − з порогу кидає Кату, який і досі покірно стоїть посеред кімнати.
− Можна рухатись? − не вірячи у таке щастя питає Кат.
− Та рухайся швидше, − роздратовано викрикує Тула.
Кат зривається з місця і починає кружляти, розминаючи закляклі кінцівки.
Тула тим часом драматично стискає пальцями скроні. У животі зовсім не відповідаючи трагічній хвилині гучно булькає.
− Але спочатку щось поїмо, − вирішує Тула прислухаючись до бурчання кишок.
Кат помітно радіє. Він припиняє безцільне кружляння. У очах з’являється осмислений вираз.
− Це я швидко!
Метушливо кидається до чималенького баулу, швидко порпається у ньому і дістає нехитрі наїдки.
Змахує шматком полотна і миттєво застилає стіл. Потім жваво викладає консерву кільки у томаті, варені яйця, хліб.
Джеком-Різником накидається на кільку і ножем розпанахує нутрощі консервної бляшанки. Томатна кров розтікається на полотні великою плямою.
Тула з томним виглядом королівни сідає на ослінчик і чекає, доки її вірний паж очистить їй яйце.
Під вправними руками Ката на столі швидко росте купка яєчної шкарлупи. Очистивши двійко він простягає одне Тулі.
Тула мов з неохотою бере свою долі і з розсіяним виглядом пластмасовою виделкою копирсається у нутрощах бляшанки. Думки її блукають далеким шляхом по якому котиться автобус зі зрадливим Орликом. Але це не заважає їй підхопити чималеньку порцію консерви і відправити собі до рота. Кат теж рішуче приступає до трапези.
−А де це ти скатертинку знайшов? − витираючи рота серветкою ситно відригує Тула.
− Та у саквояжі, простодушно відповідає Кат, швидко вимащуючи м’якушем хліба останню юшку Він кидає кусень до рота та енергійно мов жорнами працює щелепами.
Тула між тим пильно роздивляється полотняну шматину.
− Та це ж… − нарешті вичавлює вона з себе і різко зриває скатерку зі стола. Сиплються на землю шкарлупки, котиться кривим колом бляшка, завмирає Кат, не в змозі зробити останній ковток, а Тула трусить полотном йому під ніс і кричить:
− Та це ж! Це ж! Це ж мій портрет-талісман!
Кат з жахом дивиться на скатерку. На її зворотній стороні видніється зображення Тули, в момент, коли вона перетворюється на собаку.
Місце, де за композицією розташовувалось обличчя, промастилось кількою в томаті. Бляшанка наче помстилась за брутальне поводження з нею. Портрет набув темно-червоних відтінків. Єдина деталь що вціліла − гострі вуха на маківці.
− Що ж тепер робити? − вона почервоніла так, наче томатна пляма з портрету накинулась на саму Тулу.
Кат покаянно мнеться. Раптом, якась думка осяює його голову.
− Є ідея! − щасливо вигукує він.
