Картонне підвіконня...
Ранок повинен бути плацмасовим - з сірою парасолькою та Кустуріцею по телебаченню...
Новини прийдуть поштою, проковзнуть у отвір між дверима та вклеються в підлогу...
На сніданок - телефонний дзвінок із Берліна і трохи грошей...
Підвіконня, прокинувшись, відчує звичний тягар зів´ялих квітів...
Тверезий соняшник у чарці і жовті троянди, засуджені на вазу...
Щє ліхтар під давнину з свічкою у череві...
Зелені гайвори та недопитливі сусіди, чай із пилу...
Хтось гукне його шведцькою...
Так почнеться день...
"я приклад нікчеми, я так нічого не досягнув...Мені 25 - і хто я?"
Ми в кафе, манекеноподібний офіціант прийняв замовлення та повернувся в вітрину.
Він мій друг. Він працює художником у зоопарку. Він не бачів мене півроку. Він хоче потеревеніти.
я - це я... я теж хочу потеревеніти, але докі лише слухаю...
я розповзаюся, а він смалить...я теж смалю...
Ми повертаємо попіл у пекло... Ми все кладемо по-місцям - він у голос, я про себе... Ми кожен про себе...
"я колись помру" - питає? стверджує?
я погоджуюся:"Авжеж, помреш..."
"і мене поховають, і поставлять мені могильного каменя - в головах чи в ногах -як там говорить традиція?
я дивлюся розгубленно...я не можу обіцяти йому каменя - ні в головах, ні в ногах...
А він тим часом продовжує:
"Так ось, я хочу щоб на цьому камені не було надпису - ні років життя, ні імені...я - ніхто, той не заслуговую на надпис...А ти..."
"я мрію про кремацію" - кажу. Хоча розмова починає бути цікавою...
Ось візьму його ідею і використаю у своїй прозі... Ніхто не здогадається, та й він авторське право не придбав...жодного вузлика...
"А ти журналіст. Ти знімеш про мою могилу передачу"
"Ще "Мартіні"! Це вже щось!"
Плацмасовий ранок почався під вечір...
Квіти не зав´яли по-друге... Все по-друге...
