……Ми не бачились вдосталь часу, не слухали нічого окрім власних голосів у телефоні, які мовчки говорили про те, що минуло, але досі залишаємось вірними один одному…..
Проте минуле не назвати теперішніми відчуттями, яких не можна продовжувати, як і не можна починати з нової сторінки емоцій. Але таке буває. І хоч ви кажете, не існує дружби між різностатевими людьми, яким байдуже, де бути - в одному, чи іншому кінці країни, аби тільки чути голос один одного…. Але я розповім тобі історію, яка підтверджує те, що таки існує дружба в режимі душевного он лайну.
Щоранку він прокидається у порожньому іграшковому світі, побудованому власноруч. Це пазл, склеєний із сотні щоденних співрозмовників, телефонних дзвінків, звуків , сучасного обладнання для вікон у світ. Складаючи його в одне ціле, можна розгледіти, що до цілісної картинки з уламків жанру життя, не вистачає найголовнішого. Того, що в районі серця змушує його битися сильніше, а в пазлі, стати серцевиною єдиного сюжету. Щоранку невимите горня з вчорашнього життя на столі і смак гіркоти у серці, нагадували про відсутність колись даного взайми почуття, яке проміняв на чергові деталі до мрій.
Мрія літати, вірити у світ за лаштунками хмар, вируючи понад землею у кабіні пілота, стала чи не головнішою за деталі до власного серця. А його не спаяти за допомогою лазерного ножа, для розрізання металу, не зшити конопляними нитками і не наповнити пальним для вищого ККД. Щоранку він прокидався у казковому світі, напроти якого текло життя дорослого реалізму, що був заміненим на сотні деталей та іграшок. Та чи вміють розмовляти зібрані із транзисторів скульптури?
Хтось каже ми позичили надто багато думок для себе і жодної не віддали взамін. Живемо егоїстами і прагнемо бути друзями із чужими людьми. Звісно усе це, наче гра у піжмурки, хтось чекає натхнення, аби зупинитися на рівному місці, знайти тебе за власними дверима, інший, не знайшовши блукає у мережах розмов он лайн. Життя не терпить поразок, не чекає того, що і так саме собою народжується з попелу і тужи ж повертається, а повернувшись постає з нічого. Наша дружба розпочалась зі слів, бо кажуть першим було слово, а вже потім Бог.
Він продавав деталі до серця, ті яких мені не вистачало до власного. За безцінь куплені уламки, доводилося ладнати за допомогою порад і дружньої підтримки. Але мені це вдалося. Тепер я маю те, що йому вже давно не належить, але за чим він часто сумує. Бо ж прокидатися самому так же сумно, як і жити без мрії.
…… Уявіть собі чисте поле з високими травами, в яких можна заблукати колінами. Високим небом, що розмежовує світ на до і після кордонів українського мегаполісу. В далині будинок у стилі ретро, а у вухах мелодії вітру і свист гвинтокрила, що ріже повітря на шматки холодного етеру. Такою була картинка на коропці дорогого пазлу – конструктора для дітей. Придбавши подібне диво і склавши докупи усі шматочки єдиного малюнка, його можна повісити на стіні. Щодня милуватися і радіти, що на дворі пізня осінь, а на шпалерах - пахуче літо. Запитаєте, до чого тут дружба, високі почуття моралі, розмови і вікна у світ через Інтернет і коробка для пазлу?
Усе це моє і його життя. За відсутності останнього - найголовнішого сюжету з коробки. Власне, такою є обгортка його серця. Шкода тільки, що її не можна придбати раз і назавжди.. але друзі повинні існувати для того, щоб залишивши себе за чужими дверима, відкривати їх тим, хто цього чекає…
Тільки, де ж відшукати подібний магазин, де можна купити найкращий подарунок – чужу мрію, запаковану в фользі власного серця. Тобі б і щиро, і гарно вдалося подякувати за те, що дружба таки існує….
