1.
Серед Гришаніних знайомих неабиякою популярністю користується не дуже веселий жарт: мовляв, дуже просто перевірити будь-чий рівень IQ без марудних тестів. Якщо хтось, почувши серед ночі у слухавці мобільного майже ритуальне: «Старий, хочеш підробити? Справа певна», - мовчки натисне на кнопку відбою, то його розумовий рівень точно вищий від середнього. Якщо ж той «хтось» після цього взагалі відключить мобільний і, про всяк випадок, стаціонарний телефон, то може сміливо вважати себе видатним розумником.
Тим, хто не розуміє, що ж тут дотепного, зазвичай, дещо поблажливо пояснюють: «То ви, певно, знайомі з якимсь іншим Григорієм». Справа в тому, що у Гришані справжній дар знайомити усіх з усіма, не вельми переймаючись наслідками своїх оборудок і навіть не завжди дбаючи про власну вигоду, часто-густо через чисту любов до мистецтва. Чи диво, що список тих, хто щиро вважає, що майбутнього вбивцю Гришані варто не лише помилувати просто у залі суду, а й проголосити благодійником якщо не людства, то хоч нашого міста, вже давно перевалив за другий десяток.
Але, всупереч логіці, деякі його авантюри мають цілком прийнятні наслідки. Про репутацію ж розумної людини Владу треба було думати раніше. Ще до того, як його понесло вступати в аспірантуру, та ще й обирати для дисертації таку «актуальну» тему, як дослідження сучасного міськоо фольклору. Що й казати, такі дослідження можуть принести неабияку втіху, але й гроші те навчання всотує, немов сухий пісок воду. Чи хоч до того, як під час корпоративної вечірки давати щиру відповідь на запитання захмеленого шефового підлабузника: «Ти мене поважаєш?». А що перехопив занесену руку нападника і вдарив першим, то про це взагалі шкодувати не варто.
Тож нічого не завадило йому зараз із чистим сумлінням відповісти: «Так, хочу». Гришаня зрадів і замість того, аби відразу перейти до справи, почав торочити про те, що от нарешті серед його знайомих знайшовся чоловік, який володіє двома взаємовиключними якостями: вродженою інтелігентністю і здатністю не впустити свій шанс. У цьому місті він збився на звичні передбачення: як все пройде за планом, то це буде найграндіозніша справа у їхньому житті. Влад, який вже встиг нашорошитися, трохи заспокоївся і швидко домовився про завтрашню зустріч. Жоден найсучасніший телефон не має функції «як слід струснути співбесідника, коли той не бажає чути нікого, крім себе», тому не придатний для довгих ділових переговорів з Гришанею. Потім новоспечений компаньйон відправився досипати. Погані передчуття його не мучили.
2.
- Владиславе Степановичу… - дама продемонструвала широку американську усмішку, в якій було дуже багато від вдалих старань найкращого стоматолога міста й дуже мало від щирості.
- Перепрошую, «Владлене», - звично виправив він, вкотре без надмірної поштивості згадавши батька. Той свого часу довго вибирав ім’я первістку, бажаючи дати йому хоч якийсь козир для побудови вдалої комсомольсько-комуністичної кар’єри. Врешті, виходячи з нехитрої логіки, що будь-який партійний вождь, крім одного-єдиного, може стати колишнім (звісно, навіть під час пиятики не ділячись своїми логічними викладками й з найближчими родичами), обрав, як йому тоді здалося, безпрограшний варіант, нарікши хлопця на честь Ілліча, склавши перші літери ім’я та прізвища «дідуся Леніна». Коли ж настала перебудова, то вже дорослий Влад не став міняти ім’я, що викликало тоді немало під’юджувань. Не стільки через благання матері, скільки через таємне переконання, що долю, ту саму, яку кожен отримує разом із ім’ям, не обдуриш таким примітивним трюком. Добре, що зараз більшість нових знайомих не замислюється над первісним значенням його імені.
Але ледь підняті гарно вищипані брови дами ясно дали зрозуміти, що вона не належить до «більшості».
- Отже, Владе Степановичу, - невимушено перейшла вона до тої форми, яку озвучив, представляючи їх одне одному, Гришаня, - буду з вами відвертою: я вже мала справу з Вашим… знайомий. І не завжди все проходило гладко. Та маю надію, що вже встигла навчитися розрізняти, коли він бреше. Так-от, він був цілком щирим, представивши Вас як виключно інтелігентну людину. До того ж, таку, яка звикла покладатися на власні сили: мати, яка рано овдовіла, вечірня школа, завершена на відмінно, заочне навчання в інституті, тяжка праця, нещодавня спроба, і вельми вдала, повернутися до наукової кар’єри, ігноруючи те, що зараз в аспірантуру беруть здебільшого вчорашніх студентів, яких продовжують навчати батьки, а отже, нерозуміння співробітників та знайомих… Навіть те, що Ви змушені були піти з фірми пана Гніденка (хоч дехто й не без підстав промовляє його прізвище через «и»), характеризує Вас із гарного боку – чесній людині там не місце… Хоч і не свідчить про Вашу далекоглядність: колишній власник цілком спроможний на те, аби зіпсувати репутацію надто самостійному робітнику.
Влад нашорошив вуха: цілком очевидно, що Гришаня з усіх сил намагався розрекламувати свій «товар», але деякі подробиці, які так недбало перераховувала Інга Львівна («Не примудрися назвати її Інною: тоді все пропало», - для певності двічі попередив приятель), він просто не міг знати. Не те, щоб Влад полюбляв прибріхувати, розповідаючи про себе знайомим, але не вважав, що змовчати про деякі непривабливі життєві подробиці навіть перед приятелями – не такий уже й великий гріх. Тож співрозмовниця відверто демонструвала свої можливості. Чи то за звичкою, чи була зацікавлена у співробітництві з Владом.
- Моя пропозиція може видатися дещо незвичною, - Інга Львівна завченим жестом піднесла до вуст крихітну порцелянову чашечку із кавою. Так і не зробивши ковтка, поставила посуд на стіл. На золотавому обідку яскравою плямою виділився густо-червоний слід від помади. – Але прошу Вас не висловлювати відразу праведного обурення. А ще раз зважити всі обставини. Скажімо, не забувати про те, що сьогодні Ви – безробітній, а при відсутності гарної рекомендації зараз не так уже й просто влаштуватись на більш-менш пристойну роботу, - маска впевненої у собі бізнес-вумен зараз була для неї явно затісною, та, схоже, вона не уявляла, який тон слід обрати.
- Невже мої справи такі погані? – Влад спробував перевести все на жарт, і сам відчуваючи, що рот замість усміху кривиться у непевній гримасі.
Співрозмовниця раптом перестала хвилюватися. Пильно глянула на нього і серйозно, без натяку на співчуття чи зловтіху, кивнула:
- І навіть ще гірші.
Влада раптом сипонуло по спині морозом: це надто скидалося на правду. Але він все ще пробував тримати марку:
- Чого у мене складається враження, що Ви зараз запропонуєте зробити щось не лише злочинне, а й паскудне? Із тої ж серії, що й пограбування притулку для немовлят?
- А Ви б згодилися? – і знову це прозвучало недоречно серйозно.
- Ні, - не задумуючись, відрізав Влад. – я ж поки що не вмираю з голоду. Не скажу, що святий, але у кожного повинна бути своя межа, за яку – не ногою, якщо хочеш спокійно голитися, не боячись глянути в очі відбиттю в дзеркалі, - відчувши, що збивається на патетичний тон – вічне своє прокляття у моменти хвилювання, він прикусив язика.
Як виявилось, трохи запізно: Інга Львівна розглядала його як якогось рідкісного звіра. При цьому здавалося, що вона не вельми вдоволена побаченим, тому її наступна репліка стала несподіванкою:
- Чудово. Певно, Григорій… - коротка пауза натякала: вона чекає, щоб їй підказали забуте по-батькові, та Влад лише хитнув головою. До цього йому якось на думку не спадало, що до Гришані хоч хтось може звернутися так офіційно, тож і не цікавився його паспортними даними. – Григорій, - зробивши вигляд, що незручної паузи не було, нітрохи не знітилася Інга Львівна, - цього разу мав-таки рацію. Можливо, я навіть буду йому щиро вдячна. А якщо мова йде просто про протилежне? Не ображати дітлахів, а зробити щасливою малу хвору дівчинку?
- Тобто, всиновити? За гроші? – позбутися дурної аналогії з притулком виявилося не так-то й просто. Та Інга Львівна не звернула увагу на явну дурницю.
- Ні. Ні про які гроші не йдеться. Хіба що про взаємну допомогу: я підіймаю телефонну слухавку, кажу кілька слів знайомому, який дещо мені винен – і Ви вже завтра влаштовуєтесь на роботу, про яку Вашим колишнім співробітникам залишиться лише мріяти. Ви ж… Ні з якими офіційними папірцями та установами возитися не доведеться. Погляньте, правда ж янголятко? – в руках у Інги Львівни опинилася невелика фотокартка у підкреслено простій рамці, в якій лише втаємничені змогли б признати товар найдорожчого подарункового салону в місті.
Світлина зображала дівчинку років семи. Худенька великоока білявка. Не янголя, звісно, навіть не дуже гарненька – таких на вулиці зустрінеш тринадцять на дюжину. Знадобилась мить, щоб зрозуміти, чому фото справляє таке гнітюче враження: дівчатко в ошатній сукенці напівсиділо в ліжечку. На ковдрі, що турботливо вкривала її по пояс, були у художньому безладі розкидані олівці та якісь цяцьки – звичне начиння, яким турботливі батьки прикрашають довге одужання улюблених діток. Болісна блідість щічок підкреслювала не по-дитячому серйозний погляд малої.
Влад ніяк не міг збагнути, що саме від нього вимагають. Або просто не бажав цього зробити. Але в одному він був твердо переконаний і зараз: вже від нього Гришаня точно не діждеться слів вдячності за те, що вплутав у цю історію.
Далi буде
