........Скажи мені, ти хочеш його? Хочеш спокусити, покласти вологого і невпевненого на ліжко. Спітнілими губами провести по тілу. Тихо прошепотіти ім’я, сказати, як любиш усього без жодного зайвого грама. Хочеш? Я передам йому твої бажання....
Тиша крізь вікно зазирала холодними гілками аличі. Торкала скло, дерлася пазурами на волю моєї кімнати. Я не спала. Мені так хотілося до нього, теплого, чистого, вимитого водою. До того, що пах молоком. Ми жодного разу не були удвох ввічливими. Ми не кохали своїх стосунків. А тому випадково забули їх у чужих кишенях . Тепер я грію руки у чорній куртці незнайомця, якого пізнала 8 місяців тому. А він шукає притулку у нічному місті. Ми нарізно кволо вбиті єдиним бажанням – викинути сміття у смітник.
Сміття – це втрачене бажання любити і вірити, жити так , як цього веліла доля. Воно розкидане у головах людей , яким смуток до помагає жбурляти частки свідомості вліво і вправо. Не шкодуючи себе, я викинула і його, усього до єдиного спогаду у смітник. Та не забула запах молока і листівок у старому жмуточку.
Там дотики його руки і признання в коханні, якого вже не має. Якого не поділити на двох. Воно ніколи не належало мені, а я йому.
Ви знаєте, що таке холодні яблука, зірвані пізньої осені з мокрого дерева? Яблука, прибиті морозом, дощем, налиті останнім сонцем. Воно цілувало їх щодня, починаючи з квітня. А потім залишило напризволяще.
Чи хочеш ти яблук, пройтися по їх холодній обгортці, доторкнутися до соку і їсти їх у ліжку?
Він теж самотній, теж мріє про холодні яблука, куплені на двох за останні гроші. Згадує останню подорож і тихо кличе до себе запах тіла чужої людини. Тієї , чиє сміття досі не винесене за межі свідомості.
Люди, запитують, чому космос забруднений побутовими відходами? Мабуть, треба спершу повиносити сміття з власної душі, а потім з серця, щоб ставши чистішими смакувати мокрими яблуками, забутими нами самими…..
