...Так наступного дня, я дізнався, що не втримав рівновагу, катаючись на лижах, в Альпах. Впав у каньйон, поламав обидві ноги, вивихнув плече, отримав струс мозку, і безліч негарних подряпин. З театру прийшов документ, що мене виключено з трупи на сезон, а з серіалу про лікарів – чек і запропонована роль смертельно хворого, рівно на чверть години.
Я плакав і просив дзеркало. Макс дивився на мене з презирством. Лілі принесла троянди, блідо – блакитні, на цей раз. Вона поставила їх на тумбочку поруч з ліжком, зауваживши, що квіти кольору неба. А мене вирвало їй на коліна.
Блідо - блакитні троянди з крихітними блискітками мерехтіли на тумбочці і випромінювали легкий аромат штучного тліну. Шовково блискучі, ідеально красиві, несправжні, кольору води, неба, хмар, мені вони здались огидними до нестями. Я б волів їх знищити з коренем і викорчувати всі подібні ідіотські квітки з природи. Наче лист з того світу, холоднувато безвідповідальні, гнучкі зелені стеблини несли на собі гострі шипи чиїхось останніх днів. Наче лускаті дракони. Пращури наших мізків ці дивні сині квіти, творінням успішної селекції експериментаторів навіювали на мене жах.
Лілі не знала, що і казати. Вона на хвилин 15 відлучилась у туалетну кімнату, де за допомогою крану та води позбулася плям на блідо – бузковій сукні і повернулась до мене. «Я думала, тобі сподобається» - вона дійсно виглядала стурбованою – Пробач.» Темно-коричневі очі вишукували на моєму обличчі сліди образи. «Все нормально. Лілі, - я витер губи тильною стороною долоні – все нормально, просто ці троянди, вони…вони – глупувата усмішка викривила мій рот - наче на могилу покійника – я зненацька перейшов на крик – Забери їх звідси. Негайно! Забери! Ну що ти стоїш! – моя рука сіпонулася в сторону квітів – Хіба ти раніше не бачила, що вони жахливі?!» Перелякана Лілі завмерла на місці. Вона кинулася було до квітів, схопила їх обома руками, але вкололася і впустила на підлогу. Троянди розсипалися синіми крильцями птахів, деякі пелюстки відокремились, наче зайва луска. Лілі мовчки збирала їх до купи, губи зажаті, а в очах бринить роса. Все з троянд! Я кричав. О, як я кричав, я просто роздирав собі рот тим криком. Розривав звуки. Моє виснажене тіло тремтіло на ліжку, вібрувало пружиною, пальці зминали постіль. Мене трясло. З рота вилітали лайливі слова і слина, очі змокрілі від втоми дивитись в стелю, червоні і злі сипали іскрами, я весь змок від напруги і коли нарешті прийшов лікар, вколоти мені заспокійливе, я не пручався дуже. Я здався і через хвилину більше не чув схвильованих запитань. Я помер.
Після смерті я не відчував смутку. Я літав над собою, боячись увійти у себе. У своє потрощене горами тіло, у свою душу, потрощену співом золотаво-червоних театральних куліс, вимощену запахом плоті за горизонтом талановитих дійств. Моралізовано вільний і невагомий я перенісся в море, наливаючись краплями дощу, радіючи кожній сніжинці, яких було дуже багато, сяючих, мов зірки. А може то і були зірки? Може там, за хвилями ховалися три кита, на спинах яких Земля? Хотілося доторку. Чиєїсь міцної руки, що направить на шлях і вкаже дорогу. Але море…Воно бездорожнє. Воно порожнє… Воно настільки ж порожнє, наскільки повне скарбів, хаотично – прекрасне, довершено еротичне у пестощах, незбагненне. Я би хотів там лишитись. У плескоті невідомого. Потонути там, де неможливо потонути, оскільки всюди життя. Животіти в живому. Оточений з боків м’яким сірувато-блакитним сяйвом, в затишнім спокої невідворотного, підсвідомо згорнутий в позу ембріона, зменшений і тендітний. Чекаючи миті пробудження. Може це рай?
Під скорботним допитливим поглядом Поля мене оживили. ...
