Одного зимового вечора, в одному затишному будинку, в одній щасливій сім`ї маленька дівчинка, на ім‘я Марійка, ніяк не могла заснути. Спочатку вона просила, щоб татко почитав їй казочку, потім, щоб матуся розповіла про дельфінчиків, але врешті-решт вистрибнула зі свого ліжежка і побігла шукати улюблене іграшкове каченя, яке чомусь забула взяти з собою у ліжечко. Вона оббігала всі кімнати, заглянула у кожну шпарочку, обшукала найпотаємніші схованки, але її Качунік так і не знайшовся. Розгублена дівчинка стояла посеред своєї дитячої кімнати і раптом... її бровенятка ображено насупились - слізки солоними намистинками покотилися по вухастим зайченятам піжами: “М-а-а-м-а! Качунік зник... його немає! Ма-а-абуть його забрав Сірий Вовк!”, - гірко заплакала дівчинка.
Переполохані батьки заспокоювали донечку, переглядали по кілька разів полиці з дитячими іграшками, татко відчайдушно відсовував диван, щоб подивитись, чи не закотилась бува іграшка в якийсь темний куток... Але всі пошуки були марні. Тоді матуся взяла свою засмучену донечку на ручки, ніжно пригорнула до себе і на саме вушко прошепотіла: “А ти не плач, а просто помрій про нього”. Марійка здивовано поглянула на маму:
- А як це помріяти? Носик ще хлюпав, але оченята уже світились цікавістю.
- А ось так. Щоб гарно мріялось, спочатку потрібно лягти у ліжечко, гарненько вкритися ковдрою, заплющити оченята і... уявити, що на твоїй долонці сидить пухнастий Качунік.
- Ой! Тоді мерщій побігли до ліжечка, може моє каченятко вже мріється, а я ось тут стою посеред кімнати!
Матуся усміхнулась і понесла свою крихітку вкладати у люлечку. Зимовий вечір уже міцно огорнув землю темрявою, зоряний сон-дрімко закутав усі будиночки в солодку тишу та спокій. Ось і в марійчиній кімнаті вже сутінки, але дівчинка зовсім не боїться темряви. А навіщо її боятися? Адже кожна дитина знає, що ніч – це великий небесно-зоряний екран, на якому дітки дивляться свої сни.
Марійка зручно вмощується у своєму ліжечку, лягає на бочок, згортає свої рученята під щічку і заплющує оченята. Матуся ще сидить біля неї кілька хвилин, ніжно пестить її волосся, цілує заплакані щічки, чекаючи, поки донечка порине до країни снів. Переконавшись, що дитина спить, навшпиньках виходить з дитячої кімнати, причиняючи за собою двері.
І от саме тієї миті, коли мамина постать зникла за стіною іншої кімнати, почали відбуватися таємничі речі. Мій маленький читачу, гадаєш, що Марійка насправді заснула, забувши про свого улюбленого Качуніка? Звичайно, що ні - Марійка не могла так просто заснути, адже вона заплющила оченята лише для того, щоб трішки… помріяти. Дівчинка навіть і не здогадувалась, які фантастичні пригоди її чекали попереду.
***Мрія з Країни дитячих мрій***
«От і мама вже пішла. Вона мабуть подумала, що я заснула. Але насправді просто лежу з заплющеними очима і намагаюсь увити Качуньку на своїй долоньці, - міркувала про себе Марійка, - може він десь загубився… і йому тепер так самотньо. Я його завтра обов»язково знайду. І як це мама говорила мріяти? Ось мрію, мрію, а він все не з»являється». Марійка відкрила оченята, сумно вдивляючись у темряву. Гномик-нічничок горів на стіні блідо-жовтим світлом і весело усміхався. За вікном пролітали лапаті сніжинки, мороз-пензляр розмальовував до свята Нового року шибки чудернацькими візерунками. Дівчинка спостерігала за малюнками незвичайного художника, і їй на мить здалося, що навколо візерункового палацу на вікні почала рухатись якась зовсім крихітна фігурка. У цей час місяць спустив свій промінець на підвіконня і Марійка побачила маленьку дівчинку, яка танцювала прямо на білому промені, вправно балансуючи на його прозорій лінії.
- Ой! Обережніше, обережніше, ти ж можеш упасти! - злякано вигукнула Марійка.
- Та ні! Той, хто вміє літати, не боїться упасти. А я маю крихітні крильця, ти їх мабуть не помітила. Але я тобі дякую за турботу, це так зворушливо, - весело відповіла незнайомка.
- А хто ж ти така? – поцікавилась дівчинка.
- Я – Мрія, а вірніше – твоя мрія.
- А я – Марія. Як дивно! У нас такі схожі імена… і зовні ти дуже схожа на мене. Почекай, то ти і є моєю мрією?
- Звичайно, що так. Я прилетіла з Країни дитячих мрій, і так давно хотіла з тобою познайомитись. Аж раптом сьогодні довідалась, що ти чекаєш на мене та потребуєш моєї допомоги, тієї ж миті негайно вирушила в дорогу.
- А чому ж ти ніколи не з»являлася мені раніше? – запитала Марійка.
- Я не з»являлась тобі тому, що чекала, коли ти сама захочеш зі мною зустрітись. Ми, мрії, не можемо приходити у цей світ без вашого дозволу, оскільки люди іноді не готові зустрічатися зі своїми мріями, і зустріч з нами може їм тільки нашкодити.
В цей час нічна гостя вправно зіскочила з білого променя на підлогу і опинилась прямо біля Марійки. Перед дівчинкою стояла справжня казкова фея. В її русяве волоссячко були заплетені різнокольорові вогники, що спалахували світлом від кожного поруху. На блідо-рожевому платтячку цвіли чудернацькі квіти, що осипали своїми пелюстками кімнату і наповнювали її солодким ароматом. Одна така пелюстка упала на Марійчину долоньку і ледь торкнувшись її, перетворилась на крихітне пташеня, яке тієї ж миті зіскочило з руки дівчинки і полетіло кружляти навколо люстри. Марійка від задоволення заплескала в долоньки і, пританцьовуючи, підбігла до Мрії.
Дівчатка стояли одна навпроти одної і усміхалися. Марійка, як гостинна господарка, запропонувала нічній гості присісти на своє ліжечко і трішки відпочити з дороги. Мрія люб»язно погодилась, оскільки попереду їх чекала фантастична подорож до країни, звідки вона прилетіла.
***Переполох***
На найвищій башті самого найбільшого палацу Королівства Мрій стався переполох. Найстаріший астроном країни, Астронім, запримітив у своєму чарівному телескопі народження нової зірки, яка повинна була з»явитись за його власними розрахунками лише через сто років. Це була катастрофа, оскільки всі зіркові карти і гороскопи уже були складені на десятки років наперед. Що тепер буде з новою зіркою? Хто вона? Як ця зірка вплине на життя цілого Всесвіту, який ще не готовий до її народження! Катастрофа…
Астронім біг по сходах кам»яної башти і вперше в житті не мав відповіді на жодне запитання. Всі астрономічні закони і формули заперечували існування цієї зірки, проте всупереч усім правилам науки вона уже почала випромінювати свою енергію. Потрібно було терміново скликати раду астрономів-старійшин.
**********
Королівство Мрій було одним із п»яти королівств країни Віронії, яку населяли магічні жителі країн Бажань, Снів, Казок та Вічності. Виглядали вони як самі звичайнісінькі земні люди, проте всі вони мали лише одну професію – чарівників. Тисячі років назад у них на планеті відбулась катастрофа: сусідня планета-зірка, що зійшла зі своєї орбіти, упала на Віронію. Оскільки жителі ще задовго до трагедії передбачили цю жахливу подію, ніхто не постраждав, проте частина планети канула у безвість разом із тими, хто не захотів перебиратись на півкулю-близнюка. А справа у тім, що задовго до катастрофи планета із незвичайними жителями мала і незвичайну форму. Вона складалася з двох куль-близнят і називалася вона не просто Віронією, а Віронією-Землею. Космічна катастрофа поділила планету-близнюка навпіл, і відтоді планети на сотні космічних років лишились недосяжними одна від одної.
На півкулі-Землі, як і на Віронії, було п‘ять королівств, і називались вони: Мудрістю, Розумом, Силою, Любов‘ю, Владою. Земляни також мали магічні здібності, проте їм було більше до вподоби будувати будинки, робити наукові відкриття, влаштовувати спортивні змагання, вирощувати квіти, виховувати дітей. Вони переважно використовували свої фізичні можливості – їм зовсім не було цікаво мріяти, чаклувати над магічними формулами, спостерігати за зоряним рухом, тлумачити сни та уявляти власне майбутнє. Але їм це і не потрібно було робити, оскільки усім цим займалися їхні сусіди по планеті – віроніанці. Якби не сталося тієї жахливої катастрофи, то всі жителі і досі б жили разом у дружбі та злагоді.
Проте все склалось інакше. Після потужного поштовху Земля опинилась у зовсім іншому небесному світі – зв‘язок із Віронією був майже втрачений. Земляни, домівки яких були зруйновані, а від деяких міст залишилися лише величезні купи уламків, змушені були день і ніч відбудовувати свою планету. Тому всі свої здібності люди спрямовували на пошуки нових технологій, побудову модерних машин. І від того серця їхні ставали черствими, а душі – холодними і мертвими, як ті модерні машини, які вони створювали. Над людьми запанували королівства Розуму Сили та Влади. У них зовсім не лишалося часу на мрії, вони так рідко бачили різнокольорові сни, і, врешті, усе чарівне та казкове почали вважати вигадкою.
Віроніанці ніколи не втрачали зв‘язок із землянами. Вони віднайшли планету у Всесвіті, допомагали їй долати труднощі, проте людям вирішили не з»являтися на очі. Така велика прірва нерозуміння стала поміж землянами та віроніанцями, що на Землі почали переслідувати чарівників, звинувачувати у чорних справах, кидати до в‘язниць. Королівства Сили та Влади підпорядкували собі всю планету, і тому людям більше нічого не лишалося, як жити за тими законами, які були встановлені без їхньої участі.
**********
На астрономічне зібрання прибули всі представники п‘яти королівств планети Віронії. Палац королівства Мрій уже давно не пам‘ятав такої кількості гостей, що заполонила усі урочисті зали та кімнати. Чарівники прибували без запрошень та попереджень, оскільки народження нової зірки зафіксували одночасно усі королівства планети. Астрономи–старійшини поважно піднімались сходами старовинної башти, де на зустріч із ними уже чекав Астронім.
Величезна старовинна зала зустріла гостей спокійним мерехтінням сотень свічок. Масивне королівське крісло, прикрашене коштовним камінням, самотньо стояло осторонь каміну, сумно нагадуючи про свого колишнього господаря. Королівство Мрій ось уже сотню тисяч років чекало на повернення свого короля, який після катастрофи відмовився від трону і покинув палац. Люди настільки любили свого короля, що не захотіли обирати іншого і тому свято вірили у його повернення. Ось так уже багато років країна жила без свого короля, а усіма державними справами керував наймудріший із усіх помічників короля – Астронім.
Коли усі поважні гості зайняли свої місця, Астронім запалив найбільшу свічу, яка стояла у самому центрі зали, і звернувся до старійшин…
***Що робити?***
Марійку дуже вразила історія, яку розповідала їй Мрія, вона не могла повірити, що земляни досі так нічого і не знали про існування Віронії. А може там, у невідомому космосі, на неї чекають далекі родичі, що залишились на тій дивовижній планеті?
- Мріє, а що ж сталося з вашим королем, чому він покинув своє королівство і де він тепер?
- Це дуже печальна історія, - сумно відповіла маленька гостя, - після катастрофи, коли Віронія і Земля відійшли одна від одної на великі відстані, наш король, Зоній, довідався, що його улюблений син залишився на Землі. Його печаль була такою безмежною, що він захворів хворобою Жалю. Зоній не зміг знайти в собі сили керувати королівством далі. Ось так наше королівство уже стільки років живе без короля з надією на його повернення.
- Дивно, а хіба королі живуть так довго? – здивовано запитала Марійка.
- Звичайно, що так, - усміхнулась Мрія, - віроніанці ніколи не умирають. Вони, коли відчувають себе дуже втомленими, просто відходять у королівство Вічності.
Марійка підійшла до вікна і подивилася на нічне небо. Десь там, далеко у космосі живе печальний король… А ось та яскрава зірка може бути Віронією.
- Зачекай, Мрієчко, а звідки ти дізналась про мене? – не могла заспокоїтись дівчинка.
- Я завжди знала тебе, ще від першого дня твого народження. Ви, діти, дуже часто кличете нас, навіть не підозрюючи про наше існування. Ми справді можемо здійснювати ваші мрії, але з‘являтися… - казкова дівчинка на мить замовкла і подивилась на ту яскраву зірку, на яку ще хвилину тому дивилась Марійка, - з‘являтися людям ми можемо лишень тоді, коли того потребують зорі, - принишклим голосом промовила вона.
- Мені так хотілося віднайти свого іграшкового товариша, свого Качуніка, що я з усіх сил намагалася уявити його на своїй долоньці, начебто він нікуди і не зникав. Але про зорі, - Марійка розгублена розвела рученятами, - про зорі я майже нічого не знаю.
- Справді, нічого, - усміхнулася Мрія, - але ж зникнення твого Качуні є зовсім не випадковим. Адже насправді він зовсім не загубився, а у тебе його навмисне забрали…
- Навіщо? Кому потрібне моє каченя? – дівчинку так приголомшила ця новина, що вона аж зблідла від несподіванки.
- Розумієш, мені важко тобі усе пояснити, але я спробую, - зоряна гостя узяла Марійку за ручку, всадовила її на ліжечко і почала свою розповідь. Коли запалюються зорі на небі, це означає, що народилася іще одна людина, тобто маленька дитинка. У неї буде своя доля, своя мрія і своє призначення на планеті. Зоря цієї людини випромінює енергію, яка може мати величезний вплив на сусідні зірки, а отже і на життя інших людей, планет і навіть Всесвітів. Якою силою буде наділена ця енергія залежить від самої людини, і це передбачити дуже важко. На моїй планеті, на Віронії, найповажніші астрономи-чарівники створили цілі астрономічні карти і моделі теперішніх та майбутніх зірок. За цими картами вони можуть передбачати майбутнє багатьох планет задля того, щоб вчасно попереджати планетарні катастрофи та негаразди між людьми. І ось, як ти уже знаєш, кілька днів тому Астронім запримітив у своєму телескопі народження зірки, яка повинна була з»явитись за земним календарем лишень через сто років. І це його страшенно занепокоїло. А сьогодні, коли у тебе зник Качунік, Астронім вирішив негайно діяти.
- Тоді що ж виходить, це та, нова зірка забрала у мене моє каченя? – здивувалась Марійка.
- Не зовсім. Оскільки це ще тільки початок історії. Коли Астронім довідався про твого Качуніка, він послав мене, щоб я з тобою зустрілась і переконав тебе допомогти йому.
- Допомогти?.. Але ж я сама звичайна маленька дівчинка, чим я можу допомогти такому поважному чарівникові?
- Звичайно, що тільки ти зможеш допомогти Астроніму, оскільки дуже багато зараз залежить тільки від тебе, тому слухай продовження моєї розповіді. Нова зірка на небі повідомила про народження дитини на Землі. Цією дитиною виявився хлопчик, який живе з тобою в одному місті, і віком ви з ним однакові.
- Постривай, Мрієчко, але ж ти казала, що нова зоря з‘явилась всього кілька днів назад, а мені вже аж п‘ять рочків. Це означає, що хлопчик набагато менший за мене? – здивувалась дівчинка.
- Ні, не менший, - Мрія ніжно погладила Марійку по голівці, - просто наші з тобою планети знаходяться у різних світах, а тому п‘ять земних років дорівнює п‘яти дням для Віронії. Отже, йому так само п‘ять рочків, як і тобі. Цього хлопчика звати Богданчиком. Він, як і всі дітки, любить їздити на велосипедику, міряти глибокі калюжі, бігати за голубами, та тільки є у нього одна особливість – у нього немає мрії, він вважає, що мрії не потрібні людям. З ним не хочуть товаришувати дітки, оскільки він зухвало насміхається над їхніми мріями, а тому у нього зовсім немає друзів. І від цього серце його черствіє та старіє, поступово перетворюючись у камінь. Важко уявити, що станеться з ним через кілька років. Твій Качунік, Марійко, знаходить у нього. Тепер усе залежить саме від тебе. Оскільки тільки ти зможеш повернути каченятко, і якщо тобі це вдасться, ти допоможеш Астроніму врятувати Богданчика і планету.
- Що ж робити? – замислилась Марійка, - я зовсім не знаю цього хлопчика, де він живе…І не можу зрозуміти, яким чином до нього потрапила моя іграшка? І як я, маленька дівчинка, можу врятувати цілу планету? – Марійка здивовано поглянула на Мрію.
- Щоб віднайти відповідь на всі твої запитання, ми повинні вирушити у далеку подорож. Але ми тільки тоді зможемо її здійснити, якщо ти всім серцем хотітимеш цього і твоя душа не матиме страху перед невідомістю.
Марійка підійшла до Мрії і усміхнулась. Дівчатка міцно взялися за руки і… зникли у темряві.
***Хлопчик, у якого немає мрії***
Богданчик сидів на підлозі своєї дитячої кімнати і будував високу башту із дерев»яних кубиків. Навколо неї хлопчик виставив ціле військо іграшкових воїнів, які повинні були штурмувати цю височенну споруду. Коли хлопчик завершив будівництво, він узяв одну із фігурок, одягнену у темно-червоний плащ, на якому виблискували золоті зірки, і поставив на самий шпиль башти: «От тепер ми перевіримо, чарівнику, який ти сильний! Зараз мої мужні воїни знищать тебе і все твоє королівство!» Богданчик узяв у руки одного зі своїх іграшкових воїнів і різким помахав зруйнував споруду. Кубики зі страшенним грюкотом порозлітались по всій кімнаті.
Стурбована мама, почувши шалений шум із синової кімнати, зазирнула до дитячої:
- Богданчику, що тут у тебе відбувається?
- Мамусю, іде війна.
- Але з ким? – здивувалася мама.
- Із чарівником Країни Мрій. Розумієш, я не можу гратися з дітками на нашому майданчику, оскільки із-за нього всі діти тільки те і роблять, що мріють. Але ж мрій не існує – це все вигадка!
Матуся підійшла до сина, підняла з підлоги чарівника і уважно подивилась на хлопчика: «А хіба мріяти – це так погано? Я, коли була маленькою, також любила помріяти». Син здивовано поглянув на матусю. Він аж ніяк не очікував від такої дорослої мами почути ось таку відповідь.
- А от у мене немає ніяких мрій! – вигукнув Богданчик, - Так-так, немає. Адже як тільки я щось захочу, ви мені з татком відразу усе купуєте. У мене найбільша кімната з іграшками на цілій планеті! Навіщо витрачати час на пусті мрії, коли можна все купити? – син здивовано поглянув на маму.
- Богдасику, але ж не все на землі можна купити і далеко не всім можна володіти.
- У мене є все! Мені нічого більше не потрібно!
- А друзі? Ти ж сам мені вчора жалівся, що з тобою не хочуть товаришувати дітки, – запитала мама.
- Навіщо друзі, які мене не розуміють, і навіщо мені друзі, в яких немає стільки іграшок, як у мене? Та мені ж із ними просто не цікаво гратись.
- Сину, але товаришують не заради іграшок, а заради тих людей, які тобі цікаві, які від щирого серця зможуть у важку хвилину прийти на допомогу, з якими просто хороше поговорити. При чому ж тут тільки іграшки і їхня кількість?..
Богдасик розгублено подивився на маму, потім перевів погляд на свою величезну дитячу кімнату, яка вщент була заповнена різноманітними машинками, іграми, м»ячами, велосипедами, роликами, ковзанами… всього було так багато, що він іноді і сам не знав, чого б йому хотілося б іще. Він зупинив свій погляд на поламаному іграшковому потязі, який нещодавно зіскочив з рейок, і його мініатюрні колеса розламалися вщент. Для нього це було справжньою трагедією, але татусь виправив ситуацію - в той же вечір він приніс йому величезну коробку із зовсім новенькою залізницею та такими ж новенькими потягами та локомотивами. Він чомусь згадав, як зовсім нещодавно хворів ангіною, а сусідній хлопчик, Назарчик, зайшовши його провідати, приніс величезний пакет апельсинів, і як вони разом ласували ними та весело сміялись. А потім, коли вони пішли до ігрової кімнати, Богданчик заборонив йому брати свої іграшки, і Назарчик зі слізьми на очах пішов додому. Як сумно дивилась на нього у той вечір мама…
А ще хлопчик не міг забути вчорашню прогулянку у зимовому парку. Як одна дівчинка несла в своїх рученятах іграшкове каченя, таке потерте і зовсім некрасиве, як вона його ніжно тулила до себе, розмовляла з ним… А потім зняла свою тепленьку рукавичку і посадила туди каченятко, а сама гріла свою змерзлу долоньку в кишеньці своєї шубки. Богданчик підвів очі на маму і раптом запитав:
- Матусю, а ти пам‘ятаєш вчора дівчинку в парку?
- Ту, що несла каченятко в рукавичці? – здогадалася мама.
- Так. А як ти гадаєш, невже тому іграшковому каченяті було і справді холодно, що вона його гріла у рукавичці?
- Мабуть… і справді йому було холодно, - Богданчикова мама присіла біля сина, а далі продовжила, - а може каченяті не стільки було холодно, як просто дівчинка хвилювалась, що її маленький товариш змерзне. Вона мабуть дуже любить своє кача.
- Це приблизно так, як ти віддаєш мені своє морозиво (знаючи, що мені воно дуже смакує), навіть коли я не прошу, щоб ти це зробила? – хлопчик допитливо подивився на свою маму.
- Приблизно так, - усміхнулась матуся.
- Але ж воно таке некрасиве і потерте, як його можна любити? – не міг заспокоїтись хлопчик. Може, в дівчинки просто немає новеньких іграшок? Я б нізащо б не грався з таким каченям.
- Знаєш, Богдасику, гадаю, що у тієї дівчинки є дуже багато нових і красивих іграшок. Просто кача – її маленький улюблений товариш, він такий потертий саме тому, що вона з ним постійно грається і ніколи не розлучається. Дівчинка не хоче міняти свого друга ні на що інше – нехай красивіше і краще. Справжні друзі не продаються і не купуються, і навіть не обмінюються. Ти ж пам»ятаєш, як любить казати наша бабуся: «Старий друг – кращий за нових двох»? І я би дуже хотіла, - мама дуже пильно подивилась на сина, - аби ти хоча б трішки був схожий на ту дівчинку.
- Щоб я, так само як і вона, грався зі старими іграшками? – розгублено запитав Богданчик.
- Ні, сину. Мова йде не стільки про іграшки, як про щось інше – що не можна побачити очима, чого не можна почути на слух, але що можна відчути лише серцем.
- Мамо, ми з тобою граємо в гру? Ти мені загадала загадку? – розсміявся хлопчик.
- Ну що ж, нехай це буде моєю загадкою для тебе. Тільки ти обов»язково знайди на відповідь, - сумно промовила мама.
- Я обов»язково її знайду, обіцяю тобі. Ти ж знаєш, як швидко я розгадую ребуси та вправно складаю пазли! – хвальковито відповів хлопчик.
Тут мама поглянула на годинник, і нагадала Богданчикові, що час готуватися до сну. А тому потрібно прибирати іграшки, умиватися, чистити зубки і лягати спатки, бо найсолодші сни дістаються найслухнянішим діткам.
За кілька хвилин Богданчик уже лежав у своєму ліжечку. Мама ніжно поцілувала свого синочка і, вимикаючи світло, побажала йому гарних снів.
***Як Качунік потрапив до Богданчика?***
Хлопчик лежав у своєму ліжечку і намагався зрозуміти те, про що говорила йому мама: про дівчинку, про її каченя… Він ніяк не міг відгадати ту чудернацьку загадку, яку загадала йому сьогодні ввечері матуся. Чомусь вона відмовилась шукати відповідь разом із ним, адже раніше вони всі ребуси розв‘язували вдвох, навіть засиджувались до пізнього вечора. А от сьогодні навіть не запропонувала йому своєї допомоги: «Може у тієї дівчинки якесь чарівне каченя, що воно їй так подобається, - думав хлопчик, - мені ж мама якось читала книгу про чарівні речі, тільки я не захотів її слухати. От, якби мені дістати ту іграшку… Мабуть би я відразу зрозумів, у чому тут річ».
Богданчик лежав і думав, думав… йому навіть почало здаватись, що він кудись летить, провалюється, а потім знову летить. «Подорож навколо світу, подорож у саме небо!» - лунало звідусіль. Його оченята почали поволі закриватись, міцний сон тихенько підкрадався до хлопчика, лагідно запрошуючи його до свого казкового царства.
Коли Богданчик уже почав засинати, раптом крізь сон відчув, як його хтось настирливо смикає за руку. Він відкрив оченята і побачив біля себе у ліжечку зовсім крихітного хлопчика, який весело йому усміхався:
- Ти хто? – здивовано запитав Богдасик.
- Як хто? Невже ти навіть не здогадуєшся? Я той, хто здійснює дитячі мрії! Я самий могутній чарівник Країни Мрій! Я той, хто… - тут маленький незнайомець зачепився за подушку і перекотиполем покотився на Богданчика.
Хлопчаки якусь мить пильно подивились одне на одного, а потім дзвінко розсміялися. Усе відбулося так миттєво, що Богданчик навіть не міг до кінця повірити, що перед ним стояв справжній чарівник. Та і не виглядав він таким могутнім, як він про себе розповів. Навпаки – це був самий звичайний малюк у дуже кумедній курточці. Курточка була для нього завелика, а тому йому постійно доводилось піднімати рученята вгору, щоб бува не наступити собі на рукави.
- Послухай, але я зовсім не вірю ні в які Королівства Мрій, - недовірливо подивився на незнайомця Богданчик, - і ти зовсім не схожий ні на одного із тих чарівників, яких я бачив на малюнках своїх книг, та ти просто якийсь малюк! – засміявся хлопчик.
- Якщо ти не віриш у чарівні королівства, тоді навіщо ж ти читаєш книги про них? І знаєш, зовсім не чемно ображати чарівника із-за його зовнішності, хіба ти не знаєш приказки: «Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму?» - ображено відповів нічний гість.
Богданчику і справді стало дуже соромно. Мама постійно робила зауваження, що він іноді нечемно поводиться з дітками та дорослими. А тут… справжній чарівник, якого він так образив своїми словами. Щоб виправити свій негарний вчинок, хлопчик вирішив вибачитись перед своїм нічним гостем і подружитися з ним.
- Вибач мене, Будь Ласка, я зовсім не хотів тебе образити. Ти просто так несподівано з»явився, що я трішки розгубився. Давай краще з тобою познайомимось, адже я зовсім не знаю твого імені, якщо ти, звичайно, більше не сердишся на мене, - промовив Богданчик.
- Ні, я більше не серджусь на тебе, - усміхнувся чарівник. – А звати мене…звати мене… Хваликом, - зніяковіло промовив маленький гість.
- У тебе таке незвичайне ім»я? - здивувався хлопчик.
- Та… це не справжнє моє ім»я – це… так мене всі називають. А справжнього імені свого я не пам»ятаю, - сумно промовив чарівник.
- Як? Ти не пам»ятаєш свого імені… Хіба так буває? – не міг повірити Богданчик.
- Так. Буває. Мене прозивають Хваликом за те, що я постійно перед всіма вихваляюсь. Одного разу я образив одного дуже поважного чарівника, а він за це вирішив провчити мене. Кожного разу, як тільки починаю хвалитись, то все моє тіло зменшується у кілька разів. Але варто мені зробити якийсь гарний вчинок, то я знову повертаюсь до своїх звичайних розмірів. Ось бачиш, як тільки тобі сказав, що я самий могутній чарівник у нашому королівстві, то відразу, у ту ж секунду моє тіло зменшилось. І тому я такий кумедний на вигляд, - зі слізьми на очах промовив Хвалик.
- Дуже сумна історія. Але невже ти так ніколи і не зможеш згадати свого справжнього імені?
- Ні, зможу. Але тільки у тому випадку, коли допоможу одному хлопчику... порятую його з біди. І тоді я згадаю своє ім»я, і більше ніколи не буду зменшуватись, - відповів Хвалик, – але мені дуже важко це зробити, оскільки дітки не товаришують зі мною і не кличуть мене. У них такі гарні мрії, що до них прилітають найкращі чарівники нашого королівства, а я… я зовсім нікому не потрібен. І от розумієш, сьогодні, коли ти лежав і мріяв у своєму ліжечку, ти покликав саме мене, ти звернувся до мене по допомогу!
- Зачекай, Хвалику, - насторожено промовив Богданчик, - не хочу тебе образити, але розумієш, я не вірю у Королівство Мрій, мені зовсім не потрібно мріяти, оскільки у мене є все, про що мріють інші!
- А каченя..? – примруживши свої оченята, запитав чарівник, - хіба ж не ти мріяв про нього, чи це був якийсь інший хлопчик?
- Так… я, - тихо промовив Богданчик. Але ж та іграшка належить дівчинці, якої я зовсім не знаю - вона мабуть ні за що не погодиться віддати її мені. Тоді яка користь від такої мрії, якщо вона ніколи не зможе здійснитись?
- Невже ніколи? Ти забув, хто перед тобою стоїть? – хвальковито промовив нічний гість. – А ось подивись, що я маю для тебе!
У ту ж секунду Хвалик прошепотів кілька зовсім незрозумілих слів і… на Богданчикові подушечці з»явився Качунік. Так-так, те саме каченятко, яке у ту ж саму мить так раптово зникло у маленької Марійки.
- Це і справді каченятко тієї дівчинки! Ти справжній чарівник! – весело заплескав у долоньки хлопчик. – Хвалику, ти просто молодець! Тільки куди ти зник? Ти що, вирішив погратися зі мною у хованки? – не міг зрозуміти Богданчик.
А Хвалик і дійсно зник. Але ні-ні, не зник, то лишень так здавалося. Чарівник, здійснивши Богданчикові мрію, зменшився майже до невидимих розмірів. Він став завбільшки з мишеня, і тому його було майже не видно і не чути.
Розгублений хлопчик сидів у своєму ліжечку і не міг зрозуміти, що трапилося, оскільки на його одіяльці лежала хваликова курточка, але самого чарівника не було. Аж раптом Богданчик почув якесь дивне пискотіння. Курточка заворушилася… і з-під неї визирнула якась зовсім крихітна фігурка. Хлопчик не міг повірити у те, що побачив… Тією крихітною фігуркою і виявився Хвалик.
***Королівство Мрій***
Сотні сонячних зайчиків танцювали навколо Марійки. Ще ніколи маленька дівчинка не бачила такої величезної кількості малесеньких люстерок в одній кімнаті. Марійка нічого не могла зрозуміти: подорож навіть іще і не починалась, а Мрія уже повідомила, що вони прибули на місце. Дівчинка підійшла до одного з люстерець і подивилася у нього. Але що таке? Замість власного відображення, на неї дивилось усміхнене личко якоїсь незнайомої дівчинки. Від несподіванки Марійка аж відскочила від нього. Побачивши це, Мрія весело розсміялася:
- Ти злякалася люстерця?
- І зовсім не злякалася, - збентежено відповіла Марійка, - просто це якесь незвичайне люстерце. Замість свого відображення я побачила у ньому незнайомку.
- Але ж тією незнайомкою і є саме люстерце, усі ці маленькі дзеркальця мають власні обличчя - весело відповіла Мрія.
- Щось нічогісінько не розумію, - розгублено промовила дівчинка, - я гадала, що подорож на іншу планету не можливо здійснити без космічної ракети… Інша планета – це ж так далеко! А я навіть не встигла моргнути, як ми вже опинились на місці. А тут ще ось ці незвичайні люстерця… Усе так дивно.
- Марієчко, але ж ти опинилася у чарівній країні, де усе дуже відрізняється від земного світу. У нас чарівні: і люстерця, і квіти, і дерева, і будинки… Усе-усе. Але не хвилюйся, ти дуже швидко звикнеш до цього. Ну а щодо космічної ракети, - Мрія на мить задумалась, - то для своїх подорожей чарівники зовсім не потребують усіх тих складних пристроїв, якими зазвичай користуються люди. Ми подорожуємо за допомогою невидимого чарівного шляху. Цей шлях відомий тільки чарівникам. На нього потрібно лишень стати і загадати місце, куди ти хочеш відправитись, як у ту ж секунду опинишся там.
- Як цікаво! Яка дивовижна ваша країна! – Захоплено вигукнула дівчинка, - навіть ніколи і не здогадувалась, що існує такий шлях.
- Я дуже рада, що наш світ став для тебе трішки зрозумілішим. Але ми не можемо гаяти ані хвилинки! Нас чекає мудрий Астронім, і тобі якомога швидше потрібно з ним зустрітись.
Весело взявшись за руки, Мрія і Марія побігли по східцях чудернацького будинку з люстерцями. Потрапивши на вулицю, дівчатка відразу вирішили іти до палацу Королівства Мрій, де відбувалася поважна зустріч чарівників п»яти королівств.
Палац зустрів їх дуже гостинно і велично. Усе було так, начебто це не маленька дівчинка прибула до Віронії, а якась поважна і знаменита гостя із далекої екзотичної країни. Марійчиному захопленню та подиву просто не було меж. Чи могла маленька земна дівчинка уявити, що будинки можуть літати, палаци – розмовляти, а двері можуть відчинятися самі по собі та ще й… вітатись! На Землі навіть люди один з одним не завжди вітаються, а тут – двері… Чудеса та й годі. Спочатку Марійка намагалася запам»ятати кожну кімнату, кожну залу, кожну сходинку, якої торкалась її ніжка, проте всі її намагання виявилися марними. Дівчаткам так довго довелося пробиратись крізь доброзичливих мешканців палацу до головної зали, що Марійка вкрай стомившись, могла лишень слухняно прямувати за своєю казковою подругою. Нарешті, проминувши іще одні масивні і вкрай виховані двері, які зустріли їх ввічливим «Ласкаво просимо!», Мрія повідомила, що вони уже майже на місці. Тільки далі Марійка повинна була прямувати уже одна…
***Що вирішив Богданчик?***
- Це катастрофа!.. Що ж я накоїв, що ж я накоїв!!! – розпачливо голосив Хвалик, обливаючи слізьми Богданчикові подушку.
- Зачекай, Хвалику, ми обов»язково знайдемо вихід із цієї халепи… Обов»язково усе виправимо. У всьому винен я: це із-за мого бажання ти став майже невидимим, але… ми знайдемо вірне рішення, все повернемо назад, я обіцяю тобі, - відчайдушно втішав Богданчик свого маленького друга.
- Ти не розумієш – ніякого рішення не існує… Тепер я назавжди залишуся мізерним карликом… завбільшки з мишеня. Я зовсім нікчемний чарівник, невда-а-а-ха! – не вгавав Хвалик.
Тоді Богданчик вирішив негайно діяти, як той мужній капітан космічного корабля, про якого йому так часто читала мама. Він підійшов до своєї полиці і дістав товстелезну книгу, яку він насилу доніс до свого засмученого товариша.
- Що, що це у тебе? – здивувався Хвалик, - у мене зараз зовсім немає настрою читати книжки.
- Я просто хочу тобі дещо показати. Ось подивися – це книга загадок та усіляких ребусів. На перший погляд усі вони здаються дуже складними, але коли посидіти і спокійно поміркувати, то вірне рішення можна знайти дуже просто. Це вже я вкотре переконувався, коли ми з мамою довгими вечорами разом шукали відповіді, - Богданчик сумно відвів очі вбік і тихо промовив, - і тільки сьогодні мама чомусь не захотіла мені допомогти відгадати… одну річ.
- От бачиш, - махнув рукою Хвалик, - тобі постійно допомагала мама. А сам ти мабуть і не вмієш нічого, тільки хвалишся, як… я.
- Ні! Ти не зрозумів… Я хочу тобі допомогти, від усього серця. Буду вперто сидіти і шукати відповідь, нехай до самого ранку, але я порятую тебе, обіцяю!..
Не встиг Богданчик вимовити останнє слово, як у ту ж мить Хвалик підскочив і… трішки підріс. Здивовані хлопчаки дивилися одне на одного - ніхто з них не міг до кінця повірити у те, що відбулося на їхніх очах.
- Послухай… А я, здається, здогадуюсь, у чому тут річ, - захоплено вигукнув Хвалик, - та ти ж і є тим хлопчиком, розумієш? Саме тим хлопчиком, якого я маю порятувати… Але ні, не зовсім так. Ми маємо допомогти один одному, і тоді все повернеться на свої місця: я нарешті згадаю своє ім»я і більше ніколи не буду хвалитись та зменшуватись, а ти, - чарівник примружив свої оченята, допитливо подивився на хлопчика, - відгадаєш не тільки мамину загадку, але і зрозумієш (нарешті!) себе та інших.
Богданчику дуже хотілось заперечити Хвалику, адже мама йому завжди повторювала, що він самий розумний хлопчик на світі, а тому і розуміє він усе найкраще за всіх. Проте… вирішив промовчати. А може і дійсно він, Богданчик, нічого не розуміє? І слова чарівника, які йому так образливо було слухати, є цілком правдивими.
- Добре, Хвалику. Ми дійсно зможемо допомогти один одному. Але тільки тоді, коли все розплутаємо до кінця. А тому давай з тобою трішки поміркуємо. Що ж насправді такого незвичайного було у моїх словах, що ти миттєво збільшився? Я просто сказав, що порятую тебе… Не розумію. Усе це зовсім звичайні слова…
- Справді, - задумливо промовив чарівик. – Постривай, а може вся суть не у словах… а у наших вчинках? Як ти казав: потрібно лишень трішки поміркувати…
- Так. Нам потрібно знайти причину, через яку з тобою почали відбуватися різні перетворення, - зосереджено промовив хлопчик. – Давай почнемо з того моменту, як моя мама вимкнула світло у моїй кімнаті і я залишився один.
- У ту мить ти лежав і мріяв про каченятко тієї дівчинки, - підхопив Хвалик, - це вже кому, як не мені знати. Отже, ти почав мріяти і…тієї ж миті з»явився я.
- Усе вірно, - продовжив хлопчик, - тобі розповів, що хотів би отримати іграшку дівчинки і ти…
- І я, - Хвалик перебив Богданчика, похнюпивши голову, сумно додав, - вихваляючись, виконав твоє бажання. А в нагороду отримав мишачий ріст. Ось бачиш – у всьому винен я, якби не моє вихваляння, то ми б ніколи не потрапили до такої халепи! – зі слізьми на очах закінчив чарівник.
- Ні, Хвалику, здається, я все починаю розуміти. Бажання… Моє бажання покарало тебе. Важко навіть уявити, що ми накоїли! Забрали чужу іграшку… Та ми ж її просто… вкрали, - ледь чутно вимовив Богданчик.
Хвалик обхопив рученятами свою голівку і з розпачем продовжив:
- У нашому королівстві крадіжка – це самий ганебний вчинок. Але цього у нас майже ніколи не буває, востаннє це було тисячі років тому, навіть не пригадую, у якому році. І тепер я став між планетарним злочинцем. Я поганьбив усе наше чарівне королівство!..
- Ні-ні, ми не повинні впадати у відчай! – заперечив хлопчик. – Мені здається, що все ще можна виправити. Потрібно просто повернути іграшку дівчинці, попросити у неї вибачення.
Хвалик сумно подивився у вікно, в якому крізь фіранку проступало зоряне зимове небо, і заперечливо захитав голівкою:
- Насправді, Богданчику, буде непросто повернути іграшку. Гадаю, що чарівники на моїй планеті уже про все довідались. І я нічого не зможу виправити. Хіба що…
- Хіба що? – затамувавши подих, запитав хлопчик.
- Не втрачаючи ані секунди, повернутись до тієї дівчинки…
- Тоді я з тобою! – вигукнув Богданчик.
- Ні. Це дуже небезпечно, - намагався заперечити Хвалик, - ти навіть не уявляєш, яка нелегка подорож може очікувати нас.
Але хлопчик нічого не хотів чути. Він твердо вирішив допомогти своєму маленькому товаришу:
- Ми вирушимо у подорож разом! Я не залишу тебе в біді, Хвалику. Тому, не втрачаючи дорогоцінного часу, вирушаймо якомога швидше в дорогу!
Чарівник підійшов до Богданчика, доторкнувся своєю рукою до його піжами, і тієї ж миті хлопчаків підхопив зоряний вихор невидимого чарівного шляху.
***Марійки немає…***
Хіба ж могла знати маленька Марійка, вирушаючи у міжпланетну подорож, що Богданчик уже подався на її розшуки? Звичайно, що ні. Вона навіть уявити не могла, в якому розпачі стояли обидва хлопчики, вдивляючись у темінь її пустої кімнати… Тільки гномик-нічничок спокійним променем освітлював куточок ліжечка, яке самотньо біліло пустою подушечкою дівчинки.
Хвалик підійшов до Марійчиного столика і усміхнувся… На великому листі паперу було намальоване таке кумедне каченя, що він не міг стриматись, аби не показати його Богданчику. Хлопчик подивився на малюнок і сумно промовив: «Ця дівчинка… Марійка – адже вона і справді дуже любить свого маленького пухнастого товариша. І мабуть їй дуже самотньо без нього». Чарівник уважно подивився на Богданчика, потім підійшов до вікна. Кілька секунд він дивився на небо, тихо промовляючи якісь зовсім незрозумілі для хлопчика слова. А по тому знову підійшов до Богданчика. Вигляд Хвалик мав трохи стурбований, але очі світилися радісним і лагідним вогником:
- Ми все ще можемо виправити. Якщо у тебе стане сміливості та впевненості у власному бажанні здійснити свою мрію, то ми все ще зможемо все повернути... Але для цього мусимо продовжити свою подорож. Чи готовий ти до цього?
Богданчик підійшов до чарівника і міцно взяв його за руку. У ту ж мить марійчина кімната почала втрачати свої обриси, поринаючи у таємничі загадкові світи... Чарівний шлях відносив хлопчаків до країни, що називалася Мрією.
