У навушниках грає OST Amelie...
Філіжанкою парує чорна, як тьмяне вугілля з Луганщини, кава.
А курсор стрибає монітором...
Десь тут повинна бути остання сигарета.
Завжди залишав останню на потім. А зараз - якраз.
Зазирну у зачинені повіки...
Спочатку - темно.
Гарячий дим починає гріти мене із середини. Глибше... Глибше...
Тепло. А у голові - щось трагічно веселе...
Сьогодні сторінки мого календаря побагряніли. Усі, абсолютно чорні дати стали багряними. Осінь...
А за вікном, під нотами кимось написаних зірок, падає дощ. Ні, не звичайний, з швидкими краплями, а повільний... Депресивний...
Золотом уквітчало землю. Асфальт. Мій балкон.
Там бігає кішка. Безтуробтне створіння. Зараз би обернутися у цей м'який жмуток самовдоволеного щастя і побігти під дощ...
Увімкну слайд-шоу. Останнє...
Кадр... 15 мегапікселів кольорової правди. Це було позавчора. Її усмішка...
Побіглі сірі... Чому? Не зняв світлофільтр... Дурень.
А може і чорт з ним, може так і треба? Але як зняти цей фільтр з очей...
Осінь...
Чому тут так ароматно? І чому грає Amelie?
Тому що... осінь...
Гітарні струни починають бриніти. Але гітара лежить там, в іншому кінці мого чотиристінного світу. Може, кішка?
Щось горить... Боже, щось горить.. Та хай, не згоримо...
Розтулю набряклі очі. Горить її лист. Старенький пожмаканий конверт з її підписом. "Завжди моєму.." Так вона підписала...
Зайнялось саме там, на цих словах. Палить, як палило тоді, коли вона говорила це...
Вип'ю суху каву... Останній ковток.
Розлив. Помилка. Синій екран помилки.
Як жаль...
