Павло Геннадійович Скурка, відомий на весь колишній Союз хірург, мов ангел охоронець, визволив десятки тисяч людей із полону смерті, ділився своїм цінним досвідом у багатьох європейських вишах, а також написав одну з найвизначніших наукових праць XX століття, розкриваючи новий метод оперування на головному мозку. Свій вінок слави він одягнув за часів Хрущова, та чи не видався той вінок не лавровим, а терновим, як часто траплялося? Аби дізнатися про це, варто було завітати у його розкішний палац, що стоїть на берегах Дніпра, у хвилях якого Павло Геннадійович, як він часто зазначав, любить ловити останні відблиски сонця, що заходить. Розмову вирішили вести у світлій вітальні, посеред якої, у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, сидів господар помешкання.
– Як правило, дякують за інтерв’ю наприкінці, але я не можу стримати свого захоплення, тому хочу виразити свою радість від того, що говоритиму з Вами тет-а-тет. Аж соромно розпочинати нашу розмову із заїждженого питання, але всім цікаво, у першу чергу, що саме привело Вас у хірургію?
– Я народився у маленькому селі Дмитрівка на Полтавщині. Та марно шукати його на карті – уже немає. За Великої Вітчизняної випалили дощенту, правда, сказали, що німці, але то наші були, наші. Боялися ворогу залишити. Усіх повивозили. Нас із мамою, Михайликом – моїм старшим братом, і Вірою – сестричкою, закинули за лінію фронту – до Сибіру відправили. Сестра там і досі живе. А тато, я не знаю, що з татом було після того, як забрали на війну. Спершу написали, що «зник безвісті», і мама боялася, що маємо тавро на все життя, та все-таки прийшла звістка, що помер десь під Кручами, на Україні тобто. Війна для мене – це як бомба, що розірвалась, її скалки розкидало так, що не зібрати докупи. Згадувати боюсь, бо починає боліти. І весь час одна й та ж картина перед очима: мала дитина горить у машині й кричить: «Помогітє! Помогітє!», а я не можу підвестись, у мене ноги перебиті – стіна впала й привалило. Я тоді дуже плакав. Господи, все залікували, добрі лікарі були, але душа, душа болить мені. Вибачте, не буду… - засмучено закінчує він. – А як війна закінчилася, то довчився у школі, гарного вчителя мав, вірив у мене – якби не він, то не сидів би я тут. У двадцять два взяли до Московського медичного. Оперував аж до тих пір, поки не відмовили мої ноги. Ви так уважно слухаєте, а я, користуючись цим, розповідаю банальщину. Послухайте ж таке. Щойно я закінчив університет, мене відправили на Кубу. Уявляєте, я такий старий, що пережив гриф секретності на папці, де викладена робота нашого проекту, – сміється. – Мабуть, ми такі не одні були, інакше про нас заговорили би у весь голос. Нам, радянським лікарям і вченим, дали клініку, в якій ми мали приймати поранених американців і мексиканців. І не лікувати їх, а ставити експерименти, і ніхто нас не обмежував у засобах. Власне, це було відповіддю американцям, які й досі мають такі «госпіталі» у гарячих точках. Там зникає дуже й дуже багато солдатів. Вони перетворюються на безіменне м’ясо.
– І це не розхитало Вашу віру в добрі наміри медицини?
– Розумієте… Медицина має два обличчя. Одне – ласкаве, іконне, воно промовляє до пацієнтів і дає їм надію на одужання, та інше, з яким маємо справу ми, науковці, – постійно пожирає, втамовує свою жагу відкриттів запахом смерті. Коли взявся годувати її, то будь готовий і сам померти на вівтарі. Але головна наша робота – бути жерцями, тобто приносити жертви. Та, зрештою, тоді ми вірили, що ворог – не людина, з нами добре попрацювали. Не думайте, що не жалкую. Я, напевно, не усвідомлюю, що там насправді було. Мені це не зійшло з рук, хіба що не судили показовим судом, та суддя всередині давно вже виніс суворий вирок. Я без жахіть не сплю ось уже більше сорока років, хай навіть з інших причин.
– Я мав би запитати Вас про найяскравішу спогад, але тепер мені просто совісно за недоречність…
– Нічого-нічого. Було і таке в мене. Ще в Сибірі. Знав я одну дівчину, циганську дочку. Усі в школі називали її відьмою. Я і сам знав, що вони були здатні на неймовірне – медицина мала би впасти на коліна перед їхньою магією. Мертвих оживляли, зналися з духами, весь час варили якісь зілля. Усе село цуралося, а як біда, то зразу бігли до їхньої хати. І спогад мій пов’язаний з тією дівчинкою, я завдячую і проклинаю її за це. Якось взяла вона мою руку й сказала: «У тебе така коротка лінія життя. Така коротка…». І з тих пір я найбільше боявся, що помру невчасно: після сварки чи бійки, невдалої операції, напившись чи в іншу, не менш огидну мить. Я уникав усього зла, аби мене не забули відразу після фальшивої жалоби на похороні. Після вдалої операції я очікував розв’язки, мов свята, а вона барилася. І я знову мусив перемагати. Усе життя грав мажорну сонату, кожного разу ставлячи пишний останній акорд. Навіть сім’ї не заводив, аби по смерті не залишити їх у тій скруті, у котрій був я після смерті батька. Але, як бачите, дівчинка помилилася. Просто помилилася. Недосвідчена була. Я завжди сподівався померти гарно, у найкращі свої моменти. А не вийде. Тепер не вийде. Це моє найбільше розчарування. Ось бачите там на поличці стоїть слоїк?
Павло Геннадійович гойдався у кріслі, панувала тиша. Мов струни, на двері кімнати була натягнута павутина.
– Якщо не помру в суботу, то вип’ю його у неділю. Важко мені далі жити…
Він дотягнувся до пульта й увімкнув телевізор, якраз починалися новини.
– …бо я такий самотній.
