- Ну, далі прийдеться йти пішки. – Сказав молодий юнак років двадцяти, виходячи з автомобіля. Він був середнього росту з каштановим волоссям до плечей і зеленими очима.
- І скільки нам знадобиться часу? – Запитала його дівчина, яка ще недавно сиділа на передньому пасажирському місці, а тепер стояла біля свого коханого. Чорне волосся, зібране у хвіст сягало середини спини. Її карі очі дивилися просто у його, чекаючи відповіді.
- Близько години. Дід живе у селищі, бо каже, що воно нагадує йому Батьківщину. Проте там у нього шикарна вілла і ми всі прекрасно відпочинемо.
- Не люблю я зиму – пробурмотів хлопець, вийшовши із заднього пасажирського місця автомобіля. Це був високий сіроокий блондин. За ним вийшло дві дівчини, які не сказали нічого, а просто чекали, коли вже всі вирушать у дорогу.
- Досить скиглити, Гансе. – Сказав зеленоокий блондину. – Дорога не така вже і довга. Дід живе у цьому селі, бо каже, що воно нагадує йому Батьківщину.
- То він не німець?
- Ні, дід народився в Україні. Він ніколи не розказував мені, чому переїхав сюди... – Крістіан на кілька секунд зупинив погляд на коханій Марі, але коли зрозумів, що стоїть на місці і всі чекають на нього, то помотав головою і пішов уперед.
Ніхто крім нього не знав дороги, що пролягала через ліс. Воно й не дивно, бо жоден з теперішніх супутників Крістіана не був тут раніше. Всі йшли мовчки. Марі тримала за руку коханого і думала про їхнє майбутнє. Їм було всього по дев’ятнадцять, але обоє вже чітко знали, що ніколи не розлучаться.
Ганс, Катріна і Тіна йшли позаду. Всі троє хотіли добре провести час і відпочити. Їм не дуже сподобалася ідея провести вихідні у якогось незнайомого діда у цьому Богом забутому селищі, але оскільки інших варіантів не було, то змушені були погодитись і тепер мерзнути і чути під ногами м’яке порипування снігу, яке теж встигло набриднути.
Так продовжувалося близько години. Нарешті вони вийшли на протоптану невідомо ким вузьку стежину і Крістіан посміхнувся. «Вже зовсім близько. Їм сподобається дід.». Нічого не кажучи друзям він впевнено попростував далі. Хвилин через п’ять вони вийшли на простору галявину, посеред якої стояв шикарний двоповерховий будинок з дерева. На даху була прикріплена супутникова тарілка. Найновіші вікна, просторий балкон на верхньому поверсі. Біля будинку було замерзле озерце, правіше біля нього – криниця-журавель.
- Цей будинок...Твого діда? Кого він пограбував? – здивуванню Тіни не було меж. Інші нічого не казали, проте їхні здивовані погляди говорили самі за себе.
- Нікого. – спокійно відповів Крістіан і знову усміхнувся. – Все набагато простіше, ніж ви думаєте. Просто мій дід – Андрес – лауреат Нобелівської премії в області літератури і просто відомий письменник.
- Твій дід – Андрес? Ти ж знав, що він мій улюблений автор. І не сказав, що ви родичі?
- Кохана, я не хочу користуватися його ім’ям. Про те, що я його онук знають одиниці. То може ми зайдемо, чи ви залишитесь на вулиці?
З цими словами Крістіан плавно відчинив двері і увійшов в невеличкий коридорчик. В будинку було тихо і затишно. Він знав тут кожен куточок, бо після смерті батьків у аварії прожив тут десять років. Хлопець зачекав, поки гості знімуть верхній одяг і повісив його у величезну старовинну шафу. Дід любив старі, антикварні речі. Особливо з України. Він скуповував усе, що потрапляло йому до рук. Проте, Крістіан визнавав, що в старого прекрасний смак.
Він покликав усіх у простору вітальню, звідки на другий поверх вели спіральні різьблені сходи. Гості пройшли й, розглядаючи приміщення сіли на м’який величезний диван.
А дивитися і справді було на що. На високих білих стінах висіли ікони, обрамлені вишитими рушниками, по кімнаті були розставлені старовинні меблі – крісла, шафки і тумби. Посеред кімнати стояв стіл, а навколо нього – одинадцять крісел. Під одною з стін був розміщений диван, на якому усі й сиділи. Навпроти нього на стіні був закріплений величезний плазмовий телевізор, задекорований під старовину так, що не всі одразу й помітили. Крістіан зачекав, доки його друзі надивляться на кімнату. Одна лиш Марі дивилася на нього з одним питанням на думці. Він знав, чого вона чекає і підійшовши до сходів підняв голову і сказав голосно:
- Діду, зустрічай гостей!
Зверху почувся звук дверей, що відчиняються, а потім і кроків. Дід йшов човгаючи ногами по підлозі. Йому явно не хотілося тратити енергію на пересування. Ось він уже зійшов у вітальню і окинувши оком усіх присутніх звернувся до онука:
- То це і є вона? Гм, хороший вибір, синку – Дід усміхнувся. Він Завжди називав Крістіана сином, але сам хлопець ніколи не звертав на це уваги. За роки, проведені з дідом, він звик до нього і його манери спілкування і поведінки. Гості здивовано глянули спочатку на середнього росту діда з сивими бровами і волоссям. Ззовні він виглядав зовсім як Кріс, тільки старшим, набагато старшим. На ньому був ношений, але досить стильний, як помітили присутні, одяг. Дід ходив повільно, розмірено, не витрачаючи жодної лишньої крихти безцінної енергії. З першого погляду здавалося, що він був безмежно лінивим, але з часом гості розуміли раціональність його поведінки. Старий звик до того, що спочатку всі дивувалися його поведінці, але зрештою нормально сприймали його і підтримували. Він став лауреатом Нобелівської премії, бо хоч і жив у Німеччині, але писав завжди виключно українською мовою і переважно про Україну. Його твори перекладалися на 160 мов світу і були відомі всюди. З часом прості прогулянки і прості походи у маркет перетворилися на нескінченні черги за автографами і проханнями тележурналістів про інтерв’ю. Саме через це він і переселився у це село, поближче до природи, яку він дуже любив.
Дід ще раз поважно окинув оком присутніх і сів у найближче до нього крісло.
- Вітаю дорогих гостів! – Сказав від з інтонацією, яку зазвичай використовують гіди. – Ви можете почувати себе як удома і використовувати усі блага мого скромного житла.
Він розповів про усе те, що було в будинку, показав гостям кожен його куточок, окрім свого кабінету. Андрес сказав, що крім нього туди ніхто не заходить. Ніколи. На «екскурсію» він витратив близько півгодини. Далі Кріс і Марі лишилися у компанії старого, а інші пішли випробовувати усе, щойно побачене. Спочатку Ганс з дівчатами вирішив піти на каток, потім у лазню, потім у спортзал, далі в душ. Після такого активного відпочинку вони запланували ще подивитися один з нових фільмів (дід, виявляється, ні на крок не відставав від життя, якщо й не випереджав його – усе найновіше було зібрано тут і уміло поєднане з українськими антикварними речами), а тоді – спати. На тестування ігрової кімнати, тиру, шашличної та іншого в них залишалося шість днів.
Тим часом Кріс з коханою і Андрес піднялися на другий поверх і влаштувалися в невеличкій затишній Гостьовій кімнаті. Темно-блакитні портьєри із золотими китицями прикрашали вікна. Стіни були світло-голубими, майже білими. Андрес сів у своє широке крісло, у якому він зазвичай приймав нечастих гостей, а молодих запросив сісти на зручний диванчик. Дід говорив з онуком про його й своє життя, якісь буденні речі, розповідав про задум написати якусь нову книгу і у зв’язку з цим планує днів на два залишити їх хазяйнувати наодинці. Він говорив з Крісом, але погляду не зводив з Марі. Вона не втручалася у розмову, проте їй було досить незвично. Дівчина сиділа в присутності найулюбленішого свого письменника і він чомусь вивчав кожен міліметр її обличчя і при цьому був зосереджений на розмові з онуком.
З двору чулися задоволені вигуки Ганса й дівчат, які каталися на ковзанах на замерзлому озерці. Андрес і Кріс все ще говорили ні про що, коли в розмову раптово для себе втрутилась Марі:
- Розкажіть будь ласка щось про себе. Розумієте, ви мій найулюбленіший письменник. Я прочитала усі ваші книги, але хотілося б почути щось від вас вживу, а не прочитати, розумієте?
Дід і Онук разом однаково посміхнулися, але Кріс разом з тим кивнув дідові і підтвердив слова коханої кажучи, що іноді він навіть ревнує Марі до цих книг.
- Про що я можу вам розказати? Ну, ти, не ображайся, але якщо ви вже вирішили одружитися, то я буду звертатись до тебе на «ти». Так от, ти напевно вже чула з нашої з Крістіаном розмови, що вже готова до виходу нова книга. Вона з’явиться в світі десь за два тижні, але ти можеш її отримати вже зараз. – Дід не чекаючи відповіді дівчини повільно встав і вийшов з кімнати. Почулося човгання по підлозі і дивне скрипіння дверей.
- Це у його кабінеті. – Сказав Кріс коханій. – Цей звук служить за своєрідну сигналізацію для діда. Ти напевно помітила, що тут двері усюди відкриваються беззвучно. Вхід же у його кабінет без дозволу не може бути непоміченим. Не знаю що там, але дід нікого і ніколи за моєї пам’яті туди не впускав.
Марі стиснула плечима і хотіла щось сказати, але у дверях з’явився Андрес із книгою в руках. Він вручив її дівчині і вона захоплено почала гортати сторінки, не читаючи, а просто переглядаючи книгу.
- Кріс, ви, напевно, голодні. – швидше стверджував, ніж питав дід. – Ходімо на кухню, знайдемо там щось їстівне.
Онук мовчки кивнув і вони вийшли з кімнати, залишивши Марі наодинці з подарунком. Вже на кухні до них приєднався Ганс. Він сказав Крісу, що дорогу щойно очистили від снігу і він може пригнати автомобіль, якщо отримає ключі. Від їжі вони з дівчатами відмовились і, взявши від власника ключі швидко зникли.
- Очистив дорогу для зручного від’їзду? Якби я був в курсі, то міг би нормально приїхати, а не йти два з лишнім кілометри закуреною дорогою. – сказав Кріс.
- Міг би. Але ти приїхав би тільки зараз. А так ми з тобою вже встигли поговорити про все.
- Не про все. Марі. Що в ній так привернуло твою увагу, що ти не зводив з неї погляду під час нашої розмови.
- Просто вона на…
Андрес не встиг договорити. Його перебив звук дверей, що відкриваються. То не могли бути ніякі інші двері. Ніж випав з його руки і дід швидко побіг, що трохи здивувало Крістіана, з кухні до свого кабінету. Онук, піднявши ножа і поклавши його на стіл, відправився услід діду.
В кабінеті вони побачили Марі. Вона стояла біля столу вся бліда і тримала в руках фотографію в рамці.
- Що ти тут робиш? – сухо спитав дід. – Ти знаєш, що ніхто не може сюди заходити без мого дозволу?
- Вибачте, коли ви покинули мене, я додивилася книгу і пішла у ванну, але по дорозі назад завернула не туди і потрапила в цю кімнату. Але звідки у вас моє фото і що має означати чорна стрічка на ньому?
- Фото не твоє…Це його бабуся. – Дід кивнув у сторону кріса, який весь цей час стояв біля дверей і не знав що й казати. Ще б пак! Ніхто не заходив сюди крім діда скільки він себе пам’ятав. – Ти хотіла дізнатися…дізнатися щось про мене. Добре, я розповім вам обом те, чого нікому не розказував. Ніколи. Але спочатку повечеряємо.
Марі і Кріс не змогли придумати нічого кращого, ніж піти за дідом, який забрав у дівчини знімок і подався з ним на кухню. Він сам швидко все приготував і після вечері і миття посуду, під час яких не пролунало й слова, жестом запросив гостей сісти у вітальні на диван, а сам прилаштувався на своєму улюбленому кріслі. В руках він тримав фотографію так, щоб онук і його наречена могли бачити жінку, яка дійсно була дуже схожа на Марі, тільки з трохи іншою зачіскою.
- Отож, – почав Андрес – як я вже казав, це бабуся Крістіана і моя покійна дружина. Її Звали Анхель, як ангел…Вона дійсно була і є моїм ангелом. Але я почну з самого початку. Колись давно, коли я був ще молодшим, ніж зараз Кріс, я жив в Україні. Мене звали Андрій і я був звичайним студентом з середніми матеріальними доходами. Тоді мене ще ніхто не впізнавав і я міг спокійно гуляти вулицями свого рідного міста – Тернополя. Отож, я навчався в університеті з метою стати у майбутньому будівельником. До речі, цей будинок я спроектував власними руками. Але зараз не про це. У ті часи мені приходилося добиратися до університету маршруткою. І одного разу, коли я повертався додому після занять, то побачив дуже красиву дівчину. Спочатку я навіть подумав, що то ангел. І я таки вгадав. – Дід з цими словами сумно усміхнувся. – Втім, вона була з кавалером. Обоє розмовляли українською досить добре, але я відразу зрозумів, що вони іноземці. Я зустрічав їх кожного дня, але вони, звичайно, не помічали мене. Тим часом вона все глибше впадала в моє серце. А у них, здавалося, все було настільки добре, що у мене і сотої долі шансу не було. Та проте, це тільки здавалося. Одного весняного дня я помітив, як вони сварилися на зупинці. Він її вдарив. Тоді я не витримав і стрибнув на нього з кулаками просто з маршрутки. Ми сильно побили одне одного і того ж дня я вперше заговорив з нею. Нас розборонила міліція, але обох повезли в лікарню. Вона була з ним, але чомусь зайшла і до мене. Анхель. Так вона відрекомендувалася. А я зрозумів, що вгадав з ангелом і ще більше впевнився, що вона – моя доля. Вона подякувала мені, але сказала, що я даремно поліз у бійку. Згодом вона почала кидати на мене незрозумілі погляди: чи то сором’язливі, чи то зацікавлені – я тоді не міг розібрати. Потім ми просто дивилися у очі одне одному, аж доки я не сходив на своїй зупинці. Він помічав це і щось їй бурмотів, але вдарити вже не наважувався…
Ближче до літа наша маршрутка потрапила в аварію. Її кавалер загинув від удару з вантажівкою, а вона впала на мене. Коли люди вибігали з побитої маршрутки, ми все ще не встигли піднятися і я закрив її своїм тілом. Вийшло так, що вона була на підлозі. Я над нею тримався на ліктях, а люди йшли вже по мені. Анхель тоді відбулася легким переляком, а я - зламаною ногою і двома ребрами. Я дуже здивувався, коли побачив її одного прекрасного ранку у своїй лікарняній палаті. Ми почали швидко зближуватися і наші стосунки були все теплішими. Виявилося, що вона була старшою за мене на два роки. Заради свого кавалера, я й досі не знаю як його звати, вона втекла від заможних батьків і обоє вирушили з Німеччини в Україну, щоб здобути освіту. Але життя з ним, як виявилося, було далеко не раєм. Вона почала жаліти, що пішла з дому, але гордість не дозволяла їй повернутися додому.
Доля. Все-таки вона мене любить і часто посміхається. Десь через місяць мені надійшло запрошення від філії німецької будівельної фірми в Україні. Вони хотіли взяти мене на роботу. Я погодився і того ж дня запропонував Анхель вийти за мене заміж. І вона погодилась. Через два роки ми виїхали в Німеччину і поселилися в Дортмунді. Я продовжував працювати і через деякий час у нас народився син – батько Крістіана. І тут доля вперше відвернулася від мене. Анхель померла, як тільки Георг народився. Я думав, що настав кінець, але син, в якому я бачив її врятував мене. А Анхель…ви напевно не повірите, але вона прийшла до мене уві сні і розказала історію, записавши яку я отримав перше своє оповідання. Воно було надруковане, але не мало шаленого успіху. Вдруге вона прийшла у мій сон десь через пів року, а потім почала приходити все частіше і частіше. Я почав заробляти на книгах, але звільнився з роботи, щоб встигати записувати те, що вона розказує. Пізніше дійшло до того, що на вулиці мені не давали проходу – просили автограф, знімок на пам’ять і таке інше. Довелося переселитися сюди. В казино есть реальная возможность сорвать денежный приз. Но для этого необходимо на вулкан 777 игровые автоматы играть в полном режиме слотов. Он имеет такие особенности: требует авторизации на сайте; требует внесения денежного депозита, который будет использован для ставок; имеет риск-игры, бонусные раунды и специальные символы.
Тим часом Георг виріс і одружився з дівчиною, яка потім стала мамою Крістіана. Але, коли йому – дід показав кивком на онука – виповнилося чотири, Георг з Мартою загинули у великій автомобільній аварії. Тоді померло близько п’ятнадцяти осіб і ще з десяток залишились каліками. Я забрав Кріса до себе і виховав як власного сина, а Анхель все приходила і приходила. Коли я вже став досить популярним, вона дозволила собі говорити зі мною, а не тільки розказувати оповідки. Вона й зараз приходить до мене. І сьогодні напевно також прийде. Ось і вся моя історія.
На декілька хвилин запала мовчанка. Десь на середині розповіді Андреса повернувся Ганс з дівчатами, але вирішивши, що історія не така вже й цікава, всі троє розійшлися по своїх кімнатах. Десь через годину після того, як дід закінчив, вони разом з Крістіаном і Марі також піднялися до своїх кімнат і невдовзі заснули.
***
Наступного ранку Крістіан знайшов діда мертвим у ліжку. Його Анхель взяла його з собою, щоб вже ніколи з ним не розлучатися. Андреса поховали з почестями, а приблизно через рік Крістіан написав свою першу книгу. Він одружився з Марі і невдовзі у них народилася двійня – Андрес і Анхель. З часом Кріс став не менш популярним автором, ніж у свій час був його дід. Він практично повторив історію свого попередника і також отримав дві нобелівські премії в області літератури. Його сім’я жила у тому ж будинку, який збудував його дід власними силами. І вже коли Крістіан був віком з Андреса, на одному з інтерв’ю його запитали чи талант передався йому по спадковості від діда. Тоді Кріс відповів:
- Всі мої книги…всі мої історії…знаєте, ви напевно не повірите у мої слова, але усі історії написані мною розповів мені дід і його ангел. Розповів після смерті….Вони приходять до мене в сни. Приходять ще й досі. Андрес і Анхель.
Львів(2009)
