У старому будиночку на краю хутора помирала літня жінка. Вона лежала на ліжку непритомна вже другий тиждень. Біля неї сиділа донька і молилася.
Раптом стара почула голос. Тихий, приємний. Він лунав ніби зверху:
- Устань, душе. Покинь смертне тіло і вийди до мене.
Здавалося, голос був дуже далеко, звучав мов ехо. Але жінка, на власний подив, мимоволі підкорилася йому і піднялася з ліжка.
Все в кімнаті стало сірим, потемніло, а зліва від себе вона помітила постать, обличчя якої не можна було розгледіти. Жінка не мала великої освіти, але від природи була дуже розумною і відразу здогадалася, що це не звичайний черговий сон.
- Невже це все? Ти смерть? – спитала душа переляканим голосом.
- Так, мене так називають.
- Але я не хочу помирати! Мені ще стільки всього треба зробити!
- Якби тебе у цьому світі ще хоч щось тримало, ми б зараз не розмовляли.
- А що ж без мене робитимуть дочка і син?
- Що? Житимуть далі, доки не настане їхній час, як зараз настав твій.
- Але ж як? Доня зараз молиться біля мого ліжка. А з хвилини на хвилину має прийти синочок. Я ж навіть з ними не попрощалася.
- Гм...Ну добре, я покажу тобі, де зараз твій син.
Постать провела рукою і на тому місті в ту ж мить з’явилося щось схоже на екран. На ньому жінка впізнала рідну вулицю, на якій пройшло усе її життя. У рові збоку від дороги лежав чоловік. Він був п’яним і спав.
- О ні! Не може бути! – жінка впізнала в ньому сина і заплакала.
- Тепер – продовжила далі все таким же спокійним холодним голосом постать, - послухай, про що молитви твоєї доньки. – Вона провела рукою біля голови доньки і жінка почула слова доньки: «Господи! Дай, щоб стара скоріше вмерла! Скільки ж можна мене мучити?! Візьми скоріше до себе її немічну душу! В мене ж робота, власні діти, чоловік і...і Петро! А я трачу тут свій час...»
- Годі. – жінка закрила руками обличчя. Вона заливалася гіркими сльозами.
- Тепер ти розумієш, що тут тебе нічого не тримає. Ти готова?
- Готова до чого? – крізь сльози спитала душа.
- До останньої подорожі. Зараз я маю провести тебе. Хоча я й не маю права, але відкрию тобі таємницю. Ти потрапиш у рай.
- Я? Але ж я стільки злого зробила...
- Це не моє рішення. І не правда, ти не зробила нічого недостойного у своєму житті.
- Звідки ти знаєш?
- Справа у тому, що одного разу, коли я забирав твого чоловіка, то помітив твою прекрасну чисту душу, яких я ще ніколи не бачив. Я почав спостерігати за тобою. Кожного разу, коли мені випадала вільна хвилинка, я був біля тебе. Але я почав цю розмову не з того приводу. Справа в тому, що кожному з ангелів смерті дається право знайти собі душу, яка б погодилася супроводжувати його і підтримувати. І я хочу запропонувати тобі піти зі мною. Ти будеш жити як захочеш, якщо в нашому випадку можна вживати слово «жити». Я забезпечу тебе всім. Навіть тим, чого нема там – постать показала вказівним пальцем угору.
- Зачекай. Що значить кожному? Вас багато? І звідки ти знаєш про мою душу, коли навіть я не впевнена?
- Ось. – постать дістала звідкись дзеркало і протягнула душі. – Так, ангелів смерті багато. Кожної миті у світі вмирає сотні людей. Мені одному, як і будь-якому іншому ангелу смерті, не під силу провести всіх.
Душа заглянула в дзеркало, яке отримала від смерті і побачила в ньому прекрасну молоду жінку років двадцяти п’яти.
- Це справді я? А звідки мені знати, що ти кажеш правду? – Вона настільки звикла до брехні в нашому світі, що не могла повністю повірити навіть самій смерті.
- Хм, я – ангел смерті. Для чого мені брехати? Перед тобою стоїть вибір: піти до раю, чи залишитись зі мною. Мені немає сенсу казати неправду, бо на протязі одного тижня ти можеш змінити своє рішення. Я не маю права примушувати тебе до чого-небудь.
- Але ж я тебе навіть не бачу, не знаю який ти.
- А, ти про це. Ну що ж, я можу я можу змінити зовнішність відповідно до твоїх вимог і побажань, якщо хочеш звичайно.
- Ні, краще покажи себе справжнього.
- Кажеш справжнього. Знаєш, у мене давно немає постійної зовнішності. Кожна душа хоче чогось іншого, і я змушений завжди корегувати себе відповідно до їх побажань. Але коли я був людиною, то виглядав так – постать зробила крок вперед і душа побачила перед собою чоловіка років тридцяти – тридцяти п’яти з чорним волоссям до плечей, карими очима і приємною зовнішністю. – Підійде?
- Так – вона усміхнулась. – То ти був людиною?
- Колись давно. Я народився у 1616 році. Я загинув, коли мені було тридцять три. На війні під проводом Хмельницького. Я не був праведником і не мав права увійти до раю. Але враховуючи те, що я помер, захищаючи Батьківщину, рідних і друзів, мені запропонували стати ангелом смерті і проводити померлі душі. Я мав пропрацювати дві з половиною тисячі років, щоб здобути право потрапити до раю. І я погодився.
- Цікаво...А як мені тебе звати?
- Твої запитання можна розцінювати як позитивну відповідь на моє?
- Ні, тобто я думаю. Просто мені цікаво взнати твоє ім’я.
- Це взагалі-то правильно. Я ж знаю, як звати тебе, Маріє. Я – Тарас.
- Знаєш, я вирішила таки прийняти твою пропозицію. Ти, здається, хороша людина. І у мене в запасі все ще залишається тиждень, щоб передумати.
- Ти не пошкодуєш про такий вибір. І вже точно я зроблю все, щоб ти не передумала. – Тарас посміхнувся і подав руку Марії. Вона помітила, що у нього красива посмішка. – Ходімо!
Молода жінка подала руку ангелу смерті і вони обоє поринули у світ, створений Тарасом лише для них двох. Він дотримав свого слова. Марія жодного разу не пожаліла про те, що зробила саме такий вибір. А по закінченні терміну його роботи ангелом смерті вони обоє потрапили до раю.
Львів(2008)
