Великодня п’ятниця. Знову я стою на цій зупинці мокрий від дощу і, як і десять років тому чекаю на підходящий тролейбус. Тоді ми з друзями повертались додому з ліцею після уроків. Як і зараз, була злива. Більшість учнів стояла біля входу і думала як добратись додому без парасолі. Десь між ними була і Оксана. Вона була прекрасна, як і завжди. Тонка блузка і джинсова курточка не дозволяли їй іти додому в таку погоду. Я хотів дати їй свою, але вона спочатку вагалася, бо знала, що я до неї не байдужий, та взаємністю не відповідала, потім мене покликав класний керівник, а коли я повернувся, то вже не зміг знайти її в юрбі. Я вибіг на вулицю і побіг в сторону зупинки. За мною побігло двоє друзів, які ж вірні друзі були в мене...Вони зупинили мене словами: «Стій, вона залишилась всередині». Звичайно ж вони знали про мої почуття до Оксани. Я був шокований. Далі до зупинки ми вже не бігли, а просто йшли. Я промок до нитки і тому не було вже сенсу повертатися в ліцей. На зупинці ми заховались під шифер, що захищав лавочки від води. Коли до нас підійшла Оксана, вона була ще більше мокрою, ніж ми. Друзі сміялися з ї вигляду, а я й тоді милувався її неземною красою. Вона була просто прекрасна!
Сьогодні, через десять років я знову стою тут, тільки вже сам. Вона так і не звернула на мене уваги, як я не старався. Знову ллється дощ. Знову все майже як тоді. Майже...Але ж скільки всього змінилося з того часу...
Кроки. Хтось наближається. Що це за жарти?! Нащо ж очі мені закривати?
- Привіт!
Ці руки, цей голос...Невже це...
- О...Оксана?
- Не цікаво з тобою. Я тебе вже років дев’ять не бачила. Як ти здогадався, що це я?
- Повір, це було не важко...
- Це добре, що ти мене не забув.
Вона підійшла ближче. Що це може означати для мене?
- Ти кудись їдеш?
Знову крок мені на зустріч. Вона взяла мене за руку і прошепотіла просто у вухо:
- Так, у Київ. Сьогодні. А що, є якісь пропозиції?
Я різко вирвав руку і зробив крок в сторону від Оксани. Знову цей щем у серці. Я так і не зміг забути її. Але тепер вже нічого не буде. І бути не може. Ми остаточно втратили одне одного ще тоді, дев’ять років тому, так нічого й не отримавши. І це був не мій вибір...
- Знаєш, а ти змінився. Став знаменитим. Твої фотографії я бачила в багатьох газетах і журналах. Ти став таким красивим, але зовсім чужим і холодним. Правду кажуть, що слава псує людей.
Я нічого їй не відповів. Просто не хотів відповідати, хоча й прекрасно знав, що Оксана тут неправа…
- А що ти тут робиш?
- Я? Ну, я була в ліцеї, згадувала минуле. Знаєш, мені теж потрібно в Київ. Ми поїдемо одним потягом.
Твій голос знов веселий і грайливий. Кажеш, була в ліцеї? Хм, відколи ти перевелася в коледж, я бачив тебе аж двічі. Тоді тобі не дуже хотілося згадувати. Що ж змінилося?
- Так, одним, якщо доберемося до вокзалу!
- Доберемося!.. О! Ось і потрібна маршрутка.
Так, тепер вона під’їхала. Чому не кілька хвилин тому?
- Ти йдеш? Чи, може, вже передумав?
Ну от. Тепер вона сміється. Тепер будемо сидіти разом аж до вокзалу. Так близько і водночас так далеко одне від одного. Подати їй руку при виході?.. Так, попри все що сталося, вона все ж жінка.
Ось, знову вона почала. За руку взяла і голову на плече поклала. Не треба цього.
- Оксано, вибач, але я дуже стомлений.
- Що?! Вже не хочеш, щоб я полежала в тебе на плечі? Я ж по-дружньому! Що з тобою зробив час?
Час? Він навчив мене головному – справно грати свою роль. Грати завжди і всюди. Нікому і ніколи не показувати себе справжнього, хіба що найближчим перевіреним часом людям. На жаль, а може й на щастя ти до них не належиш.
- Зі мною все нормально. Піднімайся, ми приїхали.
Ось і виходимо. Оксано, Оксано... Ти знову з’явилася в моєму житті. І так невчасно. Здається, що ти говориш щиро, але на рахунок правдивості я тебе ніколи не міг розгадати. Знаєш, ти таки кращий актор, ніж я. Парадокс. Я заробляю цим на життя, а ти... я навіть не знаю чим ти займаєшся.
- Ти куди? Нам в цю сторону.
- Вибач, я задумався...Ось ми і дійшли до потяга. Далі мені в шостий вагон. Твій десятий там.
- І ти не поцілуєш мене на прощання? Ми так давно не бачилися і тепер знову розійдемося ось так?!
- Знаєш, краще не треба. Можливо ще побачимося в поїзді. Ну, бувай!
Нарешті я наодинці. Хех, поцілувати... Колись я про це мріяв. Але ти сама відбила в мене бажання до поцілунків. Ось і поїзд рушив. Надіюся, ми більше ніколи не побачимося. Ти здається хочеш все повернути і почати з початку, але вже запізно щось змінювати... Ну ось, вже й когось принесло в моє купе. До речі, у мене не буде сусіда?
- Привіт! Не чекав? А ти, виявляється, був таки правий на пероні.
- Оксана? Ти в гості?
- Ні, я зустріла подругу, вона мала їхати з тобою, і помінялася з нею місцями. Тепер ми всю ніч проведемо разом.
О ні! Тільки цього мені бракувало! Чому?!
- Знаєш, Оксано, вже пізно. Ти як знаєш, а я йду спати.
- А може разом?
- Що?! Оце вже ні! Я краще в проході стоячи подрімаю.
- Ну і спи собі сам. Вже й пожартувати не можна...
От і маєш. Я зіпсував їй настрій. Але краще вже так. Ось і ліжко. Більш-менш зручне.
- Добраніч!
А у відповідь тишина. Вона таки образилась, а мене тепер півночі буде гризти совість...
Що? Га? Хтось будить. Провідниця. Як добре, що вона є. Через вчорашні події я забув увімкнути будильник.
- Доброго ранку, Оксано, і до зустрічі!
Вона
Ось і пройшов мій тиждень у столиці. Тепер – додому. Відпочивати. Знову потягом. Ех, чому він тоді був настільки холодним? Невже не забув таки того жарту? А може час, слава і гроші дійсно міняють людей? От би зустрітись ще хоч раз. Я б про все у нього розпитала.
А я...Через стільки років знову зустрітися і зрозуміти, що то було не просто мимолітне захоплення, а справжнє кохання...Ось і потяг під’їжджає. О, який приємний провідник. Ось і моє купе. Опа! Хм, а мрії таки збуваються.
- Привіт, Андрію! А я вважала, що такі збіги бувають тільки в серіалах.
- Оксана? П-привіт. Дійсно, це якась фантастика...
- Ні, це реальність. І тепер нам знову прийдеться разом провести ніч.
- В одному купе, не разом.
- Ні, таки разом. Сьогодні тобі вже ніяк не вийде втекти від розмови.
- Розмови? Про що ми з тобою можемо говорити?
- Про те, що сталося, про нас.
- Нас немає. Ніколи не було. І вже не буде.
- Чому ти такий впевнений? В житті все може бути.
- Не може, Оксано. Наш поїзд давно поїхав, хоча ми на нього не потрапили. Знаєш, як кажуть: «Двічі в одну воду не зайдеш».
- Розумні слова, але ж чи справедливі? Невже ти мене забув?
- Ні, я хотів, дуже, але справа в тому, що такого не можливо забути...Ти була коханням мого життя, я любив тебе понад усе на світі, але ти не звертала на мене уваги. Я був наполегливим, але той твій дзвінок вбив у мені кохання і залишив тільки порожнечу.
- То ти так і не пробачив мені того жарту? І через це ми тепер не можемо навіть спробувати почати все заново?
- Я ж сказав: кохання померло в мені назавжди. Але справа не лише в цьому. Розумієш, я заручений, через тиждень у мене весілля.
Він одружується...Це кінець усьому. Тепер точно нічого вже не повернути.
- Але ж ти її не любиш.
- Її кохання до мене вистачить на обох.
- Хто вона?
- Ти її добре знаєш. Юля. Моя одногрупниця і твоя подруга.
- Колишня. Ми з нею вже років десять як не спілкуємося.
- Це вже не має ніякого значення...
Дійсно, ти таки правий. Тепер я розумію, чому ти був таким холодним зі мною минулого разу, та й сьогодні також. Кажеш, я вбила в тобі кохання, а що мені тепер робити з моїм? Хм, а ти таки не змінився. Це тішить. Ти завжди був вірним. Колись мені, тепер – їй. Тоді вона допомагала тобі зі мною, а в результаті зараз ви разом...
- А я?
- А що ти?
- Ну, можливо ми...
- Ні. У нас не може бути нічого спільного. Забудь про все. Я так зробив. Точніше,
ти змусила мене спробувати це зробити, але нічого не вийшло...
Сльози, сльози. Стримуй сльози. Це дійсно таки кінець.
- Ну от. Ми проговорили з тобою всю дорогу. Це наша станція. Прощавай, Оксано.
- До зустрічі!
- Хм, та ні. Цього разу таки прощавай...
Фінал
На прощання він не посміхнувся і не помахав рукою. А вона стояла і дивилася вслід втраченому коханню. Він знову відчув те, що давно здавлював в собі, але не зміг зрадити самому собі і кинути свою Юлю заради примарного кохання. Вона ж не знала, як жити далі. За цей тиждень вона віднайшла новий стимул до життя і відразу ж його втратила. Оксана винила себе за те, що не змогла тоді розпізнати тих найважливіших почуттів. Тепер же було запізно.
Рівно через тиждень він одружився. Вона ж лежала сама на такому величезному і холодному, як їй тоді здавалося ліжку, і плакала в подушку.
Чи став хоча б один з них в подальшому житті по-справжньому щасливим? Хтозна...
